Лінії

Усі знали, як виглядають настоятелі Ордену, всі їх бачили щодня. Територія монастиря не така вже й велика. Однак по-справжньому спілкуватися з цими людьми могли тільки наближені. Як-от майстри, учителі, наставники… Або просто ветерани, кому довіряли. Зараз же в залі зібралося більше десятка братів і сестер, щоб обговорити подальші плани Ордену.

Зазвичай окремі рішення ухвалюються настоятелями особисто, або після спільних нарад з майстрами, однак сьогодні на такому зібранні були присутні значно більше людей. Серед них — Мартін та Хотч. Обговорювали письмена Дієро Канітара, події в Джитт-Іларі…

Майстер Джереом найбільше часу приділяв розшифровуванню книги в червоній обкладинці. Побратими багато вечорів поспіль збиралися в цій просторій залі з високими стелями та годинами розглядали дивні рисунки Дієро Канітара, читали його нотатки. Старий чаклун писав про давно звичні, зрозумілі речі — природу магічних шкіл чи способи активації артефактів.

Воно й не складно: пропустити через себе магічну енергію та «прийняти» природу предмета. На словах — так, а от на практиці не кожен зуміє це зробити правильно. Канітар же присвятив багато часу та зусиль артефактам — що було видно по формулах, які він прописував, по детальних щоденниках з особистими переживаннями. Натяки, загадки, незрозумілі порівняння — все це вливалося в потік загальновідомих істин. Усім цим була наповнена книга.

Окремо чаклун розписував техніку оволодіння заклинаннями ментальної магії, магії ілюзії та крові. Довгі, заплутані речення розбавлялися ще більш туманними роздумами. Геть відстороненими, на перший погляд.

Однак найбільше увагу старого Джереома привернули описи так званої Темної Сутіні. Ця назва, вочевидь, не була вигадкою чаклуна. Орден уже зустрічався з таким поняттям років п’ятнадцять тому, коли полював на чорнокнижника Ербіна. Той іще хотів пізнати секрет безсмертя, збирав навколо себе однодумців. Серед яких був молодий тоді Канітар.

Учергове згадалися Джереому і символи на міських стінах Шелфілда, де орудував маніяк з клинком. Про це й посланець казав недавно... Знаки не належали до жодної з відомих мов. Вони з’являлися в різних місцях на різних сторінках. То тут, то там — деякі навіть на полях. Без системи. Принаймні — так здавалося на перший погляд. Джереом був певен, що порядок у цих письмен таки є. Просто поки неочевидний.

А ще чаклун писав про шепіт Темної Сутіні, який він чув ледь не половину свідомого життя.

Чи могла книга бути просто мемуарами нездорового на голову практиканта? Цілком. Бувало, що геть повернуті на магії психи вели щоденники, а то й узагалі стіни свого житла розписували, розмальовували.

Майже в усіх випадках — уява хворого розуму. Проте Орден не міг ігнорувати всю інформацію в книзі Канітара. Особливо коли дійшло до згадок реальних осіб, з якими чаклун вів справи.

— Збіги, збіги, збіги… — ледь чутно бурмотів собі в сиву бороду Джереом, коли вони всі сиділи за довгим столом.

Через півтори години все вже було обговорено та вирішено. Зібрання з настоятелями завершилося — ті вже покидали загальну залу. Джереом якось відзначив, що останні рік-два настоятелі все рідше прислухаються до нього особисто. Вважають уже геть старим, напевно. Що трохи ображало. Тобто, як довірити розшифрування книги — то так, цим керуватиме Джереом. А як прислухатися до думки — то вже під знаком питання.

Серед побратимів було багато розумних та освічених людей. Той же настоятель Августин половину життя при королівському дворі Мірасеї провів, радником принца служив роками. Звісно, брав участь у вирішенні серйозних питань країни.

А ще — захоплювався шифруванням. Августин вивчав давні мови й діалекти, способи передачі інформації під час різних війн. Добре знався на давно забутій магії. І все одно не зміг за весь цей час збагнути систему, приховану за дивними знаками.

Дехто з настоятелів не без підстав вважав, що якщо відкинути лірику, то книга є не більше ніж збірником заклинань для магів-початківців. Разом із тим, ніхто не збирався недооцінювати Канітара. Він вже не вперше обманював смерть — а це не просто так.

