Лінії

Я провів ніч на сміттєзвалищі, поряд із бездомними каліками, бродячими котами й щурами. І вигляд тепер мав відповідний: старий коричневий плащ із каптуром, перекошене зле обличчям. Легка кульгавість. Все це, окрім болючої ноги, я «позичив» у одного сліпого жебрака, що підходив по статурі.

Коліно знову запульсувало, коли я наносив мазь. Не втрачав пильності ні на мить тієї ночі, змінював один лежак на інший.

Того ж вечора, незабаром після мого відходу, Кеїша та двоє її супутників зібрали намет, склали його та притулили до стіни одного з будинків. Впевнено себе почувають, якщо не бояться, що їхній шалаш украдуть чи зруйнують. Непомітною тінню в сутінках я простежив за ними — і тепер приблизно знав, де живе дочка майстра. І де найзручніше буде її прибрати.

Кеїша з двома охоронцями пішла вглиб району, де жили степовики. Глибокі нетрі з дуже щільною забудовою: маленькі одноповерхові та двоповерхові будиночки створювали лабіринт із погано освітлених провулків.

Тут бродили степовики, тут легко можна буде потім скинути слід. Джитт-Ілар — це не Мірасея, не Латтхорн. Убивство якоїсь дівки зі степів навряд чи стривожить міську гвардію. Особливо — в серцевині заплутаного кварталу.

Я запам’ятав шлях, яким прямувала Кеїша. Примітив широкий дім, куди вона увійшла в супроводі чоловіків.

Як тільки прийшов новий день, каліки та злидарі почали розходитися у своїх простих справах, і я незабаром теж піднявся. Пора зайнятися ділом.

Знову душить небо, сонця не видно зовсім. Запах власного поту змішувався із трав’янистим ароматом мазі та затхлого підземелля, яке я нещодавно відвідував.

Пів дня бродив магазинами, забігайлівками. Багато спілкувався. Мені зустрічалися люди, готові ділилися плітками й просто так. Інколи достатньо просто уважно вислухати, щоб інший був вдячним.

Або ж — вдати, що слухаєш.

Ще дехто відправляв мене назад до «Саламандри», і зводилося моє розслідування до того, що я таки знайшов Констанцію.

— Ворожка? Із степовиків? Е-е… Є одна. Точно. Кеїша, здається… Або Каїша…

Всі лінії сходяться на цій дівці, більше ніхто під опис не підходить, а йти далі, до інших районів, немає сенсу. Адже серце Тіньового міста — його центр. Тут збираються всі шарлатани, «маги», «ворожки»... Тепер внутрішні сумніви остаточно замовкли, а інтуїція підказувала, що все вірно.

Тож, перекусивши, я вирішив ще раз прогулятися районом степовиків, а потім здалеку поспостерігати за наметом.

І тоді трапилося те, що вилило мені на мозок розпечену лаву. Я відволікся, почувши гучний чоловічий сміх десь праворуч. У моменті випадково зачепив плечем перехожого.

Ми зустрілися з ним поглядами. Всього секунда. Дуже коротко стрижений, практично лисий. Віком — за п’ятдесят. Погано голений. Очі — світло-сірі, ніби випуклі, дивишся — й от-от вилізуть з орбіт. Обличчя зморшкувате, жорстке. Неприємне.

Ще не встигнувши збагнути, що до чого, я різко звернув до сусіднього провулка. Ще кілька разів повернув.

Нарешті притиснувся спиною до кам’яної стіни. Кров ударила в голову, а рука вже стискала клинок в глибинах плаща. Довкола все ходили люди, настільки різнобарвні, що легко можна втратити себе серед них.

Геп. Геп. Серце, здавалося, змушувало міський мур тремтіти. Обережно виглянув — все як і було.

Видіння.

Ні. Він був справжнім. Привіт із минулого. Тепер я збагнув, чию присутність відчував з моменту прибуття до міста. Дієро Канітар — чаклун; сумновідома особа у списках Ордену.

