Лінії

Навіть якби Костянтин поскаржився управителю — нічого б не було. Володар міста сам звернувся по допомогу, він добре знав, що Орден не бавитиметься в ігри.

Якщо Гестія веліла зі священником говорити жорсткіше — отже, дійсно щось приховував Костянтин. Отже, до повій ночами ходить отець?.. Ми з Кацу не обмежували себе в методах. Головне, це не залишати слідів на тілі.

Кацу вдарив священнослужителя ногою в груди, той впав, перечепившись через лаву. Допит тривав вже хвилин двадцять. Досить довго.

— Говори, отче. Бо якщо далі будеш мовчати, то ми тебе почнемо кривдити вже серйозно.

Костянтин голосно стогнав та зойкав. Перегравав, спеціально викликаючи до себе жаль. Кацу не бив його навіть і впівсили.

— Ви чините беззаконня! Проти людей і проти Бога!

Я підійшов та присів біля лежачого на холодній підлозі храму чоловіка:

— Злочини проти людей та Бога — це те, що зараз відбувається у Шелфілді. Вбивця грішить, забираючи життя. А ти приховуєш від нас правду. Це робить тебе співучасником гріха. Костянтине, говори. Ти ж знаєш своїх парафіян. Ну?! Хто стіни обписує, хто людей вбиває?!

Перші надписи на стінах управитель наказав прибрати ще після перших убивств. Мовляв, щоб людей не лякати додатково. А те, що залишилося, ми побачити встигли, коли прибули до міста. На жодну з відомих абеток ті письмена схожими не були. Пам’ятаю, як мовчки вдивлявся у гнуті лінії, гачки й напівкола. Нічого моторошного не було в тих символах, а незрозуміле поколювання трохи нижче плечей я все ж відчув.

Кацу підняв отця, той бовтався, не дістаючи ногами підлоги. Вигляд мав жалюгідний.

— Ну?! Що ти нам не розповів? Це хтось із парафіян? Хто?! — підвищив голос Кацу.

Ми вирішили почати саме з цих питань. І вже потім поступово перейти до нічних подорожей отця.

Я дістав кинджал із піхов:

— Отче, управитель дав нам повне право робити те, що ми вважаємо за потрібне. У нас нічого особистого до тебе немає, Бог свідок. Але. Ми знаємо, що ти не ділишся інформацією. Нещирий! Тому ми тебе можемо хоч на ремені порізати, нам нічого не буде. Ми з Ордену. Ніхто нас не зачепить, якщо ми тобі, скажімо... відріжемо вуха, ніс. Око одне виберемо.

Костянтин спохмурнів, почав рюмсати трохи менше. А я — вирішив забити цвях у труну, та додав уже значно тихіше:

— Або ми тебе не будемо мучити… А просто навідаємося до твоєї родини. Таких милих донечок маєш. Оченята світлі, голосочки дзвінкі. Як ангелики! А ми в Ордені, знаєш… Нам дуже не вистачає інколи жінок. Га, Кацу?

— Дівчатка солоденькі, твоя правда, брате. А потім і до дружиноньки візьмемося. Костянтине, як ти потім будеш до очей їм усім заглядати? Як поясниш, що не зміг захистити? А життя після такого у малому містечку — гірше смерті...

Отець посірів. Усі його спроби вдавати страждання від побоїв припинилися в один момент, Костянтин, здавалося, став меншим, випустив із себе залишки повітря та надії на щось добре.

— Невже ви не боїтеся Бога, пекельні ви виродки?

— Ми не з Пекла, — відповів Кацу, — роби вибір. Або говориш, або ми з другом зробимо рівно те, про що казали. Клянуся, святий, що це не блеф. Міська варта навіть пальцем не поворухне. А? 

— Дочок як звати, Костянтине?! — гаркнув я в слід.

