Окіану приходить кінець

Кінець літа 2019 року. База солдатів. Трохи пізніше знищення кораблів

— Як це «вони втратили автомобіль»? — здивувався Хіллан. — Скоро стемніє. Генерал має вислати їм інший. «Нічники» розірвуть їх на шматки!

Лея сіла на край ліжка, підігнувши одну ногу під себе. Руде волосся струменіло плечами та спадало на груди, обтягнуті спортивним топом.

— З ними все буде нормально, котику. Не переживай. Упевнена, у Жанни все під контролем.

— У неї? — Хіллан щільно стиснув щелепи, щоб не вибухнути нервовим реготом.

— Чому ти до неї причепився? Нормальна вона.

— Не кажи нісенітниці, Лею. Ти знаєш, яка вона.

— Жанна хороший майор. Вона не дасть їм загинути. Зрозумів?

— Авжеж.

— Зрештою вони знайдуть новий автомобіль або заляжуть у якомусь будинку до ранку. — Лея провела пальцями щокою Хіллана. — Тобі треба заспокоїтись і одужувати. Бачу ж, що у твоїй хвацькій головці мізки заворушилися.

Він знизав плечима та відкинувся на подушку. Щось у животі продовжувало нити навіть через тиждень після операції. Наче хірург забув у нутрощах невідомий предмет і тіло його не прийняло. Якби не це почуття і не загальна слабкість, що заважала міцно стояти на ногах, Хіллан уже кинувся б Белоні на допомогу. Вона там, на іншому кінці міста.

І вона у небезпеці.

— За Бел переживаєш? — Лея скинула брови. Вона завжди була проникливою, не гірше за Хіллана читала людей за їхньою поведінкою та емоціями.

— За усіх. Кожне життя на рахунку, — ухильно відповів він. Закрив обличчя долонями, важко зітхнув. Колюча щетина під пальцями так і просилася, щоб її поголи.

— Звісно, ​​котику. — Лея тепло посміхнулася. — Тому тобі треба відпочивати, а не схоплюватись і мчати на допомогу. Ти не супергерой із коміксів. Ти людина. Бережи себе, Хіллане. Добре? Щоб мені не довелося чатувати тебе під палатою.

— Добре. — Він запустив руку у волосся. Насправді йому важко вдавалося змушувати себе відлежуватися. Ще тиждень відновлення, який пророкувала лікарка Ел, здавався нестерпним випробуванням.

Зовні пролунав приглушений сигнал, що повідомив про закриття воріт та зміну вартових.

— Але що, коли вони не повернуться вранці? — Хіллан перевів погляд на Лею. Деколи йому здавалося наче вони знайомі сотню років.

— Ну, я думаю, на їхні пошуки вирушить загін Ремая. Добре, все, мені час. Ще треба забігти до генерала перед відбоєм. Доброї ночі.

Лея поцілувала Хіллана в щоку, підморгнула та зникла за дверима палати, залишивши після себе відчуття губ на шкірі та солодкий аромат парфумів у повітрі.

Ремай — найстарший із майорів. Сивий, сіроокий, зі сталлю, що звучить у голосі, міцними м'язами. Солдати прозвали його Булатом. Ніскільки на честь кинджала, який він завжди носив, скільки через зовнішність та характер. Булат — один із небагатьох майорів, з ким у Хіллана були добрі стосунки. До людей він ставився з усією властивою йому справедливістю та альтруїзмом. Завжди діяв швидко та рішуче. І він заслуговував на довіру, як ніхто інший.

Хіллан відкинув ковдру і встав. Кахельна підлога холодила босі ноги. Свербіла під бинтами шкіра, але знімати їх поки що лікарка Ел забороняла. Хоч рани почали рубцюватися — вони досі залишалися свіжими.

Підійшовши до вікна, Хіллан відчинив його. Дихав прохолодою та морським бризом. Спостерігав за хмарками та місяцем, який вкривав сріблом вулиці Окіана. Там, за парканом, ревли мутанти. Збиралися в натовп і нишпорили в пошуках наживи. Загін Жанни будь-якої миті міг потрапити до пастки. Особливо напружував спогад про вибух, що струсонув місто незадовго до ночі.

Зараз Окіан огортала вже звична канонада звуків.

Подихавши свіжим повітрям кілька хвилин, Хіллан вимкнув світло та повернувся до ліжка. Йому відчайдушно хотілося повернути втрачену пам'ять, і він хапався за уривчасті фрагменти минулого, свердливши поглядом бетонну стелю.

Вдень Окіан втратив човни. Загін Жанни знищив усе в порту, загін Огюста та Адехі зайнявся човновими магазинами. Загони Сьюзен і Полін регулярно курсували фарватером — єдиним можливим морським шляхом з острова.

У бунтівників не залишилося жодного шансу.

Хіллан сердився. Сердився через те, що звичайний контролер, яким користувалися майори, не діяв на них самих. Той, який міг перепрограмувати установки, створені генералом, зберігався у нього в єдиному екземплярі. Чи була винною у тому різна версія «Імперіума» або ще щось, що Торн Бладлей недомовляв, Хіллан не знав і не міг навіть припустити.

Генерал наказав слухатись. І це повільно, але впевнено ламало кожного.

Наявність вільного часу загрожує роздумами, здатними завести людину у відчай. Тому Хіллан постарався відкинути сторонні думки та розслабитися.

Палата, занурена у темряву, загострювала почуття самотності. Вітер, що гуляв шкірою, заспокоював. Незабаром чоловік задрімав. Після перезавантаження він перестав бачити сни.

