Лінії

А між тим, якби Констанція поводилася спокійніше, то посланець побачив би її раніше. Можливо, її б вивели разом з іншими дівчатами і не тримали б під замком на третьому поверсі.

Констанція вирахувала, що вона саме на третьому поверсі, коли слухала кроки виродків, котрі час від часу заходили до неї. Стільки сходинок не могло бути між двома поверхами, ні. А для чотирьох — забагато. А хто бачив у Джитт-Іларі такі високі будівлі? Два-три поверхи тут будують, і все. Це ж не острови Делібрину, де місцеві можуть й на десятому, і на двадцятому поверсі проживати.

Чоловік, якого тут всі називали Старшим, спершу зрадів, коли побачив полонянку. Мішана кров! Таких люблять. Волосся трохи нерівно пострижене, але то пусте.

Її привели від Салкана — чи то сестра його це була, чи родичка далека, біс його зна. Салкан був винен. І якщо раніше йому вдавалося розплачуватися своїми зіллями, то зараз розмір боргу сильно виріс. І Салкан знайшов вихід — продав свою «сестричку» до борделю. Тепер питання закрито. Аж поки цей псих-тлінник знову не прогорить, але це вже буде інша історія.

Дівчину звали Кеїшою, хоча, це — тимчасово. До нового життя завше потрібно заходити з новим іменем, тому Старший і хотів поспілкуватися з нею. Та й узагалі — познайомитися. У цьому й була помилка власника борделю: він не знав, на що здатна смуглява. А Салкан не попередив — ні про що таке він не говорив і близько.

Коли Старший зайшов до кімнати, Кеїша лежала обличчям до підлоги та трималася за живіт, не рухаючись. Старший скривився, звернувся до одного зі своїх охоронців:

— Ну що за неподобство? Ти що, не міг нормально її нагодувати, води дати?

— Так я давав води! І говорив з нею. Це ще вона просто від зілля не відійшла.

— Салкан — ідіот. Ще б більшу дозу дав, щоб узагалі дівку приспати навіки, — товстун зітхнув та обережно підійшов до дівчини:

— Гей, Кеїшо… Тебе ж так звуть? Я не принесу тобі зла, я…

Закінчити речення Старший не встиг. Дівчина раптом різко підскочила та кинулась на нього. Вона рухалась швидко, немов кішка, жоден з двох охоронців не встиг зреагувати — полонянка накинула товстуну на шию ланцюга, яким її прикували до металевого гаку в підлозі. Притиснула Старшого до себе, скрутивши свою руку так, щоб ланцюг впився в його шию. А в її другій долоні з’явився холодний вогник сіро-блакитного кольору. Руку з заклинанням вона навела на двох мужиків, що служили власнику борделю.

Провидиця відчула, як пальці перестають слухатися, не хочуть більше згинатися.

Нумо, ще трохи! Зовсім трохи!..

З дозуванням, звісно, Салкан перестарався. Але й сама Констанція не дарма стільки часу проводила за медитаціями. Тому й змогла взяти свій розум і тіло під контроль трохи швидше.

— Назад! Назад!

Дівчина оголила рівні зуби, в її очах недобре блиснуло. Один з охоронців виставив руки перед собою, показуючи, що не збирається заподіювати лиха.

А ось другий кретин помилився. Він зробив рух. Хотів дістати щось із-за пояса, либонь. Гадав, що полонянка не встигне.

Проте Кеїша встигла. Вогонь у її долоні перетворився на кулю і різко вирвався вперед. Влетів у тіло чоловіка. Спалахнуло: в кімнаті враз стало гаряче, наче від пустельного вітру. Той закричав — його самого підкинуло майже до стелі. Виродок загорівся.

— Уб’ю! — крикнула вона та спробувала сотворити ще одне заклинання.

Однак не вийшло. Тіло не відновилося достатньо. І зовсім трішки тиск ланцюга на масивну шию Старшого ослаб — цього вистачило, щоб товстун неочікувано зігнувся та викрутив ланцюга так, щоб метал боляче вдарив по передпліччях вже самій дівчині.

Її повело в бік, Старший штовхнув Констанцію в груди, вона впала прямо на металеве відро. Насправді, під прошарками жиру, десь там, під круглим животом та в пухких руках, ховалася велика сила.

Кеїша була внизу, спробувала вирватися та перехопити ланцюг назад. Товстун ударив ногою її, рвонув ланцюг на себе. Повис зверху над дівчиною, даючи волю своєму страху, що тепер перекинувся на гнів:

— Ах ти, сучко! — закричав Старший і гепнув дівчину кулаком по голові.

