Окіану приходить кінець

Літо 2020. У дворі бази солдатів

— Крокуй.

Дуло пістолета уперлося між лопаток.

Мая кинула погляд через плече. Обличчя Максвелла — гостре, навіть якесь аристократичне — було знайомим, але за часів солдатства Мая мало з ким спілкувалася. Одна з небагатьох — Віко — і та виявилася зрадницею. Не з власної волі, втім, це мало що змінювало. Проте Маї все таки не вистачало компанії колишньої подруги й лякали думки, що її з Леєю та ще кількома десятками солдатів продали. Наче люди — речі на барахолці.

— Мені шкода, що так склалося, — сказала Мая, виходячи на подвір'я.

Нічне повітря пахло зеленню, розмоклою землею, асфальтом. На небі, обкладеному чорними важкими від дощу хмарами, не було й натяку на світанок. Вітер пронизував. Попри бажання обхопити себе за плечі, Мая йшла з гордою поставою.

Якщо сьогодні смерть нарешті наздожене, дівчина зустріне її гідно. З усвідомленням того, що зробила все, що могла.

Ні.

Вона осіклася, згадавши Велла. Згадала обіцянку, дану йому.

«Я звільню їх… І ми упливемо».

Шкіру вкрили сироти, до горла підкотила грудка жалю. Дуло боляче штовхнуло вперед.

— Не гальмуй, — озвався Максвелл.

Мая знову озирнулася на нього. Зміряла допитливим поглядом та глибоко вдихнула. Довготелесий і жилястий. З реплікаторами у крові. Він, безперечно, сильніший. Нападати безглуздо — Маї з ним не впоратися.

— Хто твій майор? — спитала вона, ступаючи травою в бік алеї пальм. Від вітру дерева шелестіли листям, струшували краплі дощу з розгонистих гілок. На воротах постові зрідка перегукувались.

— Мій майор мертвий.

— Тобі доводилося вбивати рідних, Максвелле? — Мая різко розвернулась та подивилася на солдата впритул. Пильніше дивилося тільки дуло пістолета на неї саму.

Максвелл утримався від відповіді. У темряві здавалося неможливим розглянути емоції на його обличчі, але Мая також знала, що він навряд чи так само розгляне її. Тим краще. Він не бачив страху, від якого тремтіли губи. Розпачу, який сповнював очі.

— Занадто багато людей загинуло. Зачаїся і прийми свою долю? Вбивай або будеш убитим? А може, годі? Окіану настав кінець, ось тільки ми це пережили.

— Ненадовго. — Максвелл повів руку з пістолетом угору, піднімаючи дуло до обличчя Маї. Вона вся стиснулася в очікуванні, заплющила очі, але перш ніж прогримів постріл, почувся голос Ріка:

— Гей, Максе, брате! Новий наказ. Генерал терміново хоче бачити це дівчисько у себе в кабінеті.

Мая розплющила очі й оступилася. Серце шалено забилося в грудях, плечі струсонув озноб. У темряві фігура Ріка була схожа на міраж і в якусь мить Мая правда подумала, що їй мариться.

— Та невже? — Максвелл, як і раніше тримаючи дівчину на мушці, повернув голову в бік Ріка. Той впевнено наближався.

Точно вулкан на межі виверження — Мая затремтіла. Кров прилила до щік, розігнала тілом адреналіновий жар і кожен м'яз перетворила на туго натягнуту струну.

Не важливо, що там хотілося генералові. Мая не бажала бачитися з ним. Весь минулий рік виборювала право вибору, а тепер, отримавши можливість його робити, вона постійно помилялася.

Настав час опанувати себе.

Скориставшись моментом, Мая викрутила пістолет з руки Максвелла, напівобертом опинилася позаду нього, ударом ступні під коліно змусила звалитися додолу обличчям вниз й оглушила, обрушивши на потилицю руків’я пістолета. Максвелл крекнув і завмер, а дівчина прийняла оборонну стійку. Цілилася в Ріка, що відразу здійняв руки:

— Я на твоєму боці, Бело.

