Лінії

— Ми йдемо, — сказав Філнар та розв’язав кисті Даніелю.

Той не зміг ні підвести руки, ні самостійно встати. Він все хапав повітря та з недовірою глядів на своїх мучителів одним оком, адже інше — заплило.

Люди Ордену виходили з кімнати, хтось переступив Даніеля як непотріб. На мить забарився лишень Мартін. Він, перед тим виходив надвір кілька разів, потім повертався. Недобре зиркав на практиканта, проте більше не бив.

Боєць зняв з полоненого камінець на шнурку, забрав оберіг назад. Нахилився впритул. Щось блиснуло в руці бійця на коротку мить, Даніель і не зрозумів. Тільки відчув, як чоловік ткнув його в живіт, там де ребра. Майже не боляче. Після чого, Мартін застеріг:

— Може, ти виживеш. Розцінюй як шанс. Ще раз попадешся на магії — ми тебе уб’єм. Ясно?

— Т-так.

І дерев’яні двері зачинилися до кімнати, всі пішли. Десь із коридору пролунав голос, що здається належав чоловіку з чорними вусами:

— Пропився як скотина, ага. Фу, лайно віслюче. Неясно, чи баба, чи хлоп. Ні, ну скажіть, от такі нині чаклуни!

Тупіт ніг віддалявся, заскрипіли сходи.

Даніель голосно застогнав, проковтнувши власну кров. Спробував доповзти до ліжка, та зрозумів, що щось не так. Ні, справа не в ударах, не у крові, що все прибувала до рота. Холодок з’явився незрозумілий десь там, де... Щось... текло біля живота.

Живіт.

Даніель торкнувся рукою своїх ребер, куди його ткнув Мартін. Кров. Вона ж розтікалася внизу.

Рана.

— Н-ні...Ні...

Біль. В душі пекло найдужче. Думки спершу вибухнули в голові вогнем, молодий послідовник чаклуна знову спробував сіпнутись, втрачаючи дихання від жаху... А потім враз усе заспокоїлося. Всі страхи та думки запульсували слабше.

Повзти треба... треба...

Ні, нікуди він відповзе. Не подінеться. Ніяк не втече.

Ледь чутно застогнавши, Даніель завмер на брудному килимі, заплющивши очі.

* * *

Той самий дім належав одному з місцевих ділків. Не остання людина у місті; мужичок володів декількома магазинами та мав свою частку на двох ринках. Аджар привів групу до нього на зустріч, щоб поспілкуватися.

Охорона товстосума спершу не бажала пропускати незнайомців, але Аджар швидко владнав цей момент. Він щось тихо сказав одному з бійців, тому, котрий, вочевидь, був старшим. І воно подіяло.

Он як може вирішувати справи агент. То чого раніше нічого не робив? Чому нічого не знав про Канітара?..

Звали «добродія» Пилипом, і був він родом з Теллану, батьківщини філософів та судноплавства. Обурювався він спершу, мовляв, від справ тут відривають усілякі... Вриваються до робочого місця. Проте коли Філнар та Мартін оголили леза своїх клинків — заспокоївся.

— Ми з Ордену, дурило. Шпаківню закрив свою і охорону надвір відправ. У нас приватна бесіда.

Слова Мартіна прозвучали тихо, проте вкрай вагомо. Пилип ще трохи повитріщався на свою охорону. Бійці й не думали вмішуватися.

— Ну... кгм... Так. Ідіть, ідіть надвір... Тут же... все в порядку в нас. Бесіду вести будемо...

Далі Пилип щиро запевняв, що в житті б не міг подумати, буцімто хтось буде займатися таким неподобством, як магія, в його рідній оселі. А проживав тепер там його давній друг Марко з товаришами. А не якийсь там Дієро Канітар з адептами-чаклунами. Що за маячня взагалі!? Це ж Марко! Яка магія? Канітар? Це хто взагалі?..

Про жодне листування з кимось, хто проживає в Теллані, Пилип теж не відав.

Чи могли вони влаштувати йому допит? Так, але й ризик тут був іншим. Джитт-Ілар — наразі не надто дружня територія, тут править чужа сила. Силу цю підкорити можна, проте краще більш делікатно спрацювати. З міською вартою, звісно, справи владнати вдасться, якщо що... Пилип цей просто фігура важлива в місті. Тому Мартін вирішив обмежитися розмовою; люди при владі це завжди цінність для Ордену.