Років п’ятнадцять тому Орден вийшов на групу адептів. Їхній лідер, чорнокнижник Ербін, зібрав однодумців. Чим же ці милі люди займалися? Досліджували можливість безсмертя. Вивчали таємниці могутності та вічного життя, загравали з мороком. Вони хотіли перетворити себе на щось нелюдське. Покійників відкопували…

Богохульство.

Ми з Хотчем тоді входили до команди очищення. Зазвичай посланець працює один, проте та ситуація стала рідкісним вийнятком. Ми серйозно притисли цю демонічну шайку, змогли напасти на Ербіна зненацька. Маги змогли дати відсіч, двоє наших загинуло. Сам Ербін разом з послідовниками відправився до Пекла. От, власне, одним із поплічників могутнього чорнокнижника був Дієро Канітар. Тільки тоді він ще мав волосся й виглядав значно свіжіше.

Те, що я щойно побачив мертвого мага — незаперечний факт. Також я був певен, що Канітар мене впізнав так само. Погляд його був дещо розгубленим, отже, і він не очікував такої зустрічі. Але упізнав — попри лахміття, в яке я був одягнений, і каптур на голові.

Навіть через п’ятнадцять років.

Як Дієро Канітар вижив? Ще доведеться з цим розібратися. Більше мене хвилювало, чому я зустрів чаклуна тут і зараз. Він пов’язаний із Констанцією, чи це просто збіг? Канітар переховується в Джитт-Іларі… А як давно? Чому про це досі ніхто не знає в Ордені?!

Стоп. Треба швидко прибрати дівку, дотримати обіцянку, яку я дав. Далі — повернутися до Ордену і повідомити настоятелів про старого ворога.

Все буде зроблено сьогодні, інформації я зібрав достатньо.

Вечір повільно насувався. Мені до носа разом із піском потрапило щось схоже на перець, чи базилік, і я закашлявся. З’явилися сльози. Взявши себе в руки й відігнавши дурні думки, я знову злився з натовпом.

Кинджал у руці так і не розтиснув.

* * *

Кеїша разом із своїми здоровилами рухалася вглиб людського мурашника, де жили степовики. Вже майже настала ніч; у сутінках навіть таке яскраве місто виглядало наче тіло потопельника… Набрякло саме від себе та постійного шуму. Посіріло, маленькі будиночки зливалися з міською стіною.

Вони повторювали свій учорашній маршрут — я непомітно йшов слідом, тримаючи напоготові клинок. Незабаром ця трійця вийде на невеличкий відкритий простір. Роздоріжжя, де повернуть ліворуч. Там майже немає вікон і горить один факел. І от тоді...

Довбана тривога. Ні, я не боявся, ясна річ. Просто шкірою відчував, що я не єдиний, хто ховається в тіні, а довести цього не міг. Пальці пітніли. А ще я чітко розумів, що вбити молоду ворожку потрібно саме тут і зараз.

Я трохи «зрізав» шлях і тепер чекав, коли три людські силуети з’являться з ледь освітленого провулка. Ефект раптовості — мій козир. Я взяв до кожної руки по клинку, трохи зігнув ноги в колінах. Щойно помітив тендітний жіночий силует — зробив невеликий крок уперед.

І сам, не усвідомлюючи цього, ухилився від удару. Дерев’яна дубина просвистіла зовсім поруч із моїм вухом. Уважно стежачи за дівчиною, я всього на мить втратив контроль над тим, що могло бути позаду. Цього виявилося достатньо.

Щось миготнуло, я вдарив клинком навмання та змістився.

Метушня. Важке дихання поруч.

Я хотів зробити ще один рух, але тут щось ударило мене в плече, потім — у живіт. І це була не зброя.

Спалах світла…

Страшенно задзвеніло в голові. Я обм’як.

Гуде, як жахливо, як тонко! Прямо в черепі!

Невідома сила скувала тіло та підняла мене над землею. Я не міг рухатися — так і застиг в одній позі. Лише очима намагався знайти нападників у напівтемряві.