Охоронець, якого Кеїша вдарила магією, продовжував вовтузитися на підлозі та верещати. Вогонь обпалив йому броню і бороду. Його «колега» водив очима то туди, то сюди, наче подумки застряг — не міг збагнути, що вдіяти: кинутися допомагати головному, чи взятися за напарника.

— Сучка! — Старший ударив ще раз, уже легше. І дівчина затихла.

Товстун перекинув ланцюг на шию полонянки, швидко обмотав. Встав сам та підняв чаклунку над собою, немов тушу:

— Що ти твориш?! Ти магію у нас знаєш, так? Думала, допоможе?! А от хрін!

Дівчина намагалася вивільнити горло, руками вчепилася в ланцюг, на якому тепер висіла. Старший гучно засопів. Через декілька секунд відпустив хват. Кеїша впала, сильно закашлялася. Повітря майже не проходило до легень.

— Чого ти вовтузишся з цим придурком?! Ходи сюди, зв’яжи її нормально!

Той з охоронців, що залишався на ногах, швидко закивав, слухняно підбіг до Старшого. Товстун вишкірився. Обернувся до іншого лоботряса — того, що продовжував кричати внизу. Горіння майже припинилося.

— Та годі верещати, ти що, дебіл? Тебе спалили, убили? Закрийся зараз же! Сором ходячий!

Підручний покірно стулив пельку, тільки гарчав крізь зуби. Перестав вовтузитися. Підвівся, оглянув понищену броню. Шаленим поглядом втупився в Кеїшу:

— Я… Я… Ти…

— Стулися, кажу тобі! Все, досить. Міцно зв’яжіть її! Сьогодні без вечері залишається. І відро заберіть, нехай під себе ходить! Потім сама все своїм одягом і витиратиме. Все!

Старший дав розпорядження та поправив комірець сорочки, який трохи з’їхав після того, що наробила полонянка. Шкіра на шиї вмить почервоніла. Кеїша повільно відповзла до стіни, спробувала підвестися. Все ще намагаючись втамувати дихання, тихо простогнала:

— Та пішли ви…

Товстун у відповідь тільки посміхнувся. Але без злоби. Його хлопці підійшли до чаклунки з міцним шнурком наготові. Один ухопив її за волосся та заламав руки. Інший почав знерухомлювати. Задер плаття. Помацав.

— Тихо, тварюко!

Жорстка долоня вдарила її по обличчю.

— Не чіпай більше, я сказав!

— Вибачте… Солоденька просто.

— Нехай відпочиває. І нехай думає над своєю поведінкою. Ми зайдемо завтра, так. Спробуємо знов поговорити.

— І як вона тільки гак із підлоги витягла? А як ланцюг зняла? А замок? От сука, га?

— Закінчуйте, менше говоріть. У нас є справи. Це вам наука — щоб уважніше бути.

Шнурок боляче впився в передпліччя та щиколотки. Її зв’язали міцно й поклали в максимально незручне положення, вивернувши плечі. Так, щоб тільки дихати можна було, та й те через зусилля. Однак кров до кінцівок усе ж надходила.

До рота полонянці засунули вологий шматок тканини та заштовхнули майже до горла. Зробили вони це жорстко, так, що шлунок всередині корчився в спробах виштовхнути цей бруд геть із рота. Кеїша чітко зрозуміла, що нічого хорошого тепер її не жде.

Сволоти погасили світло зовсім, а двері — зачинили. Констанція заплакала нечутно. Це були холодні сльози, однак не від болю. А від образи, що не вистачило сил відняти життя бодай одного виродка.

Захотілося відмитися. Відчистити шкіру від чужих дотиків. Довго-довго стояти під струменями води.

Чи був варіант схитрувати по-іншому? Мабуть. Позагравати, припорошити увагу… Однак Кеїші не дозволяли цього зробити гордощі. Це не було розумно, зате це було щиро. Вона й хвилини не витримала б, усміхаючись цим звірам. Скоріше — із задоволенням познімала б із них скальпи, якби тільки не підвела магія. Щоб відновилася здатність до чаклунства, потрібні були відпочинок і відсутність нервів.

— Клятий Канітар… Здохнеш…

Чаклун якимось чином витягнув із неї стільки душі, скільки вона не витрачала за всі роки у степах і не тільки. І це вони ж навіть не боролися безпосередньо… Кеїша ж тільки пригнічувала магічні сили в Місті Тіней тоді, щоб дати можливість хлопцям у будинку зробити справу.