Звичайно, ніхто б не торкнувся сім’ї. Але чому б не натиснути саме таким чином? Адже отець, незважаючи на свій жалюгідний вигляд у той момент, проявив стійкість. Протриматися в руках Кацу понад двадцять хвилин та ще й не заплакати по-справжньому — не кожен зміг би. Тобто фізичний вплив не давав поки ефекту. А катувати отця всерйоз у нас не було наміру. Свята людина, як-не-як. Тому й вирішили спробувати з іншого боку зайти.

— Не треба чіпати сім’ю, — рівним тоном прогудів сказав отець, — я розповім.

— О, от це слова дорослого чоловіка, — похвалив я, — а ще, отче, повідай нам, куди це ти ночами ходиш. Ми слухаємо.

* * *

Після допиту нас практично одразу зустрів Морт. Ми з Кацу вже покинули будівлю церкви і прямували назад до таверни, де повинні були про все доповісти Гестії. Блідого послушника вже не було біля храму, він не став повертатися до отця. Та й не зміг би, адже церкву ми зачинили.

Тепер, після допиту, потрібно поводитися спокійно. Як зазвичай.

Морт вигулькнув нізвідки:

— Ей, хлопці…

Ми з Кацу зупинилися. Начальник гвардії був один, виглядав розгублено. Все руки потирав, наче замерз. Ґудзика криво защепив…

— А де ваша напарниця? Я б хотів побалакати.

— Ви можете й з нами усім поділитися, пане Морте, — кажу я гвардійцю та обережно озираюся. Навкруги порожньо. Чим ближче до вечора, тим менше людей на вулицях, тому що всі бояться. Тут, у горах, взагалі швидко сутеніє, а зараз надворі зима.

— Вона ж старша у вас, так? І ми з нею говорили більше. То де я міг би знайти Гестію?

Ми переглянулися з Кацу. Ми дізналися дещо дуже важливе, тепер воно тиснуло та займало весь простір у голові. Потрібно було повернутися назад якнайшвидше.

— Пішли з нами тоді до таверни. Наставниця повинна бути на місці, — запропонував Кацу. Я ввічливо усміхнувся.

Морт покрокував слідом за нами, більше нічого не розпитуючи. Містом проходжувались самотні патрульні, мені вони видавалися геть сонними та неготовими до бою. Розхлябаними.

Хіба що волоцюги, на перший погляд, нічого не боялися. Кілька з них ходило вуличками, голосило. Не було їм куди подітися, по правді, не мали вони прихистку в такий мороз. Адже ні духовенство Шелфілда, ні управитель так і не розв’язали питання з притулками хоча б на зиму... Тому коли помирають безхатьки — частково вина лягає і на міську владу.

Ми пропонували управителю влаштувати засідку, спробувати задіяти приманку. Та будь-хто з волоцюг погодився б за тарілку теплого супу побродити вулицями вночі в тих місцях, на які б ми вказали. Але на таку ідею ми отримали відмову. Люди, мовляв, і так налякані — то для чого створювати нові підстави для пліток? І ризикувати життями не можна! Навіть якщо це волоцюги, чи п’янички без домівок.

Подвійні стандарти, промерзла гниль. Швидше б все це закінчилося.

Ми з Кацу пропонували Гестії ігнорувати слова управителя, а робити як потрібно. Втім, наставниця пояснила, що Орден очікує від нас певної субординації та підпорядкування володареві цього містечка.

— Важлива він шишка. Користь приносить. В місті ми можемо собі дозволити певні речі, але ми не можемо йти всупереч заборонам влади.

— Так руки ж фактично зв’язують! — починав тоді злитися я, — хіба не в його інтересах, щоб…

— Мовкни, Флоріане, — тихо й без жодної злоби перебила мене наставниця, — це — давні рахунки. Я сама багато чого не знаю. Руки нам не зв’язують, заспокойся. Просто наш управитель — гімно, що дуже боїться за себе.

Отже, залишалося вибудовувати плани, які б не викликали опору. То що тоді, комусь із нас приманкою виступити?

Пізніше, коли ми були з наставницею удвох на ліжку, в одну з рідкісних ночей, я озвучив, що категорично проти того, аби Гестія ризикувала собою.

