Лінії

У кімнаті Констанція з’явилась через мить. Повністю бліда, я навіть звідси крізь морок міг розгледіти синюшні вени у неї під шкірою. Похитуючись та ледь не падаючи, чаклунка наблизилась до мертвого товариша. Пустила сльози.

— Ідіть. Я за вами. Я йду, бо... втрачаю сили. Потрібно бути ближче. До вас. Щоб тримати.

Вочевидь, навіть у такому стані для неї не було проблемою пройти повз розставлені в коридорі пастки.

Ми не зволікали, вийшли в коридор. Вхід до підвалу знайшовся швидко — минути сходи, що ведуть донизу, складно. Більше голосів чутно не було.

Сектанти напевже ж почули метушню, що ми вчинили в кімнаті. Чому нічого не роблять? Невже Констанція дійсно втримує?..

Надто добре для правди.

Я спускався сходами вниз. Ратшат і Кеїша — за мною. Сходи довго не закінчувалися, підвал знаходився справді глибоко. Воно й не дивно тепер було, що звуки не доходили сюди в повній мірі.

Ми йшли далі, поки не опинились посеред незрозумілої оранжереї. Біля стін тут — масивні стелажі. На їхніх поличках стоять окремі кістки й черепи. Не тільки тварин. Посеред підвалу — рослини.

Навіть не так. Дуже багато різноманітних рослин, квітів та кущів. Величезні хризантеми, айстри, гвоздики, невідомі мені кущі, схожі на кактуси… Все це наповнювало підвал приємними ароматами і створювало лабіринт.

Куди там моїм апельсиновим деревцям.

Я обернувся — Констанція слідувала за нами немов тиха примара. Обіймала себе за плечі, похилила голову на бік. Губи стиснула.

На стінах подекуди горять масляні лампи. Серед цього напівмороку ми продовжували крастися. Я минув декілька стелажів, кинув погляд на рештки. Хіба варто дивуватися, що хворі практиканти займаються жертвоприношеннями?..

З глибин підземного саду долинало сонне бубоніння. Точно. Люди. Їхні голоси щось тихо наспівують... Ні, скоріше просто озвучують якісь не пов’язані між собою слова.

Ще трохи ближче. Знову м’язи затремтіли, під шкірою пройшовся холод. Я зупинився на мить. Позаду чую сопіння Ратшата. Ні, він тихо пересувався загалом. Просто...

Ковтнув слину. Потрусив головою. Нумо, візьми себе до рук, ну. Потім будеш скиглити та лікуватися.

Крізь густі кущі з ліловими ягодами я побачив кілька людських фігур, що стоять у колі. Їхні балахони підсвічують зелені вогники. Що вони там роблять? Заклинання групове? Ритуал?

Поряд з’явився Ратшат. Він із люттю вдивлявся в зелені миготіння зовсім поряд.

«Бийте. Я тримаю.»

Я послухав голос у власній голові та розпочав атаку.

Що я творю зараз? Довіряю власне життя практикантці?..

Випрямив напружені ноги та вмить винирнув з кущів перед сектантами. Їх було п’ятеро — зовні вирізнявся тільки один, що стояв по центру біля високої підставки для книг. Навколо нього — свічки.

Дієро Канітар.

Його роба була чорнющою, здавалося, що вона пітьму навколо робить ще більш густою. Орнаменти на робі — як криваві лінії. Тягнуться, обвивають. Лисий маг якраз здійняв руки догори, очі мав заплющені. Його учні поряд — жінка, троє чоловіків.

Все це я роздивився за коротку мить. Групове голосіння було перервано: жінка й чоловік нічого не встигли зробити, магічні вміння теж не допомогли.

Лезо впивається у його стегно, вимальовуючи напівколо. Далі — від черева і до горлянки. І одразу їй прямо за вухо. Тіла їхні панічно засмикалися, це все відбувалося надто швидко.

Зойк. Руки намагаються чи то впіймати мою тінь, чи інстинктивно відштовхнути геть.

Кров розливається навколо, бризкає з жіночої шиї, наверх і на квіти. У зеленому світлі вона виглядає зовсім чорною, як роба Канітара. Два ошелешені тіла падають.

Ратшат вів бій ще з двома сектантами. А я линув прямо на старого чаклуна. Зустрівся з ним поглядом, якраз коли Дієро Канітар уже розплющив очі. Дивився він на мене з ненавистю, вишкірив зуби.

Я близько. Майже дістаю клинком старого мага, як раптом він із якоюсь надприродною спритністю відступає вбік. Вмить у його руці опиняється кинджал. Я ледь ухиляюся від удару просто в серце. 

Спробував контратакувати — мої леза знову пролетіли повз. Потрібно спіймати ритм, відчути ворога.

Раз — його клинок черкнув мене по броні.

Два — я знову наближаюсь, і цього разу сам влучаю лезом йому в ногу, трохи вище коліна.

