Лінії

Даніель залишився зовсім один. Він намагався заливати своє відчуття розгубленості алкоголем, з’являвся то в одній таверні, то в іншій, розмовляв ні про що з різними людьми, інколи плакав… Юнак забарився — йому слід було покинути Місто Тіней ще давно. А він все тинявся вулицями, не знаючи спокою. Можливо, очікував на щось. У будь-якому випадку, все закінчилось погано, оскільки на Даніеля вийшов Орден.

Одна з груп відправились до Міста Тіней практично відразу, як тільки прийшов посланець та приніс із собою тривожні новини. Виходило, що вже не перший місяць зовсім поряд старий ворог Ордену збирає однодумців. Навчає їх чомусь, тренує. Ще й володіє артефактом, робить записи в загадковій книзі.

Замаскувався чаклун напрочуд вдало, бо його вдалося виявити випадково. Поява в цій історії клинка під назвою «Серце» — поганий знак. Артефакти приносять з собою хаос та руйнування. Завжди.

Інша група на чолі з майстром Джереомом тим часом взялася вивчати письмена Дієро Канітара в монастирі. На це був потрібен час. Попереду розслідування, адже смерть практиканта не підтверджена.

Молодий адепт, однак, не одразу почав пити. Будинок він залишив геть пізно ввечері того дня, коли відбулося нещастя.

Даніель довго стояв та приводив шлунок до норми. Намагався більше не блювати, коли дивився на тіла. Друзі виглядали тепер як розкидані мішки з нутрощами — щось чуже, надто тілесне. 

Ще недавно вони всі розважалися разом, спілкувалися; у домі вирувало життя. Не зовсім легке — Канітар примушував багато працювати, вчитися. Він зміг перетворити зібрання абсолютно різних людей в таку собі общину, де кожен доповнював інших. А тепер…

Даніель згадав про таємний хід у стіні, потрібно було його якось відкрити. Підземну оранжерею наповнювало жовто-гаряче світло від кристалів, що тепер стояли в кутах приміщення. Їх дістав та активував Даніель, коли Іман уже пішов. Це було зручніше, ніж факели, а, по-друге, — світло від кристалів значно краще розсіювало морок у підвалі. Наодинці з трупами тут було до біса страшно.

Руки тремтіли, спазмував кишківник. Опановуючи себе, Даніель замислився: наставник розповідав їм про нову систему безпеки в підвалі, вірніше — про механізм, який мав би намертво закрити стіну для ворогів у разі чого. Давно це було... Коли Даніель з Іманом відправлялися до Джинпорту, Канітар все ще готував стіну. Відповідно, всього не розповів. І що тепер робити зі стіною — незрозуміло.

Даніель спробував застосувати кілька заклинань. Він витиснув із себе жарину, але руки так тремтіли, що вогонь лише лизнув камінь, залишивши масну пляму кіптяви після себе. Далі він спробував вдарити льодом, проте тільки обморозив собі пальці.

Нічого не відбулося. Магія життя відгукнулася нудотою — стіна була мертвою, як і все в цьому домі.

— Як же т-ти відчиняєшся? — спитав сам себе він після чергової спроби.

Трохи повагавшись, юнак надумав розвалити стіну бойовим молотом. А що ще робити?

Потрібну зброю він знайшов наверху в одній із кімнат, звідти й притягнув її. Спорядження достатньо в домі. Невідомий убивця порозкидував речі та інструменти, шукав щось. Випатрав арсенал...

Дивно це відчувалося — бачити дерев’яні тарілки, ложки, виделки на підлозі, розбиту вазу з квітами. Лук, стріли... Одежу. Перевернуті стільці та розламані ящики… Все те, з чим ти жив, чим користувався щоденно, з чим пов’язані спогади — тепер поламане та спльондроване. Саме ця картина примусила Даніеля врешті зрозуміти, що сталося. Не тіла братів та сестер — а розбиті речі, як після урагану.

Трохи погризена ложка Басіма, якою він ще недавно кашу сьорбав.

Страшно.

Заклало ніс, на очі тиснули сльози. Може, хоч учитель вижив? А там... А там і Іман повернеться, вже легше стане. Вирішать вони, що далі робити. 

Даніель все наносив удари важким молотом, до якого раніше майже не торкався. Двері наверх було зачинено. Ніхто не зайде.

