Окіану приходить кінець

Вони вийшли до невеликого коридору, і одночасно з ними з кімнати навпроти виглянула Фло. Мая з неприхованим подивом оглянула її. Брезентові шорти, власноруч укорочена ножем сіра майка та волосся, яке кінцями тепер ледь діставало плечей.

Зустрівшись поглядом з Маєю, Фло мовчки обійняла її та, лише відсторонившись, сказала:

— Вмієш ти лякати.

— Вибач. — Мая ніяково посміхнулася. — Файна зачіска.

Фло зашарілася, махнула рукою, мовляв, дрібниця.

— Дякую. Ви кудись ішли?

— Власне, так. Я хочу перевірити, чи на місці той човен, про який писав батько.

Хіллан не втримався і підійняв брови:

— Батько? Човен?

— Ох, довга, дуже довга історія. — Мая знизала плечима.

— І, можливо, лише казка. — Фло жартівливо показала язика. — Можна з вами? Не буду заважати?

— А ви… — Мая почергово подивилася то на похмурого Хіллана, то на все ще червону Фло. Ось тільки не домовила розгубившись. Вона не відчувала напруги між ними обидвома, але хотіла в цьому переконатися.

— Ох, давайте не будемо про це, га? — Фло натягнуто посміхнулася. — Гаразд, я краще повернуся до хлопців.

— Стривай, — Хіллан хитнув головою, — ти можеш піти з нами, якщо хочеш.

Фло замотала головою, розпатлавши волосся:

— Та чого там, не буду вас напружувати, але я пройдуся до першого поверху. Мені на вулицю потрібно, так, це я не навмисне, просто тут лише один вихід. Я, звичайно, можу вийти у вікно, але…

— Фло, — промовив Хіллан без долі знервованості. Його голос радше пролунав схвильовано, ніж різко.

Вона сховала обличчя у долоні.

— Вибачте, — проскиглила. — Все складно, гаразд? Я не знаю, як повинна почуватися. Нам усім важко, але скоро буде легше, правда?

— Ідемо. — Хіллан зачинив двері до кабінету та попрямував коридором до сходів.

Мая трохи затрималася, роздивляючись його спину, розправлені плечі та думаючи, чи правильно зробила, коли промовчала про те, хто її батько.

— Слухай, Ем, — Фло зам'ялася, — я не знаю, наскільки це доречно. І знаю, що про це важко думати, але Велл…

У серце наче в гольницю, здавалося, встромили разом десяток голок. Мая несамохіть здригнулася, що відразу помітила Фло і поспішила додати:

— Вибач, безглуздо. Дурна я…

— Ні, Фло. Все нормально. Я була з ним. — Голос тремтів як скло від гуркоту грому.

Хіллан мовчки спустився сходами. Мая перевела погляд з його постаті на Фло та ковзнула стіною, швидко розглядаючи коричневі шпалери та рамочки з пожовклими світлинами. На кожній була увіковічена щаслива родина. Батьки та троє діточок.

— Хіллан розповів тобі план? — вправно змінила тему Фло. — Ми поговорили ще у вантажівці. Дорогою сюди. Наче з'ясували стосунки, але все одно так дивно… Я кілька хвилин тому ходила до Фанігана. Він у нормі, хоча вчора був на межі. З ним я теж розмовляла. Ось нещодавно. Він каже, що почувається загубленим.

— Як і всі ми. — Мая зітхнула.