Ще кидалося в вічі те, що Пилип, говорячи про свій дім біля східної стіни, наче втрачав думку. Зупинявся ні з того, ні з сього... Як дитина. Мартін подумав, що у цього товстосума промиті мізки. І що це — наслідки ментальної магії. Якщо так, то пристрасний допит ділового чоловічка все одно нічого б не дав...

Хитрий Канітар вліз до голови Пилипа та навіяв йому все, що вважав за потрібне.

— Я не знаю, про що ви говорите. Марко мені нічого не казав. А що сталося з моїм другом? Все добре?

— Все чудово з Марко. Ми за нього хвилюємося, от і прийшли, — лагідно проговорив Філнар, натягуючи на обличчя добру усмішку.

— Ми десь тиждень не бачилися… Так а що вам треба від мого дому, можете сказати? Марко — мій друг. Що потрібно Ордену вашому?

— Нічого не треба, все гаразд. Займайся далі своїми справами. Ми — друзі твого Марка.

Заглянеш до очей йому — і порожньо там. Тільки блиск.

Вони не стали продовжувати розмову, а мовчки покинули двоповерхову будівлю із позолотою на воротах. Охоронці все дивилися їм услід, один з них витріщався на стегна Тайріс. Дівчина спіймала його погляд, у відповідь тільки підняла підборіддя вище. Цікаво, що з цими невдахами далі зробить Пилип? Звільнить, чи просто покарає?

Аджар лаявся під ніс та раз по раз стискав кулаки, голосно сопів.

— Ти закрийся краще. Не лайся, — роздратовано глянув на свого колегу Мартін, підійшовши до нього. Решта групи залишилась позаду, — в тебе ж є контакти у місцевій варті. Ну?

— Є контакти. Нічого підозрілого, якийсь Марко заселився в дім свого багатого товариша. Така інформація проходила, і все.

— Тебе це не зацікавило?

— Ні, — чесно відповів Аджар, — тут кожен день стільки народу проходить, стільки руху! Мартіне, я все виправлю, не гнівайся. Просто повір, тут сотні нових людей з’являється постійно, хати міняють своїх власників… Підпільні рухи…

— І ніхто нічого дивного в місті не бачив, не чув?

— Це Джитт-Ілар, — розвів руками смуглявий чоловік, — тут кожен другий на площі себе проголошує пророком. Люди заробляють. Ворожки різні там, провидиці. Десь хтось щось і говорив, але нічого серйозного.

— Список вів? Тих, хто міг би бути пов’язаний з магією?

— Вів.

— Ми розділимося. Потрібно добре обшукати будинок, це раз. І допитати усіх, хто себе називав чаклунами. Це два.

— Це ж десятки людей, брехуни різні…

— От і попрацюєш! — перебив Мартін, підвищуючи голос, — скажи, ти нормально тут почувався? Вистачало тобі на хороше життя золота, Аджаре? Вино, дівчатка, карти... Чого мовчиш, відповідай!

— Вистачало... Мартіне, я виведу тебе на гвардійців. Район, де степовики живуть, також треба опрацювати, я думаю. Різанина ж там не так давно відбулася… Кажуть — магію бачили. Я не встиг нічого поки зробити. Ото ж недавно, недавно сталось!

— Ну от хоча б зараз щось зробиш. Аджаре, ти обісрався, і ти це знаєш. Витягуй усі свої контакти, напружуй людей. Скоро ще прибудуть наші, підготуй для них основу. Роби що хочеш, але щоб зібрав усіх, хто може бути причетним до чаклунства. В одному місці. Дам тобі в поміч Філнара. Дістань мені людей, хто буде співпрацювати. Є питання? Уточнення?

— Нема. Я все виправлю. А на коли ми збираємося та де?..

Мартін подивився догори, на здоровенні клапті темно-сірих хмар, що відкусували синє небо. Десь там угорі вже тихо пролунав грім.

Невіглас Аджар неймовірно діяв на нерви, та ще й головний біль лютував… Зараз би йому допомогла якась настоянка, або хоча б спокій.

І щоб ніхто не бісив.

Поки все це видавалося недосяжною мрією.

Пітьма збиралася навколо. Це стосувалося однаково і дощу, і того, що відбувалося у Джитт-Іларі.

* * *

Мартін, Тайріс та Фенрікс проводили обшук оселі сектантів, це був їх наступний крок. Філнар залишився з Аджаром. Взагалі слідопит не бачив, що саме Мартін зробив з тим Даніелем у таверні. Проте здогадувався. Нічого не говорив, хоча й трохи кривився. Доводити щось Мартіну — немає сенсу. Дуже твердолобий тому що.