Нічого не можу. М’язи напружив до судом.

— Пес Ордену. Прийшов.

Неймовірним зусиллям волі я змусив голову повернутися на хрипкий голос і побачив майже лисого чоловіка з виряченими очима. У темній робі.

Канітар... З ним — ще кілька невідомих у таких же безбарвних балахонах. Боковим зором я помітив, що троє моїх «жертв», Кеїша з охоронцями, корчаться на землі. Їхні тіла притиснуті донизу. Все це було вкрай погано та нагадувало потужну магічну атаку.

— Виродок ударив мене! — поскаржився хтось із нападників. Зарюмсав. Шкода, що не здох.

— Ми поговоримо з тобою. І з цією сукою також... Нащо ти тут? За ким?

Щось блиснуло в руках чаклуна. Тепла хвиля полетіла в мене. Нового удару я не відчув, однак у голові знову загуло як у пустому казані, наче хтось розбив сотню пляшок у мене над мозком та порозкидав гострі шматки прямо над ним. І воно ріже, ріже плоть. Неможливо терпіти!

Я закричав. Світ вибухнув болем. З рота полилася кров.

— За ким ти тут!? — повторив своє питання чаклун. Його голос був єдиним джерелом звуку в цій порожнечі. Схожим на могильний камінь, такий же холодний.

Вдих. Видих. Не захлинутися, притиснути язик до щелепи. Горло набрякає. Я знову напружую руки, ноги. Намагаюся вибратися.

Чаклун хотів додати ще щось. Можливо, ще раз вдарити, але раптом хтось інший заверещав, і я побачив новий спалах.

— Шльондра вирвалась!

Миготить. Повітря стало сухим, а шум у голові почав віддалятися. Нарешті зміг поворохнути кінцівками.

Тіло впало вниз.

Болить. Крутить. Не лежу, зміщуюся. Повітря ледь заходить всередину грудної клітки. Холодно. Перед очима надовго застиг відбиток власних судин. Нічого не бачу.

Погано розуміючи, де ворог і що я роблю, різко наношу короткі удари клинками. Руки чужі, слухаються погано. Ноги наче в ланцюгах.

Здається, навіть успішно ухиляюся від кількох ударів.

Одному я вгатив клинок прямо під ребро. Перекрутив лезо так, щоб виламати кістки.

— Аааа!!!

Крик чужого болю допоміг трохи відчути себе на землі. Я розвертаюся та кидаю кинджал практично наосліп. Відчуваю, що влучив. На холодні долоні лиється чужа кров. Моя — викочується з мене.

Знову судоми. Падаю. Плями перед очима сплющуються та переплітаються.

— Я тобі говорила: залиш мене в спокої! — гучним, сильним голосом заявила Констанція.

Крізь нескінченне миготіння я ще розгледів, як потік вогню вирвався з рук дівчини та збив з ніг нападників. Крик. Запах смаленої шкіри.

— Мерзота... — просичав чаклун.

Повітря знову нагрілося й вибухнуло. Здається, охоронці дівчини прийшли до тями.

Останнє, що я зміг розгледіти — як у кількох вікнах засвітилося світло, і хтось вибіг із провулку.

Я — дрібна мураха, що потрапила всередину церковного дзвону, по якому б’ють.

Нумо, піднятися... Обпертися на коліно, ну!

Не виходить. Шумить.

Я хотів утекти, однак стояв на місці. Провалювався в нікуди. Ні клинків, ні зору, ні слуху.

Все зникло.

* * *

Не знаю, скільки все тривало. Мене довго тягнули, чиїсь грубі руки обшукали та обмацали тіло. Недбало притулили до стіни.

Перший раз, коли я прийшов до тями, відчув терпкий солодкуватий аромат.

Трави. В голові — абсолютна пустота, либонь нещасну мураху, якою я був ще недаво, прибило дзвоном.

