Окіану приходить кінець

Ошелешене серце немов підскочило до горла. Мая спітніла. Смикнулася, збираючись підвестися, але від болю, що пронизав тіло, відразу потемніло перед очима.

— Тато чекав на мене вдома, — відповіла на німі погляди. — Я мушу повернутися додому.

— Думаєш, він сидить у кріслі, попиває чай і досі чекає? — спитала Фло. — Мені шкода це говорити, але його, швидше за все, вже немає в живих.

— Я маю піти перевірити. — Голос Маї затремтів, зриваючись на схлипування.

— Сумніваюся, що є куди йти, — заперечив Велл.

— А я сумніваюся у її чесності. Мая, тебе ж так звати? Хто ти така? З ким виживала? Чому я тебе ніколи не бачила?

— Я не пам'ятаю.

— Амнезія — дуже зручна відмовка, чи не так? — Тесса підійняла одну брову.

— Я не брешу.

— А я не вірю тобі.

— Твоє право! — не витримала Мая. — Я була б рада пам'ятати, але в моїй голові чорна порожнеча. І краще б ти цього не відчувала ніколи у житті, бо це жахливо. Холод, який огортає тебе зсередини. Забути цілий рік життя. Я не знаю, що робила весь цей час. Не маю жодної здогадки. Я не знаю, чи живий мій батько. Чи хоч хтось із моїх друзів живий. Я нічого не знаю та не пам'ятаю!

— О, повір, краще б я забула те, через що пройшла! Минулий рік — це найгірше, що я переживала.

— Можу скинути тебе з даху універмагу і тоді… — Мая затнулась. Думки різко зупинилися. Перед очима спливла картинка заходу сонця та відчуття вітру, що охопив тіло. Падіння та тріск тканини, удар об землю.

— Що тоді? — Тесса примружилася. Часто задихала, обурена словами Маї.

— Нічого, я… я нічого не мала на увазі. Це нерви, вибач.

— Звучить як брехня. — Тесса всміхнулася.

— Звучить як втомлена поранена людина, — заперечила Фло. — Не насідай на неї, Ті. Переживемо цю ніч, і завтра на свіжу голову гарненько подумаємо, як бути далі.

На цьому розмову визнали завершеною. Мовчки повечеряли сардинами й незабаром влаштувалися на спальниках.

Довго Мая прокручувала в голові фрагмент, що сплив з надр пам'яті. Що привело її на дах універмагу? Чому вона впала з нього? Стрибнула? Штовхнули? І лише на межі свідомості замаячили знайомі образи, готові пролити світло на події минулого року, як Мая провалилася в обійми неспокійного сну.

Ніч — точно в маренні. Тіло обливалося холодним потом, затекла спина, постійно поколювало в боці, непокоїли долоні та інші дрібні забиті місця. Тому Маю навіть не довелося будити. Вона розплющила очі, ледве відчула рухи поряд.

Велл вислизнув зі свого спальника, клацнув запальничкою, й крапля помаранчевого полум'я розігнала густі тіні у кутках. Вогник відбився у його очах. Вони — дзеркало душі, але не завжди у ньому можна прочитати людину. У випадку з Веллом — його очі були щитом. Сталевим, непробивним. А що за ним — лишалося тільки здогадуватися. Можливо, біль від втрати близьких. Можливо, темне минуле. Можливо, страх відкритися людям. Або все разом. Тільки він учора не розповів своєї історії.

Втім, Мая не судила людей за незговірливість. Хоча хто у їхній компанії був незговірливим — то це Тесса. Вона вічно кидала на Маю колючі погляди, багатозначно гмикала та демонстративно ігнорувала.

— Як самопочуття? — тихо спитав Велл, підпалюючи довгий ґніт, опущений у скляну банку з застиглим жиром.

Зрозумівши, що звертаються до неї, Мая зніяковіла, сама не розуміючи чому.

— Бувало й краще, — поспішила відповісти й обережно сіла. Поправила розпатлане волосся.

Велл скрутив свій спальник, взяв з кута рюкзак і почав складати до нього речі найпершої необхідності.

— Куди збираєшся? — Мая простежила за чоловіком. Тремтіння трясло тіло від однієї думки, що Велл надумав іти в місто. Місто, повне чудовиськ — пожирачів — і солдатів, які стріляють у все, що рухається.

— Потрібно знайти їжу та ліки. У нашому кварталі є ще два супермаркети, в яких мало щось залишитися.

— Ти не боїшся пожирачів? — обережно спитала Мая, ніби хотіла розвідати найтаємнішу таємницю.

