Окіану приходить кінець

Сховище знаходилося на четвертому поверсі житлової багатоповерхівки й Маї не склало труднощів залишити квартиру непоміченою. Через вікно карнизом аж до пожежних сходів і вниз.

Єдине, що вона забрала з собою, не рахуючи чесно здобутий автомат, — це знеболювальне і пляшку води. Завдяки вдачі, у кімнаті знайшлася сумка «банан», куди Мая їх і поклала.

Надворі вона відчула себе куркою в духовці — спекотно й нікуди не дінешся. Залишалося лише прийняти свій страх та зробити заплановане. Тому Мая недовго озиралася. Квартал майже нічим не відрізнявся від багатьох інших в Окіані: зелено, безлюдно, тужливо.

Рік... З пам'яті випав цілий рік!

Вона попрямувала дорогою, лавіруючи між навіки завмерлими машинами. Вигляд розбитих передків і пом'ятих бамперів пожвавлювали в пам'яті спогади аварії, до якої одного разу потрапили Мая з батьками. Після того випадку мама захотіла розлучитися з татом, а вступ доньки до Академії Окіана і наступний переїзд на острів зовсім звели спілкування з мамою до мінімуму. Вона спокійнісінько жила на материку, не переймаючись, як справи у її нині не єдиної доньки.

Вітер розносив містом скрип дорожніх знаків та легку мелодію дзвіночків. Солдатів чути не було. Багатоповерхівки проводжали Маю похмурими поглядами розбитих вікон. Місцями дорога потріскалася настільки сильно, що доводилося балансувати на бордюрах і ретельно вибирати шлях. Деякі автомобілі колесами пішли в землю, деякі пірнули в неї передками, немов страуси головами.

З відчинених дверей віяло затхлістю і нудотним запахом мертвої плоті. Смертю. Мая намагалася не думати, як змусить себе зайти до під'їзду власного будинку. Чи вціліла квартира на сьомому поверсі? Хоч одна?

Корпуси Академії, що стояли ліворуч вулиці за високим кованим парканом, на перший погляд, здавались цілими, де-не-де з вікон звисали тропічні ліани. Двір заріс чагарниками, а статуя першого директора Академії вкрилась мохом, через що здавалася зеленою. Як кілька років тому, коли група хуліганів розмалювала її фарбою з балончиків.

Сонце стрімко сходило, припікало в голову. Розпущене волосся (резинка десь запропастилася) клеїлося до спітнілої шкіри. Еластичний бинт досі корсетом перетягував грудну клітку. Мая мріяла, коли зможе його зняти, але не поспішала з цим. Сама не зможе обмотатися знову.

В Академії Мая навчалася на факультеті літератури та природознавства. Примарне відчуття, що наліт руйнувань будь-якої миті спаде з міста, не відпускало. Немов ось-ось вулицями повинні розлитися голоси, заревіти двигуни авто. Повітря знову наповниться ароматами випічки та вихлопів, парфумів і лишень надрукованих газет. А люди затоплять парки, поспішать на роботу, навчання, пляжі… Але всі вони лежали.

У траві білими кістками.

Мая намагалася відводити погляд, ось тільки він ніби притягувався до черепів, у порожніх очницях яких оселилися жуки.

Страх холодом розповзся у шлунку, вселив почуття чужого погляду на спині. У спробах відволіктися, вона задумалася про тих, від кого втекла.

Тесса, напевно, буде рада, що Мая пішла. Ніхто не засмутиться. У них сформована група, а вона не хотіла ставати зерном розладу. Клином, через який все розвалиться.

Однак, як не намагалася, Мая не могла придумати, що їй робити потім. Виживати, як і усі? Спробувати змайструвати пліт і втекти? Здатись солдатам і спробувати поговорити з ними?

Вона пройшла Академію і на перехресті Рівер-стріт з Дорогою п'ять повернула ліворуч. Декілька гігантів-багатоповерхівок відділяли її від входу на ринок, через який Мая планувала зрізати шлях до будинку. Він стояв чи не на краю Окіана, біля головного пляжу.

За що Мая любила їх із батьком квартиру — то це за види з вікон. Безкрайній океан та небо. Жодної метушні, тільки спокій.

Ринок гудів звуками: ляскали на вітрі порвані брезентові навіси, тонко гуркотіли флюгери, дзвеніли бляшані банки, хряпали двері якоїсь крамнички.

Мая повільно йшла вперед, прислухаючись.

Перед очима стояли образи покупців і торговців, виразно відчувався запах свіжої риби, поту та дешевих хот-догів. Зкліпнувши марення, і знову опинившись посеред пустельного ринку, Мая витерла з чола піт.

Незабаром вона вийшла до роздоріжжя, де починалася низка брендових крамниць. Вони стояли рівно, дорога лише у дрібних тріщинах. Дівчина швидко оглянула свій одяг. Брудна майка, брудні джинси — їй точно не завадило б перевдягтися. Батько любив говорити, що запорука успіху на половину залежить від зовнішнього вигляду, на чверть від настрою та ще на чверть від удачі.