Стіна не піддавалася, дихання збилося майже одразу. Він вкручував стопу в підлогу та лупив сильніше, аж поки тіло не почало заносити. Знову й знову.

Геп.

Аж тепер каміння почало тріскатися. Ще замах, ще удар... Якщо зараз сюди знову увірвуться вороги, він нічого не зможе зробити з ними через власну втому.

Геп. Шматки муру почали сипатися, частина каменюк провалилася в темний простір. Це був таємний хід. Спітнілий послідовник відкинув молот, вилаявся та сів на підлогу. Ноги майже не тримали.

— Фух.

Далі Даніель взяв до лівої руки один із кристалів, щоб освітлювати собі шлях. Втамував дихання. Праву руку підняв у повній готовності вдарити магією.

— Вчителю? Вчителю, ви т-тут?

У відповідь — тиша. Тільки далеке відлуння власного голосу. Він ступив ще трохи вперед, зігнувся та увійшов до вузького тунелю. Кривавий слід на землі тягнувся вправо — туди хлопець і продовжив йти.

— Вчителю Д-дієро, це я, Даніель! Де в-ви? — гукав хлопець вже голосніше.

Ще декілька метрів. Скільки ж крові втратив наставник? Бурий слід тягнувся вперед, у пітьму. Тунель — вужчав. Ще з десяток кроків — і буде печера. Вони багато разів проходили тут, коли вивчали підземелля. Тепер знайомий шлях виглядав зловісно. Чужим був. Стеля з ґрунту та каменю наче тиснула на голову, йшла вниз, от-от і перекриє шлях. Хоча Даніель знав, що такого не може бути, а все рівно страх продовжував лоскотати живіт. Надто тісно, надто мало простору…

Пусто. Тихо. Лишень вітер завиває десь в глибинах, там, куди Канітар забороняв взагалі заходити.

— Учител-лю!.. Канітар!..

Можливо, і не слід було здіймати стільки шуму в цих підземеллях. Тунелі хоч і вдалося непогано вивчити разом із сім’єю, та все ж не все було так просто з підземними комунікаціями. Ще до того, як Даніель з Іманом відправилися виконувати доручення, Дієро Канітар встиг встановити достатньо магічних пасток. Деякі — в будинку, ну а деякі — десь тут, під землею.

От тільки пастки ці час від часу спрацьовували в тунелях. Посеред ночі, бувало, вибухне щось у нетрях. Стіна легко затремтить у домі. Виходить, хтось або щось отримувало магічний удар у пітьмі.

Хто там взагалі бродити може?..

На тих місцях потім — жодного сліду, ні людського, ні тваринного... Тільки двічі на місці пасток вони знаходили рештки незрозумілі, жовтуваті кістки. Канітар тоді насуплювався та щось тихо говорив собі під ніс.

Це й була одна з причин, чому вчитель заборонив заглиблюватися сюди без особливої потреби. Тому й страх мордував свідомість Даніеля зараз, тому й гукав тепер наставника, бо йому б одразу стало легше, якби почув знайомий хрипкий голос Канітара.

Юнак зробив ще один крок, оглядаючи стіни та прислухаючись до звуків підземної природи. 

* * *

— Мені щ-ще одну, будь л-ласка!

— Хлопче, а в тебе золота вистачить далі гульбанити? Дивись, аби потім відробляти не довелось!

— Порядок! Я... С-святкую довго!

Забігайлівка називалася «Тихий вир». Все тут було зроблено в морському стилі. Стіну прикрашав великий штурвал корабля, поряд нього красувалися стяги різних країн, островів. Над барною стійкою — позолочені шаблі.

Даніель так і не знайшов тіло Дієро Канітара — кривавий слід вів в нікуди; чим далі, тим менше крові бачив на землі. А з часом слід і взагалі зник. Так наче вчитель якось затягнув свої рани та розчинився в темряві.

Або — випарувався просто.

І нічого там, нічого, за що б могли зачепитися очі. Глушина, вітер. Потріскування всередині каменів.

Ще трохи поблукавши, Даніель зрозумів, що кристал сяє тьмяніше. Отже, пора повертатися назад. А що він міг робити, лізти далі? Ні, аж ніяк. Катакомби своїм сирим подихом гасили будь-яке бажання продовжувати. Навіть відданість наставнику не змогла змусити Даніеля заглиблюватися. 