Група знала, що в домі активні магічні пастки — це розповів посланець у монастирі, те ж саме підтвердив полонений на допиті. Звичайно, що посланець уже приніс до Ордену найголовніше — артефакт та книгу Канітара. Але оглянути місце ще раз — потрібно. Детально. Тим паче воно не згоріло, все ще стоїть.

До того ж ще залишалося підземелля.

— Листи, рукописи, записки, на все звертайте увагу. Фенріксе, крокуй тихіше, слідопит не може гепати ногами як копитами.

Молодий учень Філнара засопів у відповідь, однак нічого не сказав. Він старався, дійсно намагався поводити себе тихо, але воно не завжди вдавалося. Тайріс же рухалась як кішка. Вона добре відчувала габарити свого тіла, свій лук та стріли. Маневрувала у вузькому коридорі. Дівчина зі шрамом на обличчі обережно обійшла одну пастку та зупинилася біля наступної, що була прямо на стіні. Тихо промовила:

— Мартіне, тут потрібно зняти.

Чоловік повільно підійшов до намальованого кола на стіні, всередині якого виднілися різноманітні символи та фігури. Він дістав із сумки камінець, що пульсував фіолетовим кольором.

— Відійдіть, вуха заткніть обоє.

Далі він кинув камінець прямо у пастку, і сам закрив свої вуха долонями. Робити схоже теж треба правильно, добре відчуваючи вагу предмета в руці. Розрахувати, щоб оберіг полетів вірно, щоб коли спрацює пастка, ніхто не постраждав.

Ніби й не важко на словах — просто кинути камінь. А далеко не одразу молоді члени Ордену наважувалися так розряджати сюрпризи від чарівників. Інколи це коштує кінцівок...

Фіолетовий камінчик одразу повиснув у повітрі, навіть не торкнувшись стіни. Далі голосно гримнуло та блиснуло яскраво-білим світлом, Мартін на мить примружив очі. На підлозі та на протилежній стіні одразу спалахнули гострі шматки льоду, запахнуло димом. Вдарило добряче, а отже пастка була потужною. Смертельною.

— Це вогонь і лід вони залишили? — вирішив уточнити здивований Фенрікс у більш досвідченого побратима.

— Ага. Подвійна дія. Обережно йдемо, Бог зна, що ще тут може бути.

У посланця, звісно, не було часу та можливості займатися знешкодженням пасток. Та й, наскільки Мартін знав, Флоріан ніколи не носить з собою камені-обереги. А це вкрай необачно. Оберегів існує багато видів, їх можна використовувати в боротьбі з магами — і робити це добре.

Сам Мартін неодноразово рятував себе та побратимів, користуючись камінцями. Тому й не розумів він небажання користуватися таким інструментом... У боротьбі зі Злом усе може йти в хід.

В будинку взагалі стояв важкий дух, ще недавно тут було вбито близько десяти людей. У напівтьмі дому все ще горіли свічки — їх запалив Даніель, коли вештався тут декілька днів тому, і не всі з них встигли догоріти.

Знешкодивши пастку, група увійшла до невеликого кабінету з широким столом посередині та кріслом з темного дерева.

— Схоже, це його особиста кімната, — припустила Тайріс, оглядаючи кабінет, стіни якого прикрашали вишукані килими. Біля охайно застеленого ліжка — два стелажі з книгами. Велика скриня біля стіни. На столі — шахова дошка. Сувої, чорнильниця з пером.

— Не чіпати нічого, — велів Мартін та взявся сам оглядати приміщення. Отже, саме тут і проводив свій час Дієро Канітар. Надворі почувся грім, тепер це було чітко й голосно. Почав падати дощ, зверху, на даху оселі, зашуміло. Мартін скривився від нового приступу болю.

Він провів одним із своїх оберегів по поверхні дерев’яного столу. Камінь не спрацював, значить, все чисто. У шухляді столу вони знайшли багато листів. Перечитали коротко. З одного тільки міста Джинпорт там було більше двох десятків аркушів в охайних конвертах. Такі ж, власне, приніс і сам посланець.

