Лінії

Таверна «Саламандра» відрізнялася від забігайлівки Гвіна. Тут усього було в надлишку: багато столів, надто багато галасу. В приміщенні повис дурманливий аромат. Десятки збуджених чоловіків перемовлялися різними мовами; кого тільки не зустрінеш у Джитт-Іларі. Я непогано володів місцевою говіркою, проте якби заговорив рідною, мене б усе одно зрозуміли.

За довгою барною стійкою стояло відразу кілька людей. Я підійшов до вільного чоловіка років шістдесяти, присів, замовив випити. Почав невимушену бесіду про те та й про се... Прислухався до того, що балакають навколо. Спорожнив другу чарку й запитав:

— Про що в місті гомонять?

Я знав, що в Тіньовому місті відбувається багато всілякого, але мене цікавила лише одна особа. Ось уже другу добу я неспішно блукав вулицями, заглядав до забігайлівок різного рівня паршивості, обережно спілкувався. Шукав смугляву дівчину років двадцяти п’яти, кучеряву, блакитнооку. Ту, що захоплюється чарами. А також я уважно спостерігав за місцевим життям.

Це — роль, як у театрі. Вип’ю я кілька чарок, розговорю чергового торговця дрібного, чи безхатька. Неодмінно почую щось цікаве.

Вулиці тут кишіли собаками, барвистим начинням. Бігали дітлахи-обірванці; втратиш пильність із такими — вмить обкрадуть.

Я губився в нескінченних рядах базару. Сонячне світло слабо проникало до міста через густі крони високих дерев. Завдяки цим вічним сутінкам місце й отримало свою назву. Місто Тіней…

Та не всі райони, звісно, ховалися в напівтемряві. Були тут і розкішні сяючі будинки, великі красиві фасади, що відбивали сонячне проміння. Однак найцікавіше, як завжди, ховалося від очей.

— Про що гомонять? Ну, в «Тихому вирі» наливають гидоту, бородатий Хасим за рогом всім обіцяє продати книгу із заклинаннями, а кожної п’ятниці в нас тут стається бійка. Сьогодні он п’ятниця. Ще чарку будеш?

Замість відповіді я кивнув. Третя — остання. Той Хасим точно був шахраєм. Ніхто ніколи ось так відкрито не продаватиме книг чи сувоїв з заклинаннями. Навіть тут. Чоловік із сивими, майже білими вусами наповнив маленьку посудину прозорою рідиною й витріщився на мене:

— А сам ти що тут забув?

Я хильнув чарку, вдихнув через рукав чистої сорочки. Зітхнув:

— Залюбився. Дівку одну шукаю, ніяк знайти не можу. А вона десь у місті.

Бармен зацікавлено глянув на мене. Гидота не діяла мені на мізки, хоча була доволі міцною. Нікуди ти не дінешся від алкоголю, коли спілкуєшся з людьми. Тут головне — правильно дозувати.

— Кожен з нас когось шукає, друже, — з ноткою втоми зазначив співрозмовник. — Деколи й ціле життя шукаємо когось. А знаєш, що цікаво?

Бармен нахилився до мене, й обличчя його стало серйозним, погляд — пильним.

— Що часом краще не знаходити? — припустив я.

Думки пливли неспішно, як хмари в імлі. Я зберігав контроль над тілом та ясність розуму, прикидаючись черговим шукачем пригод. 

— Нє-а. Поки ти шукаєш одну людину, інша точно шукає тебе.

— Та? Цікаво, і кому я потрібен? Якщо в мене нічого не лишилося. Взагалі…

Ніхто з відвідувачів «Саламандри» не звернув на мене увагу. Тільки бармен оцінював мої рухи, моє мовлення. Нічого незвичного. Хіба мало диваків та невдах навколо, котрі виливають душу? Бубонять про особисте? Разом з цим, слова вусатого зачепили мене. Все всередині напружилося, стиснулося. Але, як і раніше, зовні мої переживання ніяк не проявлялися.

