Лінії

Цього села навіть не існувало в роботах серйозних картографів, тому я був певен, що нікому в Ордені не спаде на думку шукати ворогів у себе практично під носом.

Констанції не дуже сподобалось, що це таємне поселення знаходилося біля Мірійського нагір’я. Я ж не міг запропонувати більш спокійне та безпечне місце. Сезон дощів не закінчиться сьогодні-завтра, доведеться в будь-якому випадку десь коротати дні й ночі в очікуванні корабля.

За життя я зустрів немало людей, моя місія посланця носила мене по всьому материку та далеко за його межами. І я, звісно, мав надійні схованки, де в разі чого міг привести себе в порядок. Залікувати рани, перечекати біду чи переслідування. Частина таких укриттів знаходилася далеко від населених пунктів, серед дикої природи. Але були й місця, де проживали інші люди. Село під назвою Вороний Прихисток обережно притулилося до гір — рукою подати, і стіни рідного монастиря покажуться.

Для чого мені укриття так близько біля дому? Скажімо так, доводилося якось переховуватися від групи озброєних та серйозно налаштованих професіоналів, що йшли моїм слідом довго та вперто. Наступали на п’яти, хотіли загнати, як звіра. Тобто — не завжди я був у ролі мисливця, ставалося по-різному. Тому я намагався завчасно подбати про те, щоб у мене був сховок. Де б я не опинився. Одним із таких сховків стало село Вороний Прихисток.

Едвін та Марта трохи постаріли, і це не дивно. Час іде однаково для всіх, а я відвідував село більше шести років тому. Вони вийшли зустрічати мене та Констанцію, коли почули, як лають собаки. А от собак стало більше — значно більше.

— Раді бачити тебе живим! — промовив Едвін та простягнув мені руку. Його погляд ковзнув мені по обличчю, а далі почав вивчати провидицю. Я потиснув широку долоню, привітно усміхнувся.

— І я радий вас бачити цілими й здоровими. Хатинку знайдете для нас, щоб ми зупинилися?

Родина Едвіна — відлюдники. Вони десятиліттями займалися фермерством, самі вирощували овочі, пекли хліб. Продавали молоко та м’ясо для навколишніх поселень, а інколи навіть до великих міст заглядали. За плечима Едвіна — довге й непросте життя. Він віднайшов мир у своїй родині та у веденні господарства. Сімейство не любило чужинців — однак я знав, що мене приймуть.

— А як дівчину звати?

— Кеїша, — приязно відповіла вона. У погляді Едвіна я помітив цікавість. Він намагався зрозуміти щось. Оцінити ситуацію та можливі ризики, які міг принести наш візит.

— Чим допомогти можемо? Їжа, вода?

— Всього потроху, Едвіне. Розмісти нас, будь ласка, а потім я зайду до тебе, та й поговоримо.

Марта, дружина глави поселення, взагалі мало спілкувалась. Вона стояла позаду чоловіка й мовчки дивилася то на мене, то на мою супутницю. І колись вона така ж була — це залишилося незмінним. А от у чорному волоссі Марти з’явилося трохи сивини, щоки стали більш впалими. Едвін нових зморшок назбирав на шкіру, більше втоми з’явилося на обличчі. А так, то це був той самий низенький проворний чоловічок із жилистими руками.

На гавкіт собак посходилась молодь, повибігала надвір дітвора. Все це — внуки Едвіна, діти його дітей, котрі знаходили собі пари та поверталися з ними до батьківського поселення, щоб жити тут разом. Усі одягнуті в просту світлу тканину, усі цікаві до чужинців та недовірливі водночас.

— Сім’я! — підняв голос Едвін, піднявши догори праву руку. Вони завмерли відразу, щоб почути, що скаже старший член родини. — Це наші гості! Вони поживуть тут деякий час. Все добре, вони — свої! Ми приймаємо їх як добрих друзів!

Цікаві порядки у себе ввів тут Едвін. Завжди я дивувався. Ну, добре, що свої, і що можна хоча б говорити за потреби. Хоча спілкуватися я планував тільки з ним єдиним.

