Лінії

У скрині Канітара було багато золота й трохи срібняків. Це скарбниця будинку — ось що прийшло на думку Мартіну. Що робити з монетами? Забрати, звичайно. Більше монет — більше нової броні для братів та сестер в Ордені. Зброї, одягу... Не все умільці з монастиря могли майструвати власноруч.

Ще всередині знайшлося декілька сувоїв, списаних неохайним почерком. І окремо — список з іменами. Частину було закреслено. Що це за особи? Цілі? Об’єкти переслідування? Список потенційних союзників?

Тайріс та Фенрікс же не знайшли нічого корисного в домі і далі відправилися до підвалу. Хоч Мартін і був цілком упевнений у молодих помічниках, проте він все ж і сам пройшовся приміщеннями, оглядаючи їх. 

Внизу, у підвалі, все ще тьмяно сяяли кристали, що поки не встигли розрядитися до кінця. Кров на килимі, видовбана молотом стіна, над якою постарався Даніель, тиша й морок. А ще — багато рослин: підземний сад тут розвів Дієро Канітар. Чи це був попередній власник будинку, Пилип? Неважливо.

Свіже кладовище з послідовниками чаклуна довго не довелося шукати. Полонений практикант ще говорив про двох невідомих степовиків, ті теж лежали в вогкій землі. Вони могли бути нападниками... Ось тут і починалися додаткові запитання у Мартіна. Посланець же, коли повернувся, нічого не казав про те, що йому хтось допомагав. То що це за покійники?..

Треба б розкопати мерців та оглянути їх, однак цим нехай займається інша група. Мартіну ж потрібно було детально вивчити будинок. 

Врешті вони дійшли до підземелля, де востаннє бачили Дієро Канітара. Запалили факели та пройшли за висохлим слідом із крові, що тягнувся землею. Інші кристали в будинку використовувати не наважилися, адже Бог його зна, що ще чаклун міг з ними зробити.

Отже, Даніель був останнім з учнів Дієро Канітара. Ще одного мужика в червоній хустині прикінчив Флоріан у джунглях. Ймовірно — того самого Імана, з яким молодий ходив до Джинпорту. Втім, не можна втрачати пильність.

У глибини катакомб теж зараз не влізеш, припасів небагато. І часу. Джинпорт чекає, допити ждуть теж... Хто міг підказати на рахунок підземель? Місцевий хтось, вірно. Аджар.

— Втратити стільки крові й вижити — це ж неможливо. Дуже, дуже сильна магія хіба що, — відмітила Тайріс, оглядаючи місце, де кривавий слід раптово обривався, — швидко себе залікував. Не розчинився ж він у повітря, га?

— Посланець йому печінку пробив, я чув, — подав голос Фенрікс, оглядаючи вузькі стіни підземного коридору, — яка магія може врятувати від такого?

— Ви неуважні на заняттях, молодь. На момент бою у старого був артефакт. Він і підсилив його.

— Але все одно — слід обривається... Може хіба так кров зупинитися?

— А це, Фенріксе, нам показує, що ворог — сильний, і ми поки не знаємо, що він може. Хтось у підземеллі міг відтягнути чаклуна. Забрати тіло. Менше балакайте. Більше думайте.

— Прийнято. Ми ось чули на лекціях, — вже менш упевнено додав Фенрікс — Дієро Канітар же мертвим має бути... Так? А тут — живий, виявилося.

— Ага. І який висновок зі старої історії ми можемо зробити?

— Що відправити цього чаклуна до предків — завдання геть складне.

Мартін усміхнувся, подумки погоджуючись із молодим слідопитом.

— Тут холодом віє.

Тайріс раптом промовила це та обняла себе за плечі. Справа була не у дівчині. Десь там, у глибинах, щось люто завивало. Воно не було чутно одразу, а ставало тільки гучніше з кожним кроком. Чим далі вони заходили в цих печерах — тим більш виразним було моторошне завивання. І чи то просто вітер — чи якась жива істота...

З пітьми на членів групи дули потоки сирого повітря. Обвивали руки, ноги, неприємно лоскотали. Мартін завмер, прислухався. Катакомби жили; десь щось скрипнуло, стукнуло. Впало. Знову завило протяжно. Цокнуло.

Чоловік збагнув, що чим довше стояти й слухати, тим більше дивного можна почути у цих тунелях, тому й обірвав мовчання:

— Тому що підземелля глибокі. Зараз ми все одно не будемо йти далі. Охорону приставимо, от що. І зверху, в будинку. І тут.