Взагалі, потрібно дочекатися Імана. Раптом він сам тут заблукає, і що тоді? А так... Разом...

Зібравши внутрішні сили разом, Даніель вирішив похоронити членів родини, щоб вони не залишились лежати ось так. Він подолав приступи болю в животі та цілий день зносив тіла до одного із закутків печери, зовсім поряд біля входу з механізмом у стіні. Поки знайшов лопату серед розкиданих речей, поки копав...

Частини плоті близьких людей довелося просто згрібати лопатою разом з уламками стелажу та пошкодженим вогнем килимом, розірваним на шматки. І це теж було страшно. Тягнути тіла так, щоб ті не залишали себе поруч із кривавими слідами — зовсім нелегко.

Втім, Даніель впорався. Як міг.

Затверділи, скрутилися рідні. Ні пальці не розтишнеш їм, ні коліно не розігнеш... Даніель тягнув та все просив пробачення, сам не знаючи за що. Їхні чіпкі кінцівки наче заважали, трималися за залишки килиму та за підлогу в підвалі. В один момент Даніель майже побачив, як рука Проксими пальцями вчепилася за стіну. Він потрусив головою, перевів подих. Продовжив.

Те, що залишилося від двох незнайомих степовиків, закопав теж. Це нападники, напевне. І ні, не тому він їх похоронив, бо благородний — а просто не хотів дивитися на мерців більше. Ні миті. Щоб ті не гнили тут та не псували їхній колишній дім… 

Надто багато вражень за останню добу. Надто багато гнилі.

Копати в печері було досить легко, хоча сам Даніель не звик до довготривалої фізичної праці. А ще — сильно заважав голод і спрага. Аж тепер адепт зрозумів, що дуже давно нічого не їв.

А Іман все не повертався. Що сталося з цим похмурим мужиком, якого половина сім’ї побоювался? Повернеться ще. Пройшло… Не так вже й багато часу.

Копаючи чергову яму, Даніель раптом замислився, а чи не викопати йому ще одну, для Імана?

Чи може... дві ями? Щоб і собі теж?

І ця думка настільки напружила його, що в грудях закололо.

— Н-ні. Ні.

Ніхто не міг присоромити його за сльози а навіть якби й міг, то Даніелю було б байдуже. Солені краплі стікали щоками прямо до викопаних могил. І це тривало вічність.

Даніель все ж наважився піднятися наверх. Більше не чекати брата Імана. Він помив руки, переодягнувся у чисте. Дістав золото зі сховку родини, про який знав. Взяв трохи припасів, свій меч — і пішов. У домі більше знаходитися він би не зміг. Це був кінець.

Спочатку хлопець планував провести всього день-два у забутті, але розпивання спиртного затягнуло з головою. Не мав куди Даніель більше податися. А Іман... Знайде якось. Нехай... Нехай сам розбирається. А він, Даніель, що міг, то й зробив. Все.

Випивав юнак, знімаючи різні кімнатки в тавернах неподалік. Вночі все ввижалися йому понівечені тіла друзів, ніби ті намагаються вилізти назад, протягують до нього сині руки крізь пітьму. А на руках тих — їхні ж нутрощі, які Даніель трохи недбало згрібав до купи, щоб не пошкодити надмірно, та щоб не залишати слідів. Коли все тягнув і копав.

Снилося йому й заплутане підземелля, де зник наставник. Наче крокує він коридорами, а кривавий слід стає все більше й ширше. А кров — свіжа. Вона вже хлюпає під підошвами, доходить до щиколоток. Он, відблиски від кристалу на ній видно! І врешті юнак розуміє, що то кров його власна. І капає вона з його тіла, а він не відчуває болю чомусь. Світло кристала згасає — і нізвідки на нього вистрибує чужа тінь.

Після таких сновидінь Даніель пропускав ще один-два стаканчики, їв трохи, а потім відправлявся спати, обіймаючи меча в піхвах. І так по колу. У «Тихому вирі» він затримався найдовше — тут було не так вже й багато постояльців, а пійло просто било наповал.

Якось одного ранку, коли Даніель, що страждав від похмілля, спустився вниз, — до нього підійшло двоє невідомих зі злими лицями. Брудні, немиті. Хоча, відверто кажучи, і сам Даніель давно вже не вмивався.