— Розмістимо вас, є будиночок. Пішли, — вже значно тихіше сказав господар, звертаючись до нас. Я глянув на Констанцію — вона мала трохи розгублений вигляд. Я кивнув, мовляв, усе гаразд.

* * *

Нас розмістили у старому домі, де давно ніхто не проживав. Можливо, раніше тут помер хтось із літніх членів сімейства — мене це мало хвилювало. Було тут ліжко та основні зручності, щоб жити. Трохи посуду, трохи меблів... Пилюка, бруд, нестача побутових речей — усе це можна виправити. Було б бажання.

Вони обіцяли годувати нас двічі на день. Показали, де лазня, та розповіли про розпорядок життя в маленькому селі. Едвін поки тримав слово, і це тішило. Я не дарма допоміг його родині колись, не дарма залишив велику купу золота. Якраз під такий випадок це й було зроблено.

Ми помилися, поїли та нарешті перевели подих. І це було прекрасне відчуття — коли я нарешті випустив напругу з легень. Приємне, затишне… І його псувала лиш одна річ: ниючий біль у тілі.

Я нічим це не виказував, але віднедавна мене знову почали боліти рани, отримані в Місті тіней та в джунглях. Коліно теж про себе не дозволяло забути. Пульсувало в роті на місці вибитих зубів…

У мене, звісно, був здогад, що лезо клинка під назвою «Серце» назавжди залишило сліди в моїй плоті. І тепер, так чи інакше, я буду відчувати їх. Як от хворі суглоби люди відчувають на зміну погоди.

На мить мені згадався Хотч і його нещасна нога.

Марта видала нам свіжий одяг, я нарешті міг позбутися тіснуватої броні. Едвін забрав її собі, і нехай. Може, розбере на частини. А виданий нам одяг досить непогано співпав за розміром — тепер я ходив у такій же простій тканині, як і всі тут. Здалеку, мабуть, виглядав як член родини Марти й Едвіна.

— Ти залишишся тут, а я завтра піду зранку. З Едвіном про все домовлюся. Тобі тут нічого не загрожує. Спокійно пересидиш деякий час. Далі я повернусь.

Констанція мовчки лежала на старому ліжку та дивилась у стелю. Про щось своє думала, мабуть. Ще не до кінця відійшла від пережитого. Не один день вона провела там, за зачиненими дверима темної кімнати. Врешті, з моменту визволення вона й не спала повноцінно.

— Констанціє? — звернувся я до дівчини та обернувся від вікна. Я чекав, поки на підвіконні трохи вистигне щойно заварений чай. До звичного трав’яного збору я додав сушеного чорнокровника. Потрібно було спробувати, що там такого колотив цей Салкан.

Я потребував відпочинку. А ще — вгамувати тілесний біль. У цьому допоможе чай.

— Я вже казала: не називай мене так. Це старе ім’я зі старого, нікому непотрібного життя.

— Добре, Кеїшо, — погодився я. — Тут усе буде спокійно. Я давно знаю родину Едвіна. Це надійне місце.

— А що далі?

Її голос звучав глухо та відсторонено.

— Далі?

І раптом я зрозумів, що не знаю відповіді. Що буде далі — для неї, для мене? Я переконаюся, що Дієро Канітар випустив дух. До монастиря повернення немає.

Або ж…

Прийти, здатися, все розповісти… Пробачать? Не одразу. Але приймуть. Сім’я ж. Знову садом своїм займатимуся, навчатиму Валента на посланця. Дозволять, дозволять. Нікуди не дінуться настоятелі. А молодий же не відчепиться від мене…

Ми...

А чи є ці «ми»?

Я потрусив головою. Яка ж маячня до думок пролізає. Яке повернення? Яке прощення?

Нікуди ти не повернешся, друже. Вибір зроблено, й тепер вже нічого копошитися. Потрібно було навести лад у голові, зібратися. Я все відганяв думки про дівчину та свої почуття до неї.

Вони лякали мене.

Кеїша розпустила досить коротке волосся, проста сорочка личила їй. Додавала чогось домашнього та затишного.

— Ну так. Далі що буде, Флоріане?