Один з охоронців дівчини витріщився на мене. Зараз я... Зараз я дістануся... Його кадик тремтів зовсім близько. Всього лиш... Поштовх. Я вигризу його...

У моєму власному горлі ніби кістка стояла. Охоронець кивнув на мене й щось сказав. Повіки стали важкими, я знову провалився в темряву. Лишень одна думка жевріла у свідомості, всього кілька слів: «Впустив. Не зміг».

Вдруге, коли відчув, що живу, побачив перед собою обличчя Констанції. І знову задзвеніло, але тепер десь далеко. Майже… приємно. Переливчасті дзвоники, як мелодія. Дівчина піднесла до мого рота посудину з ароматною рідиною. Дуже хотілося пити.

Не можна! Це ж отрута, ти що, з глузду з’їхав!?

— Пий!

Чужі руки притиснули мене до миски. Пальці боляче натиснули на щелепи, щоб ті відкрилися. Мої власні долоні й передпліччя міцно зв’язані, канат впирається в сухожилля. Все, що я зміг зробити — загарчати.

Теплий настій. Бридота. Захлинаюся. Заливають. Перед очима — нічого. Хочу розчути краще той гарний дзвін. Щоб... Щоб...

— Хто. Ти. Такий?

Моєю відповіддю стане мовчання.

Дзвін… його тепло розходиться кінцівками, наповнює пальці. Дихається добре. Свіжо.

— Хто. Ти. Такий? Навіщо. Ти. Прийшов?

Голос — колискова. Проте, я не хочу спати. Навпаки, я прагну спіймати цей голос, хоч маленьку його частку. Танцювати, дихати, сміятися під нього. Трохи наблизитися до далекого дзвону, пропустити його крізь себе... Питання звучали моєю рідною мовою. Без жодного акценту.

Стоп. Опір. Промивати мізки будуть. Ну спробуй, суко.

— Хто. Ти? Навіщо. Ти. Прийшов?

Її голос тисне. А я розслабив м’язи обличчя, хоч вони й дрижали. Задеревіли. Спробуй розкрий, спробуй…

Я — син фермерів, що втік від жорстокої родини. Мав у дитинстві цуцика. Він потім виріс чудовим псом у всіх подорожах зі мною був. На судні я. Один берег, другий. І ліси, і гори. Одружився, донечка народилася. А потім що? Ферма. На фермі — родина жорстока. Я втікаю, бо хочу почувати себе вільним. Знаходжу цуцика.

Я — сирота, що ніколи не знав своїх батьків, жебракував і був змушений красти. Через таке проходить сотні дітей, на жаль. Мене Орден взяв на опіку. З вулиць — і до монастиря. Цвіркуни, багато цвіркунів я збирав. Зелений товстий цвіркун у спітнілих долонях. Хочу відпустити його. Він підстрибує. Сонце сліпить. Сліпить, а я ніколи не знав, хто ж мої батьки. Жебракував. І крав.

Казки. Ретельно підготовлені вітрини. Молода чаклунка зараз намагалася пробитися через них. Нехай, нехай відчує емоції. Нехай думає, що дісталася до глибин.

Очі мої розплющені і я бачу, як вона напружилась. Брови насупила.

Я — дитина пари вчених із Теллану. Батьків убив невідомий. За його винаходи, не інакше. Матінка мене виховувала, у нас магазинчик був потім. З одягом, простий, маленький. Коли заходиш у нього — почуватимеш себе тісно. Наче голову відром накрили. Задуха. Приміряю я один костюм. Інший. Ось, ґудзики блистять. А я хто? Син вчених із Теллану. Одежу для похорону з мамою обирали.

Я — безіменний вихованець Ордену, боєць середньої ланки. Батько в дитинстві лупив мене за вкрадене яблуко. Справжній біль, справжній сором.

Дратується. Мій розум закутий у статут Ордену. Рахую її вдихи.

Вигадані історії пролітали перед очима в різних образах. Сніп сіна й сонце. Страх і безвихідь. Сміття. Наукові книги. Усміхнений батько. Уламки непрожитих доль.

