Окіану приходить кінець

Літо 2020. У кафе-барі «Сільвер»

Безмовна ніч купала Окіан у місячному сяйві.

Мая так довго бігла, що серцебиття досі не вирівнялося. Втім, можливо, причина збитого ритму полягала зовсім не у фізичному навантаженні. Дівчина вже цілу годину сиділа, затиснувшись у куток, підібгавши коліна до грудей і ридаючи. Повіки набрякли, очі пекли, а вона все не могла зупинитися.

Спогади минулого року, що разом напливли, як кістки доміно потягли за собою один одного. І наприкінці призвели до вибуху. Повний провал. Забуті емоції наринули як шторм, похитнувши віру в себе і в розум. Інакше Мая не знала, як пояснити свою істерику.

Вона плакала за Еббі. За Донаваном та Гейлом, які точно загинули. Плакала за Веллом, Фаніганом, Фло та Тессою, яким, можливо, вдалося врятуватися. Але навіть якщо вони зустрінуться знову — більше ніколи не повірять їй.

У голові настирливо крутилася фраза, яку колись сказала Тесса: «Згадай мої слова, коли хтось із нас помиратиме за твоєї провини».

— Моя провина… моя провина… моя провина, — повторювала Мая хрипким голосом, поки в горлі не застрягла грудка відчаю. — Це моя провина.

Ковтала сльози, грубо розмазувала їх по обличчю.

Літак зрештою полетів. Амелії не було видно, коли почалася стрілянина. Може їй пощастило, і вона встигла прослизнула до салону? Мая щиро сподівалася, що так.

Груди розпирало від болю образи та злості. Ті сплелися в тугий клубок навколо серця й тиснули на нього. Дівчина хотіла б утримати емоції в собі, але вони душили, вимагаючи виходу.

Світ перед очима розпливався від пелени сліз. Глибоко вдихнувши, Мая підскочила та щосили ударила кулаком у стіну. Проломила гіпсокартонну перегородку, закричала і впала на коліна, не звертаючи уваги на біль, що їх прострелив.

Було байдуже на ніч. На мутантів: «нічників» чи пожирачів.

Навіть на себе.

Вона тремтіла. Від почуттів, голоду та втоми.

Потвори ревіли ззовні. Скреблися у вікна й тягли через прути кістляві руки. Втім, до Маї їм не дістати. Хоч вона й забігла до першої-ліпшої будівлі, щоб там уже віддатися відчаю, несамохіть обрала кафе-бар «Сільвер». Він розташувався на першому поверсі чергової багатоповерхівки й був наполовину завалений зруйнованими верхніми поверхами, але для мутантів виявився неприступною фортецею.

Крізь дірки у вікнах та щілинах у стінах віяло холодним нічним повітрям. Воно пахло зеленню, сіллю й смерділо мертвою плоттю.

Мая кілька годин провела в забутті й перестала плакати тільки ближче до світанку. Згорнувшись калачиком на килимі, що змокнув та покрився пліснявою, вона, нарешті, розслабилася.

Що зроблено, то зроблено.

У нагрудній кишені зашипіло.

Мая сіпнулася, підскочила на ноги, наче підкинута пружинами.

— Прийом. Хіллане, брате, як чути? — заговорило з кишені. Мая руками, які ледь слухалися, бо так сильно тремтіли, дістала рацію.

Дивлячись на неї, як на щось іншопланетне, вона боялася поворухнутися. Сльози знову підступали до горла, зводячи його судомою. Від почутого імені защемило серце. Мовчання затяглося, давило на нерви, які, наче волосінь під вагою непомірно важкої риби, натяглися до дзвону.

Нарешті рація знову заговорила. Тепер до болю рідним та знайомим голосом:

— Чудово, Ріку. В чому справа?