* * *

День видався важким — довелося багато думати та спілкуватися. Аджар організував їм для роботи досить зручні кімнати в одній з таверн міста. За все заплатив, усе взяв на себе. Просторі, світлі приміщення, та й народ усередині виглядав пристойніше, ніж більша частина перехожих у Місті Тіней. Ось тільки довелося вивести всіх постояльців на час спілкування.

Аджар зі шкіри пнувся, лиш би вгодити. Так уже пізно ввечері до Мартіна прийшло семеро міських гвардійців і ще декілька дебелих мужиків. Спільними зусиллями вдалося зібрати тих самих людей зі списку Дієро Канітара, а також шахраїв та «вуличних відьом», на кого вказував сам Аджар.

Люди заходили по одному, бесіду проводили по черзі Філнар та Мартін. Час від часу вони знову відігрували поганого та хорошого вартового. Силу намагалися не застосовувати, хоча декому з городян воно б точно не завадило.

Так просто покинути таверну було неможливо, варта зараз усім допомагала бійцям Ордену, стерегла двері. Міський управитель пішов на контакт та не став перешкоджати. Навіть своїх людей ще додатково відправив до будинку Пилипа. Щоб ніхто не вештався там, ні знизу, ні зверху.

Дехто з людей придурювався, що не розуміє мову, клеїв дурня. Важко знайти більший осередок культурного різноманіття, ніж Джитт-Ілар, тому мірасейську тут усі знали без винятку. Але з такими впертими персонами вже допомагав місцевий Аджар — він умів гарно витягувати інформацію від городянан, заговорюючи їх. Словоблуд.

Близько опівночі нарешті прибула ще одна група бійців з монастиря, тоді допит пішов легше. В якийсь момент Мартін взяв перерву та вийшов з Аджаром надвір, щоб переговорити та відпочити від пик обурених людей.

Вести нотатки знову довірили Фенріксу й Тайріс. Нехай вчаться працювати з інформацією. Ще трохи — і молодим можна буде делегувати проведення серйозних бесід.

А на вулиці вже кілька годин падав дощ, і зупиниться він не скоро. Чоловіки стояли під козирком таверни, дихали нічним повітрям вологих тропіків. Уночі всі звуки загострюються, стають чіткіше; десь з боку джунглів чувся крик птахів. Щось гарчало, перестрибувало з гілки на гілку. Вилазило на полювання.

Усі волоцюги вмить зникли з вулиць, щойно побачили, скільки тут міської варти зібралося. Тому Місто Тіней зараз виглядало наче уві сні, зовсім спорожніле. Принаймні — цей район.

— Підземелля далеко тягнуться, переходять у печери в джунглях. Далі — до Латтхорну. І до Мірасеї. Деякі точки, які наверх виходять, тримають мої знайомі. Ну от з тих виходів не вилазив ніхто останнім часом. Канітара б помітили. Навіть якби він на невидимку обернувся! Але взагалі виходів є багато, і цей маг міг вийти де хочеш взагалі... Там справжня павутина із ходів… Точно знаю, що є хід до Джинпорту. Може, чарівник ваш туди подався. До своїх друзяк. Там же в нього є ще учні, так ти казав?

— І знову Джинпорт… Ага. А як думаєш, Аджаре, нащо було цьому Пилипу прокопувати шлях до підземелля у своїй хаті?

— Тут якраз усе просто, ага. Контрабанда, справи. Або ж чаклун вирив. Рослинами ж користувалися його адепти. Зілля варили, от, сам бачив, скільки там посудин…Так само й підземеллями могли користуватися.

— Щоб непомітно пересуватися. Може — до того ж Джинпорту. Хоча Даніель казав, що до портового міста вони сушею йшли, поверхнею,.. — озвучив свої думки Мартін.

— Ну я так думаю: катакомби — то не найкраще місце. Там багато тварюк різних. Звірина небачена, темна. Є чолов'яги, що цілі маршрути під землею будують, але і зникають вони часто. Ходи існують, дехто ними користується, але ну… Сам розумієш — якби воно вартувало того, то всі б ділові хлопці давно б перебралися під землю. Але страшно. Тому й не залізають далеко, ага.

— Страшно, так. Тільки не нашому чаклуну. Слухай, Аджаре, дістань мені якоїсь отрути, щоб голова не боліла. Трісне вже скоро.

