Лінії

Руки похололи. Не хотілося повірити в те, що сталося. Тхарсі й Ратшата більше немає, а вона залишилася сама. Констанція пообіцяла посланцю покинути місто — і таки зробила це, не барилася й дня. Для помсти за друзів сил зараз не вистачить. Треба відновитися.

Як тільки повернулася додому на важких ногах, почала збирати речі: взяла трохи їжі, одяг, срібняки й золото. У якій би прірві ти не опинився, монети завжди стануть у нагоді. Що в степах, серед диких воїнів, що тут, у джунглях.

У голові паморочилося. Дорогою додому вона кілька разів ледь не впала. В ранкових сутінках хтось із сусідів міг подумати, що дівчина п’яна, але Кеїші було байдуже.

Чаклунка зайшла до будинку, безсило опустилася на ліжко, згорнувшись калачиком. Не вистачило навіть сил зачинити замок. Їй треба було трохи часу, щоб прийти до тями. Зовсім трохи часу…

Холодний піт стікав з під кучерявого волосся на подушку. Її морозило та кидало в жар, сушило в роті. Боляче було від думки, що не змогла достойно похоронити своїх. Боляче було від розуміння того, що рідний батько відправив за нею вбивцю. Посланець сплутав усі карти, увірвався до її й так не стабільного життя й перевернув його.

Чим би закінчився бій з чаклуном, якби не служитель Ордену? А чи вижив би посланець, якби не вона?

Посланець добре підготовлений. Він зумів ввести її в оману, коли прийшов до намету, як звичайний проблемний мужик. Кеїша тоді намагалася відчути нутро, енергетику гостя. І не вдалося. Жодного передчуття чи підказки не було.

Коли провидиця занурила посланця в гіпноз, він спершу теж переграв її, наговоривши купу дурниць. Констанція не змогла почути від нього правду відразу, однак шосте чуття стверджувало, що людина з Ордену сюди прибула далеко не з такою благородною ціллю, як повернення блудної дочки для старенького татуся.

Кеїша сумнівалася. Від посланця повіяло жахом, коли вона уважніше розгледіла його очі вже потім, у підвалі. Проте… щось ще було всередині душі Флоріана, окрім наміру вбивства.

Вони говорили не так і довго. Кілька разів всього. Поглядом перетнулися, коли чаклунка зрозуміла його намір — і в той короткий момент Констанція встигла побачити якесь… упізнавання. Наче посланець дивився на неї та згадував когось свого.

Або ж їй просто здалося.

Пальці все ще задеревілі. Через силу дівчина відірвала голову від подушки, перед очима одразу чорні кола застрибали. Протерла лоба. Випила трохи води.

— Не витримала мама тебе. Померла. Тепер ти й мені такої долі бажаєш… — злобно проговорила чаклунка сама до себе, й ніяк не могла затягнути ремінець на сумці.

Колись приходили до неї думки, що, можливо, варто з батьком відновити спілкування, бодай якесь. Тепер від такої ідеї нічого не залишилося. Подалі треба забиратися від старого. Подалі… Констанція більше ніколи не зрозуміє, чим насправді відрізняється пришелепкуватий маг Дієро Канітар, що займається жертвоприношеннями, від її власного батька, котрий готовий убивати всіх, хто не вписується у його бачення світу.

Зібрала сумку поспіхом, можливо, щось і забула. Думки все ще плуталися, здавалося, зараз вона впаде та більше не встане.

Потрібно тікати, поки чарівник не повернувся. Або поки батечко не пришле нових посланців.

— Давай, сонечко… Ще трохи — ледь чутно зверталася до себе дівчина, роблячи новий крок. Ні, вона не залишиться тут для загибелі. Якщо вже друзі віддали свої життя… То… Треба…

Так, тримаючись за стіну, Констанція покидала район, що вже встиг стати рідним. Тихо, непомітно, ні з ким із місцевих не попрощавшись.

Караван шукати вона не стала — вийшла за місто через західні ворота, біля міських стаєнь. Очі провидиці одразу вчепилися в сірого жеребця, якого намагався вести кудись телепень у броні міської варти. Більше нікого не видно поруч, ні випадкових людей, ні солдатів.

Кеїша принишкла біля розлогого куща. Потерла скроні, випила ще трохи води.

— Добре. Молодчинка.

Провидиця тихо спостерігала за тим, як самотній молодик щось бубонить біля благородної тварини. Чимсь незадоволений. А кінь не збирається коритися, високо задер голову. До тварин потрібен підхід.

Сіре плаття з накидкою, в яке була одягнена Констанція, — не найкраще маскування для джунглів. Воно не те щоб особливе, однак пройшло з нею чимало ще там, у степах. Не можна було просто залишити цей одяг. До того ж на вулиці вже стає прохолодно, скоро розпочнеться сезон дощів.