Нічого не залишалося, як мовчки лежати. Кожен рух — і шнурок вгризається в шкіру сильніше. Лежати, мовчки очікуючи, що ж буде далі. Тому що звільнитися від тих вузлів для чаклунки було неможливо.

* * *

— Щось тут не те… — тихо протягнув Старший, поправляючи хустину на голові перед дзеркалом.

Ті самі два охоронці зараз були разом із ним у кабінеті, очікували наступних розпоряджень. Адже завтра новий день — отже, й нові завдання, нові клієнти для їхнього прекрасного закладу. Вони обоє — одні з довірених осіб товстуна. Усі решта — просто піхота.

Принаймні, так обидва вважали.

А як вважав сам Старший? Хто в цьому розбереться? Та й не їхня це робота, щось думати або про щось знати.

— Дай її нам із хлопцями на годинку, — запропонував той, що прийняв на себе магічний удар.

— Ти вже сьогодні себе показав. Ні, вона нам потрібна в нормальному стані.

— Та звичайне дівчисько. Ну так, гарна, але в нас і кращі є. Небезпечна, сука. Ще клієнта якогось скалічить, — це сказав уже інший, його напарник. — Ми на коло її поставимо — заспіває, як пташка ранішня. Тільки дай добро!

— Нерозумні ви обидва. Глибше дивіться. Балакали ж недавно, що серйозні люди на Зеленому Березі якусь чарівницю молоду шукають. Чи то зі степів, чи з пустелі вона. Щось наробила в Місті Тіней, може, у Джинпорті переховуватися… Ясно?

— Вона не дуже-то й на степовичку схожа…

— А на сестру Салкана схожа?! — спитав Старший, підвищивши голос. Обпалений охоронець відразу опустив погляд.

— Слухайте, що кажу. Завтра навідайтеся з хлопцями до цього дятла — нехай каже, хто вона така. Притисніть його. А ти, — Старший глянув на того, що залишився цілим, — вісточку надішли на Золотий Берег, що у нас цілком може бути юна чаклунка, яку вони так шукають.

— Там недавно різанина була, ви ж знаєте. Ібрагіма Два Удари убили якісь шакали... Орден, кажуть.

— Ти на власні очі бачив, що Ібрагіма вбили? Не бачив. Орден? Ну так, спустилися з гір хрестоносці, щоб тебе, дебіла, налякати. Чаклунів покошмарити вирішили. Хіба не було такого ніколи? Побалакай там з людьми, іди, мені що, вчити тебе? Не мордувати її треба, а золото, золото зробити на ній! А може й Ордену здамо сучку! Доходить?

Старший ніколи не став би старшим, якби не вмів відчувати запах вигоди раніше за інших. Він ухвалив рішення не віддавати поки Кеїшу звичайним клієнтам. Тільки якщо буде хтось… відповідний. Багатий, обережний. Або — якщо замовлять декілька дівчат відразу. Такі клієнти зазвичай проблем не створюють.

Хоча, промайнула спершу думка в Салкана: справді перевиховати степовичку руками хлопців. Однак, він швидко вистигнув та відкинув ідею. Зрештою, це завжди встигнеться. І всі клієнти нікуди з Синього Берега не зникнуть.

Старший точно не планував продешевити. І ні — він не проситиме монети в піратів із Золотого Берега, якщо що. Знайдуться й інші речі, про які можна буде домовитися. Певні поступки у конкретних справах. Щодо Ордену — з такими психами торгуватися може вийти собі дорожче, однак Старший точно спробує.

По правді, згодом товстун узагалі пошкодував, що трішки повиховував Кеїшу ударами. Ну, з характером дівчисько. Хитренька, уміла. Усі ж цілі. Ну, майже всі. Тому Старший уже ближче до вечора дав наказ дещо ослабити шнурок та повернути дівці відро. Але при цьому — добре перевірити кімнату. Досить вже гаку було.

Наступний день видався напруженим, жодних новин поки не прийшло, тому Старший на деякий час забув про полонянку. Так і не зайшов поговорити з нею — не встиг.

Із Салканом теж розмови не вийшло. Він чи то з горя, чи ще з якоїсь причини, довів себе до непритомності. Коли хлопці зайшли до відчиненої халупи — її господар лежав увесь у власному гімні, блювоті та ледь дихав.

Вони намагалися розрухати його, водою освіжити, але нічого не виходило. Зрештою, це не новий стан для Салкана. Мине день — буде жити. Тому охоронці Старшого полишили тлінника в спокої. Поки що. Тягнути за собою погидували. Розмови цей придурок усе одно не уникне. І не подінеться нікуди.