Річ у тім, що незрозуміле відчуття тривоги почало гризти мене майже відразу, як я прибув до міста. Подібне я відчував ще тоді, біля лісу, коли натрапив на трьох розбійників. Я кілька разів змінив зовнішність, трохи переховувався у підземних комунікаціях. Там були тільки нечистоти й здоровенні щурі.

— Та яка різниця, є в тебе щось чи ти пустий. Ти суть слухай. Ти шукаєш дівку, а в цей час інша шукає тебе. Хіба це зле?

«А може й не дівка шукати», — похмуро подумав я.

— Гарна вона. Очі — сині, як озера. Волосся хвилясте. Казала, що хоче бути магом. Напевно, приворожила мене.

Усмішка. Розмова триває. Я безтурботно замовив ще креветки, розповів бармену сумну історію життя невдачливого торговця та мандрівника. Мовляв, єдина радість тепер — знайти прекрасну діву. Наївно й смішно, якраз те, що треба.

Я майже повністю протрезвів, коли бармен рукою прикликав мене. Випромінюючи розгубленість, я нахилився, вуха торкнувся тихий шепіт:

— Я можу допомогти знайти її. Давай золото.

Проявляючи страшенний інтерес, я поліз до сумки, що тепер лежала на колінах. Довелося витратити трохи на одяг та ще на дещо. Не міг же я ходити містом в обідраному лахмітті та весь у болоті.

У Джитт-Іларі будь-які коштовності користувалися попитом, обмінювати монети на місцеві не було потреби. Зараз я справді був схожий на заблукалого торговця: чиста бежева сорочка, майже нові штани.

— Вона могла представлятися як Констанція. Багато років прожила серед степовиків у Вірамі. І кров їхню має в собі, так. Це я точно знаю. Хизувалася, що тепер вона королева степів! Чарами цікавиться. Бісова дівка…

Публіка в таверні пожвавилася, якийсь мужик начебто зачепив плечем іншого. Почалася словесна перепалка. Я описав дівчину, викладаючи на стіл срібняки. При цьому — уважно перераховуючи кожного. Вусатий кашлянув у кулак. Я додав ще монет. Чи міг він мене обманути? Звичайно, міг, однак так воно завжди з пошуком та отриманням інформації.

Комусь — платиш. Іншим — ламатимеш пальці.

Без монет, якщо що, я виживу легко. А от Констанцію впустити не можна.

Я вже встиг відвідати кілька подібних закладів, встиг побалакати з десятком різних торговців. Платив, тиснув. Мені порадили звернутися до «Саламандри» і поговорити з тутешніми барменами, які все й про всіх знають. Кілька секунд вусатий дивився кудись у стелю, ніби згадуючи. Його кудлаті брови насупилися.

— Почекай тут. Зараз прийду, — він відійшов назад та зник десь у глибинах приміщення, яке звідси я ніяк не міг розгледіти.

Далі могло статися все, що завгодно: від спроби пограбування до того, що мене зіб’ють зі сліду. Ліктем я легко притиснувся до піхов із зброєю. Відчув важкість сталі. Готовий.

Хвилини за дві він повернувся. Голоси в залі стали ще більш гучними та агресивними. Щось важке впало, хтось зойкнув, одразу ж з’явилася пара охоронців, які й кинулися зупиняти бійку. Вусатий знову поманив мене рукою:

— Наприкінці вулиці наліво треба. Там, одразу як вийдеш на роздоріжжя, де ще звірів продають, — повернеш праворуч. Йдеш до кінця. До Східного ринку. Перетни його прямо наскрізь, відразу за Східним — район степовиків. Давно там оселилися, і кажуть, там серед них є ворожка. Гадає на картах. Молода, гарна.

Я кивнув і усміхнувся:

— Ну ось, значить, не все пропало. Буде в мене гарна дружина!

— Ага. Тільки гляди, щоб до смерті не закохався.

Отже, район степовиків. Ворожка.

Я попрощався з вусатим та швидко вийшов з таверни, де вже бушувала бійка, гриміли столи й кричали люди. Так, мені вже казали про цей район. Логічно було б розпочати пошуки саме з нього. Логічно, але не дуже безпечно. Тому я все ходив довкола, спілкувався з людьми. Виходить, є така дівчина. Дійсно практикує.

