Лінії

Ні, вона точно схожа на свого батька. Особливо коли злиться — лінії її обличчя віддалено нагадували старого Джереома. Своїм виразом. Емоцією гніву.

Одна кров.

Я вийшов зі старого будинку, де проживав цей Салкан, та стиснув кулаки. Глибокий вдих носом, повільний видих через рот.

Заспокоїтися.

Раз. Два. Три.

Ми втратили час і привернули увагу місцевих. Хоч на вулиці я не побачив жодної живої душі, все одно був певен — на нас дивляться. Через тьмяні брудні віконця визирають, заглядають крізь кущі, крізь морок неосвітлених провулків.

Краплі дощу ліниво торкаються калюж та мокрих дахів. На порозі сусіднього будинку сидить чорний кіт із хитрими зеленими очима. Десь над головою пролетів птах. Такі спокій і тиша цілком могли в собі приховувати загрозу.

Зараз, коли ми розібралися з Салканом, потрібно було йти.

Неохайний, передчасно зістарений мужик заговорив мовою степовиків, щойно ми увірвалися до його оселі. Кеїша не церемонилася — просто вибила своєю дубиною хисткі двері, навіть не захотіла слухати мої застереження. Можна було й по-іншому зайти.

Всього за кілька митей господар уже лежав на підлозі. Била провидиця, не шкодуючи ні себе, ні його.

— Сволота! Запроданець! Змія!

Кожне нове слово змішувало дві мови та ненависть у собі, супроводжувалося новим ударом металевого наконечника дубини по живому тілу. Кеїша ще кілька разів гепнула лежачого — далі я її зупинив.

Маленька собачка весь час гавкала на нас, навіть кусати намагалась, коли її господар отримував тумаки. Але після того, як Кеїша подивилась на неї й голосно веліла заспокоїтися — сміливості в шерстяному тільці поменшало.

— Забирай речі й пішли, все, — велів я, притримуючи її руку.

Провидиця підкорилась, хоча по ній було видно — зупинятися не хотіла. Дівчина сказала щось степовою мовою, не всі слова я міг розібрати. Але суть діалогу зрозумів:

— Як ти міг так зі мною?! Після всього? Як ти міг?!

Вона схопила його за сорочку, сіла зверху й потягнула на себе. Переляканий чоловік хапав повітря ротом раз за разом, дивився то на неї, то на мене. Його ніс тепер було перекошено, а очі — набряклими. З-під сухої потрісканої шкіри сочилася кров, борода стала бурою.

— Вибач! Не вбивай!

Ці дві фрази Салкан повторював по колу. Я ж вирішив скористатися моментом та роздивився уважніше нутро хатини. Тут стояв терпкий запах блювоти, перепаленого спирту та дурману. Житло взагалі було не зовсім звичайним: великі та малі колби, різноманітні ваги, баночки, миски з порошками…

І поки дівчина доносила цьому пропащому, що продавати близьких — не добре, я наблизився до великої шафи з відкритими стелажами. Салкан тут тримав справжні запаси. Я знав, що шукати; ковзнув поглядом поміж пляшечок із зеленим та жовтим порошком усередині. Вище. Он воно. Ага. Сушене листя. Трішки лівіше. Є. Потрібна посудина.

З першого погляду цей зелений порошок нічим не відрізнявся від того, що стояло поряд.

Недовго думаючи, я взяв пляшечку до рук. Зважив. Далі обережно відкрив кришку, занурив мізинець усередину й облизав кінчик пальця. Воно.

— … прошу! Я хвора… людина… Біда, я винен… золото, вони з мене шкіру… знімуть!

— То ти через борги мене продав?

— Не було вибору… Не було… Кеїшо, май ласку…

Тепер вони перейшли на мірасейську. Голос Констанції став утробним, перетворився в хрип:

— Ти не мав ласки, коли віддавав мене в лапи цим гієнам! А що ти підмішав мені з їжею тоді? Що за зілля? Спеції, ага!?

Вона вдарила його ногою по ребрах. Господар будинку далі просив пощади та скаржився на страшний тиск з боку поганих хлопців. Такому нічого вже не поясниш, пропаща душа.

Я розумів, що цей чоловік колись був близьким Констанції. Тому й не могла вона так легко прийняти болючу зраду. Такий біль нікуди не подінеться, навіть якщо Салкан проситиме пробачення добу без перерви. Чи якщо помре.

Я глянув на Констанцію та кивнув у бік вхідних дверей. Вона востаннє гепнула Салкана дубиною по плечу. Хруснуло. Дівчина презирливо плюнула й кинула дубину на підлогу.

Така жорстокість може згубити.