Чергову з них я непокірними губами розповідав Констанції. Вона дійсно була певна, що трав’яний відвар допоможе залізти до моєї голови?

Дурепа.

Знала б ти, скільки трав я через себе перегнав. Ніхто в Ордені не знає. І не треба.

Хто ж я насправді? Посланець. Це такий титул, звання вісника смерті. Мене відправляють, щоб забрати життя, таким чином я залишаю ворогам послання. В Ордені може бути лише кілька посланців. Вже багато років я був єдиним.

Розпочинаю рахунок. Розтягую кожен звук у себе в уяві. Рааз. Дваа. Трии. Чотиирии.

Пальці лівої руки вона прикладає собі до скроні. На лобі з’явилася ледь помітна крапля поту. Я дуже, дуже хочу кліпнути, тому що вже печуть очі. Поки що не можу.

… Дваанаааадцять… Триинаадцяяяять…

Хто я? Я — вірний член Ордену. Досвідчений слідопит. Не вбивця, не посланець. Я прибув до Джитт-Ілару, щоб знайти Констанцію — доньку мого старенького майстра Джереома. Він важко занедужав, турбується про життя своєї доньки-втікачки, хоче знати, що з нею все гаразд. Старий сподівається, що одного дня його рідна кровинка все ж візьметься за розум та повернеться.

Я прийшов до Міста Тіней, щоб убити її?

Ні, я прийшов, щоб допомогти.

Я прийшов, щоб забрати її життя?

Ні, я прийшов, щоб дати допомогу. Вберегти від небезпек та вмовити повернутися додому. Майстер Джереом дуже любить свою єдину дитину.

Це правда? Так.

Як мене звати?

Моє ім’я неважливе, я ним давно вже не користуюся. Я — посланець. Я доставляю послання. Моє ім’я не має значення.

Слідопит же! Адже посланець зазвичай несе смерть, а я тут, щоб вберегти молоду дівчину та спробувати її повернути рідному батькові.

…Сооороооок вііісііім…

Питання повторювалися, а далі припинилися зовсім. Констанція відсахнулась. Важко дихаючи, вона одним ковтком спорожнила чашку з водою, яку їй дав один із здорованів.

Я блукав десь між краплиною поту на її лобі та власним розумом. Як у мареві. Десь вгорі все ще дзвеніло.

Чи то грав на струнах білявий бард?

Перед очима розкинулося безкрає поле. Колись густу траву вкривав іній, було зимно. Сипав дрібний сніг.

— Хто. Ти? Навіщо. Ти. Прийшов?

Знову про наміри запитує.

Вдячність відчуваю. Дякую за порятунок від чаклуна!

Замерзла трава хрускотить під ногами.

Сіімдесяяят віісіім.

Хотілося слідувати за жіночим голосом, зігрітися ним трохи, але я знав, що не можна.

Такий собі «якір»: я все наповнював та роздував цю вдячність у себе в голові, щоб засліпити її магічний зір. Відвести від головного.

Просто вдячний врятований, а не вбивця, що очікує слушної миті.

Сніг не може падати на квіти, що тільки-но розцвіли, це якась маячня.

Стиснувши зуби, я бреду вперед. Раз. Два. Права. Ліва. Пластівці снігу стають більшими, тіло тремтить.

Руки надто сильно зв’язали. Виродки.

Права. Ліва. Я відчув бриніння в грудях. Рот сам розкривався, я чув свій голос, а наче й чужий.

— Холодно...

Падаю навколішки, не в змозі йти далі. В очі б'є чисте біле світло.

Де моє тіло, ноги, руки? Де мій розум? Де я сам?

Як же хотілося розчинитися в цих звуках і більше ніколи не повертатися! Горизонт — порожній. Може, залишитися тут, у цьому полі? Але де це «тут»?

Дайте мені... Хоча б трохи... Прийти до себе... І я прикінчу вас одними лишень зубами. Одними... тільки...