Настоятелі ухвалили рішення провести великі операції одночасно в Сенікарі й Теллані.

Підземелля, що пролягало під Містом тіней, тепер досліджував Аджар зі своїми посіпаками. Хитромудрий чоловічок довгий час наживався на довірі Ордену. Мартін узагалі запропонував провести судилище над Аджаром за все, що відбулося в Джитт-Іларі, однак натомість того вирішили загнати під землю. Дослідження катакомб — справа марна й дуже довга, шансів вийти звідти в Аджара не те щоб багато. Зрештою, знайде щось корисне — доведе своє право на життя. А згине — сам заслужив на таку долю.

Перш за все, людей треба шукати, з якими вів листування Дієро Канітар.

Одкровення щодо Темної Сутіні в книзі чаклуна все кружляли довкола древніх порталів. Про такі собі портали говорилося в старих легендах. Вкрай древніх, навіть найбільш відірвані від життя практиканти не вірять у схоже. Казки все це, міфи, як про вампірів, чи драконів.

Ну так, говорять літописці про те все. Але навіть якщо й існували гігантські потвори в далекому минулому, або ящірки, що вогнем дихають — зараз цього всього немає, і жодного доказу, що колись було, — теж. За всіма схожими згадками завжди може ховатися звичайнісінька магія.

А Дієро Канітар серйозно вірив у можливість подорожувати між реальностями. Навіть ідея безсмертя, яку переслідував чорнокнижник Ербін, була ближчою до чогось справжнього, ніж те, про що писав маг. Переходи між світами — абсолютна дикість. Які ще світи народилися в уяві цього небезпечного змія?

І куди він зібрався?

Джереом не міг пригадати, щоб хтось із практикантів колись цікавився подібним. Про Темну Сутінь — так, згадували. Однак це було настільки рідко, що здавалося, сенсу в тому вже немає.

Щодо порталів.... Можливо, існують десь осередки магії, здатні перенести людину з однієї точки на карті до іншої. Давно воно все розчинилося в історії. Врешті-решт, сама віра у Господа заперечує існування чогось, окрім світу земного, Раю та Пекла.

Цікаво, що Канітар у своїх щоденниках зовсім не згадував про владу, чи золото… То що, полонений адепт Даніель казав правду, і його наставник справді зосереджений на цій містичній дурні?

Ну й, звісно, чаклун писав про розвиток магії. Мовляв, її вивчення треба відновлювати всюди й на всіх рівнях. Що за цим — розвиток людства. А інакше всіх чекає поступовий занепад.

Філософ сучий, великий знавець життя, не інакше. От глянеш на це збоку — академік, світла душа. Наче й не було всіх тих жертвоприношень, без яких вивчення магії Канітар вважав неповноцінним. Ніби не було кривавого зла в нього на руках та за спиною.

«…потрібен кристал та провідник із плоті й крові. Портали древніх — по всій Сутіні. Під землею, під водою, в глибинах, куди ніхто з живих не дістанеться. І я поки не можу, не знаю де. Шукали — далеко. Тільки одного разу намагався, і невідоме проривалося до очей. Тому, через магію крові — це можливість. Одне заклинання, одне життя могутньої істоти. Мага. Один відкритий портал, а плоть мага — як драбина між світами, як ланцюг, що триматиме двері відчиненими…»

«…Темна Сутінь шепоче завжди. Я жадаю її пізнати. Якщо уявити наш світ, усе, що ми бачимо й знаємо, як піщинку — то ми розуміємо, що піщинок багато, і всі вони поряд одна біля одної. І зверху, і знизу, і з боків, і так до безмежності. Бо уявіть, скільки тих піщинок у пустелі? А якщо пустеля безмежна?..»

Суцільна вода для студентів…

І знову імена. Канітар писав про своїх учнів, згадував сильні й слабкі сторони кожного. Продовжував словоблудити.