Після дурманної атмосфери, що огортала «Саламандру», сухе повітря на вулиці вдарило в легені, і я закашлявся. Бісові спеції, немиті тіла. Каналізація... Надворі стояла спека, поволі вечоріло. Гаряч пробивався навіть крізь хмари, і жодного полегшення погода не обіцяла.

Провидицю не довелося шукати надто довго, через хвилин двадцять блукань поміж прилавків та дуже метушливих людей я нарешті побачив великий намет, зроблений із кольорової тканини. Біля входу стояла невелика черга, поруч переминався з ноги на ногу похмурий чоловік з розкосими очима. Ага, степовики. У таких наметах зазвичай працюють різні шарлатани та доморощені маги. Справжньої загрози від них немає, людям просто голови дурять.

Отже, мені туди. Треба переконатися, що всередині сидить саме Констанція. Хіба мало в цьому місті хитрунів, що намагаються витягнути з не дуже розумного народу зайву монету? Або хитрих красунь? Я став у чергу останнім.

— Чергу більше не займаємо, чоловіче, за вами — щоб більше нікого! — розпорядився охоронець біля входу місцевою мовою, коли помітив мене.

Я кивнув і простодушно усміхнувся. Переді мною стояло шестеро, всі різного віку та положення в суспільстві, якщо судити з одягу: бабуся в лахмітті, блідий молодик — точно не місцевий, дві звичайнісінькі дівки, що постійно балакають одна з одною. Бородатий товстун ділового вигляду та підліток.

Очікування тягнулося, люди виходили з намету, й заходили нові. Все це було довго.

Щось сталося. Не так, не правильно. Радше відчуття, аніж думка, мої вуха миттєво налилися кров’ю, а серце сильно забилося. Чужа присутність, ворог!

Де?

Не розуміючи, звідки чекати небезпеки, я розглядав перехожих. Головне — не показувати занепокоєння. Нарізав кілька кіл вуличками. Повернувся. Моє місце в черзі ніхто не зайняв. 

Люди проходили повз у своїх справах, ринок поступово пустів, торговці збирали товар. Гучні розмови. Десь плаче дитина. 

Вдих, повільний видих. Внутрішнє чуття, скотина, ніколи не підводить. Сумка разом із сорочкою прилипла до тіла.

Черга повільно рухалася. Я відчув, як вечірня спека стискає Східний ринок, і мене разом із ним.

* * *

Блідий, як крейда, хлопець вийшов із намету та швидко покрокував геть. Що він почув там, усередині? А що почую я?

Це був ризик. Деякі чаклуни вміють відчувати людей, читати переживання. А іноді й думки. Але, по-перше, не всі з них мають стільки сил і знань, а по-друге, за роки своєї праці я непогано навчився захищатися від проникнення в голову.

Коли підійшла моя черга, тривожність трохи відступила. Навколо все ще було досить людно; не всі прилавки торговців спорожніли з настанням сутінків. На деяких навіть з’явилося щось нове. Де-не-де засяяли тьмяні вогники масляних ламп. 

Зробивши якнайдоброзичливіший вираз обличчя, я неспішно увійшов до намету.

Дівчина в темно-синій сукні та з сірою хустиною на плечах сиділа за круглим столом. Перед нею — прозора куля, що переливалася різними відтінками синього, сірого, червоного. Поруч стояв ще один охоронець. У добротній броні, озброєний коротким мечем. Він байдуже дивився в порожнечу, ніби не помічаючи мене — чергового любителя полоскотати собі нерви за власні гроші.

— Добривечір, — привітався я та підійшов до столу.

— Вітаю. Сідайте.

Я дивлюся на неї, на кулю. Вона поблискує під тонкими пальцями.

Голос у провидиці втомлений, та й виглядала вона не надто бадьоро. Ще б пак — цілий день розповідати казки з серйозним обличчям. Це, звісно, забирає сили. І добре, якщо вона просто обманює. Якщо дочка майстра не промишляє чимось гіршим, як багато інших практикантів.