Констанція знову озирнулася — усе спокійно. Тільки оброслі мохом міські стіни позаду, лісова напівтьма та кучеряві кущі різних кольорів навкруги. Хороший момент, щоб викрасти коня.

Всі сили, що мала, дівчина віддала, аби захистити друзів і посланця в тому будинку. Тепер вона думала, чи вартувала та атака життів Ратшата й Тхарсі. І думки ці боляче гризли. Наповнювали ту порожнечу, що тепер була і в тілі, і в серці.

Гвардієць усе не міг домовитися з волелюбним жеребцем, той уперто стояв. Кеїша наважилася вийти із засідки. Немає більше часу та наснаги придумувати щось інше, дівчина швидко наблизилась до гвардійця, вирішила збити його з пантелику й почала місцевою говіркою:

— Гей, привіт! Можете допомогти дівчині? В мене проблема!

Солдат зовсім трохи розгубився, коли побачив перед собою зблідлу вродливу Констанцію. Крок назад ледь помітний зробив.

— Так… Що я можу зробити?

— Та ось в мене тут… — почала вона, — і тут же в руці блиснуло. Щось помаранчеве, схоже на сонце, що сліпить. Страж порядку примружив очі, йому в обличчя вдарила сяюча куля, сталося все без жодного звуку. Він вирячився на провидицю порожнім поглядом, очі забілистіли як у лихоманці. Рука потягнулася до меча — і застигла. Констанція зробила ще кілька кроків уперед. Торкнулася долонями до чужих скронь:

— Послухай. Я зараз беру конячку та скачу геть. Все нормально. Жодного нападу не було. Все добре. Повертайся до міста. Про мене — нікому. Зрозумів?

— Я… зрозумів…

— Потім усе закінчиться. І ти нічого не згадаєш. Так?

— Так.

— І коня не будеш шукати. Кінь сам від тебе втік. Ти не втримав його. Вирвався й побіг. Тому ти повернувся до міста. Так?

Ноги знову підкосило, Кеїша ледь втрималася. Не можна втрачати зосередженість!

— А…

— Так?! — з натиском повторила своє питання Кеїша.

— Так.

Провидиця відвела погляд та підійшла до тварини. Треба було тікати — заклинання вийшло недостатньо сильним, і вже скоро солдат прийде до тями.

— Хто це у нас? Як тебе звати, милий?

Вона обережно погладила тварину. Кінь напружився.

— Красеню… мені дуже треба забиратися. Візьми мене до себе. Я відпущу тебе на волю — не будеш служити цим негідникам. Добре?

Звісно, це не було справжнім спілкуванням людини й тварини. Якщо схожа магія й існувала колись, то дуже давно. Констанція просто намагалася передати тварині свої почуття та показати добрий намір.

Чоловічі голоси почулися трохи обабіч стаєнь, дівчина ледь не злетіла з коня додолу. Втрималась рукою. Підтягнулася. Зрештою, все вдалося. Осідлала жеребця. Той зробив кілька кроків поважно, не поспішаючи. А далі почав пришвидшуватися.

— Давай, малюче, ну-мо. Поскакали!

Що було позаду — вона не знала. Подумала лишень про те, чи немає у гвардійців, якщо це вони, лука в руках. Чи арбалета…

За ті роки, що чаклунка провела в степах Вірама, Констанція добре навчилася ладнати з кіньми. Вони любили її, а вона — їх. Взагалі, ще коли жила в монастирі разом із батьком, проводила вона багато часу з тваринами. Любов до звірів залишилася й опісля.

Так і вирушила провидиця до Джинпорту — лісовими стежками та торговими дорогами. Переслідування не було. Вона зупинялася час від часу, коли відчувала, що втрачає себе через слабкість. Останнє заклинання теж забрало багато сил. Однак іншого способу викрасти коня Кеїша не вигадала.

— Витримаю я… Витримаю.

Життя в племені разом із чоловіком навчило її не тільки стійкості та чарів. Провидиця могла захистити себе, вести бій зі зброєю. Щоправда, не настільки впевнено, як їй би хотілося.

Це — ціна чаклунства. Сили, здоров’я, цілісність душі. І вдвічі більше цього здоров’я воно забирає, якщо людина виснажена, як зараз.

Констанції потрібно було дістатися до Синього Берега — там справи вів її давній знайомий на ім’я Салкан.

Принаймні, колись вів.

Був час, коли степовик покинув рідний Вірам та вирушив шукати щастя до Джитт-Ілару. Чим нині займається колишній брат за вірою та способом життя — невідомо. Проте навіть якщо Салкан не зможе допомогти чи якщо його взагалі немає вже на світі — вона заплатить іншим людям. Лише би відчалити й залишити материк.

* * *

— Дякую. Іди, іди собі. Ти вільний!

Констанція погладила коня на прощання. Той ще трохи постояв непевно, а потім розвернувся та рушив у бік джунглів. Дівчина усміхнулася.