Так і цього разу з чорної прірви його вирвав моторошний плач. Кров застигла в жилах, серце здійснило кульбіт. Хіллан сів, обливаючись холодним потом, і повернув голову у бік відчиненого вікна.

Плакальниця ревла «хвилями».

Окіан тремтів.

На острові ніколи не було землетрусів, тому Хіллан не сумнівався: це справа рук мутантки. Він підвівся, зачинив вікно та ліг на бік. Поклав подушку на вухо, але до світанку так і не заснув.

Коли ж підвівся, натягнув формені штани, черевики та білу футболку. Небо біля горизонту вже порожевіло, розтанула ранкова зоря. Усупереч заборонам Хіллан наважився залишити палату, і ніхто не зміг його зупинити.

Вулиця пахла ранковою свіжістю. Легкий вітерець шелестів листям пальм та кущів. Периметром бази ходили солдати. Дехто розминався на імпровізованому спортмайданчику. Вони всі вітали майора та питали його про самопочуття. Відповідав він однозначно.

Боліло в боці, серце стукало швидко.

Нарешті Хіллан дійшов до будки постових, які відповідали за відчинення та зачинення воріт. Сьогодні на посту були Майкл та Зоуї. Він — темношкірий із дредами та кавовими очима. Вона — персиково-руда, бліда та у ластовинні. Немов дві протилежності.

— Привіт, командире, — жартома відсалютувала Зоуї. — Як здоров'я?

— Живий, як бачиш. Доброго ранку. — Хіллан озирнувся. — Ніхто не приходив ще?

— Якщо ви про загін Жанни, — Майкл підібгав губи, — то ні. Вони не виходять на зв'язок. Востаннє Жанна розмовляла з генералом учора ввечері.

— Зрозуміло.

— Булат із загоном готуються виступати на пошуки. — Зоуї підбадьорливо усміхнулася. — Вони знайдуть їх.

Подумавши, Хіллан кивнув, але для себе вже твердо вирішив: він знайде Ремая і вирушить на пошуки разом із ним.

Майкл відвернувся та схилився над монітором комп'ютера, щось перевіряючи. Зоуї переступала з ноги на ногу, схрестивши руки на грудях. Загалом завдання ворітних постових полягала лише в перевірці датчиків руху, камер спостереження, розставлених зовні, і самому керуванні станом воріт. Нескладно, але відповідально.

Хіллан розвернувся та подався геть. З боків від асфальтованої стежки розкинувся притоптаний газон із соковито-зеленою травою. Праворуч від бази у зведених солдатами спорудах уже кипіла робота. Латалися порвані куртки та штани, ремонтувалася зброя, паялися мікросхеми в раціях — польові умови, чорт би їх забрав. Хоча основні ремонтні цехи знаходились усередині бази, на мінус першому поверсі.

Відігнувши полог одного з наметів, на вулицю вийшла Лея. Одягнена у формені штани та чорну майку на тонких бретельках вона не бентежилася щодо косих поглядів, звернених на її груди. Здається, вона навіть не думала, що на неї можуть вирячитися. Втім, її справа як одягатися. Однак за одягом Хіллан зрозумів, що у Леї вихідний.

Вона швидко підійшла до нього, обійняла однією рукою за шию і запитала:

— Куди зібрався, герою?

— Нікуди, вирішив повітрям подихати, — відповів Хіллан.

Лея цокнула язиком і скуйовдила йому волосся.

— Так я тобі й повірила. Навіть не думай. Я попередила Ремая. Він нізащо не візьме тебе із собою.

— Якого біса, Леє? — Хіллан скинув її руку зі своєї шиї та обернувся до неї, міряючи сердитим поглядом.

Вона нахмурилася.

— Що?

— Якого біса ти приймаєш за мене рішення? Досить зі мною няньчитися.

— Так не поводься як дитина. — Лея пирхнула. — Ти розумієш, що поранений? Поранений, Хіллане. Будь-яке навантаження — і до побачення. Хочеш показати Белоні свій багатий внутрішній світ? Боюся, вона не оцінить, коли він вивалиться разом із кишками.

— Ти перебільшуєш, — серйозно заперечив Хіллан.

Лея розвела руками. Зібране у хвіст помаранчеве волосся сягало її талії. Швидко смикалася артерія на шиї, видаючи справжні емоції — хвилювання. Вона переживала за Хіллана, і він цінував турботу, але зараз його більше турбувала Белона.

Дівчина-суперечність. Не та й не там. Напевно, через це він хапався за неї. Як за соломинку, здатну повернути його до нормального життя.

— Гей! — вигукнула Зоуї. — Відчиняй ворота, Майкле.

Вони вибігли з будки, прибрали засув.

Хіллан затамував подих.

Тяжка стулка, додатково обшита листами металу, поповзла убік, відкриваючи вигляд простору зовні периметра. Коли ж стулка від'їхала достатньо, щоб показати дівчат, що стояли на дорозі, Хіллан, не замислюючись про біль у боці, підтюпцем побіг туди.

Закривавлені, брудні, бліді та з порожніми поглядами. Вони спиралися одна на одну й були готові впасти будь-якої миті.

Віко та Белона.

Лея відразу опинилася поруч із Хілланом. Підхопила Віко, він Белону. І тільки дівчина опинилась у його руках — у неї підкосилися ноги.

— Бело, — прошепотів він, притискаючи її до себе.

— Привіт, — слабо видала вона, хрипким голосом. Усміхнулася, провела тремтячою рукою його вилицею та знепритомніла.