Перші два у Маї поки що кульгали. І якщо вона могла підібрати одяг, то настрій навряд чи скоро прийде до норми. У грудях сиділа паніка наче повітряна кулька, налита водою. Ткни голкою — чекай на лихо.

Мая зазирнула до найближчої крамниці. Гомін дзвіночка на дверях пролунав у всьому приміщенні. Дівчина застигла, але коли зрозуміла, що ніхто не збирається на неї накидатися, сміливіше ступила вперед. Сонце лилося всередину крізь панорамне вікно, окреслюючи стійки з плічками для одягу, м'які пуфи, зів'яли без нагляду пальми у фігурних горщиках. Пахло пилом. Примірювальні зі шторками із синього оксамиту не викликали довіри, тому Мая стрімко пройшла до жіночого відділу, підібрала джинси за розміром, майку. І там же переодяглася.

У чистому одязі вона відчула себе більш впевненою. Автомат більше не здавався страшенним вантажем. В обоймі залишилося лише чотири патрони. Чотири постріли та зброя перетвориться на непотрібний брухт, якщо Мая не знайде боєприпаси.

Відсутність голосів довкола торгових наметів тиснула на вуха. Викликала дисонанс. Тому дівчина поспішила залишити ринкову площу. Можливо, вона могла знайти в крамницях їжу, але вирішила зробити це пізніше. Після того як зрозуміє, що їй робити, якщо вдома не знайде прямих підказок.

Коли вона нарешті дісталася потрібного будинку, серце шалено калатало. Двері до під'їзду були відчинені навстіж, з порога виднілася підлога, застелена старою поштою.

Мая кілька хвилин тупцювала на сходах, не наважуючись увійти. Оглядала тріщини, павутину, мох, що зміївся цегляною будівлею Деякі вікна перетворилися на наскрізні дірки, деякі блищали на сонці.

Пересохло у роті.

Чи живий батько?

Відповідь таїлася у квартирі. Мая глибоко вдихнула, відчувши укол болю в боці, і ступила до під'їзду. Запустіння й пилюка на сходових майданчиках говорили про те, що там давно не було жодної живої душі, і Мая почувала себе так, наче щойно вдерлася до склепу.

Варто ж було піднятися на сьомий поверх — біль у боці розгорівся пекельним багаттям. Довелося прийняти пігулку, щоб хоч трохи його приглушити. Забурчало в животі. Хоч учора Фло пригостила Маю фініками, сьогодні вона й крихти в роті не тримала.

Дерев'яні двері у квартиру були щільно зачинені. Мая, закинувши автомат за плече, натиснула на ручку, сподіваючись, що не доведеться шукати ключа. Успіх їй посміхнувся — двері піддалися.

Затамувавши подих, дівчина зазирнула до темного передпокою. Порожньо. Вішалка з одягом нахилилася, уперлася одним гачком у стіну. На взуттєвій полиці старі кросівки — білі із блакитними смужками, куплені на розпродажі. Мая постійно взувала їх, коли збиралася на пляж. Через нещільну тканину, з якої було зроблено взуття, всередину набивався пісок. Немов заворожена спогадами минулого — далекого минулого — дівчина взяла один кросівок і перевернула. З нього випало кілька піщаних кристаликів.

Озноб, що охопив Маю, озвався тремтінням у руках і стукотом зубів. Вона поставила взуття на місце та пройшла в коридор, що вів до невеликої кімнати перед вітальнею.

— Та-а-ту? — спитала Мая, знаючи, що не почує відповіді. Туга стисла горло. Квартиру наче залишили поспіхом: на підлозі лежав розкиданий одяг та книги. Так багато книг, ніби хтось вивернув на паркет усю їхню бібліотеку.

Дівчина озирнулася, у звичній для себе манері чіпляючись за деталі: гаманець батька в купі футболок. Трохи віддалік паспорт… На трюмо розкрита аптечка — ліки в хаосі. Полірування заплямували чорнила зі зламаної ручки. Трохи вище, під шпилькою, начепленою на куточок дзеркала, записка.

Майже не дихаючи, Мая підійшла до трюмо й обережно взяла папірець, наче той міг розсипатися на шматки будь-якої миті.

У їхній родині, коли кудись ідеш, було заведено залишати не голосове повідомлення, а записку. Записку на дзеркалі.

Мая обережно розгорнула аркушик.

«Люба, якщо ти читаєш це — я дуже радий. Ти вижила. Я не зможу пояснити, що сталося, але я причетний… Я винен, вибач мені, доню. Я повинен піти. Не має значення, з якого ти боку. Ти маєш врятуватися. Чуєш? Тобі треба залишити Окіан. Я знаю, що вони не випустять нікого. Знищать кораблі, а потім людей — всіх до одного. Вирушай до старого маяка. У підвалі під ним ти знайдеш човен і зможеш упливти. Не шукай мене. Швидше за все, колишній я вже давно мертвий».