Лінії

Моя ліва рука ще трохи наблизилася до кинджала на поясі.

— Ні-ні, такі фокуси не пройдуть. Все давай сюди: штани знімай, плащ, сумку. А то порішимо тебе, дядечку… — він шипів, наближався та вже поклав долоню на руків’я свого меча.

— Добре. Тихо. Зараз я дістану золото. Віддам. Сумка мені потрібна, без одягу не виживу. Не гарячкуйте…

Не очікуючи, що буде далі, я різко вихопив клинок із піхов на поясі та вдарив бандита навпроти в шию. Сталь розірвала горлянку, бризнула кров. Той ошелешено здригнувся, примруживши очі, похитнувся й почав падати під ноги спільників.

Інший хутко витягнув меч, однак я був швидшим. Ухилився від удару, линув вбік. Правою рукою дістав другий клинок. Дешева броня не змогла затримати гостре лезо; потужний корпус здорованя прийняв кілька швидких ударів, той встиг лишень зойкнути.

Третій закричав. Лють у ньому бурлила або ж страх. З перекошеним лицем він кинувся на мене та виявився несподівано спритним. Зміг перехопити мої руки, з усієї сили вдарив мене ногою в сонячне сплетіння.

Сильні удари посипалися зверху, вибиваючи повітря з легень. Я відштовхнувся ногами від бандита, не даючи йому забити мене в землю. Зміг різко перекотитися вбік, підвівся. Ковтнув повітря.

Один з кинджалів випав у траву. Я швидко кинув погляд на інших головорізів: балакучий лежав обличчям вниз, один його товариш тримався за бік, намагаючись повзти до мене. Інший все ще кричав. Невідомо, звідки в його руках з’явилася сокира. І він вже замахнувся нею.

Ухил, крок убік. Лезо сокири просвистіло поряд. Ще крок, ще один ухил; клинок вп’явся в плоть під чужими ребрами та розпоров живіт.

Вже падаючи, грабіжник гепнув мене ногою прямо в коліно. Те саме, що я намагався берегти останні пів року!

Пекучий біль вибив землю з-під ніг і приголомшив — я впав. Відчайдушно вдарив наосліп і поцілив добре. Бризнуло гарячим, а головоріз заскавулів голосніше.

Я перекотився, як міг, трохи втратив рівновагу. Нормально.

Тиша. Лише моє серце стукає та хриплять груди. Від болю в коліні перед очима забриніли бордові плями. Навіть через цю пелену я розгледів три нерухомі тіла. Всі мертві. Ватажок помер одразу, вочевидь, другий намагався дістатися до мене, та не зміг. А третій заспокоївся останнім.

Підводжуся через стогін.

— Добрий початок, ох…

Те, що відбулося, — погане знамення. Звісно, це не виглядало як спланована засідка. Просто купка злиднів не наважувалася поки нападати на каравани, не мала потужності. За одинаків узялися.

Кульгаючи, я підійшов до покійників, витер лезо об паршиву броню одного з них. Калюжі крові змішувалися з брудом, перетворювалися в озеро. Я глянув, чи не забруднив собі чобіт. 

Дарма це вони...

Подув теплий вітер; потрібно було швидко знайти другий кинджал і йти далі, адже хто знає, скільки головорізів було спочатку, і хто ще може ховатися в тому непримітному будиночку серед кущів.

* * *

— ...А монетки в тебе є? — запитав купець та хитро примружив очі.

— Тридцять підійде?

— Давай двадцять, добре? Лізь назад. Але ми їдемо тільки до кордону! До країни будемо заїжджати без попутників! Так?

Чоловік мав виразний південний акцент, проте його мова була зрозумілою. Хоч і кумедною.

— Так, я зійду біля Межі.

Це був величезний караван з хорошою охороною. Торговець явно степовик, про що свідчили смуглява шкіра й розкосі очі. Доволі дивно — зазвичай люди степу обирають дещо інші професії, пов’язані з війною. Кочових торговців зі степу я зустрічав мало.

Мені вказали на один з возів, де сиділи ще троє пасажирів та охоронець. Обережно, аби не навантажувати коліно, я заліз до возу, стягнув сумку й тихо привітався з людьми. Сів. Караван знову рушив.

Навпроти — молодий білявий хлопець з лютнею в обіймах, поруч з ним — дві жінки, матір та дочка, мабуть. Торгувати їдуть, бо сумки великі. Охоронець, якийсь сонливий дідок. Всі вони теж заплатили. Торговці завжди беруть за дорогу рівно стільки, скільки дозволяє власна жадібність. Втім, попутники натомість отримують безпечний шлях, такі каравани добре охороняються. Навіть найбільш зухвалий та відморожений розбійник обходитиме їх десятою дорогою.

Думка про розбійників відгукнулася ниючим болем у правому коліні. Я намагаюся не допускати випадкових жертв. Чомусь впевнений, що кожна така смерть може накликати біду.

— А хочете, я знову щось зіграю? — раптом запропонував білявий. — Все одно ж сидимо, мовчимо. Га?

