Окіану приходить кінець

Ночувати вона все ж таки вирушила до кімнати. Велике ліжко без Хіллана здавалося порожнім. За дверима чулися кроки. До світанку так і не нагрівши собі місця, Белона не стулила очей. І вислизнула з ліжка, щойно стукнула сьома ранку.

Швидко зібралася, перекусила, побігла до палати Хіллана, ось тільки всередині його не було. Серце в грудях здійснило кульбіт, похололи долоні. Дівчина стрімко знайшла лікарку Елмерс і та сказала, що Хіллан пішов до душу.

Хотіла б Белона видихнути з полегшенням, але не встигла. Залишивши кабінет для обстежень, вона врізалася в генерала. Від нього дихнуло сумішшю тютюнового диму та йоду. Сиві брови одразу піднялися, губи, частково приховані під густими вусами, зібгалися в єдину лінію.

— Белоно, як добре, що ми зустрілися, — сказав він.

Перебувати поряд з Торном — точно на протязі — незатишно і вочевидь будуть наслідки.

— Доброго ранку, генерале. — Вона відсахнулася від нього та відвела погляд, не в змозі дивитися йому в очі. Їхній колір — карий — який зазвичай асоціювався з чимось теплим і добрим, тепер навівав думки про дерево, з якого Белоні сколотять труну.

— Пройдемо до мого кабінету.

Щоразу опиняючись у досить тісному приміщенні, дівчина поспішала його залишити. Широкий стіл, за яким сидів Торн, і маленьке шкіряне крісло з потертими підлокітниками, де сиділа вона, викликали гостре почуття тривоги. Напевно, так почуваються злочинці на допиті, проте чи можна назвати порятунок життя солдатів (нехай усупереч наказу не використовувати контролер) злочином?

Нервова напруга змусила затиснути руки між колін. Переривчасте дихання видавало її хвилювання.

Торн зміряв Белону поглядом, сперся на стільницю. Його обличчя — обличчя статуї. Холодне, не висловлювало зовсім нічого.

— Ви напрочуд добре впоралися із завданням, — сказав він. У голосі лунала фальшива млосність.

— Дякую, генерале, — насилу видавила з себе Белона і не затнулася.

— Не без втрат. Я знав: багато хто загине. І Хіллан… Хіллану поталанило не вмерти. Вкотре, так? Він щасливчик.

— Напевно.

— Плакальниця — неймовірно небезпечна. Зараз її стримує лише шумопригнічувальна камера. Коли мутантка прийшла до тями… — Торн замовк, нагнітаючи, — вона не рухалася і, тим більше не кричала. Лікарка Квотермейн вважала її поведінку дивною. А ти як думаєш?

— Я не знаю, генерале. Вона — мутант. Вони бувають непередбачуваними.

— Само собою. Але не так, щоб мовчати кілька годин, коли твоє покликання — кричати, розбивати криком серця! Ми навіть намагалися спровокувати її. Ні, не поспішай засуджувати. Бачу я осуд у твоєму погляді, Белоно. Ми дотримувалися правил безпеки. Втім, плакальниця все одно не закричала. Щобільше: вона навіть не розкрила рота. І тоді я зрозумів.

Генерал дивився. Сидів рівно, навіть від дихання не здіймалися груди. Лише вказівний палець правої руки, оплетеної синіми венами, розмірено постукував по стільниці.

— Я зрозумів, — Торн відкинувся на спинку крісла, — що плакальниці наказали мовчати.

Белона спітніла, але не зрушила з місця. Глибоко всередині зростала впевненість, яка взялася невідомо звідки, і страх перед генералом змінювався люттю.

— Тобі так важко підкоритись? Ми тут всі заодно. Не варто робити з мене чудовисько. Я знаю, про що шепочуться всі солдати. Я можу змусити їх замовкнути, але цього не роблю. Тому що я хочу подарувати Окіану спокій, а зовнішній світ вберегти від вірусу, розумієш? Я намагаюся діяти на благо.

— Влаштовуючи геноцид? — пошепки спитала Белона. Розправивши плечі, вона поклала долоні на підлокітники.

— Ви думаєте, я тиран. — Торн посміхнувся. В його очах прослизнула тінь туги. — Встань на моє місце. Я щодня віддаю накази. Думаєш, це так легко? Я зробив зі своєю донькою дещо страшне, Белоно. Бо так було правильно, це допомогло врятувати багатьох людей. А ваше улюблене «винищмо мутантів, а бунтівників закриємо на острові»… У ньому стільки дірок, скільки немає на мішенях у тирі. Бомбу потрібно ліквідувати, а не накрити скляним ковпаком.

Генерал потер повіки, важко зітхнув та почав гортати стос документів, даючи час Белоні переварити й обміркувати почуте.

Вона ж сиділа, ні жива ні мертва. Шкаралупа суворого деспота, побудована навколо Торна Бладлея — солдатами? — тріснула, показавши його з іншого боку. З боку людини, яка пожертвувала рідною кров’ю, щоб не дозволити вірусу розійтися світом.

— Тяжкі часи вимагають важких рішень? — Белона звела на генерала погляд.

— Саме так. І я радий би не звалювати на вас відповідальність, ось тільки не впораюся без вашої допомоги. Світ потребує вас і того, що ви робите. Це ти наказала плакальниці мовчати? — Торн допитливо примружив очі.

Двері відчинилися, на порозі з'явився Хіллан:

— Це зробив я.