— Доведи, — голос дзвенів холодною злістю та рішучістю.

— Хіллан послав мене врятувати тебе. Так і будеш у мене цілитися, сестричко? Після того, що між нами було?

— Між нами нічого не було! — Мая спалахнула, залилася рум'янцем.

Рік цокнув язиком, махнув рукою. Його рація зашипіла, потім відгукнулася голосом лікарки Катерини Елмерс:

— Річарде, ти скоро? У нас проблема.

— Буду протягом години. Нині трохи зайнятий. — Він прибрав рацію, підняв погляд на Маю та запитливо скинув брови: — Хіллан розповідав тобі щось про те, як він хоче врятувати Окіан?

Мая невпевнено хитнула головою.

— Гаразд, тоді давай спочатку врятуємо самого Хіллана.

— Ти можеш пояснити, Ріку? Якого біса відбувається? — Мая підтюпцем рушила за ним, назад усередину бази.

— Пізніше, Бело.

Ніч холодною темрявою огортала пустельний двір, не рахуючи постових на воротах, де товсті промені прожекторів, розганяли морок. Крім голосів солдатів, які зрідка відпускали жарти, Мая чула надривні крики мутантів.

Сьогодні Окіан здавався особливо гучним. Шурхотів, гарчав, крапав, гуркотів, скреготів, вив, стогнав. Кожен звук ніби лунав з динаміка поламаного радіо, який знову і знову переривався далеким тріском блискавок.

Ноги ковзали мокрою від дощу травою. Спину особливо холодило. Іноді здавалося, що це мутанти водять слизькими язиками по шкірі. Хотілося озирнутися, побігти швидше, але Мая і так рухалася на межі своїх сил.

Коли вдвох вони увірвалися до центрального коридору, що потопав в густих сутінках, на дівчину завалився шквал запахів: спирт і йод, метал, порох, гума. Засвербіло в носі, скрутило шлунок.

Духота приміщення огортала, забивала легені та отруювала серце, змушуючи його битися більш відчайдушно, немов перед своїм кінцем.

Від перепаду тиску у Маї заклало вуха. Ніби крізь ватні затички вона розрізнила тупіт ніг. Рік схопив її за руку, затяг до сусіднього коридору та притис до стіни, закриваючи собою. Обережно визирнув з-за рогу, а потім зітхнув.

— Сучий сине, — промовив, знову повернувшись до центрального коридору. — Знав, що ти їм не по зубах.

Мая відлипла від стіни й теж вийшла. Очам, що звикли до темряви, не важко було вгадати в кількох силуетах Хіллана, який підтримував Фанігана, і Фло з Тессою.

— Все нормально? — спитав Рік, поки Мая чомусь завмерла, ледь помітно тремтячи.

— Вайолет мертва, — сказав Хіллан і осікся, помітивши дівчину. Посмішка торкнулася його губ, але навіть якщо йому хотілося вимовити щось ще, він промовчав.

— І чорт із нею. На маяку щось не ладнається. Ми там потрібні.

— Тоді звалюємо. — Хіллан кивнув. — Ключі в тебе?

— Як завжди.

Ушістьох вони кинулися назад до виходу.

— Все зумовлено, рідна. Розумієш, правда? Які б ти не ухвалювала рішення, під кожне вже долею прописаний свій сценарій.

— Зовсім нічого не можна зробити? — спитала Мая, хлопаючи віями. Вона дивилася на батька, який сидів перед нею на підлозі. Він тримав її за руки й так тепло посміхався, що більше не хотілося плакати. Лише припасти до нього, міцно обійняти та до глибокої ночі дивитися фільми.