Літній чоловік не відреагував, продовжуючи дивитися кудись у далечінь, а одна з жінок, молодша, усміхнулася. Заговорив охоронець:

— Ти ж грав недавно, відпочити не хочеш?

— Я в порядку, рука в мене натренована, а голос сильний! Тим більше... — хлопець кивнув у мій бік. — У нас новий пасажир, він не чув наших пісень. То як?

— Тільки давай не щось дурнувате, а таке... — охоронець замислився, підбираючи слова, і багатозначно клацнув пальцями. — Щось гарне.

Музикант зрозумів його та запропонував:

— «Синій Демон»?

— «Демона» — нормальна пісня! — зрадів охоронець. — Ніхто не проти?

Я кивнув, мовляв, не заперечую, жінки теж не заперечували. Намагався не видавати роздратування. Ці люди надто безпечні та веселі.

— Тільки... треба згадати. Слова не зовсім пам’ятаю. Потрібна підспівка!

— Буде тобі.

І хлопець заспівав. Спершу справді ковтаючи половину слів, однак охоронець дотримався обіцянки, намагався підспівувати юнакові, підказувати текст, хоча зовсім не потрапляв у ноти.

На дні пляшки — щастя,

А в руках — шаблюка,

Лихих справ я майстер,

Пройдисвіт та злюка.

На дні пляшки — демон,

По жилах тече ром,

Сині моря колишуть

Мій корабель з добром.

На кораблі — монети,

І діви в морі злот,

А погані прикмети

Викинем за борт!

Розбійницька пісня викликала усмішки на обличчях, бард почервонів. А я взявся перекушувати тим, що недавно купив у Гвіна. А далі — поринув у роздуми. Прикрив очі й сів так, щоб бачити, що відбувається позаду; ніхто нас не переслідував, ніхто не йшов за мною. Дорога звивалася, по боках з’явилися дерева, і десь за годину відкрите поле, де лежали троє розбійників, залишилося в минулому. Скоро розпочнуться джунглі. Природа навколо зміниться.

Довго співати хлопцеві не дали — він надто вже напружувався, старався чи то справити враження, чи то просто був емоційним бовдуром.

Приблизно завтра вранці я зійду з возу та продовжу шлях пішки. Навіть якби торговець погодився перевезти нас усіх через кордон, я збирався проникнути в Джитт-Ілар іншим шляхом.

З сумки я дістав пов’язку і мазь в маленькому флаконі. Треба до коліна глянути... Ця крихітна баночка побувала зі мною всюди, і серед пісків, і в засніжених горах.

Густий запах торкнувся ніздрів та відразу перемістився в думки. Витягнув із пам’яті давно забуті картини. Здається, років сім тому. Вивих плеча був... Я намагався згадати деталі тієї ситуації, але мені завадила тиха мелодія струн. Мабуть, молодий бард занудьгував і знову вирішив розважити нас. Цього разу — без пісень, лишень інструментом. Мабуть, був резон дати йому потиличника. Втім — хай живе.

* * *

Хороша погода для подорожі: в міру вітряно, сонце не жарить. Караван рухається поволі, воно й не дивно. З нами їде ціла купа різного краму, дзвінкого посуду найхимерніших форм та розмірів.

Опівдні була велика зупинка. Я обережно зліз із повозки, спробував зігнути коліно — біль зменшився. Добре. Усміхнений торговець-степовик разом з охоронцем підійшов до нашого возу:

— Цілий день уже їдемо, так? У нас є їжа, м’ясо, чай. Треба поїсти — говоріть з Карваком. Так?

Він вказав рукою на хлопця в шкіряній броні.

— У Карвака є. За монети. Поїсти, попити — сили будуть!

От що-що, а отримувати дохід з будь-яких затій, мандрівні торговці вміли чудово. Чому б не заробити додатково на подорожніх? Поїсти й попити в дорозі важливо. Та й зрештою, цей степовик взяв менше, ніж я очікував.

Після чергового перекусу, я повернувся до возу та майже одразу задрімав. А на небі тим часом з’явилося більше хмар, вітер став різкішим. Я знав, що до сезону дощів у Джитт-Іларі ще є час, однак раптом він цього року буде більш норовливим, швидше прийде?

Невгамовний музикант продовжував награвати щось простеньке, охоронці каравану тихо розмовляли рідною мовою. Про щось балакали між собою жінки. Я розслабився. Згодом побачив перші самотньо стоячі пальми та ліани поміж ними. На дорозі все більше камінців, піску, все менше твердого ґрунту.

Так ми й дісталися до межі. Коли караван зупинився і я розплющив очі, надворі стояла темна ніч. Ні спеки, ні дощу. Ні світла зірок, ні повного місяця не видно. Лише полум’я факелів мерехтить, створюючи рухливі тіні. Отже, приїхали трохи раніше. У возі вже заворушилися інші мандрівники; молодий бард виглядав жахливо невиспаним.