— А Тесса взагалі намагається ні з ким не розмовляти. — Фло знизала плечима і сховала руки в кишені. — Насправді я звикла до її сплесків. Вона може у складних ситуаціях поводитись непередбачувано. Наразі вона переважно мовчить. Замкнулась від усіх. Думає, що ніхто цього не помітив, але я помітила. Вона любила Велла. Не знаю, чи любив він її, втім, який сенс від почуттів, якщо завжди тримаєш їх у собі? Я вважаю почуття справжніми, якщо є можливість їх з кимось прожити. Інакше… Ах, гаразд. Фаніган з Ріком на верхівці маячної вежі — у ліхтарному приміщенні. Звідти вигляд — захитаєшся. У прямому розумінні, звичайно, якщо в тебе морська хвороба чи страх висоти. Дивно, мабуть, але сьогодні я вперше побувала у маячній вежі. І тим більше побачила весь Окіан віддразу. Можна руку до обрію піднести й сказати, що місто в тебе на долоні. Там, здається, стіни трохи вібрують, але Тесса каже, що це моя уява. Хоча якщо вийти на балкон, можна побачити, як хвилі врізаються у підніжжя вежі. Деколи вони б'ють з такою силою, що бризки долітають до самої гори, уявляєш?

— Шістдесят метрів, — сказав Хіллан, коли дівчата спустилися на перший поверх.

— Що? — Фло кинула на нього швидкоплинний погляд та перезирнулася з Маєю.

— Це висота маячної вежі.

У Фло від захвату заблищали очі.

— Нічого собі…

— Нам сюди. — Хіллан кивнув у бік дерев'яних дверей із золотавою ручкою.

Мая потерла долоні. Хвилювалася, тому що не знала, чого більше хоче: спуститися в підвал й побачити там човен, або: не спускатися і зберегти надію, що до того, як батько став рабом «Імперіума», він правда її любив найбільше у світі.

— Маю? — Хіллан торкнувся її передпліччя.

Вона хитнула головою, відганяючи думки, що клаптями спогадів вилися навколо. Ще трохи й вони обплели б її, перетворюючи на мумію. Пережиток минулого, коли дуже сильно хочеш щось зберегти, але згодом воно стає надто крихким і, зрештою, ламається.

— Так, я знаю. Я з батьком раніше часто була тут. Звичайно, не в кожній кімнаті…

Хіллан підбадьорливо посміхнувся, поклав долоню на ручку і завмер.

Вхідні двері були відчинені навстіж. У передпокій заскочила захекана Тесса. Волосся розпатлане вітром, футболка місцями прилипла до мокрого тіла, кед на одній нозі зашнурований не повністю.

— Солдати, — тільки й видала вона.

Хіллан підібрався, стиснув кулаки.

— Де?

— Ідуть через ліс.

Вилаявшись, Хіллан глянув на Маю та Фло.

— Знайдіть Ел і йдіть до Ріка з Фаніганом, попросіть їх поквапитися. І якщо солдати прорвуться, постарайтеся тримати оборону там.

— А ти? — Мая схопила його за руку, коли він ступив у бік дверей.

— А я намагатимусь затримати їх тут.

— Ха, я з тобою. — Мая озирнулася, шукаючи щось, що могло б зійти за зброю.

— Ні. Хоч раз у житті послухай мене.

— Хоч раз у житті дозволь мені допомогти.

— Звучить так, ніби ви старе подружжя, — нервово посміхнулася Тесса. — Це твоє. Вона вихопила з-за пояса пістолет та вручила Маї. — Повна обойма.

— Дякую, — Дівчина вдячно кивнула. — Ідіть до інших. Попередьте їх. Ми впораємося. — Вона оглянула зброю та пересмикнула затвор.

Фло з Тессою обмінялися задумливими поглядами, потім побігли вгору скрипучими сходинками.

Хіллан важко зітхнув.

Разом з тим зовні почулися кроки, а за ними — голоси.

Хіллан глянув на Маю і жестом наказав причаїтися біля входу. Коли вони вдвох стали з боків від дверей, Хіллан, впевнено стискаючи автомат, вигукнув:

— Прийшли пішки, щоб ми здалеку не почули ревіння двигунів вантажівок? Розумно. На вас не схоже.

Повисла тиша, що порушувалась лише шумом хвиль, які кидалися на берег.

— Ти любиш створювати проблеми, так?

Мая скоса оглянула Хіллана. Чоло блищало крапельками поту, на шиї пульсувала артерія. Максимально сконцентрований. Зібраний. Готовий вбивати?