Він якраз підійшов до стійки. Монет поки вистачало, а вороги, які можуть знайти його... Ну то пізніше він вирішить. Врешті, що з нього взяти, якщо з будинку й так забрали купу важливих речей, і письмена Канітара теж? То що він, Даніель, може дати?

— Ей, чаклуне. Магію полюбляєш, га? — звернувся до нього зарослий чоловік у клепаній броні, яку, здавалося, стягнули з мерця ще недавно. Можливо, так воно й було.

— Н-ні, а ви…

— А ми любителі випивки. Ти от можеш перетворити стакан води, скажімо, в пиво? Або в ель?

Даніель навіть не встиг зметикувати. Він тільки відкрив рота, щоб сказати щось нейтральне, але зробити цього йому не дали. Один із мужиків вдарив Даніеля без особливого замаху в сонячне сплетіння та одразу приобняв його рукою за плечі:

— Ну, не кашляй. Зараз підведешся і веди нас до своєї кімнати. І без дурниць давай. Надумаєш чудити — отримаєш по голові.

Даніель відчув, як щось тверде й гостре вперлося йому в спину. Лисий бармен стояв за стійкою, байдуже спостерігаючи за цією сценою. Свого погляду він навіть не відвів.

Жодного сорому, чи співчуття. 

— Гарве, не пускай нікого наверх. Тут зараз люди підійдуть.

Чоловік за стійкою мовчки кивнув.

— Там порожньо зверху?

— Угу. Зараз нікого, — відповів він якось із тугою в голосі. Воно й зрозуміло — менше постояльців, менший прибуток.

— Які л-люди підійдуть, що в-вам треба?

І дарма Даніель продовжував виявляти цікавість. Його вдарили по потилиці. Знову ж таки, не сильно, однак ноги на мить підкосилися, мозок добряче струсануло.

— Заткнися. Вставай і веди в кімнату.

Гострий предмет притиснули до спини сильніше, стало боляче.

Ні, не схожі вони на фанатиків. То що це? Пограбування?

— Ви в-взагалі хто такі? Я н-нічого не порушив!

— Та без різниці мені. Ще одне слово — зламаю палець. Хочеш?

Даніель замовк. Неслухняною ходою він піднявся на другий поверх таверни та увійшов до своєї кімнати. Гості, звичайно, не стали очікувати запрошення — зайшли слідом.

Йому зав’язали руки за спиною, всадили на крісло, а очі обтягнули шматком чорної тканини. Меч — оглянули й відкинули в бік. Один із незнайомців сказав щось іншому. Той вийшов. Почулися ще кроки за дверима.

А ще через мить стало зовсім тихо. Кімната спорожніла, навіть бармена внизу більше не чути. Втім, нутро пульсувало тривогою. Підказувало, що рухатися не можна, і що поряд — небезпека. Поки невидима.

Хтось увійшов до таверни зовсім скоро. На другий поверх вже підіймалося декілька пар ніг. І це вже були зовсім інші люди. Даніель не бачив їх, однак одразу відчув хвилю зловісного холоду, що пішла від вхідних дверей.

Ні, це не вітер чи якась магія. Це було внутрішнє чуття. Ось тепер до кімнати проникла реальна загроза. Юнак все ще боявся відкрити рота.

— Послухай зараз три важливі моменти, — почав чоловічий голос напівпошепки.

Хтось підійшов впритул. Холодом повіяло ще дужче. Звичайний голос звичайного жителя міста, ніякої хриплості чи зловісних інтонацій. Навіть акцент визначити складно. Звучав невідомий чоловік цілком буденно та водночас неймовірно моторошно:

— Перший: ти у великій халепі, твоє життя — на волосині. Другий момент: все ще є можливість вижити та не здохнути у цій забігайлівці. І момент номер три: ми знаємо, що ти був у домі з Дієро Канітаром. Даси відповіді на наші питання — збережеш себе. Зможеш почати все заново. Не захочеш говорити — будемо катувати, а потім переріжемо горлянку. Збрешеш — я відчую. Крикнеш — буде дуже боляче. Кивни, якщо зрозумів.

Даніель кивнув.

— Добре. Як тебе звуть?

...Так Орден вийшов на останнього з учнів Дієро Канітара.