Руки у наставниці завжди холодні, скільки б я їх не цілував.

Крізь тоненьку фіранку на вікні я міг бачити, як одинокі сніжинки поволі падають на землю, а мороз малює все нові візерунки на склі.

— Дурненький. Думаєш, мене так легко вбити?

— Ні, але не треба цього ризику. Ми можемо зробити це. Я або Кацу. Можемо підкупити когось із пияків. Або — повій.

— Милий, ти, здається, не дуже розумієш, як працює поширення інформації в маленьких містечках. Наш управитель все дізнається в одну мить. Я ж казала тобі — не йдемо всупереч. Мусимо поки пошукати інші шляхи.

— А що ти сама думаєш про все?

— Я вам усе озвучую кожного ранку. Флоріане, давай трішки відволічемося? Я не хочу зараз про це. Не хочу вже...

Я вірив їй. Тому притискав її до себе сильніше. Від однієї думки про те, що Гестія може стати мішенню, в мене пришвидшувалося дихання.

Інколи я мріяв про те, як ми вдвох покидаємо Орден та розпочинаємо життя десь далеко від знайомих облич. Заводимо власне господарство. Невеличке. Гестія стала б хорошою мамою.

Дивно, але тоді це вперше я подумав про сім’ю та про те, щоб покинути монастир. Ні з ким поряд я не бажав схожого. Однак я не смів озвучувати їй свої думки. Засміяла б. Назвала б наївним, та й покуйовдила б волосся мені, як це робить часто.

Ми ніколи не розмовляли про її чоловіка, про Вільгельма. Що сама Гестія відчувала до нього? Чому вийшла заміж, як вони знайшли одне одного?

А що вона думала про наші стосунки?..

Не підіймали ми ці теми — так повелося. Табу. Спочатку — просто кохалися. Потім спілкувалися про навчання. Про те, як бути хорошим слідопитом, та що це означає; деякі теми ми ще не починали вивчати на уроках, а я вже про них знав.

А ще Гестія розповідала про рослини. Вона дуже багато знала про садівництво. Я пам’ятаю екзотичні вазони у неї на підвіконні. Наставниця говорила, що ті квіти й кактуси вона отримала аж з островів Делібрину. Що доглядати за ними складно, та й взагалі рости вони відмовляються в домашніх умовах.

А в неї — росли.

Я слухав та частенько пропускав повз себе всі ці історії. Все думав поговорити серйозно про майбутнє, але боявся. Відчував, ніби можу зруйнувати щось дуже крихке — і ніколи не зможу це склеїти назад.

Гестія мала бажання зайнятися садівництвом ґрунтовно. Щоб цілий сад. Та все руки ніяк не доходили, мовляв. То одне, то інше.

— …і щоб апельсинове дерево там було. Обов’язково.

Чим ближчою була до кінця ця історія, тим частіше я приходив. Передчував, наче. Гестія казала, що не має сил — я не слухав. Брав її, зовсім забуваючи про ієрархію та ризики. Я легко прикушував їй шию, коли завершував, і продовжував дивитися в повністю замерзле вікно. На вулиці нарешті посипав справжній сніг.

* * *

Долонею я прогортаю воду, щоб сніжинки не заважали. Жовті вони, чи зелені. Як мох, насправді.

Ні, не було тут снігу... Ніколи.

Клинок дав мені достатньо сил, щоб я зміг напитися води з маленької річки та не впасти при цьому обличчям вниз. Вже зовсім стемніло. Я майже нічого не бачив навколо себе, лишень чув, як обмінюються звуками нічні хижаки джунглів та як вода плеще.

Я все ще живий. Болото залишилося позаду, а під ногами — твердь. Пити. Їсти. Треба.

Рани вже майже не боліли; кров запеклася на знищеній броні. Відпустило коліно; власне, саме цей суглоб від моїх нещодавніх трюків у печерах постраждав найбільше. Холодне небуття відступало, з’явилися перші вагомі думки. Голова працювала вже краще.