Я торкнувся чашки з напоєм. Поверхня вже зовсім трохи гаряча, можна пити. Знову обернувся та глянув на Констанцію. Розмішав те, що в чашці, щоб суміш не осідала на дні. Зробив кілька ковтків. Теплий чай пройшов до мого шлунка, і мені вмить стало гаряче. Я підійшов до ліжка, присів поряд із нею.

— Ти зможеш спокійно жити.

Кеїша усміхнулася кутиком губ. Нічого не відповіла. А що я міг їй сказати? У центрі моєї уваги все ще була голова злого чаклуна, яку я повинен йому допомогти скласти.

— Твій Орден не заспокоїться. І батечко шукатиме нас далі.

— Не буде, — заперечив я, хитаючи головою. — Зараз Орден зайнятий Дієро Канітаром, і твій батько про це більше думає, ніж про тебе.

— Думаєш, ти зможеш знайти чаклуна раніше? — поцікавилась вона.

— Спробую. Кеїшо, все буде добре. Ніхто з Джинпорту тебе тут не дістане. Так далеко руки цих виродків не тягнуться. Старший живе собі далі й вже змирився з тим, що я тебе забрав. Орден теж зайнятий.

Вона подивилася крізь вікно та затримала погляд. Стиснула губи.

— То, може, не йди? Залишися зі мною. Твій Орден великий, там же достатньо… виконавців. От вони й знайдуть його. Я… я більше не хочу помсти Канітару, бо я не хочу, щоб ми… щоб ти пішов.

Я помітив, як дрижить її шия, як проступають вени крізь шкіру. Настільки їй важко це говорити. А далі Кеїша додала вже пошепки:

— Я боюся. Що ти зникнеш.

В горлі щось стало. Перекрило дихання. Я підбираю слова й намагаюся не закашлятися:

— Я дозволив втекти Канітару, то мені й справу завершувати. І за твоїх я помщуся. І повернуся назад. Даю слово.

— Ти врятував мене. Вже двічі. Не жалкуєш?

— А ти врятувала мене. Тоді, на вулиці, коли ми вперше перетнулися. Забула? — я усміхнувся дівчині. — Ні, ні про що не жалкую. А от сектанта повинен усе ж добити.

— Принциповий. Думаєш, твої не впораються без тебе?

— Немає більше моїх,— відповів я та зробив ще один ковток із чашки.

Кеїша зітхнула знову. Підвернула ноги під себе, обперлася на подушку та сіла.

— То чого тоді ти це береш на себе, якщо ти більше… не з ними?

Я не відповів. Зробив ще один ковток та розслабив плечі. Втім, Констанція не мовчала довго. Продовжила говорити:

— У мене кинджал був. У моїх речах. Видно, Салкан, тварюка, продав його разом зі мною. Я не знайшла в його халупі зброї. Ти можеш мені щось лишити для захисту?

Я глянув на неї та згадав, з якою люттю Констанція кидалася на охоронців у борделі.

— Розберемось. Це вже завтра.

Я зробив ще декілька ковтків, слухаючи тишу, бо провидиця замовкла.

Чорнокровник, здається, дійсно був справжнім — хоч тут Салкан виявився добросовісним чоловіком. Уже за хвилину я відчув, як трохи німіють кінцівки, а думки в голові раптом припинили свій безперервний рух.

Сама голова забовваніла. Трохи зашуміло у вухах, але це був знайомий мені шум. Приємний. Сприйняття не притупилося — стало гострішим. Я все бачив і все розумів. У разі небезпеки — діяв би правильно.

Усе завжди полягає в дозуванні, у тому, як саме заварювати. Що і коли додавати. У цьому я знався. Тому й ефект завжди був той, якого я очікував.

Ще кілька ковтків — і я поставив порожню чашку на підлогу. Протер очі. Все навколо запульсувало, похитнулося. Біль у тілі відступав. Я знав — ненадовго. Але найближчі кілька годин він точно мене не потурбує.

Під світло-сірим простирадлом дівчина виглядала зовсім беззахисною. Моя тепла долоня обережно опустилась на її ногу, сховану під покривалом. Констанція голосно видихнула. Повернула голову до мене, кліпнула широко розплющеними очима.

— Ходи сюди, — пошепки сказала вона.

Я підкорився, не вагаючись. Більше не бачив жодної причини не робити цього.

