Лінії

Тоді я ще не був посланцем. Майстер Джереом видавався мені занудним, а руки повсякчас свербіли. Я багато навчався, часто працював у групі з наставником, з братами й сестрами.

Маскування, спілкування з людьми... Дика природа, життя рослин і тварин. Володіння різною зброєю. Нас — готували. Молодих, гарячих.

Те, що сталося у Шелфілді, сильно вплинуло на мій життєвий шлях. І це було вперше, коли я зіткнувся зі справді могутніми чарами. Побачив, як діють артефакти та до чого вони можуть привести людину.

Ми прибули втрьох до маленького містечка в горах. Зовсім поруч — кордон із Сенікарою. Хвиля моторошних убивств пройшлася Шелфілдом, хтось забирав життя городян та залишав звичайнісінькі гральні карти на розрізаних тілах. Вбивали однаково як підлітків, так і дорослих. Жінок, чоловіків.

Після п’ятої жертви управитель міста звернувся до Ордену. Містяни налякані, а Шелфілд почав нести збитки. Паніка зростала, люди все більш неохоче з власних домівок виходили. Воно й не дивно — хто буде торгувати та веселитися поруч із таким жахіттям?

До чого тут Орден? Після третього вбивства на міських мурах почали з’являтися написи незрозумілою мовою. Якісь символи, трикутники, кола, квадрати… Рисунки тварин. Хтось розписував стіни і наче знущався з міської гвардії, пахнуло воно містикою. Тому управитель і насторожився. Як показали подальші події, не дарма.

Звичайно, міська влада мала шляхетну мету — знайти та знешкодити маніяка. Проте найбільше управитель Шелфілда хвилювався про власні статки. Його аж знудило, коли побачив, скільки людей уже встигло виїхати до сусіднього міста, яке знаходилося через сто кілометрів.

Це — провінція. Тут зроду жителі не бачили подібних злочинів.

— Ці кретини, — казав він про своїх людей, — здатні тільки п’яниць гамселити та дрібних злодюжок. Не гвардія, а чорт знає що! І розпустити не можу, бо нових людей нема де взяти. Кажу відверто. Ми тут відділені від всіх, Шелфілд нікому не потрібен.

Ми прибули на прийом до управителя відразу, ще навіть з дороги не відпочили. Я знав, що Орден підтримує контакти з впливовими людьми Мірасеї, тому й не здивувався, що місцевий володар звернувся за допомогою напряму. Звичайно — неформально; офіційно ж жодного Ордену не існує.

Взагалі, були небайдужі люди при владі, котрі допомагали нам. Мова ж не тільки про харчування; побут та їжу ми самі собі забезпечували. Ордену допомагали інформацією, спорядженням… Про це не говорили в стінах монастиря відкрито, але з часом я переконався, що так воно й було.

— Нам потрібно вивчити містечко, — зазначила моя наставниця. — Ми будемо говорити з вашою вартою, з людьми на вулицях. Дайте розпорядження, щоб нам не чинили опір та щоб йшли на контакт. Ось тоді допоможемо.

— Та буде все. Я зберу аудієнцію. Зі всіма поговорите. Мій головний гвардієць, Морт, непоганий фахівець, хоч і дурень. У нього клепки трохи більше, ніж в інших посіпак. На декілька грамів усього, але маємо, що маємо. Він все розкаже. Є ще наш лікар, старий Паул. В мене є підозри, що він чарами бавиться, зілля варить незрозумілі, проте не поспішайте вбивати дідугана. Ми тут загнемось без хорошого лікаря. Добре?

— Ми нікого не збираємося вбивати, а навпаки — хочемо вам допомогти знайти вбивцю.

Моя наставниця схрестила руки на грудях та проходжувалася розкішним кабінетом володаря міста Шелфілд. Він прикрасив стіни приміщення картинами з зимовими пейзажами, а позаду, одразу за кріслом, красувався його власний портрет. Красива блискуча броня, величезний меч в одній руці і щит з гербом Шелфілда — в іншій. Любить себе.

Кроки наставниці прокочувалися відлунням. Цей кабінет мав надто високу стелю. Жодні прикраси не могли зменшити відчуття порожнечі в ньому.

Ми з Кацу, моїм побратимом, мовчки оглядали приміщення, чекали, що скаже наставниця. Хотілося нарешті видихнути після дороги. Вона видалася важкою. 

Зима того року була вкрай холодною, до міста я прибув у чорній утепленій броні з хутром всередині. А ще — в плащі темно-зеленого кольору. Намагався захистити обличчя від укусів негоди, сховатися від них. Не дуже вдавалося.

Кацу морозу не боявся зовсім. Воно й не дивно — він був сенікарійцем, хлопець провів третину життя серед вітрів та на морозі. Поправляв тільки своє довге волосся, не реагуючи на погоду.

А снігу випадало мало — він взагалі чомусь не хотів відвідувати людей унизу. Натомість бив мороз.