Вона вважала Вірам своїм справжнім домом, але після того, що там сталося… Повернення неможливе. Владу захопили чужі, і все змінилося в степах. Новий вождь був би радий отримати голову дружини свого полеглого суперника. І не тільки голову.

А тепер знову доведеться змінювати домівку. Батько зі своїми фанатиками шукатиме. І Канітар… Він все ще жив, коли вона поверталася додому. Кеїша відчувала спалахи магії десь під землею, наче. Надто потужні, як поштовхи.

Ні, не згинув маг, а посланець, отже, не зміг його добити. І що з посланцем тепер?

…У Джинпорті Салкана вдалося знайти не одразу. Він мешкав недалеко від причалів на Синьому березі, в обшарпаній халупі, яка ось-ось розвалиться. Це був район рибалок та знедолених бідолаг. Маленькі дерев’яні хатини, здавалося, готові розлетітися на частини, якщо подує сильний вітер.

Провидиця знайшла дім, на який вказували місцеві. Постукала. По той бік одразу почувся собачий гавкіт, хтось заворушився, зробив кілька човгаючих кроків, підійшовши до дверей.

— Хто?

— Салкане, це Кеїша. Із Віраму. Треба поговорити, — відповіла вона мовою степовиків.

Співрозмовник удавав, що не зрозумів. Не міг же забути — це неможливо. Перепитав:

— Хто-хто? Я не знаю жодного Віктора!

— Не Віктор, а Кеїша, відкрий двері! — підвищила голос дівчина й озирнулася довкола. Поряд нікого не помітила.

Вона гримнула ще раз, уже сильніше. Господар будинку прочинив двері, утворивши щілину. З нутрощів убогої хатини відразу потягнуло солодкавим ароматом диму та якихось трав. Салкан сильно змінився: перед Констанцією тепер стояв майже старець. Хворобливо жовтий, з сивими скронями. Лисина з’явилась. В руці чоловік тримав ніж:

— Хто така? Чого приперлась?

— Всередину пусти. Кеїша я! Не впізнаєш?!

Сопе. Дивиться великими очима, лезо клинка тьмяно блистить. Констанція не відсахнулася, а навпаки, натиснула сильніше. Нарешті, він витиснув із себе:

— Га? Ти? Що сталось?

— Відкривай, дурню! Ніж забери!

Салкан відійшов убік, пропускаючи гостю. Лезо й справді заховав. Кеїша зачинила за собою двері, зітхнула. До неї одразу підбіг дрібний пес із довгою шерстю, що закривала морду й очі. Собака понюхала сукню, підняла погляд догори. Завиляла хвостом. Провидиця усміхнулася тварині, погладила.

— Ей, Акуло! Це ти чого така добренька? У нас чужинка в будинку! Чу-жин-ка! — вказав на дівчину Салкан і розвів руки.

— Ну, привіт, Салкане. Ти як тут, нормально живеш?

У будинку таки стояв важкий дух зіль, із якими вона стикалася ще в минулому житті. Повний безлад, немитий посуд, ганчір’я на підлозі. На столі — купа кольорових пляшечок зі скла.

— Ааа, Кеїша! Я тебе сто літ не бачив! А що сталося, чого ти сама?

Він перейшов на мову степовиків, проте говорив важко, наголоси плутав. Відвик, отже. Здається тверезий. Почувши, що господар підвищив голос, Акула й собі гавкнула.

— Немає більше племені. Я сама. Давно покинула степ. Дивись, я до справи відразу. Мені потрібен корабель. Покинути материк. Щоб не кидатися у вічі людям.

— Ох, відчуваю я, що біду ти принесла. Кеїшо, видно, тяжко ти вляпалася.

— Тебе це ніяк не зачепить. Не забувайся — за тобою борг. Пора віддавати. Я так просто від тебе не відчеплюся. Але якщо допоможеш — озолотишся, обіцяю.

Салкан замовк. Пам’ятав, скільки для нього було зроблено в минулому. Це зараз він себе довів до ручки. А колись — зовсім іншою людиною був.

— А куди саме тобі треба?

— Байдуже. А є варіанти?

Салкан стояв важко, похитувався:

— Ну… Можна подумати. Ось так-от відразу… Треба покрутитися.

— Крутися, крутися. Але недовго. Поки думаєш — я в тебе побуду.

Констанція знову погладила маленьку Акулу:

— Хто це у нас? Твій пан тебе Акулою прозвав? А чому?

Собачка лестилась до нової знайомої. А власник будинку так і не зміг, здається, ще зрозуміти, що відбувається.

По правді, Кеїшу здивувало, на що перетворився Салкан. Дурманом бавиться... І не через вік зістарився, а через отруту. Кеїша вирішила дати йому декілька днів. Якщо Салкан нічого не придумає, вона шукатиме вихід самотужки.