Втомився тримати оборону.

Ніжно погладив її по голові, повиснув зверху, заглянув у очі. Кінчиками пальців чаклунка торкнулася шкіри на моєму обличчі. Провела вниз — від розрізаної щоки з новим швом і до губів. Знову наче маленькі блискавки пробігли по мені. Кров вдарила в голову відразу, незважаючи на дію чаю… І я зрозумів, що хочу її.

— Збрий цю щетину геть, старить вона тебе.

— У мене шрам, — ніяково відповів я, сам не знаю, чому почав виправдовуватися. — Обпечена…

— Та помовч.

Я обережно взяв її за передпліччя, опустився нижче та поцілував. Кеїша знову важко задихала, почала тремтіти. Я відірвався від її повних вуст, глянув на неї з тривогою.

— Нічого. Це — нічого, — прошепотіла вона. — Я перенервувала.

І вона притягнула мене ближче.

З нею було інакше. Ми цілувалися в напівтьмі сільської хатини. За вікном уже сутеніло, і все довкола перетворилося на… Вицвілу картину. Констанція міцно трималася за мене руками, стискала до болю мої плечі та руки. Наче боялася, що невідома хвиля віднесе її кудись. А от я — зможу її втримати.

З нею було інакше. Я давно не відчував нічого подібного, коли був поряд із жінками. І справа не в чорнокровнику. Моє серце билося неймовірно швидко й сильно. Я поцілував дівчину в шию, вдихнув її аромат.

Зрозумів, що, можливо, люблю Констанцію. Це усвідомлення було болісним, незграбним. Я не повірив йому.

З нею було інакше. Кеїша осідлала мене та агресивно втискала в ліжко. Вона дряпала мені груди, прикушувала губи. А потім, наче вибачаючись, гладила мої шрами.

Ледь не зірвала простий одяг, що нам дали господарі Вороного Прихистку. Я повністю піддався їй — і це було незвично. Відчув, що не контролюю ситуацію зовсім. І мене цей факт не бентежив.

Вона робила це зі злістю та відчаєм. Проте не на мене конкретно. А на життя своє, можливо — на батька, що тепер бажає їй смерті. На втрату друзів, на…

Я загубив нитку думок. Провалився в приємне безбарвне ніщо, де було тільки її дихання, наші поцілунки та тепло тіл.

В момент найбільшого задоволення вона попросила мене не відпускати її, а тримати. І я тримав, розуміючи, що чаклунка мала на увазі не тільки теперішню мить.

* * *

— Ти давно трави заварюєш?

— Давно.

Стара масляна лампа, яку я нещодавно запалив, ледь-ледь освітлювала приміщення. Кеїша лежала в моїх обіймах та, здається, трохи дрімала. Вона то завмирала, то починала рухатися. Вертіла головою, наче хотіла щось сказати. А потім ми цілувалися. І я продовжував тихо насолоджуватись повною тишею й світлою порожнечею, які зараз панували в моїй душі.

— І тобі легше так, з травами?

— Легше.

Щоб не продовжувати цю розмову, я знову знайшов її вуста своїми — і ми ще раз віддалися одне одному.

Потім Констанція заснула, а я сидів біля вікна та дивився в нічну темряву. Собаки надворі не заспокоювалися, тривожились. Це відволікало, і я поки не міг заснути.

Чого їм не спиться? Зазвичай різні звуки мені не заважають відпочивати, особливо після трав.

Чорнокровник поки діяв. Він подарував мені рівний і повільний плин думок, а ще — невелике видіння на межі сну й бадьорості.

Побачилося мені раптом, як Диявол витріщається на мене по той бік вікна. Потвора з жовтими вогнями замість очей та з червоною шкірою, вкритою виразками. На голові в нього — невеликі роги, а замість ніг видніються копита.

Диявол хижо посміхається. Тягне до себе. Нагадує, мовляв, він тут. І завжди спостерігає.

Може, це собаки на нього гавкають?

Образ потвори нагадав мені про Дієро Канітара.

Я давно не бачив жодних видінь, тому що експерименти з більш сильними речовинами залишилися у далекій юності. Диявола з палаючими очима я сприйняв спокійно. Як знак. Попередження мого внутрішнього чуття про те, що попереду — небезпека. І що Диявол незримо й постійно поряд.