Потім хлопці доповіли, що спробували трохи нагодувати дівку, приносили воду — а та відмовляється, прокльони лишень шле та смерті бажає. Почухав тоді свою потилицю, товстун, відволікся трохи від справ насущних… І вирішив зрештою випити. А зранку й самому навідатися до Кеїші, щоб ще раз спробувати знайти точки перетину.

От тільки їхня наступна зустріч відбулась зовсім не так, як міг би собі уявити Старший.

* * *

Констанція не знала, хто був за стінкою сусідньої кімнати. Вона чула голоси, іноді — навіть жіночий сміх. Інші бранки? Чи правильніше сказати — сумлінні працівниці? І як багато дівчат тут працює? А хто з них — добровільно?

Ще до того, як її зв’язали та запхали до рота кляп, Кеїша намагалася голосити на допомогу, кричати. Проте ніхто не відгукувався. Провидиця була впевнена: крик чутно на вулиці навіть попри дощ та зачинене вікно.

Тільки один із виродків з недобрим обличчям з’явився в дверях якось, наказав замовкнути та пригрозив до горла засунути частину себе. Кеїша це запам’ятала. Як пізніше запам’ятає того, хто її мацав. Вона пообіцяла собі дістатися до обох. І відрізати їм члени. Зрештою, Кеїша замовкла.

Якимось чином вона змогла виплюнути смердючий шмат тканини. Коли той, що приносив воду, знову з’явився у дверях, почув настільки детальний та злий опис майбутньої розправи, що розгубився на мить. Тому що лице провидиці більше не здавалося йому привабливим. Його перекосило від люті, а сині очі горіли ненавистю.

Новий кляп вони забили настільки глибоко, що Кеїша зрозуміла: якщо продовжить смикатися, то просто задихнеться. Добре, що хоч шнурок трохи ослабили. Так менше боліли руки та ноги.

Кеїша години зо дві точно пітніла на підлозі, намагаючись якось вивільнити бодай одну руку. Жодного успіху.

Їй хотілося до туалету, їй хотілося вбити їх усіх.

Дівчина зрозуміла, що щось відбувається, коли почула метушню в коридорі. Правильніше було б сказати — відчула.

Що це? Здалось? Чи хтось із головорізів просто вештається? Нових дівчат ведуть?..

Констанція вловила цей звук — тихий стукіт, ледь уловимий скрип. Геп. Її серце забилося сильніше. Далі все замовкло. Тільки десь знизу, на другому поверсі, хтось дверима гримнув. Почувся чоловічий бас. І знову тиша.

Хвилина, дві, три… Вона рахує секунди. Стогне через кляп, що душить сильніше з кожним новим звуком. І більше нічого не чутно, цілковита тиша, здавалося, розчинилася в темряві кімнати й повисла над нею.

В коридорі хтось був. Жива людина. І коли нарешті по той бік дверей хтось вставив ключ у замкову щілину — дівчина напружилася в кожному м’язі свого тіла. Адже сволоти не приходили ввечері останнім часом. Отже…

Двері тихо прочинилися. В отворі з’явилася міцна чоловіча фігура. Світло з коридору одразу прорвалося до кімнати та впало на лежачу на підлозі полонянку. Один із людей Старшого зачинив за собою двері, підійшов ближче. Знову стало темно.

Що цього разу? До клієнтів вирішили її вивести?.. Чоловік нахилився ближче. Прошепотів:

— Тихо. Це я. Я прийшов. Я звільню тебе. Кивни, якщо зрозуміла.

Тьохнуло в грудях.

Це… Посланець?..

Кеїша закивала. Він обережно підійшов до вікон, переконався, що їх щільно зашторено. Флоріан помацав шнурок, яким її зв’язали. Зробив декілька рухів, розрізав пута. Обережно натиснувши на щелепи дівчини, щоб витягнути скручену тканину. Чаклунку ледь не вирвало. Вона одразу вдихнула на повні груди, перевернулася на спину. Плечі розгорілися болем.

— Як добре… що ти… тут! — як могла тихо прохрипіла Кеїша та притислася до посланця, обнявши його холодними руками. Щелепи майже не слухалися.

Він був одягнений у якусь стару шкіряну броню, котру, здається, шили-перешивали разів зо триста — що було помітно навіть у щільному мороці. Проте зараз це неважливо. Дівчина пригорнулася до рятівника сильніше. Градом покотилися сльози відчаю, болю та полегшення одночасно.