«Іман — солдат, заледеніле серце. Потребує рідних повернути. Магія крові йому потрібна… Анжела — гострий розум, але до ілюзії байдужа. Хоче земних благ, золота… Гнат — чужинець і чужий світу юродивий, хоче здоров’я й влади над людьми. Простодушний, пропускає в себе думку чужу, добре вогонь опанував…»

— Збіги…

Майстер Джереом не дуже уважно слухав, що казали наприкінці зустрічі настоятелі. Головні думки давно озвучено, всі все зрозуміли й ухвалили. Зрештою, Августин благословив присутніх та відпустив у своїх справах.

З того самого моменту, як посланець зник, гострі голки сумніву знову почали колоти серцевий м’яз. Джереом відмовлявся сумніватися у відданості Флоріана. Але все вказувало, що він не став убивати сучку-донечку. Пошкодував, намагається вберегти.

А якщо й далі так подумати — може, тому й Канітара упустив.

Дівка залишила сліди. І Мартін вчепився зубами, нюхом чує підступ. Хоче витягнути всю цю гниль на світ Божий. Не можна цього допустити, бо Констанція — це сором, про який Орден ніколи не має дізнатися. Ні-ко-ли.

Флоріан… Невже спокусився так по-дурному? І на що, на молоду жінку? Та ну.

Записку від того він знайшов, звісно. І перед настоятелями представив як доказ, вигороджував посланця. Мовляв, віддає святий борг наш Флоріан. Благе діло. Хоч і через непослух.

Джереом виховував посланця як рідного сина, це вже згодом хлопець перейшов під крило Вільгельма, коли Гестія загинула. А до того…

Взагалі, Джереом завжди намагався бути хорошим батьком у монастирі. І Хотчу, і Філнару, і Мартіну. Усіх він сприймав як власних дітей. З дитиною своєю ж — не пощастило. Джереом викинув у вогонь амулет, який приніс посланець. Фігурку янгола перекривило від жару разом із пасмом волосся дочки. Амулет почорнів. Але так і не згорів до кінця.

Довгі роки Флоріан діяв во славу Господа, ніс свою місію достойно. Ну, а тепер щось зламалося.

Майстер Джереом вийшов надвір і вдихнув холодне повітря на повні легені. Геть уже діяв на нерви цей сезон. З кожним роком все важче було переживати такі зміни погоди й постійні дощі. То кістки болять, то серце бринить в грудях.

Недобрі думки роїлися в сивій голові, і не менше турбував Дієро Канітар. Не залишилося більше посланців, окрім Флоріана, згинули вони. Останні років десять настоятелі сильно змінили підхід до підготовки воїнів. Все більше зосереджувались на дипломатії, прагнули встановлювати стосунки з важливими людьми. Відчутно менше часу тепер виділялося на бойову підготовку. Змінювався Орден, як би сумно це не було визнавати, перетворювався на частину суспільства.

Дієро Канітар, отже, мислив схожим чином. Силу бачив у єднанні з собі подібними.

— Збіги й негаразди…

До похмурого Джереома підійшов Мартін. Наче думки прочитав. Знову говоритиме про Місто Тіней. Старий майстер не став чекати, поки той розпочне, тому тихо сам запитав:

— Мартіне, ти всерйоз готовий заявити про свої припущення? Повторити все те саме, що мені казав, але вже перед настоятелями?

— Так, але я хочу достукатися до вас. Якби я не мав упевненості, я б не смів підходити. Майстре, я думаю, що Флоріан замішаний…

Вкотре те саме. Мартін все кривиться, видно, від головного болю страждає. Це у нього дощове. Джереом озирнувся — чи ніхто, бува, не слухає їхньої розмови. Усі, хто вийшов із будівлі, пішли займатися своїм буденним. Хто на службу Божу, хто на навчання. Окрім Хотча. Той незграбно вдавав, ніби щось поправляє у себе на сорочині, стояв неподалік від сходів.

— Сину, так ти думаєш, чи впевнений, є впевненість? Не розкидуйся словами та поки не займай мене теоріями — підвищив голос майстер. Він справді не хотів більше говорити на цю тему. Досить поки.

Мартін промовчав. Було видно, що злий, що закипає він від поганих думок. Проте Мартін не став тиснути далі. Не посмів — і це правильно. Кивнув, видихнув і пішов собі геть.