Він ще трохи походив біля вікон, а далі почав віддалятися. Я був певен, що все це не насправді. Давно навчився відрізняти те, що здається, від того, що є наяву.

Дочекавшись, поки потвора розчиниться у ночі, я все ж пішов до ліжка і ліг поряд із Констанцією. Через деякий час все-таки зміг заснути. Більше мені нічого не ввижалося та не снилося.

* * *

Едвін точно не спав, тому ще вдосвіта я тихо вийшов зі свого будиночка та вирішив відвідати господаря поселення. Я знав, що день він розпочинає з молитви у каплиці, тому відразу попрямував туди. Надворі було холодно, трава вкрита густою росою. Щойно почало світати.

Чоловік власноруч збудував каплицю у Вороному Прихистку ще багато років тому. Привчав до віри своїх близьких, та й узагалі був набожним, вірним старим традиціям. Я вже встиг помолитися подумки, щойно прокинувся, і тепер мені потрібно було поговорити з самим Едвіном.

— Добрий ранок, — привітався я та підійшов ближче до каплиці, намагаючись не назбирати забагато роси своїми чоботами.

Едвін якраз зачиняв двері до невеличкої будівлі.

— О, доброго. Ну що, виспався?

— Так, усе чудово. Переговорити треба.

— Пішли.

Едвін провів мене до хатини, що слугувала для нього окремим кабінетом. Поселення вже не спало, і це не дивно: тут жили худоба, птиці, ну і, звісно, собаки, що тривожили мене пів ночі.

Всередині кабінету Едвіна було прибрано й охайно. Шафа з книгами, письмовий стіл, а поряд — декілька опудал диких тварин. Лавочка, шкури вбитих звірів.

Він активував кристал, сів за стіл. Жестом запросив мене присісти на невелику лавочку поряд. Вона стояла якраз біля опудала лисиці. Я стримався, щоб не кривитися. Такі кристали не мали стосунку до чаклунства. Проте постійно мені про нього нагадували.

— Едвіне, я сьогодні йду. Дівчина залишиться поки в селі. Я повернуся за нею трохи згодом. Забезпеч її всім необхідним, будь ласка.

— А коли саме повернешся?

— Спробую якнайшвидше.

Господар кивнув. Він більше не говорив, а почав настукувати пальцями ритм якоїсь мелодії по столу. Наче думав. Констанція — додатковий рот у його родині, звісно. Однак він знав, що не може відмовити мені. Допомогти зараз дівчині — це невелика послуга у відповідь на те, що колись для Едвіна зробив я.

— Я, звісно, все зроблю, що зможу. Але мушу знати — ти сам розумієш. У мене діти та велика паства, ми живемо тут спокійно... Вас хтось шукатиме?

— Ні. Але коли відвідуєте інші поселення, то просто не балакайте про нас — і все. Звичайні заходи безпеки.

Я брехав, тому що не мав точної відповіді. Не мав інших варіантів. Знав, що підставляю Едвіна з його дружиною.

— Це й так зрозуміло. Що тобі потрібно в дорогу?

— Води набрати, їжі трохи. Ну і ключ від сховку.

— Так, усе є, ніхто нічого не чіпав. Як ти й залишив.

Коли я востаннє відвідував Вороний Прихисток, то облаштував собі невелику схованку в підвалі одного з будинків. На той момент будинок тільки-но звели, і там ще ніхто не жив. Ключ тримав у себе Едвін. Нічого особливо цінного я там не залишав — тільки необхідне: набір легкої шкіряної броні, накидку з капюшоном, зброю, каганець. Різні дрібниці.

Ми ще трохи побалакали про те й про се. А далі я подякував Едвіну за гостинність, міцно потиснувши йому руку.

— Там, у будинку, мій синок живе з дружиною. Пішли, я проведу тебе. Зайдемо до підвалу з двору.