Велл застебнув рюкзак, прибрав убік. Полум'я свічки сколихнулося. У його світлі шкіра чоловіка відливала бронзовим відтінком.

— Раніше боявся, — подумавши, також тихо відповів він. — Коли все почалося. Тварі, людьми їх точно не назвеш, почали швидко змінюватися. Крім того, що вони жерли все поспіль, вони... відрізнялися особливим розумом. Витривалістю, спритністю, силою.

— Звучить дуже страшно. А що з ними стало тепер?

— Біс їх знає. Зараз вони схожі на псів, заражених сказом і здатних цей сказ передавати іншим.

— Тессу випадково не кусали? — з іронією запитала Мая, але коли Велл не відреагував, додала: — Пробач, поганий жарт.

— Вважай, це вибачення врятувало тобі життя. — Тесса відліпила голову від спальника, витягла на світ руку, що стискала розкладний ніж, і натиснула на кнопку. Лезо з характерним звуком вискочило з пазів.

— Ідеш? — жваво схопилася на ноги Фло. Вона єдина хто, здавалося, не мерз у холоді підвалу. Спала все в тих же шортах і топі без бретельок, що підкреслював не зовсім здорову худорлявість.

Велл мовчки кивнув та сів, зашнуровуючи черевики.

— Піду з тобою, — позіхаючи, озвався Фаніган. — Мені треба знайти батарейки. І новий акумулятор.

Мая з цікавістю стежила за товаришами, не в змозі остаточно усвідомити, що все відбувається насправді. Коли ж Велл стягнув із себе футболку, вона відвернулася, бо кров прилила до щік.

Мая ніколи не мала серйозних стосунків, а подруга Стейс, з Академії, постійно намагалася її з кимось звести. Не те щоб Маї не хотілося, але в неї не вистачало часу на побачення. Стейс це називала відмовками. Сама собою подруга була — а може й досі є — романтичною та закоханою, хоча за зовнішністю важко судити. Волосся чорне як туш, очі насичено зелені як океан, що виплескується на пляжі острова. І характер такий самий як океан. Або шумить бурею, діє на емоціях, або замикається штилем. Останнє для Маї завжди було тривожним. Бо коли Стейс замовкла і відсторонювалася від усіх, значить, у її житті трапилося лихо. Або вона намислила щось небезпечне, зухвале. Останній її «штиль» вилився у втечу з Окіана на материк разом із новим хлопцем. Казали, поїдуть до його батьків до міста з похмурою історією — Дромар. І більше Мая її не бачила. Виходить, уже понад півтора року.

Помітивши, що Фло і Тесса теж упорядковуються та пакують рюкзаки, Мая сполохалася.

— Ви всі йдете? — спитала вона.

— Ага. — Фло накинула на плечі сорочку з коротким рукавом. Підібрала волосся у хвіст.

— Я піду з вами. Не хочу тут залишатися одна. — Мая, стиснувши щелепи, щоб не скривитись від болю, встала. Рішуче оглянула товаришів.

Тесса закотила очі та зневажливо пирхнула:

— Ще чого не вистачало. Користуйся нашою гостинністю, доки можеш.

— Я не…

— Тобі краще не навантажувати себе вкотре. — Фло хитнула головою. — Ти залишишся тут і наглянеш за сховищем. Це також дуже важливе заняття.

Мая не відразу збагнула, що говорить вона жартома, тому категорично заявила:

— Коли ми прийшли сюди, ніхто не наглядав за ним. — Від думки, що їй доведеться залишитись самій в сирому підвалі, шкіра вкривалася сиротами.

— Невже? — Фло витріщила очі. Махнула рукою у бік нагромадження дерев'яних піддонів, де сиділо плюшеве ведмежа. Замість одного ока у нього був великий ґудзик, з нерівних швів біля лап стирчав наповнювач.

— Компанія тобі до пари, — посміхнулася Тесса. Вдягнула рюкзак, ніж сховала в піхви на портупеї, що оперізувала стегна. Тесак закріпила на поясі.

Мая ледь не буркнула щось уїдливе у відповідь, але стрималася і лише розчаровано зітхнула.

Фаніган обмотав хустку навколо чола, обсмикнув футболку і теж накинув рюкзак. Чомусь уникав дивитися на Маю, а коли їхні погляди зустрічалися — обох сковувала незручність.

— Успіхів вам, — сказала наостанок Мая, і незабаром залишилася віч-на-віч із темрявою, холодом, обтяжливими думками та шумом з іншого боку дверей.