Лінії

Синій берег нагадував пастку. Липку, мокру й тісну; Кеїша досить швидко збагнула, що застрягла тут. Старий знайомий розводив руками та казав чекати звістки. Все, що треба, мовляв, зроблено — тепер підождемо трохи, поки судно буде готове відчалити. Про безпеку він усе, звісно, розуміє, язиком молоти не буде про Кеїшу зайвий раз.

Салкан постійно тараторив про сезон дощів, який вже майже прийшов. І що далеко не кожен моряк буде готовий іти в плавання. Себто — очікуємо та не вередуємо, а радітимемо тому, що підкине доля.

— Я знаю про погоду, ти не заговорюй мені зуби. Судно завжди можна знайти. Бери, це — тобі. Це щоб доля кращі варіанти підкидала. Потім ще дам.

Констанція віддала Салкану майже половину монет, що принесла із собою. Купівля лояльності колишнього одноплемінника — сумнівна, однак дуже необхідна річ. А монети — це універсальний спосіб показати дружній намір. Та отримати дружбу когось іншого.

Бісики в очах чоловіка радісно затанцювали, коли він прийняв золото й срібняки. Отримане він підніс до світла й почав розглядати:

— Доля — вертлява панянка. Я спробую домовитися з нею для тебе. А поки — розслабся.

Розслабитись не виходило. Не хотілося покладатися на долю, чи на Салкана. Став він ненадійним.

Кеїша все блукала узбережжям, відвідала декілька разів місцевий ринок. А ось таверн та забігайлівок уникала, щоб не знайти нових проблем. По цій же причині вона не вивчала берегову лінію, а намагалась знайти самотність та спокій посеред природи. Дівчина зосереджувалась, прислухалась до власної душі. Медитувала. Їй хотілось швидше відновити сили, бо без них почувала себе вкрай вразливою.

Намагалась вона й сама щось вирішити — знайти корабель та людину, готову відправлятися в плавання найближчим часом. Вкрай обережно Кеїша обходила Синій берег — відвідувати інші частини міста не наважувалась. Вона не знала нікого, окрім Салкана, і це тиснуло.

Кеїша дістала собі трохи звичайного одягу, щоб не виділятися. Голову ховала під хустиною, частину волосся зістригла геть. Перстені й амулет вирішила зняти — носила з собою в маленькому мішечку.

Нічого не вдавалося. Цьогорічний сезон дощів починався вкрай люто, давно вже море не хвилювалося так сильно. Воно потемнішало, стало сірим, як небо. Важкі хвилі розбивалися об берег, викочуючи з себе густі водорості, вода з неба продовжувала лити, заганяючи людей в укриття. Тому тепер значно більше часу Констанція проводила під одним дахом зі степовиком.

А до нього продовжували постійно приходити різні люди. Спершу Кеїша намагалась уникати зустрічей із гостями, проте швидко зрозуміла, що якщо вона й далі буде виходити з дерев’яного будинку щоразу, коли Салкан очікує візитера, — то, по-перше, дуже швидко зітре собі ноги, а по-друге — промокатиме під струменями дощу кожного дня.

До того ж не хотілося, аби місцеві надто часто звертали на неї увагу.

Жити без вигод не було проблемою. Не завжди вони з чоловіком добре себе почували у Вірамі, не завжди він був вождем.

Минали дні, тиждень за тижнем. Тут, у цьому прибережному районі з маленькими халупами, вона себе відчула майже як у районі степовиків. Сусіди теж змінювалися, постійно з’являвся хтось новий. Врешті, чаклунка не була єдиною втікачкою в Джинпорті. Це трохи заспокоювало.

Відвідувачі оселі Салкана приносили золото, інколи й продукти. Устриць занесуть, риби копченої. Омарів.

Трохи балакали, брали зілля й прощалися. Дехто звертав увагу на дівчину в хустині, про яку Салкан казав, що то його далека родичка. У скруті вона, от і мешкає тут деякий час.

Взагалі, Салкан дуже нахвалював свої зілля — мовляв, таке тут ніхто не варить і не варив ніколи. Від численних пропозицій пригубити, Констанція відмовлялась.