— Це в тебе часто на погоду так?

— Буває.

— Болить потилиця чи зверху?

— Все і всюди болить. Йди, придумай щось, але давай так, щоб я не заснув як вип’ю. Роботи багато маємо.

* * *

— То що він хотів від вас?

— Казав про владу, що вища за королівську. І золото, яке кров’ю не пахне. Я не дуже зрозумів. Ще про науку теревенив. Ну, я відмовився одразу!

— А чому відмовилися?

Філнар допитував уже сьому людину, коли нарешті наткнувся на чоловіка, до якого приходив Дієро Канітар.

— Ну, це ж наївно все. Тому що воно мені не цікаво. В мене є своя справа, я нормально почуваюся. А на цього лисого я подивився — ну псих психом, очі вирячить і говорить, наче пісню ллє. Я, знаєте, давненько живу на світі й можу зрозуміти, коли маю справу з хворою людиною. От ви теж не дуже здорові, на мою думку!

— Чому це?

— Ну, ви ж з цей… з цього, з Ордену. Так? Я ж не дурний.

— Так, ми з Ордену, — легко погодився слідопит Філнар, — тому й шукаємо цього небезпечного чоловіка. Дієро Канітар же не просто так вам видався нездоровим, от у чому справа.

— Одні хворі люди шукають іншого хворого. А ми через вас страждаємо. От я вам розказав, що знав. Варто воно було того, щоб мене з теплої постелі витягувати на ніч?

— Нам будь-яка інформація корисна. Цей чаклун не просто так людей запрошував. Він зі своїми учнями жертвоприношеннями займалися. І це ось тут, під носом, вважайте, у вас. Поряд із вашою родиною. А ми ж от намагаємося їх зупинити.

У народу переважно ставлення до Ордену як і до чаклунів: страх, недовіра, очікування підступу. І Мартін, і Філнар уже давно звикли до негативу. Це молодим — Фенріксу, Тайріс — ще слід прийняти це до кінця.

— Я монет йому дав просто — і все. Він відчепився.

— Більше не приходив?

— Не-а. Та я нормально йому відсипав. Психів краще на відстані тримати.

Ось так. Виявляється, від мага можна було просто відкупитися, якщо не маєш бажання ставати членом його «сімейства». Чисто діловий підхід… Добряче ж нажахав Канітар цього барана.

І що ж виходило? Старий чаклун шукай людей, котрі, як він думав, здібності мають до магії. Збіг зі списком виходив повним, більшість вказаних там людей вже спілкувалися з Канітаром. Слухали його спокусливі пропозиції... Комусь — він демонстрував прості заклинання. Вогонь показав, красивий малюнок зі світла. Чи багато треба пересічній людині, щоб повірити? 

Звісно, не всіх, хто був у списку, вдалося знайти. Хтось із них точно ж погодився доєднатися до мага. Може бути, що частина цих учнів якраз зараз і лежить під тим будинком з оранжереєю в підвалі... А скільки ще землею ходить? 

Зацікавила Мартіна згадка про таку собі Кеїшу — чаклунку, що проживала в районі степовиків. Дівчина, кажуть, добре ім’я мала, допомагала людям. Відганяла тривоги та на шлях істинний наставляла. Аджар відразу сказав, що це чергова шахрайка, але у Мартіна виникли сумніви. Зникла ця Кеїша зовсім недавно.

В ту ж пору, коли тут працював посланець.

Провидиця більше не гадала у своєму переносному наметі, і намету самого не було. Не ходила вона вулицями зі своїми степовиками. Зникла — і все.

Хоча, які їй причини зникати? Люди приходили, приносили монети. Та й не кидають степовики своїх, завжди підтримують. Навряд, чи вона злякалася Канітара і просто так втекла після його візиту, маючи підтримку від своїх.

І знову Мартін згадав, що у підвалі, де відбувалася бійня, теж були степовики…

— От в районі степовиків я нікого не маю, — виправдовувався Аджар, — це такі люди, е-е… важкі. Розумієш? Не люблять чужих.

Мартін знав. Вірам, батьківщина степовиків, усе ще залишалася для Ордену недоступною. За всі ці роки так і не вдалося серед дикунів віднайти однодумців. Хоча спроби були. І зараз є. Якщо у тому ж Джитт-Іларі мережу агентів вдалося створити бодай якусь, то у Вірамі — взагалі ні.