Старий майстер і сам випустив подих. Глянув краєм ока на Хотча. Той перестав уже гратися з ґудзиками на одежі, та й похрамав геть.

* * *

А далі — прийшла звістка. Це сталося невдовзі після похоронів побратимів, тіла яких вже прибули з Джинпорту. І повідомлення від Філнара стало ударом. Вітер виривав записку з рук гінця, боляче бив в обличчя. Наче не хотів, щоб написане дісталося до очей.

Зачитали вже в залі. Зібралися всі, навіть молодь намагалася дізнатися, що там, проте їх не пускали. Дисципліна — понад усе. Не варто їм надто рано вникати у всі справи Ордену.

Хотч вислухав те, про що писав слідопит. Схилив голову, наче отримав сильного ляпаса, і мовчки пішов додому. Не проводив жодних занять більше того дня.

Він близько години сидів за столом на повній самоті.

Це ще нічого не означає. Потрібно, щоб підтвердили.

— Що ти твориш?.. — тільки й міг повторювати Хотч, стискаючи в руках записку, яку для нього залишив друг перед тим, як зникнути.

А майстер Джереом зблід, коли зачитували послання Філнара. Права рука майстра затремтіла, і він тут же поспішив її сховати. Мартін повільно кивнув кілька разів, дивлячись у нікуди. Наче знав, що так буде, і зараз сам підтверджував власні думки.

Посланця виявили в будинку тієї самої ворожки, яку Орден шукав і про яку розпитував Нуратдін Два Удари. Все сходилося, Джереом остаточно зрозумів, що дочка жива, і що посланець тепер з нею.

Флоріан напав на своїх у Тіньовому місті. Покалічив молодих. Філнар залишився в Джитт-Іларі, а Захарія та Фенрікса відправили додому.

Зламана ключиця. Пошкоджені кістки, струс мозку. Він бив жорстко. Він ухилився від стріли Тайріс, хоча рудоволоса майже ніколи не промахується.

«…продовжуємо пошуки. Посланець — зрадник. Ймовірно, Флоріан діє разом із практиканткою. Вкрай важко це писати. Підмога поки не потрібна, тут достатньо людей. Молодих відправляю назад. Не той опонент. Я дістану його та приведу… »

Орден зайшов у тупик. Філнар зі своїми прочесав усе, що міг. У Джинпорті теж поставили нових людей, почали рухатися нові агенти. Кому треба — заплатили. А когось і прибрали під шум. А шум здійнявся великий за останні тижні.

— Будинок Флоріана обшукайте, — тихо велів один із настоятелів. І напружене мовчання всередині зали нарешті закінчилося.

Коли побратими зібралися біля самотнього будиночка посланця, з’явився й Хотч. Хтось, здається, запитував його про щось, намагався заговорити. Чоловік ігнорував. Навіть дружину свою Ліріт, яка теж була тут, не бачив.

— Геть звідси, хутко! — проганяв Августин молодих, щоб ті не заважали та перестали діяти на нерви своєю цікавістю.

Хотч загородив собою двері до оселі посланця. Спробував зупинити те, що відбувалося.

— Нащо дім Флоріана тривожити? Приведемо його сюди, допитаємо, все стане ясно. Для чого це все?

Втім… Розумів він, що всі підстави для повного обшуку є. Більше ніж.

— Хотче, відступися, ми знаємо, що він твій друг. Будь розумним!

Побратими взяли оселю в напівколо. Джереом дивився на Хотча так, наче пробити його хотів наскрізь своїми очима. Надійшов Мартін зі своїми.

— Відступи, брате. Це все зайшло надто далеко! — прогарчав Мартін, хоча намагався звучати приязно, як тільки міг.

Хотч вагався. Чи допомогло б подальше сперечання проти волі настоятелів? Навряд. І тут з натовпу вибіг малий Валент. Учень став поряд із Хотчем. Виглядав розгублено, проте стояв твердо.

— Не… не тривожте будинок. Будь ласка.

Ні, все. Відступати пора.

Хотч видихнув. Взяв під лікоть молодого та відійшов убік. Проте він не збирався втікати. Зачекав, поки двері відчинять. І пробився досередини дому разом з іншими. Наче це могло щось змінити.