Три — гостре лезо чужої зброї розрізає моє праве плече. Біль обпікає мені все тіло одразу, я ледь не впускаю власний клинок. На щастя, лезо увійшло неглибоко.

Так швидко ніхто не може рухатися. Старий сучий син чимось підсилив себе!

Раптова слабкість, я ледь утримую рівновагу.

Чотири — ухиляюсь, серйозних ушкоджень немає. Однак тепер є кілька свіжих подряпин, котрі чомусь дуже сильно печуть.

Отрута?

П’ять — крок назустріч, і я нарешті пробираюся прямо до його печінки, сантиметр у сантиметр. Лезо кинджала заганяю до кінця. Кістлява рука опонента впускає зброю на м’який килим. Канітар злісно загарчав, одразу обм’як. З рота пішла темна слина. Я повис зверху:

— Що це за клинок?! Що він робить?! — хочу допитати чаклуна, поки той не випустив дух.

Дієро Канітар продовжує шкіритися та витріщатися своїми великими очима.

— Кажи! За клинок кажи, суко!

— Неважливо. Ти. Твій Орден… — Канітар замовк, сковтнув. — Ви здохнете. Всі. Я клянуся. Ви заплатите.

Великі краплі поту стікають з мого чола просто на обличчя старого адепта. Раптова гаряч залила мене з ніг до голови, сили швидко покидали. Зображення перед очима розпливалося.

Зашуміло у вухах знову.

Що він зробив?

Байдуже. Я наніс смертельну рану, все. Канітар — мрець, з такими ранами не виживають. А я...

Навпомацки підіймаю з підлоги клинок чаклуна та відкидаю його подалі, в зарості. Все ще стою. Канітар якось вигнувся. Скрутився.

— Аррррг! — він гарчить. Випрямляє руку і раптом хвиля повітря, твердого як плаский камінь, б’є мене в обличчя. Вона вибиває підлогу з під ніг та відкидає мене.

Як тільки носком торкаюся тверді — роблю швидкий перекат в бік, але все ж зачіпаю один із стелажів. Він падає прямо на мене.

Встигаю підняти руки, захистивши голову. Клинки почали здаватися мені вкрай важкими, незручними для задеревілих пальців.

Десь збоку раптом спалахнуло. Крикнув Ратшат. Я відволікся, повернув голову. Через розламаний стелаж не можу розгледіти.

Протираю очі, виповзаючи з під уламків посуду та чужих кісток. Констанція лежить на підлозі. Нерухомо. Неподалік — навколішки стоїть охоронець-степовик. За груди тримається. Під ним уже утворилась калюжа крові. Поряд — два мертві практиканти.

Канітар завмер там, де я його залишив.

Я обперся об стіну, став на ноги. Бреду до чаклунки. Взуття ледь не послизнулося на крові внизу. 

Дійшов. Сховав клинки, присів поряд. Обернувся. Чорна пляма, що була чаклуном, як і раніше лежала непорушно.

— Ей, Кеїшо. Кеїшо, чуєш?

Сам не впізнаю власний голос, він глухий та віддалений.

— Кеїша!

Я не знаю, навіщо я це роблю. Більше не можу думати. Намагаюся припідняти дівчину. Привести до тями.

— Кеїшо. Вставай.

Констанція схлипувала, смикалась у конвульціях, її пальці хапали повітря, весь час стискались та розтискались. 

Допомагати Ратшату вже потреби не було, з такими ранами теж не живуть. Степовик навіть спробував підвестися, але відразу впав ниць. От і все.

Провидиця отримала надто багато шкоди, напруга, яку зараз переживало її тіло скоро доб’є чаклунку.

Все було скінчено.

Звичайно, хтось із цих сектантів ще міг знаходитися поруч — ми ж не знали їхню точну кількість, коли нападали…

А мої рани наче облили спиртом. Шиплять, прокручують до кісток мене. Примушують застогнати на увесь підвал.

Зараза!

Десь позаду загуділо. Намагаюся розгледіти, що там таке. Довгий темний слід від килима й підлогою бачу. Кров. Все інше приховує морок, декілька свічок впало вниз і погасло.

Тіло Дієра Канітара перемістилося чомусь вправо. Він... Все ще живий?

І повзе.

Не може бути.

Так, старий чаклун рухається у напрямку до стіни.

Закололо серце. Я глибоко вдихнув та видихнув. Ну ж бо... 

Канітар під стіною, копошиться в листі. Щось... робить. Одна зі стін знову забриніла.

Нарешті я зміг встати. Майже розігнув ноги. Старого добити треба!

Мого передпліччя торкнулися крижані пальці Констанції:

— Не йди. Я. Задихаюсь…

Очі розплющені, там все ще жевріє життя. Груди провидиці тремтять. Втягують повітря короткими ривками. 

Стіна відсувається вбік. Маг продовжує жити. Він намагається втекти через потаємний хід — от що відбувається.