— Відставити, майоре. Говоритиму я, — прогримів голос генерала.

Здригнувшись, Мая не помітила, як закусила губу до крові.

— Оце так новини! — вигукнув Хіллан. — Невже сам Торн Бладлей прийшов за моєю — нашими — душами? Як там Вайолет? Чув, у неї здоров'я кульгає. Скаржиться на гострі різі у животі.

— Це було брудно. Стільки крові. І зненацька. Я не чекав, що в тебе підніметься рука на неї. Ти зновупошив мене у дурні.

Мая відчайдушно боролася з бажанням визирнути з укриття. Стояла наче на розпеченому піску босоніж. «Тікати» — пульсувало в голові.

— Готовий поспорити, що обкради я тебе до нитки — ти б не помітив, — пирхнув Хіллан. Розмовами він, зрозуміла Мая, намагався затримати солдатів, цим даючи час Фанігану з Ріком.

— О, Еріку, все не так просто. Ти забув, що я завжди на крок попереду? Я знав, що ти щось плануєш. Знав, що ти більше не навіюваний і в тебе десь є укриття. То ти вийдеш сам чи нам витравити тебе як щура?

— Щур у нас тут лише один. Це ти.

— Ми можемо сперечатись хоч до самої ночі, Еріку. Чи не легше буде вирішити все по-чоловічому?

— О-о-о, ти так умієш?

Генерал зітхнув.

Якби Мая не завмерла від страху та очікування, вона б розсміялася. Можливо, істерично. Можливо, нервово. Можливо, здалася б божевільною, але вона вискочила б з укриття і розсміялася Торну прямо в обличчя.

Порушивши мовчання, зашипіла рація Хіллана, а потім з неї прозвучало:

— Пів години, нам потрібно ще пів години.

Хіллан беззвучно вилаявся, в рацію відповів:

— Зрозумів. Поспішайте.

— Що це у вас за поспіх такий там? — запитав генерал.

Мая підступилася трохи ближче до дверного отвору, щоб хоч краєм ока побачити, скільки потенційних супротивників стоїть зовні — не менше десятка солдатів. Вони б легко могли взяти маяк у кільце та піти на пролом, але чомусь продовжували стовбичити, розосередившись навколо Торна і майора Адехі — широкоплечого чоловіка з обвітреним обличчям та пером, вплетеним до коси з чорного волосся.

— Ну, то що, Еріку? Мая поруч із тобою? Можу запропонувати угоду. Здайся і, можливо, вона не постраждає.

— Ще чого! — прошипів Хіллан. — Пропозиція приваблива, але я звик не вірити тобі на слово.

— Маю, доню, як самопочуття? Нічого не болить? Ти, мабуть, навіть не зрозуміла, в чому справа…

— Що таке ти несеш? — шоковано спитав Хіллан.

— Вона не розповіла тобі? Рідна, виходь. Невже ти не сумувала за татком? Завдяки тобі ми знайшли ваше сховище. Маяк. Як романтично. Він перестав працювати, коли поблизу розбилося кілька кораблів. З'ясувалося, що щось там трапилося із земною корою, утворилися рифи, і судна більше не можуть причалювати до цієї пристані.

Мая дрібно тремтіла. Від пильного й нетямущого погляду Хіллана волосся на потилиці ставало дибки. Генерал говорив ще щось, але вона вже не чула. Шумна у вухах кров заглушала навіть власні думки, тому дівчина сама не зрозуміла, коли вирішила вийти на поріг.

Хіллан не встиг завадити.

— Ну і ну! — Торн сплеснув долонями. — Тебе прямо не впізнати. Як твої справи? Ти подумала над своєю поведінкою?

— Що тобі потрібно? — холодно запитала Мая, щосили борючись із суперечностями, що розривали її на частини.

— Просто слухай мене, донечко. — Торн вихопив контролер. — Убий Хіллана.