Ось столик, де вони стільки разів сиділи, перекидаючись у шахи. Пили чай… Оранжерея, деревця, вазони. Все доглянуте.

Знайшли вони все. Кожну баночку з зеленим порошком, усі запаси сушеної трави. Це був кінець, більше жодних секретів від Ордену.

— Так він що… Він із цих? Тлінник?

Вже було байдуже, кому належали ці слова. Бувало, тлінниками називали тих, хто вживав дурман. Пустоокі, пожирачі мари...

Хотч як міг тримався. Натягнувся струною всередині себе. Стиснув кулаки. Та намагався витримувати погляди побратимів, що все впиралися в нього. Так, наче він сам особисто був у чомусь винен.

* * *

Джереому так і не вдалося стати настоятелем за всі ці роки, хоча чоловік вважав себе цілком достойним. Не вдалося стати справді улюбленим учителем для молоді, не вийшло самому досягти чогось вагомого в стінах Ордену.

З іншого боку, великих провалів у житті майстра не було. Джереом завжди був хорошим виконавцем і в міру ініціативним воїном. Тільки на старості літ почав формулювати власні думки й ділитися ними з настоятелями. Ті, звісно, все уважно слухали…

Тобто, й шкодувати особливо не було за чим. Окрім дочки. Хотілося хоча б стерти з лиця світу свою єдину вагому помилку. Однак тепер будь-які надії на спокій розсипалися — наче сухе листя на сильному вітрі.

Потрібно робити хід.

Він сидів на одній із лавок. У каплиці, як завжди, стояв дух старого воску, ледь жевріли вогники свічок. Порожньо зараз тут. І досить прохолодно, після вечірньої молитви розійшлися всі. Хто на тренування, хто на навчання.

Мартін присів поряд, розмову не розпочинав. Чекав.

— Ти правий був, синку. Я визнаю. Визнаю.

Джереом зітхнув, опустивши голову. Мартін думав, що відповісти, однак розгубився трохи.

— Ну… Так склалося…

— Склалося, — повторив старий. — Погано склалося. Я ж сам відправив нашого посланця на пошук однієї проклятої чаклунки. А він що?

— Вчинив недостойно. Я б сам відправився за ним, майстре. Своїми руками б притягнув сюди, до вас. Та настоятелі не дозволяють. Кажуть, що треба готуватися до Теллану.

— Так, так, сину. Є практиканти, з якими спілкувався Канітар. По материку розбіглися, як таргани. Все це я знаю. А ще я знаю, що є такі поняття, як честь, достоїнство. І я знаю, що воно тобі близьке. Ти — достойний воїн, достойний.

Мартін знітився від таких похвал. Захотів відповісти щось таке, що відображало б вдячність та готовність діяти. Але не знайшов слів. Джереом продовжив:

— Синку, розмова ця нехай між нами залишиться... Флоріан наш збожеволів від дурману. От, що сталося. Вживав він. Це… боляче. Знаєш, я ж розумію. І не лиш я, а й настоятелі. Що ми всі тут — просто люди зі слабкостями. Жінки, азартні ігри. Всіляке бувало. Але щоб так… Мартіне, розум нашого посланця остаточно згнив. Це сталося у нас перед носом, а ми аж тепер помітили. Тільки ти тривожився, тривожився ти. Відчував.

— Майстре, не подумайте, що тут наше минуле з Флоріаном має значення! Просто…

— Можеш не пояснювати, синку, — перебив бійця Джереом. — Все тепер видно. Як на сонці. Словом. Серце болить мені, коли це говорю, але наш Флоріан тепер несе велику небезпеку. Він знюхався з магами. Можливо, ми ще багато чого не знаємо. Посланець став як скажений пес. Що ми можемо зробити, щоб така тварина не покусала нас, скажи мені?

— Зупинити, — не замислюючись, відповів Мартін. — На жаль, тут тільки так.

— Ти все вірно розумієш. У мене до тебе не наказ, а радше прохання, прохання зовсім особисте. Я тобі це кажу як своєму, як дитині своїй. Сором пече. Болить. Настоятелі, звичайно, праві, треба хвоста практикантам прищемити остаточно, а Джитт-Ілар — все вже, не чіпати. Філнар шукає посланця, так. Але…

Майстер Джереом поклав худорляву руку на широку спину Мартіна та перейшов на шепіт:

— … Недостатньо сильний наш Філнар, щоб посланця здолати. Це я кажу як батько, без бажання образити. Ти ж розумієш, про що я?