Я попрощався з торговцем, подякувавши за безпечну дорогу. Зліз додолу та швидким кроком попрямував у бік густого тропічного лісу. Далі у них по дорозі підземна застава. Мені ж у інший бік. Ще мить, і я зовсім розчинився в кущах. Караван рушив далі.

Усі знають про Підземну заставу, воістину. Однак правителі сонячної держави вперто роблять вигляд, що такого місця не існує. Мовляв, усі, хто перетинає кордон, на обліку та під контролем. Кордон — один і суцільний! Жодних міфічних контрабандистів немає.

Насправді ж вони були.

І була Підземна застава — пропускний пункт, контрольований виродками нічим не кращими від тих, кого я прикінчив сьогодні. Річ у тім, що навіть чесній особі перетнути кордон зручніше тут, саме нелегально. Без зайвої тяганини, непотрібних паперів; бандити не були дурнями. Весь процес перетину кордону давно налагодили, встановили таксу за свої послуги. Для охочих могли підібрати й офіційні варіанти візиту… Тому Підземна застава вважалася ледь не державним форпостом, добре укріпленим та захищеним.

Хоча тут ще не водилися небезпечні звірі, а джунглі поки не перетворювалися на непрохідні хащі, бродити вночі серед високих рослин сподобається не кожному.

Переходити кордон через печеру з головорізами я не міг, ці бандити й підпільні ділки часто співпрацюють з владою. Джитт-Ілар давно потонув у хаосі, двозначності, криміналі й нечесно зароблених грошах. Відрізнити добропорядного громадянина від солдата, солдата від найманця, а найманця від шахрая вже нереально.

Я ж мав намір потрапити до Джитт-Ілару не привертаючи зайвої уваги. Через один непомітний грот, захований у листі. Потрібне мені місце знаходилося кількома кілометрами на захід. Я сподівався, що з часу останнього відвідування таємної печери там нічого не змінилося, і я зможу пройти.

* * *

Крок за кроком, обережно ступаючи вологою землею, я перетинав ліс. Орієнтиром слугували скелі, що простягалися далі на захід.

Якраз і світати почало. З першими променями джунглі теж ожили: з усіх боків чувся спів ранніх птахів, крики, рик звірів. Місцевість не безлюдна, кордон зовсім близько. Отже, хтось точно ходить. Тому я розраховував уникнути зустрічей з хижаками чи отруйними зміями.

Чоботи й одяг поступово намокали через росу. Робити з цим щось сенсу не було, адже попереду мене чекали повноводна річка та напівзатоплений грот. Залишитися сухим і чистим не вийде.

Я заглиблювався у джунглі. В заростях щось постійно рухалося, хиталися ліани. Що гірше, дика тварина, чи незнайомі люди? Одразу й не скажеш. Лівою рукою я взявся за клинок, так спокійніше.

Мої кроки робляться тихішими. Я бачу, як краплини ранкової роси стікають квітами донизу, чую, як внизу проповзає гадюка. Лезо майже висунулося з піхов; це все не просто нерви, а радше досвід. В джунглях вічно стається якесь лайно.

Вниз по схилу, точно таким чином, я вже проникав до Джитт-Ілару. Тоді таємний грот я знайшов випадково. За минулі роки печера могла обвалитися, її могло затопити, у ній запросто міг хтось оселитися... Втім, дуже швидко я збагнув, що мій грот все ще незайманий.

Тут різко стало холодно. На вході я зупинився та ще раз ретельно розтер маззю коліно, не можна, щоб нога більше підводила. Я покрив шкіру кількома прозорими шарами речовини, перебинтував ногу. Зачекав.

Випускаючи з рота теплий пар, я повільно занурювався у брудну воду. Інакше тут не пройдеш.

Проплив частину печери, маневруючи між гострими каменями. Час від часу з’являлася підземна течія, вона била мене в ноги. Штовхала прямо на відстовбурчене каміння. Кудись зникало дно під підошвами. А далі з’являвся намул...

Бруд. Вода заспокоюється та тепер сягає мені грудей. Я повзу, намагаючись балансувати вагу тіла так, щоб здорова нога приймала більше навантаження.

Пролізаю поміж природними перешкодами та відчуваю, як мені зверху дряпає спину, остаточно псує одяг; за цей час вузький прохід, яким я повз, став меншим. Тепер я ледве пролазив і розумів, що наступного разу вже доведеться шукати новий шлях.

Нічого, не вперше. Дрібні камінці впивалися в долоні, в кількох місцях я вже порвав штани. Сумку з речами я тягнув поруч, обережно підтримуючи.

Вузький лаз нарешті закінчився, я виліз, випростав спину. Коліно занило.

А чи буде цей наступний раз, про який я думаю? Я оглянув свій брудний одяг, згадав учорашнє зіткнення з розбійниками…

Увесь у багнюці, десь через пів години я вибрався на білий світ. В обличчя відразу вдарило вогким теплом та пилком якоїсь квітки. Головне, щоб не отруйної. Навколо були лише джунглі. Вже розпочався день. Позаду шуміла ріка.

Обережно роблячи кожен крок, я продовжив шлях.