Хоча яка користь із цих агентів, якщо зараз відбувається те, що відбувається?! Повністю треба змінювати методи роботи в цій країні. Це буде перше, що повідомить Мартін настоятелям особисто.

Він усе частіше виходив надвір, щоб перепочити, і щоразу тягнув за собою Аджара, аби озвучити уточнювальні питання. Це стосувалося місцевих особливостей. Носатий говорив, допомагав дійти до певних висновків. 

У голові Мартіна роїлися думки, але через напругу він почав їх губити потроху. Район степовиків — прошерстити, розговорити місцевих. Молоду чаклунку Кеїшу — знайти. Після допиту — влаштувати нараду зі своїми. Відправити ще одну вісточку до монастиря. Не забути про підземелля під домом. Могили нехай розкопають, тіла вивчать. Джинпорт.

Усе це застрибало перед очима, почало розсипатися на частини. Окремі ідеї ніби щось висмикувало геть зі свідомості. Чоловік змучився.

А людей тим часом ставало все менше в таверні — допит завершувався. Дощ продовжував лютувати, він усе шумів на стріхах. Заколисував Мартіна, відволікав від співрозмовників. Він говорив та записував почуте разом з молодими, а частина його розуму линула до царства снів.

Мертві степовики у підвалі.

Посланець.

Власне, їхні шляхи з Флоріаном не перетиналися практично. Робота посланця — особлива, він один працює, і доповідає виключно настоятелям. Посланець викликав у Мартіна змішані відчуття. Звичайно, він був своїм, перевіреним. Знайомі вони з ранньої юності... Була два десятки років тому історія з убивством Кацу, звісно. Все прояснили тоді. Воно поросло минулим. Однак осад залишився.

А ще Флоріан ніколи не підпускав до себе. Навіть у простому, в буденному. Останні роки взагалі проводив увесь час або на самоті в себе вдома, або з Хотчем в шахи грав. Хотч той — основний його дружбан. Хитрий, язикатий тип.

Мартін позіхнув, кінцівки в нього налилися теплом. Можливо, ягідний чай, який йому зробив Аджар наче як для голови, діяв таким чином. Напій ніби й прибрав біль в черепі, але притупив сприйняття реальності. Примушував напружувати мізки сильніше.

«Аджар, блазень, я ж просив мені зробити щось нормальне…» — думав про себе Мартін та продовжував одночасно з цим вибудовувати у себе в голові картину навколишніх подій.

Знову.

Посланець відправляється до Міста Тіней із дорученням. Ціль йому хто видає? Майстер Джереом. Так. Посланець прибирає якусь ворожку, випадково перетинається з Канітаром... Далі він потрошить групу адептів, знаходить артефакт і книгу... Далі...

Степовики у підвалі. Двоє. Молода провидиця зі степів. Кеїша. Флоріан хоче спалити все дотла, однак не вдається.

Приховати рештки степовиків? Чи ще щось?

Ні, надто велика затія для того, щоб позбутися залишків. Є й інші способи. Добре, поки що відволіктися від пожежі, що не відбулася. Канітар зникає в підземеллях. Сліди ведуть до Джинпорту.

Це — ймовірна пастка.

Кеїша пропала, ж так? Вірно, не тільки вона... Збіг може бути. Виходить, або вона одна з учениць чаклуна. Або... саме її посланець і повинен був прибрати тут. 

Часу пройшло надто багато, от в чому проблема. І Дієро Канітар, вочевидь, не одному Пилипу мізки встиг прочистити. Хоча... Джитт-Ілар — це край брехунів і шахраїв, вони й без магії все зроблять для того, щоб заплутати тебе, ввести в оману, ще й розважитися при цьому. 

Мартін застогнав тихо та сам собі заперечно похитав головою. Досить, мовляв. Поки що — точно досить.

Ближче до світанку в таверні залишилися тільки члени Ордену, декілька гвардійців та знайомих Аджара. Справді корисних свідчень було мало. Адже ті, хто піддався на переконання Канітара, вже не були в місті, вочевидь. Хто не піддався — нічого й сам не відав. 

Врешті Мартін зібрав усіх на першому поверсі, щоб підсумувати цей день та озвучити подальші плани. Думок багато, і потрібно їх привести до ладу. Дати слово Філнару. Ще раз переглянути всі записи, що вони робили, відколи займаються пошуком. Скласти короткий звіт для настоятелів.

І готуватися в дорогу.