Ми заселилися до вкрай вузької таверни майже в центрі, нам безкоштовно виділили три кімнати. Взагалі, заклад пустував; не сезон для подорожуючих, особливо враховуючи останні події в Шелфілді. Ось воно й вийшло так, що в таверні проживали тільки ми втрьох.

Годували нас терпимо, однак запам’яталося мені, що їжа тягнулася за зубами та не хотіла йти всередину. Ні смаку, ні тепла у тому м’ясі. Порції мізерні...

Наставниця ж не їла. Коли ми обідали після розмови з управителем, я вже помітив, як вона роздумує над усім, що той наговорив. Балакучий та слизький тип.

Повноцінне розслідування ми повинні були розпочати завтра вранці, коли буде складено детальний план. Наставниця його створенням воліє займатися сама. 

Спершу я вирішив прогулятися Шелфілдом, подивитися, як він влаштований. Кацу я з собою не покликав, ми не дуже тісно спілкувалися в монастирі. Я б узагалі радше волів опинитися тут не з ним, а з Хотчем. Однак Хотча зі мною не було, а був сенікарієць. Тому я просто проходжувався містечком наодинці з думками. Міряв кроки, намагався не особливо кидатися у вічі місцевим. Вони й так налякані.

Зло притаїлося в містечку. Воно теж ходить цими вулицями, відвідує магазинчики. Прикидається. Я оцінююче розглядав рідкісних перехожих, прислухався до уривків чужих балачок... Шелфілд не відштовхував, він прийняв мене до свого організму. Дозволяв подорожувати підмерзлими провулками та слухати завивання недоброго вітру.

Жодне хутро не може повністю вберегти від такого холоду.

Відразу за ринком — ешафот. Управитель міста наказав обладнати його, щоб, мовляв, залякати невідомого вбивцю. Буцімто саме тут його й повісять, коли знайдуть. Втім, я точно знав, що убивцю, схоже, не зупинить. Радше розпалить його жадобу сильніше. Визнання ж, увага.

Прогулянка нічого не принесла, проте дозволила трохи зібрати думки до ладу та прописати в уяві основні маршрути Шелфілда. Вулички тут видалися мені надто короткими, наче спеціально побудованими так, щоб людина втрачала орієнтир. Тут поворот, там поворот... Мережа тупих провулків, це ж зовсім божевільним треба бути, щоб таке спроєктувати.

Було вже геть за північ, коли я обережно вийшов зі своєї кімнатки. Я тихо підійшов та постукав у двері кімнати навпроти. Спальня Кацу знаходилася поруч із моєю. Порожньо в таверні було, власник закладу ще звечора зник десь у внутрішніх приміщеннях за стійкою, не показуючись більше.

Моя наставниця не спала — я знав. Гестія відчинила майже відразу, і я швидко пірнув усередину темного приміщення. Зачинив двері, навіть не обертаючись.

Обняв її за плечі й одразу поцілував у губи. У щоку, у вухо. Трохи із трепетом, як завжди — захоплено. Гестія чекала. Її дихання стало гучнішим, і не додаючи жодних слів, вона взяла мене за руки. Потягла до вже розігрітого ліжка, де ми будемо займатися коханням.

Наша історія, що розпочалася ще в стінах Ордену тривала вже майже три роки.

* * *

«…Йди далі.»

Я повернувся назад до джунглів і зрозумів, що піді мною безмежне багно. Я повзу. В одній руці все ще стискаю артефакт. В іншій — ремінь від сумки. Тягну її за собою, бо вона весь час сповзає зі спини. Дощ більше не падає. А сам я повзу вниз по схилу, тому що йти не можу. Немає сил.

Перевертаюся на спину. В роті — мокра земля, шматки трави. Випльовую. Болото тисне, пролізає до ран.

Нехай. 

Я розумію, що навколо темніше, ніж було. Вечір насувався на джунглі. Я майже дожив до ночі. Добре. Хижаки не вийшли на моє ослаблене тіло. Неодмінно це зроблять.

Прислухаюсь. Зуби цокотять. Кров, наче, не тече більше. Рани болять. Важко.

— Я… Приймаю… Беру… Дай сил… Ну…

Я пам’ятав, що вголос спілкуватися з артефактом необов’язково, але губи самі говорили. І я продовжую повзти далі, поступово занурюючись в болото. Тіло поволі тоне, але я тримаюсь на поверхні.

…В історії нашого зближення не було нічого особливого. Я став її найкращим учнем, а вона — моїм улюбленим учителем. Гестія не жила разом з нами спочатку, а прийшла до монастиря, коли мені було років двадцять з чимось. Казали, що вона власноруч убила декількох практикантів. Чи тих, кого підозрювали в чаклунстві, неважливо. Орден прийняв Гестію, сам запросив, наче як. І ненавиділа вона магів усією душею. Як же воно було насправді — ніхто не знав. Та й хто б посмів спитати?