Салкан виділив їй своє ліжко, а сам ночував у спальному мішку зі шкур. Спершу провидиця трохи гидувала, але це минулося. Вона прибрала у домі, і він тепер наче став просторіше, світліше.

Совість не гризла чаклунку стосовно того, що Салкан спить на підлозі. Колись покійний чоловік витягнув його з такого дна, куди й заглядати страшно. А старі борги потрібно віддавати. Це — святе. Колишніх одноплемінників не буває. Хотілося вірити, що і Салкан так мислить.

Час від часу Констанція подумки спілкувалася з посланцем. Убивця з Ордену чомусь приходив до голови, як і тривога за нього. Чи вижив він? А що татові сказав?

Дівчина поверталась до пережитого в Тіньовому місті — все обдумувала. Флоріан виявився напрочуд чутливою до магії особою. Далеко не кожен міг би так опанувати ментальний зв’язок. Цікаво, в Ордені знали про такі здібності свого вихованця?

Звичайно, сама Кеїша була магом, і контакт між ними відбувався здебільшого саме через її зусилля. Тхарсі й Ратшат, наприклад, узагалі були вкрай далекими від чар — але вона ж могла спілкуватися з ними подумки. Це тому, що за роки дружби між ними трьома зав’язавили родинні узи. А з Флоріаном зближення відбулося вкрай… різко?

Битва в будинку Канітара стала місцем переплетення їхніх доль, ось як це відчувалося. А дівчина вірила в долю. Вважала, що смертні самі здатні будувати власний шлях на цьому світі, однак основні події все ж прописано наперед. Це стосується доленосних зустрічей, народження дітей, смерті. Такою подією тепер їй здавалось знайомство з посланцем.

Або ж просто Констанція надто довго прожила без чоловічого плеча поряд. А Ратшат і Тхарсі… Вона могла сприймати їх тільки як друзів, вірних помічників. Щоразу, коли дивилась на їхні мужні лиця, то згадувала покійного вождя.

Втім, справжнім спілкуванням їхній зв’язок із посланцем назвати було важко. Кеїша почувалася все ще слабко — сил на довгі розмови не вистачало. До того ж провидиця хвилювалась, чи не вийде хтось на цей магічний слід? А раптом хтось із магів теж у Джинпорті? Чи Орден ще щось утне?

Біда ж прийшла, коли Констанція почала втрачати обачність. Просто трохи розслабилася всередині (все ж таки змогла це зробити), адже втомилася очікувати небезпеки від кожного дерева, від кожного нового гостя Салкана. Час від часу почала забувати натягати хустину на голову. Заходила трохи далі, коли гуляла узбережжям…

А ще підвело Кеїшу те, що вона судила про інших, як про себе саму. І якщо ворожка ставилась до традицій степових племен серйозно — то це не означало, що інші дотримуються тих самих правил.

Це був звичайний вечір. Констанція приготувала суп із морських гадів. Хатні справи вона тепер частіше брала на себе. Їй не подобалося, який вигляд має Салкан, як він веде господарство, як готує. Тому поступово взяла все до своїх рук. Тіло зайняте — душа менше тривожиться. А там, можливо, й дощі трохи припиняться, і нагода добра випаде, щоб залишити материк.

Дівчина надто пізно зрозуміла, що до зробленого нею ж супу Салкан щось додав. Підсипав, коли вона відходила, чи підлив до миски — неважливо.

Смак був як завжди, тільки нова спеція виділялась. Підкреслювала креветок. Того вечора Салкан запропонував додати до супа одну з місцевих спецій. Мовляв, вона робить смак більш цікавим, спеція така, що після неї звичайні перець та сіль вже не цікаві. Запевняв, що це саме спеція, а не якась інша дурня. Провидиця оглянула пакетик із сухою травою, взяла трохи на кінчик язика. Дивно… Не те щось… Однак, може то просто втома далася в знаки. Постійна втома та напруга, від якої інколи хотілося зникнути. Тому вона погодилась.

І в якийсь момент трапези, коли тарілка вже майже спорожніла, Кеїша відчула, як вислизає з реальності. Це нагадувало стан, коли дуже хочеться спати. От-от — і все, і думок не стане.