Коли я був готовий знову вирушити в дорогу, надворі вже стояв день. Знову похмурий і сірий, і так тут буде, доки не закінчиться сезон дощів. Я натягнув темно-зелений капюшон та перевірив, чи добре закріплені піхви з клинками на поясі. Взяв також меч, кілька посудин з сильними настоянками, якщо доведеться боротися з болем. Зовсім трохи попрацював кресалом…

Для Констанції — короткий меч. Простий, зате надійний.

Я зайшов до будинку попрощатися і побачив, що Констанція давно не спить. Дівчина сиділа за столом на кухні й оглядала один зі своїх амулетів. Побачивши мене, підвелася. Підійшла. Я відставив меч, який приніс, та обняв її. Притиснув до себе.

— Мені пора.

— Я знаю. Флоріане, візьми це.

Констанція простягнула мені кулон. Шматочок благородного металу з якимось незрозумілим малюнком посередині. Ця прикраса завжди була при дівчині, навіть коли я знімав з неї того янгола в Місті Тіней. А тепер вона вирішила віддати її мені. Навряд чи просто на згадку.

— Візьму.

Я прийняв амулет з її долоні. Стиснув його. Досить важкий, хоча й маленький.

— Я жодної користі не принесу тобі зараз. Амулет тобі пригодиться. Одягни його й носи на шиї.

— Він магічний? — уточнив я, відчуваючи страшенне бажання повернути прикрасу Констанції. Знав відповідь наперед, звісно.

— Я знаю твоє… ваше ставлення... ну... Ні, це не зовсім магічний амулет. Це звичайний шматочок заліза, який тепер став частинкою мене. І ця частинка постійно буде з тобою. По-простому пояснюю: я зарядила його енергією. Якщо ти зіткнешся з сильними чарами — амулет тебе врятує.

— Кеїшо…

— Я прекрасно знаю, що ви в Ордені спокійно користуєтеся каменями-оберегами, наприклад. І нічого. Це, вважай, те ж саме. Тому не треба ось тут!

— Я не користуюсь оберегами.

— То почнеш тепер. Флоріане! — підвищила голос вона й узяла мою руку до своїх долонь, — Дієро Канітар володіє дуже паршивою магією. Сильною. Ти бачиш, що він зробив зі мною. А так — я хоча б трохи зможу тобі допомогти.

— Кеїшо, послухай…

— Це суто заради твого завдання, вважай так! Вбий чаклуна — і повернеш річ мені. Не носитимеш більше. Прошу тебе, не сперечайся. Одягни.

— Поясни мені, що ти зробила з амулетом і як він діє.

Я не міг собі дозволити користуватися магічними предметами. Так, Констанція була права в тому, що Орден застосовує зброю практикантів проти них же. І пастки магічні, і обереги, і ще дещо. Але сам я особисто повсякчас уникав чар та чарівних речей. Огиду вони в мене викликали. Страх, ненависть.

Втім… Так воно все було — до клинка під назвою «Серце». Тоді я впустив у себе його силу, щоб вижити в джунглях. Магія проникла в плоть.

Це вже сталося. А я поводжуся так, наче зовсім забув. Мабуть, тепер дійсно вже немає сенсу чинити спротив і відмовлятися від оберегу Констанції. Зрештою, я й так уже пішов по кривій доріжці далі нікуди.

— Я провела невеличкий ритуал. Цей амулет спробував моєї крові. Я віддала йому частину… Всі залишки...

— Ти казала, що виснажена.

— От тепер — абсолютно. Зате ті сили, що я в собі зараз знайшла, вони тепер з тобою. Амулет захистить тебе як оберіг у випадку магічної небезпеки. Тобі з ним більше нічого робити не потрібно. Тільки одягни й не знімай.

Я взяв прикрасу та обережно одягнув на шию. Сховав під одягом.

— Ну? Сталося щось? У тебе роги виросли?

Згадався мені Диявол після цих слів — той, що сьогодні вночі відвідував мене під дією чорнокровника.

— Дякую.

Я пригорнув дівчину до себе ще раз. Вона кивнула на меч, який я їй приніс. Усміхнулася.

— Ну от. Я спробую відновитися хоч трохи. І ми з тобою зможемо зв’язуватися, як і до цього. І ще, Флоріане… — вона лукаво глянула на мене. — Не викидай амулет, як ти це зробив із моїми квітками, коли ми вперше зустрілися. Добре?