Майже одразу Гестія вийшла заміж за Вільгельма, нашого учителя ближнього бою. Нам, членам Ордену, дозволяється створювати сімейні пари й сім’ї. Також ніхто не заважав з часом піти у відставку та зайнятися мирським життям десь серед людей… Або просто жити, чи проповідувати.

Залишалося, правда, дожити до відставки.

Вільгельм був суворим. Сухорлявий тип з довгою бородою мав оманливу зовнішність. Глянеш отак — нічим непримітний хробак років п’ятдесяти. Роботяга. Ну, що він може зробити? Однак — міг. Багато що міг.

І ми побоювалися Вільгельма ще з дитинства. Особливо — я і Хотч.

Якось, коли ще підлітками були, залізли ми до підвалу його дому. Вкрали звідти дві пляшечки домашнього вина, яке, до речі, Вільгельм зберігав таємно від усіх. Ось таке порушення порядку. 

Коли він знайшов нас у полі, лупив дуже сильно. Дарма, що ми намагались заховатися. Вільгельм легко наш слід узяв. І з’явився поруч, коли ми вже напилися. Словом, не став він доповідати. Власноруч провчив нас, двох телепнів.

Дуже скоро Гестії довірили навчати молоде покоління. Дивно трохи, тому що тут фактично людина з зовнішнього світу отримує схожі привілеї. Отже, щось таке зробила Гестія, що викликало тепер беззаперечну повагу у братів та сестер. Або й узагалі, цьому всьому посприяв її новий чоловік Вільгельм…

Їй було відчутно за тридцять. Вона багато знала про дику природу та світ, була справжнім слідопитом по своїй натурі. Розповідала нам, як слухати природу та навколишнє середовище. Як маскуватися у натовпі, як змінювати свій образ за мить та розчинятися, коли приходить загроза. Уміла пояснювати складне простими словами... До наших уроків входило дуже багато інформації. Ми вивчали історію, культуру, етику, ще багато чого.

І не я один почав звертати увагу на жінку. Лице симпатичне, пружне тіло. Задивишся от так на її сідниці — наче дівка перед тобою молода й гаряча... 

Дехто зі старших хлопців намагався робити компліменти, піджартовувати — однак дуже швидко ті сміливці отримували по голові або від самої наставниці, або пізніше вже від її чоловіка, коли ми розбирали прийоми рукопашного бою з ним. А зійтися з Вільгельмом у поєдинку, навіть навчальному, — не кожен здужає.

— У реальному бою ніхто не грається. Бити ви маєте сильно. Будете шкодувати одне одного — привчите вашу руку до слабкості. І у вирішальний момент теж вдарите слабко. Супротивник цього не подарує, — казав Вільгельм, коли розбив обличчя Хотчу.

Шкіряні рукавиці не те, щоб сильно допомагали, чи вберігали від травм.

Як тільки ми ставали дорослими юнаками, уроки бою ставали все більш жорсткими. Звичайно, ми не кожного дня калічилися, проте час від часу вижити в навчальних боях Вільгельма було вкрай складно.

Я завжди був байдужим до науки слідопитів, поки вона не прийшла. Після десятка занять виявилось, що я теж міг непогано так відчувати наш світ, інших людей. До Гестії про чуття та чутливість нам розповідав майстер Джереом, але його мені молодому слухати було важко... Бубонить і бубонить... Старим, здавалося, був Джереом відколи я себе пам’ятаю. 

А от Гестія змогла розбудити інтерес.

* * *

— Гестія...

Щось зашипіло зовсім близько, і я розплющив очі. Змія вже відкрила пащу, звідти на мене дивилися два гострі ікла. Як два клинки.

Вона готується до стрибка. Завмер. Зрозумів, що трясовиння мене затягує сильніше. Опускається підборіддя, рот. Тхне гниллю та якимись квітами. Мерзенно. Морочно.

Довга широка гадина повисла зверху, обкрутилася довкола ліани. Все ближче... Я поволі підіймаю руку з клинком. Відчуваю на шкірі холодний слизький дотик. Щокою, біля носа. До шиї. Я не встигаю перехопити змію — руки слухаються погано. Сповільнено все.

Майже біля рота... Ще трохи і...

І тут я роблю укус. Раптово та сильно вгризаюся в товсту плоть. Луски заскреготіли під зубами, противно залоскотали ясна. Я стиснув щелепу сильніше. Змія засіпалася.

Зашипіла. Її голова вже майже вчепилася мені в очі, однак цього разу я зміг вдарити. «Серце» відділило голову гадюки. Вона вдарилася об зелену поверхню болота та відразу потонула.

Наче й не було.

— Рррр!..

Тіло перестало смикатися, я трохи розслабив щелепи. Кров змії розливалася обпеченим обличчям, розбитими губами. Змішувалася з трясовинням та розчинялася в нікуди.

Трохи згодом я нарешті повністю відпустив плоть змії. Я виплюнув те, що було в роті. Здається, не отруйна. Хоча…

Продовжував плисти, борючись із спокусою заплющити очі назовсім. Знову зуби затріщали. Морозило...