Окіану приходить кінець

Початок осені 2019. Дорогою на базу солдатів

Віддача штовхнула у плече. Бунтівник, який секундою раніше гордо стояв перед Белоною, впав без духу, окропивши траву кров'ю.

— Ти сьогодні особливо влучна. — Річард перезарядив автомат, переступив яскраво-червону калюжу і кинув погляд на небо, що ревіло громом. Дощ міг хлинути на місто будь-якої миті, а якщо на Окіан й спускалися дощі, то зливові зі шквальним вітром.

— Боїться повторення ранкової події, — сказала Тіша, хитро примруживши очі.

— А що було? — Річард здивовано глянув на неї.

— Не витріщайся на мене, телепню. — Солдатка відвернулась та покрокувала вперед.

По обидва боки від широкої стежки розкинулися алеї дерев, проріджені біговими стежками та лавками. Вологе повітря сповнювалося ароматом хвої та мокрої кори. Під підошвами черевиків скрипіла галька.

Річард знизав плечима, наздогнав Тішу.

— То що було?

— Бел загубила чотирьох солдатів.

— Не може бути! Серйозно?

Він озирнувся.

Белона пересмикнула плечима, опустила погляд під ноги. Гірше ще себе не почувала. Увесь день на неї сипалися докори за смерть чотирьох солдатів. А вона не наважувалася зізнатися, що одна бунтівниця, здавалося, впізнала її.

— Маю? Це ти? Слава Богам, Маю!

Чому від такого звернення у Белони частіше забилося серце? Мая — щось близьке та рідне. Справжнє? Таке ж справжнє, як спогад про нереального зі слів генерала батька?

Небо прорізав спалах блискавки. Тіша вилаялася, пришвидшилася, Річард не відставав. Вони знайшли рюкзак поряд із трупом солдата. Його імені Белона не знала і навіть здивувалася, коли вигляд понівеченого тіла не справив на неї жодного враження.

Наразі загін вже поспішав на базу. Хотілося встигнути до початку зливи. Нова знайома — Романда — крокувала поряд з Віко, плетучись позаду Белони. З ними йшов і Хакон. За всю місію він упустив не більше п'яти слів, зате вбив чоловік дев'ять. Раз у раз багатозначно косився на Белону та відводив погляд, ледве розумів, що вона дивиться на нього у відповідь.

Дівчина сповільнилася. Відігнавши думки про завдання, сильно заплющила очі й у всіх фарбах постаралася згадати батька.

Високий, плечистий, засмаглий та світловолосий. З такими ж як у Белони буро-зеленими очима. Занадто узагальнено. Здається, він носив окуляри та обручку. Ім'я… Як його звали?

— Бело? — пролунав голос Віко. — З тобою все гаразд?

Вона розплющила очі. Потерла повіки та кивнула.

— Голова трохи розболілася, нічого страшного.

Романда з Хаконом не стали біля них затримуватись. Обійшли стороною та незабаром нагнали тих, хто відчайдушно сперечався з Річардом.

— Давай, зізнавайся, — сказала Віко, коли вони залишилися наодинці, — в чому справа?

Белона нервово реготнула:

— Серйозно? У всьому. — Бачачи, що подруга не зовсім розуміє, додала: — Я нещодавно дещо дізналася і тепер… Не знаю, Ві, хочу, щоб… Боже, я не знаю, як сформулювати. У голові це звучить значно легше. Просто забудь, добре? Все нормально.

Віко невпевнено кивнула.

— Гаразд. Тільки пообіцяй розповісти, якщо таки сформулюєш.

— Само собою.

Коли попереду замаячили ворота бази та постові на стіні, Белона продовжувала дивитися під ноги, прокручуючи у голові спогади. Дзвін падаючих на гальку гільз і тріск черепів, що лопаються, звучали у вухах, від чого замерзала кров. Важкі ноги не хотіли йти. Лише зусиллям волі Белона змушувала себе рухатися.

Спонтанне бажання добігти до найближчого пляжу та вплав покинути острів не здавалося вже таким абсурдним. І байдуже, що дівчина не пропливла б і кілька миль — негода посилилася, океан захлеснуло штормом. З такою бурею на воді Белону швидко змило б до скелястих рифів або улюблених місць плавання акул.

На суші, власне, теж варто бути обачною. Вітер ревів, рвав листя з дерев, здіймав у повітря пил і сміття, крутив невеликі смерчі, що кидалися камінням. Мутанти, судячи зі звуків, збожеволіли й остаточно озвіріли. Какофонія гарчання та тупотіння з громом розкочувалася Окіаном, змушуючи стигнути кров. І щоразу ніби звучала ближче.

За кілька метрів до воріт бази Белона побачила, як постові їм активно махають, закликаючи тікати. Холодок поповз спиною. Колючі пальці страху вп'ялися під ребра.

Дощ хлинув непроглядною завісою, вмить промочив одяг та волосся.

Навіщо тікати?

Белона озирнулася й заціпеніла від жаху. Найгірші очікування справдилися.

Орда мутантів стрімко мчала у бік бази.