От тільки посланець не встиг обшукати кабінет Канітара. Поранений він був... Спалити все тут спробував, це цілком зрозумілий вчинок у тій ситуації. Якась сила не дала полум’ю розповсюдитися. Може, Флоріан недостатньо постарався, бо вже втрачав себе. Або ж… хм…

Чудо взагалі, що посланець вибрався та назад дістався через довбані джунглі. Втім — посланцю не вперше. На те він і посланець.

Знайшлися в шухляді й повідомлення з Сенікари та Теллану. Полонений Даніель згадував ці краї, коли говорив. Є, мовляв, там зацікавлені люди, однодумці.

А ще Даніель згадував ім’я Ібрагіма Нуратдіна. Його й відвідували практиканти напередодні. Сам Даніель, а другого адепта звали Іманом.

Читали учні Канітара йому свої проповіді, ділилися знаннями від наставника. Переляканий Даніель ще казав, що Ібрагім Нуратдін був чи то розбійником, чи піратом. Подробиць Канітар йому не розповідав, та й взагалі, далеко не у всьому чаклун був відвертим зі своїми послідовниками.

Цікаво, який стосунок морські головорізи мають до чар та всіх цих тонких матерій?..

Все, що Даніель знав точно — вони передали Нуратдіну сувої з простими заклинаннями. Ось такі от подарунки з інструкцією від товариша Канітара.

— На, перевір скриню. Тільки не смикайся! — сказав Мартін та кинув Тайріс один із своїх камінців, цього разу — тьмяно-червоний. Молоді бійці мали й свої обереги, однак Мартін довіряв тільки каменям, які носив у власній сумці. Жодного разу вони не підводили.

Дівчина легко впіймала червоний оберіг та підійшла з ним до великої скрині з ледь-ледь прочиненою кришкою. Обережним рухом вона торкнулась її. Камінь одразу забринів та нагрівся. Те, що маг скористався захисними чарами, сумніву не викликало.

— На скрині є чари.

Фенрікс і собі підійшов.

— А що за магія така, Мартіне? Знову лід і вогонь?

— Неважливо. Вбити може одразу. От, як ми робимо. Зараз берете обереги та досліджуєте решту кімнат на першому поверсі. Щось підозріле побачите чи знайдете — одразу кличите мене. Мені додому вас треба цілими доставити. Все ясно?

— Так, — відповів Фенрікс. Тайріс промовчала, але Мартін був упевнений, що дівчина його теж почула. Вона взагалі здібною була, цим і подобалась лідеру групи.

Мартін роздав їм камінці та прийнявся за скриню. Потрібно було знешкодити захист. Кришка скрині зовсім трохи підіймалася вгору, і зі схованки Канітара на Мартіна, здавалося, дивилася сама чорнота.

Шпарина, за якою могло ховатися що завгодно.

Чоловік торкнувся металевого замка своїм оберегом. Знову забриніло. Ледь руку не обпекло Мартіну, однак він не перестав знешкоджувати пастку. Вільною долонею дістав із сумки ще один камінь — теж червоний, але більш яскравий. Він приклав його до зачарованої скрині. Другий оберіг майже відразу наповнився яскравим світлом, щось задзвеніло всередині нього. Дзенькнуло на всю кімнату.

Чоловік відчув, як спітнів. На чолі з’явилося декілька крапель, в очах залоскотало від нервів. Ось уже стільки разів він робив одне й те саме, а все ніяк не звикав, хвилювався.

— Ну… ще трішки… — пошепки сам із собою говорив Мартін та продовжував обережно водити оберегами поверхнею зачарованого сховку.

Правіше. Ще трохи. Тепер — першим каменем трохи вниз. Ось так. Ближче до центру…

Адже це ж навмисне Канітар не закрив скриню. Залишив так її, щоб той, хто спокуситься, налетів на пастку й згинув.

Перший камінь-оберіг теж задзвенів та заспокоївся. Мартін зітхнув. Тепер можна було дослідити те, що ховав у своїй скрині Дієро Канітар.

Попереду багато справ. Після будинку — зайнятися допитом людей, що могли бути замішані в чаклунстві. Канітар же точно був зацікавлений у поширенні своєї науки! Не виключено, що стара мерзота намагалася завербувати когось із цих шарлатанів, що обіцяють людям чудо-зцілення від хвороб чи світле майбутнє.

Друга група бійців Ордену повинна прибути сьогодні-завтра. Таким чином, вони зможуть охопити усе заплановане та пропрацювати всіх підозрюваних.

А далі їх чекав Джинпорт. Земля піратів, морських розбійників та авантюристів, де й проживав таємничий Нуратдін.