Вона ще встигла підняти погляд на степовика. Щось захотіла сказати. Однак не знайшла потрібних слів. Вони застрягли десь на півдорозі від голови до її пухких вуст — і розчинилися в ніщо. Як пил. Як свідомість Констанції.

Дівчина безпомічно сповзла вниз та опинилася на старому вицвілому килимі, котрий, втім, завдяки їй тепер був чистим.

Що він наробив? Для чого? Чому зрадив?!.. З цими думками провидиця відійшла в забуття.

Салкан проворно обігнув стіл та підхопив дівчину під пахви. Обережно підняв, потягнув до ліжка. Поклав її зверху. Можливо, якби ще хоча б частка старого Салкана була в ньому жива, то зараз степовик почувався б нікчемно. Проте все людське давно випалилося їдкими речовинами.

Можливо — оголило його справжню натуру.

— Вибач, сестричко, — тихо сказав він та почав нервово скубти волосини на неохайній бороді. Він глянув на годинника — потрібна людина скоро зайде.

* * *

В ранній юності Кеїша, бувало, пробувала на смак різні відвари, курила особливий кальян, люльку. Це було ще до життя у степу. А багато обрядів степовиків Вірама передбачають наявність дурман-трави, до речі. Тому дівчина мала уявлення про те, як діють схожі речовини та чого від них очікувати. Те, що вона повернулась тепер із небуття — знак хороший, отже тіло живе.

Чаклунка зрозуміла, що знаходиться у якійсь кімнаті, але це вже не будинок Салкана. Тут було досить темно і не пахло абсолютно нічим. Спроба повноцінно відкрити очі вдалася не відразу. Дощ періодично бив по даху. Потім затихав.

Провидиця не відчувала власних кінцівок, а голова — ніби чужою взагалі стала, шия затекла. Думки перекочувалися по тупій порожнечі всередині черепної коробки. Мислити по-трохи вдавалося, а от що-небудь робити, рухатися поки не виходило.

Чортів Салкан! Що накоїв? Хто за цим стоїть?

Час від часу до кімнати заходила темна постать. Констанція все намагалась розгледіти обличчя невідомого, але бачила лише чорну пляму біля дверного отвору. Вона спробувала зібрати залишки сил, однак не змогла. Магія відгукнулася лишень гірким присмаком на губах. Абсолютна безпомічність.

А ще — хтось бубонів десь збоку. Напевне — за стінкою. Кеїша намагалась прислухатися до слів незнайомців, але як тільки проявляла зусилля — знову непритомніла. Потім прокидалася. Знову дивилась на постать чужого. І так по колу.

Зрештою, скільки ось так вона пролежала у спробах прийти до тями — сказати важко. Чи був це день, чи тиждень, або й взагалі з моменту отруєння пройшло всього кілька годин…

— Гей-гей, красунечко, ти тут?

Над нею схилився чолов'яга. Не красень далеко, ні. Обличчя його грубе й брудне, м’ясисте, у якихось вуграх. Нічого доброго така пелька принести не може.

— Ти хто? Де я? — спромоглася запитати дівчина та одразу закашлялась, бо в горлі жахливо пересохло. Аж до печіння.

Випалити б йому очі. Розбити голову.

Не вистачить міці.

— Ти в гостях. Я — друг. Чого тобі? Води принести? Зараз. Копита не відкинь, головне.

Мужик підвівся та одразу зник, розчинившись у темряві. Кеїша спробувала порухати ногою чи рукою. За третьою спробою вдалося. Дівчина зрозуміла, що лежить на холодній дерев’яній підлозі, а її щиколотку стискає металевий ланцюг. Спроба потягнути за нього відізвалася у тілі приступом нудоти та слабкості. Шкіру на нозі вже добряче натерло, вона заболіла.

Хто? Орден? Ні, ті б не панькалися. Маги, підсвинки Канітара? І нащо? Інформація… Ага. А яка?..

Посеред кімнати їй вдалося розглянути високе ліжко. Поряд — тумба. Відро металеве стоїть неподалік. Ага, це їй туди в туалет ходити. Виродки.