Треба викарабкатися на якесь дерево, щоб дожити до ранку.

Здається, я ходив колами. Все намагався знайти підходящий стовбур наосліп, мацав руками. Випадково втрапив пальцями у мурашник — комахи одразу почали атакувати мою плоть, і вже за мить кисть запульсувала й набрякла. Тропічні тварюки! Скільки ще здоров’я в мене заберуть джунглі, поки я повернуся?

Ще одне дерево виявилося надто липким — я все ніяк не міг вхопитися за нього, постійно провалювався всередину вологої деревини, зісковзував. Потім тратив час на те, щоб серце вгамувалося; загальна слабкість заважала рухатися.

Нарешті мені посміхнулася удача, коли я дістався до великої ріки. Якраз біля неї і росло дерево, оповите ліаною, воно й стало для мене місцем ночівлі.

Залізати наверх було важко. Суглоби боліли, відмовлялися підкорятися. Зціпивши зуби, я тягнувся догори. Клинок повернув назад до піхов, а самі піхви я все ж наважився носити у себе на поясі. Щоб не довелося потім діставати кинджал надто довго.

Та й чого вже боятися? Якщо я вже впустив всередину магічну силу, добровільно це зробив… То що мені тепер може ще заподіяти артефакт, якщо на поясі побуде?

Я все ліз догори та надіявся не натрапити на ще один мурашник, гніздо павуків чи на змій. Дерева — не порятунок, там багато що може проживати та чекати на здобич. Але вже краще на дереві, ніж внизу.

Переконавшись, що гілка достатньо міцна, я притулився до широкого стовбура, притиснувши до себе сумку. І вже скоро десь внизу почув, як чиїсь лапи торкаються вогкої землі; нічні звірі вийшли на полювання, і я якраз вчасно зміг заховатися.

Шлунок трохи крутило від голоду. Не страшно. Колись і тижнями міг не харчуватися, нічого. А зараз побув без їжі зовсім трохи — і вже дискомфорт відчув. Вранці потрібно буде більш точно визначити напрям руху, де я опинився, та куди йти. Бажано — перекусити.

Я засунув руку всередину сумки та переконався, що книга чаклуна в порядку. Обкладинка навіть не намокла, сторінки цілі та сухі. Чудово. Не дарма я стільки часу на пошиття наплічника витратив. Я щільніше затягнув шнурок, щоб волога не потрапляла всередину. Лихоманка знову повернулася, і знову я почав бачити те, чого не може бути.

Лампадки блідих вогнів над деревами, мертві практиканти з того підвалу. Багато ще чого.

Серце змінювало ритм, почало битися значно повільніше. Кожен удар затримувався в вухах. Сам я завмер, ледь не впустивши сумку. Почав перетворюватися на льодяну скульптуру, прямо як один із степовиків напередодні.

Можливо, підхопив якусь заразу? Ну тоді перспективи в мене ще гірші, ніж я думав...

Так, тремтячи, я спробував задрімати, але вдалося воно не відразу. Хотілося вкритися бодай чимось, хоча б шматочком тонкої тканини. А не було її тут. Зуби цокотіли, гаряче дихання обпалювало нутро. Як це можливо — так мерзнути та відчувати жар всередині себе?

Клинок під назвою «Серце» підтримував у мені життя, тільки завдяки йому я ще дихав. Це добре, звичайно, однак артефакти — спасіння й прокляття людей. Я спробував пригадати бодай один випадок, пов’язаний з артефактами, котрий мав добру розв’язку. І не зміг. То голову повністю відірве практиканту, то очі випече. З розуму зведе остаточно. Викличе потойбічну потвору прямо на плечі...

У Шелфілді теж був артефакт. Він теж додавав здоров’я своєму власнику. І чим це все закінчилося…

Кілька гидких сніжинок впали зверху на капюшон. Переконавшись, що ні я, ні сумка зараз не впадемо додолу, я знову почав віддалятися і дозволив мозку відпустити контроль.

Минуле знову навалилося, звинувачуючи.