— Життя ще розправиться з тобою, тому що ти прокурив і пропив усе людське, що в тобі коли-небудь було. Ти не достойний доброї пам’яті. Тварина.

Дівчина полишила свою жертву та взялася збирати речі до сумки, що лежала серед іншого лахміття. Довго полоскала рот спиртом та водою, протирала лице, наче ніяк не могла позбутися від духу борделю.

Салкан не подавав ознак супротиву. Тому я продовжив спокійно оглядати все те, чим він наповнив свою оселю. Чоловік все ще тремтів, боявся підвестися. Рукавом витирав кров, скрутився.

Кеїша відволіклася від сумки, подивилась на мене. В очах — запитання. Ні, дівчинко, цих тонкощів тобі знати не потрібно.

Тепер головне — не забути забрати пляшечку з кишені, коли я зміню одяг, а цю броню — викину. Одежа, яку я стягнув з охоронця Старшого, неприємно натирала.

— Це ж чорнокровник, правильно? — вирішив я поцікавитися про всяк випадок у лежачого Салкана. — Агов, відповідай!

— Т-так, так… Чорнокровник…

Він закивав та почав дихати гучніше.

— Ну, дивись, Салкане. Якщо це буде якесь дешеве листя вогняниці чи змієжила, то я запхаю тобі цю пляшку туди, звідки ти ніколи її не дістанеш.

* * *

— Нікуди не відпливемо зараз, сама бачиш. Очікувати так само не можна.

— Думаєш, мій батечко не заспокоїться?

— Ті з борделю нас шукатимуть. А там і Орден. Всі знають твою зовнішність, лице. А ще... Тепер і мене шукають. Словом, не сперечайся зі мною. Ти не залишишся очікувати на корабель. Ми вирушимо до Мірасеї разом. Є безпечне місце.

Кеїша виглядала знесиленою. Всю свою злість вона виплеснула на покидьках у борделі та на колишньому другові. Залишалось надіятись, що її гнів вичерпав себе, і помсти було достатньо.

Дівчина обперлася об стіну з прогнилої деревини та протерла долонею лоба. Декілька краплин дощу повільно опустилися з її чілки та покотилися шкірою, вниз, до губ. Вона подивилась на мене, але вже без того запалу. Запал закінчився, на зміну йому прийшла втома.

— Будь проклятий ваш Орден, Флоріане. Все це зараз відбувається тільки тому, що ви там всі відморожені повністю.

— Не кажи так.

— А в чому я не права? Мене просто хочуть убити за те, що володію магією, агов! Я нічого поганого нікому не зробила! Ні таткові своєму, ні тобі, нікому!

Так. Вона наближалася до небезпечної межі. Я відчув, як починаю напружуватися. Тихо. Заспокоїтися. Не злитися.

— Кеїшо, замовкни. Ми можемо сильно посваритися, якщо продовжимо в цьому ж дусі. Я прийшов, урятувати тебе, і тебе рятую. Довірся мені. Я не ворог.

— Чому ти не вбив мене, посланцю? Коли я лежала в підвалі будинку чаклуна? Ви ж ніколи не порушуєте накази.

Я заглянув їй в очі. Дивилась вона вимогливо, хотіла почути однозначну відповідь. А всередині мене наче блискавка вдарила. Сильний заряд пройшов через тіло, серце закалатало.

— Для чого тобі я?

Вуха почервоніли. Щоб уникнути непотрібних розмов, я просто вирішив відпустити себе на мить та зробити те, про що мені подумалось, пішов назустріч внутрішньому бажанню.

І я поцілував її.

Торкнувся потрісканих губ своїми. Провидиця завмерла, перестала дихати. Ні, вона не була проти. Просто не очікувала. Наче як і спробувала відповісти на мій цілунок, а вийшло воно у неї нервово якось.

Вона принишкла, тільки очима швидко закліпала, немов я застав її за якоюсь непристойністю.

А потім притислась мені до грудей, міцно обнявши.

Я дивився зверху вниз на її кучері й намагався згадати, як краще поводитися в таких ситуаціях. Моя рука опустилась на голову чаклунки. Я погладив її, а далі сказав м’яко та спокійно, як міг:

— Нам треба йти, тут небезпечно.

Поправив мокре пасмо кучерів на її лобі. Кеїша все не відводила погляд, а продовжувала дивитися мені в душу із сотнею нових німих запитань.

— Знаєш, а я зовсім втратила свою силу після зіткнення з Канітаром, — із сумом у голосі сказала нарешті.

— Тобі треба спокою. Зібратися з думками — і все повернеться, — озвучив я, розуміючи, що по суті підбадьорюю діючу практикантку та бажаю їй повернення магічних сил.