Знову гомін голосів за стіною. До кімнати повернувся невідомий. І він дійсно приніс металеву чашу, наповнену водою. Очі поволі звикали до майже повної відсутності світла.

— Пий.

Кеїша прийняла посудину та спорожнила її декількома ковтками. Куди вже гірше? Поки не вбили, не порізали. Отруїти вже нагоду мали. Вона одразу видихнула, спитала, ловлячи повітря:

— Де Салкан? Хто ти?

— Друг твій, уже сказав. Салкан? Він продав тебе. Тепер ти наша. Трохи згодом поїсти принесу, хоча, я по тобі так бачу, ти не дуже й хочеш, — він посміхнувся. — Все нормально буде, не бійся.

— Як продав? Куди?..

— Нам! Не дратуй. Я пізніше зайду, буде Старший. Познайомитеся.

До цього моменту Кеїша думала, що торгівля людьми — давно пройдена історія в житті сонячного Джитт-Ілару. Звичайно, тут кримінал процвітає, як рясні квіти на добрій клумбі, проте з рабством влада ж боролася.

Хіба ні?

Провидиця знову спробувала потягнути за ланцюг. Без сенсу, його було міцно закріплено до металевого гака в підлозі. Тягни чи не тягни — хіба що ногу відривай.

Згадалося, як дехто з клієнтів Салкана поглядав на неї. Хтось — намагався загравати. Розпитував хтиво, звідки, мовляв, хто така. Родичка? А чому ховається від спілкування?

Ага, обличчя он яке… Не як у степовиків. То звідки? Що ж це у них за родина така різнобарвна? І не страшно їй, самотній дівчинці, було приходити на Синій берег?

Констанція спершу віджартовувалась, а потім і взагалі перестала звертати увагу на хитрі натяки. Виходить — дарма. Це не відбувалося часто, раз на декілька днів. Особливо коли Салкана відвідував хтось із старих клієнтів — це ті, що були одягнуті пристойно та не виказували свою люту залежність одним тільки зовнішнім виглядом. Виходить, хтось уподобав її із цих «шляхетних панів».

І купив? Яка гидота.

Салкан, до речі, чесно намагався відводити підозру. Говорив, що Кеїша — помічниця в справах відтепер. Працює, тобто. А ще він з кожним візитером починав розмову про судно, про те, чи немає на горизонті якихось варіантів відчалити від Джинпорту. То під приводом транспортування товару, то, мовляв, для себе, на перспективу… Як один, всі гості дому скаржилися на сезон та просили зачекати.

— Не бачиш, що твориться? Так не лупило з неба вже років десять!..

Тоді Салкан демонстративно знизував плечима та дивився Констанції просто у вічі.

— Ти в лоба надто розпитуєш, тут навіть гієні зрозуміло, що ти для мене цікавишся, Салкане! — злилась, бувало, провидиця. А одноплемінник відповідав:

— Сестричко, це Синій берег. Кожен уже знає, що в мене гостя з далекої родини. В лоба розпитую? Нормально розпитую, повір, вони після мого зіллячка навіть не згадають, про що ми тут теревенили! Це серйозні люди, а не пліткарі. І не люблять вони уваги від інших. Я всіх знаю своїх клієнтів. Щурів тут нема та не буде.

Виходить, що покидьок вдавав, ніби допомагає? І який сенс? А що взагалі сталося з ним? Вліз у борги та був вимушений розплачуватись? Чи це підстава від інших ділків, а сам Салкан — жертва?

Згадалося тепер Констанції, як виглядали раби у Вірамі — замучені та худющі. Молоді дівчата, чоловіки, і навіть діти. Дружині вождя завжди важко було дивитися на ці розгублені обличчя, заглядати у голодні очі. Бувало, вона шкодувала бідолаг. Декого — підгодовувала. А одного разу врятувала дівчинку-підлітка від одноплемінника. Надто вже той жорстоко поводився з нею.

У них із чоловіком теж були раби — від правди ніде дітися. Залишалося тепер надіятися, що доля відплатить їй за доброту. А ще — що на контакт знову спробує вийти посланець. Тільки це тепер могло дати бодай якусь надію на спасіння.

Заскрипіло; двері до кімнати з полонянкою знову відчинились.