— Погане трапляється, гарне — також. Життя циклічне, просто люди звикли концентруватися лише на негативі. Розучилися цінувати та бачити радості у дрібницях. Я не кажу, що ось: «Там діти голодують, їм гірше, ніж нам, адже ми маємо їжу». Я говорю: «У кожного свої радості». Можна бути ситим, але нескінченно нещасним.

— Як тоді зрозуміти, що я щаслива?

— Подивися на людей, які оточують тебе. Запитай себе, чому вони роблять все, щоб бути поряд? Чи, навпаки, чому не роблять? А головне: чому ти завжди намагаєшся їм допомогти?

— Як і Стейс?

— Ви ще помиритеся. Згадай, скільки сварок у вас було. І щоразу ти першою йшла на контакт. Скільки разів ти їй допомагала.

— Вона мені теж допомагала.

— Щастя в моментах, але воно відчувається лише якщо є з ким їх розділити.

Мая витерла сльози, подивилася на батька і стиснула його теплу долоню у своїй.

Чи тільки про щастя він говорив?

Приголомшлива правда, що розкрилася кілька годин тому, паплюжила всі чудові, щасливі, спогади з батьком. Подібно до маленької дитини, яка взяла ножиці та добралася до теки з важливими документами. Змикаючись, леза різали минуле, знову змушуючи Маю почуватися зітканою з клаптів.

Всупереч очікуванням Рік, який взяв на себе роль провідника, повів групу не до воріт. Вони повернули ліворуч, ледве вийшли на вулицю. Прокралися вздовж стіни, у бік наметів і нашвидкуруч зведених ангарів. Мая намагалася не озиратися і, як колись, не думати. Але в голові повторювались слова: «На маяку щось не ладнається. Ми там потрібні». Чи це не знак згори? Доля? Що б Мая не робила, все вело її до того самого примарного човна.

Коли до нагромадження діжок з паливом, що пірамідою стояли під парканом скільки дівчина пам’ятала, залишалося менше кількох метрів, навперейми групі вийшов солдатський патруль. Рік завмер, решта теж.

Автомати двох солдатів байдуже висіли на ременях, але відразу ж перекочували до рук, утім, виплюнути кулі так і не встигли. Патрульні забарилися, висвітливши ліхтарями обличчя Ріка та Хіллана, а потім — бунтівників з Маєю.

— Свої, народе, свої, — дбайливо озвався Рік.

— Опустіть зброю, — скомандував Хіллан, очевидно сподіваючись, що до широких кіл солдатів ще не дійшли новини про його повторне пониження на посаді.

— Ви з бази? — поцікавився один з патрульних. Через спрямовані в обличчя ліхтарі розглянути його не вдавалося. — Чули по рації, там щось сталося біля лабораторії.

— Так, ми розібралися. — Хіллан кивнув.

Солдат повів автоматом, уже збираючись його опустити, як промінь світла блиснув на зброї в руках бунтівників.

Ось тільки Хіллан із Ріком діяли на випередження. Вони різко подалися вперед, підбили вгору наставлені дула автоматів та парою спритних рухів звалили патрульних з ніг. Захват, придушення — і ті затихли. Хоча Мая знала, що вони ще живі.

Вирівнявшись, Хіллан закинув на плече ремінь з автоматом, вимкнув ліхтар й махнув рукою, закликаючи йти за ним.

Діжки, як виявилося, закривали зроблений у паркані пролом, через який вони легко вислизнули в смоляну темряву. Слідуючи один за одним, втікачі продиралися напролом крізь високі кущі. Слизька трава обплутувала ноги, дряпала шкіру, але ніхто не видав жодного зітхання чи зойку.

Грім, що розповсюджувався небом, перекривав половину створюваного шуму. Мая не знала, на що чекати чи до чого готуватися. Лише відчувала тяжкість й нудоту, від якої розпирало шлунок.

Свіже повітря скребло холодом горло, але кожна спроба глибоко вдихнути обривалася на зітханні. Мая відчувала, що непритомніє. І не змогла про це сказати.