Абсурд.

А далі я погнав геть усі ці думки та обняв провидицю у відповідь. Стало затишно. Наче я повернувся додому після далекої подорожі.

* * *

Дорога до Мірасеї обійшлася без пригод. Я все ж поки не змінив одяг — не випало слушної нагоди.

Я викрав колісницю. Пощастило, що однією з вулиць Синього Берега проїжджав якийсь багатенький телепень. Напевне, це була вагома фігура для місцевих ділків. Так-то краще й не чіпляти таких у нашій ситуації, проте я все ж ризикнув.

Застрибнув на колісницю на ходу й виштовхнув усіх пасажирів. Усередині під дахом сиділо двоє, хлопця, що порався з конями та керував колісницею, я викинув теж.

Вони всі покотилися брудною дорогою Джинпорту, коні ж і не думали зупинятися. Хтось із перехожих голосно розсміявся, десь поряд почувся крик. Зробити ніхто нічого не встиг.

Хоча з їздовими тваринами я ладнав непогано, коні виявилися полохливими. Вони понеслися вперед, не розбираючи шляху, щойно ми позбулися попередніх господарів. Тварини боялися, в одну мить мені здалося, що колісниця перевернеться. Але ні.

Ми виїхали з міста на такій швидкості, що з-під коліс вилітали шматки болота. Погоні не було, однак це не означало, що вона не розпочнеться пізніше.

Тим не менш, вкрадена колісниця мчала самотніми стежками в джунглях, оминаючи великі каменюки та зарослі. Я переконався, що навколо тихо й немає людей, і зупинив коней нарешті. Потрібен був перепочинок.

Кеїша забажала пересісти на тварину, і ми просто від’єднали колісницю геть, залишивши її позаду. Дівчина погладила наших скакунів, заспокоюючи їх. І коли ми знову рушили, вона широко усміхалась, було видно, що Констанції подобається цей стрімкий галоп попід низьким сірим небом. Вільна від примусу, обов’язків чи волі свого батька; справжня степовичка.

Заночували ми вже в Мірасеї, коли перетнули кордон. Чим далі віддалялися ми від Джитт-Ілару, тим менше тиснула негода. Коні бігли вперед — море залишилося далеко позаду, разом зі всіма головорізами, тропіками та смердючим Салканом.

Тут уже не росли пальми, і земля не потопала у дощі. Ніч ми провели у таверні, де я ніколи не був. Що ж, одні заклади відчиняються, інші зникають з карт, залишаються потім лишень у плітках.

Ми зняли дві окремі кімнати, нагодували коней, потурбувалися й про себе. Між собою розмовляли мало. Кеїша була втомлена після всього пережитого, а я вже хотів спокійно дістатися до безпечного місця. Там і поговоримо. Видихнемо.

Щоправда, коли ми сиділи за столиком таверни, Констанція раптом поцікавилася:

— А що за баночку ти взяв у Салкана?

Спитала вона це тихо, і правильно вчинила. Я якраз доїдав свою порцію яєчні зі смаженими грибами. Чекав цього питання.

— Речовина одна — знадобиться в господарстві.

— Це як?

— Заспокоїти когось може, наприклад. Приспати поганого хлопця, — віджартувався я та продовжив свою трапезу. Констанція їла повільніше, а коли згадала про сушені рослини, то й геть відволіклася від тарілки.

— Скільки цікавого мені ще доведеться дізнатися про тебе, Флоріане?

Я усміхнувся їй. І подумав про себе, що краще б їй не пізнавати мене більше взагалі.

— Маєш мене за дурепу.

— Їси, давай. Потім поговоримо.

Замовк. Роздивляюся гостей, їх тут багато було, половина столиків — зайняті.

З кімнатами вийшло ніяково; щось зупиняло мене поки що від того, аби зблизитися сильніше. Хоча я розумів, що усі межі давно перейдені. Ще коли я зберіг їй життя. Сама Констанція нічого стосовно цього не говорила.

Врешті, ми кожен відправилися до своєї кімнати. Через тонку стіну я добре чув, як вона лягає на скрипуче ліжко та як кашляє. Ніч — довга. Спатиму я мало.

Ближче до ранку побачив я короткий сон. Прямо з моря на Синьому березі вилізають великі щупальця невідомої потвори. І вони тягнуться, тягнуться через джунглі та рівнини, через ліси і ріки… Хочуть дістати мене та Кеїшу. Я намагаюся не втратити з поля зору ці темні відростки, з яких стікає слиз разом із дощовою водою. Проте не можу, їх стає все більше.

Десь загриміло, лютувала гроза. Я розплющив очі.