Долоня майстра тисне на спину, через це Мартін пітніє. Він вже розуміє, до чого веде Джереом.

— Розумію. Що мені зробити?

Джереом не відразу відповів. Вирішив зачекати, щоб правильні думки повністю визріли в голові Мартіна. Він знизав плечима, зітхнув по-старечому. І сказав:

— Просто тепер, Мартіне… Згадуючи все… Я вже не певен, чи… Чи був розум Флоріана чистим тоді, давно тоді, коли він… Коли Кацу… Розумієш? Ну так, були, були всі свідчення, ти все пам’ятаєш… Але все ж… Могло ж скластися інакше… Інакше…

Більше пояснювати не довелося. Майстер знав, що робить, зважував кожне слово. Боєць стиснув губи, в його очах блиснуло давньою образою та болем. Все це він спробував приховати за відстороненим голосом та запитав:

— Ви даєте мені особисте благословення на усунення?

— Так. Все воно одне до одного складається. Он, недавно клинок Флоріана знайшли в районі степовиків, це вже особисто я зі свого боку дізнався, так. Наче й дрібниця. Однак враховуючи все, що ми вже знаємо, що знаємо ми… Ех… Я вважаю, що ти все й сам розумієш. І що думку мою розділиш, немає потреби тягнути посланця сюди на судилище. Пошкодують його настоятелі. Переговорить, зманіпулює. Хотч за нього поклопоче, поклопоче за друга. Тому…

Старий майстер замовк та ледь помітно посміхнувся. Він знав добре Мартіна, і все ще вірив, що знає Флоріана. Тому майстер був певен, що посланець рано чи пізно з’явиться саме в підземеллях, щоб довершити справу та вбити Канітара.

А далі — хтось загине. Чи Мартін, що не зупиниться сам у своєму розслідуванні. Чи Флоріан з сучою донечкою Констанцією.

Або й усі троє.

Небезпечних особисто для Джереома фігур на дошці багатенько. Треба їх прибирати.

* * *

На збори не знадобилося багато часу; Мартін дістав усі свої клинки, ще раз перебрав обереги. Улюблений набір згорів під час вибуху. Залишилося не так вже й багато корисних каменів…

Він знав про них багато, можливо — знав усе. В учителя Роланда не залишилося секретів перед Мартіном, коли той був ще учнем. Роланд показував приховані властивості цих твердих згустків енергії. Вчив правильно їх збирати.

— Це не артефакти, ясне діло. Не заклинання, але значно більш дієве, ніж стріли та лезо. Не слухай нікого, Мартіне. Вони не розуміють. Що кажуть? Сокира, меч. Дурня все. А ти зараз опановуєш справжній спосіб боротьби — шепотів тоді наставник, посипаючи спеціальним порохом пару камінців. Ті забриніли на дерев’яному столі. Пішов дим.

Роланд давно помер. Мартін не поспішав ділитися знаннями з кимось, він остаточно втратив довіру до людей.

Молодий Річард загинув. Не треба більше учнів, не треба більше смертей. Кінчати з усім треба.

Мартін одягнув броню. Відкрив шафу.

Цей клинок танто був пам’яткою. Викували його в Сенікарі на замовлення; сувенір, котрий Мартін раз на кілька місяців загострював та ніколи не брав із собою.

Ще тоді танто повинен був стати подарунком для Кацу, адже всього через місяць мав бути його день народження.

Далі стався Шелфілд. Друг — загинув від руки Флоріана.

Мартін дістав кільце з не дуже красиво видряпаною буквою «Д». Срібло не потьмянішало за ці роки. Завжди чищене. І душа Кацу — завжди згадана в молитвах.

Мартін натягнув холодний спогад на палець. Стиснув кулак. Трохи подумавши, зі своєї збройної він забрав булаву, срібний меч.

Ні, Мартін не гратиметься в непомітність. Розслідування завершено — прийшов час виносити вирок.