— Що привело вас сюди? Про що думаєте, у чому сумніваєтеся?

Сів, придивився уважніше. Так. Старий Джереом, здається, описував саме її: смуглява шкіра, яскраво-сині очі, пухкі губи. Вродлива, та тільки очі невеселі. Дрібні зморшки навколо них, хоча дочці майстра й тридцяти немає.

Ну нічого, скоро я позбавлю її душевних страждань, якщо такі є. 

Я почав говорити, граючись з інтонаціями. Втиснувся в крісло:

— Ой, не склалося мені в коханні. Була хороша дружина, ми прожили разом років вісім…

Я розповідав вигадані історії, повністю очистивши розум від зайвих думок. Знову театр.

Я — черговий невдаха зі стервом-дружиною, яка від мене пішла і яку я тепер підозрюю, що вона мене наврочила. Бо після нашого розриву всі справи пішли вниз.

Я — звичайна людина. Ніколи не був одружений і не жив із жінкою довше кількох тижнів, але добре вмів прикидатися. Дуже важливо тримати під контролем власні думки й почуття, коли поруч знаходиться маг. Адже сама магія, ця сила, бере свій початок у розумі та в серці. Багато адептів черпають енергію зі свого гніву чи пристрасті.

Я продовжував скаржитися, відповідав на питання. І оцінював середовище навколо. Місця мало. Охоронець один. Другий — на вулиці. Він не встигне. Дівчина досить близько — я одним рухом міг би всадити лезо їй в око. Потім швидко нейтралізувати мужика. Почекати, поки на шум прийде другий…

Проте нападати рано. Немає абсолютної впевненості, що переді мною ціль. Я продовжував усміхатися, кивати головою, а в один момент уточнив ім’я провидиці. Мовляв, щоб знав, кому потім дякувати за допомогу.

— Мене звуть Кеїша. Поки дякувати не треба. Ось що… — синьоока дістала звідкись з-під столу дві білі квітки. Одна вже давно зів’яла та суха, а от інша виглядала свіжою. І чому не у вазі?

— Дві квіточки. Одну, живу, — ви садите вдома, в маленькому горщику, де ніхто не зможе їй зашкодити. І краще, щоб ніхто її особливо не розглядав. Другу квітку, всохлу, можете непомітно підкласти вашій дружині у неї вдома, щоб вона не знайшла. Або — напоїть жінку чаєм, заваривши цей квіт разом з травами. Після цього почнете помічати, що життя налагоджується, а от у вашої дружини — навпаки. Усе те щастя й енергія, які вона забрала, почнуть повертатися. Не одразу. Не поспішайте. Почекайте пару місяців.

Мені коштувало великих зусиль взяти ці квітки до рук, все всередині мене опиралося.

Видих.

Охоронець ворожки зупинив на мені погляд. Дві квітки хиталися в її долонях. І тут Кеїша схопила мою долоню. Я спробував висмикнути руку, але хват дівчини був неочікувано сильним.

Її очі уп’ялися в мої. Я готовий зламати їй передпліччя. Всього один рух. Я вперся носком у підлогу, щоб бути готовим обірвати життя Кеїші-Констанції тут і зараз.

Тепло її долонь не обпікає.

Страх і сумніви — це як яскраві вогні вночі посеред лісу; чаклун відчує страх. Побачить.

Як собака.

Зрештою, не виключено, що тримання чужої долоні — просто частина вистави. Потерплю.

Вона нарешті зітхнула. Пальці провидиці були прикрашені безліччю перснів. Так, це схоже на стиль степовиків. Куля продовжувала переливатися різними кольорами. Красива пустушка.

Серце сповільнилося.

Вдих. Видих. Ні, не вбивати поки. Недостатньо інформації.

— Ви сильний. Не хвилюйтеся, вона вас не зламає. Зробіть усе, як я сказала, головне — не загубіть свою квітку. І піклуйтеся про неї. Все буде так, як ви бажаєте. Ви дуже чітко бачите свою мету в житті, йдете до неї... Але щоб досягти мети, не піддавайтеся спокусам та хвилинним слабкостям. Я бачу, що вони скоро можуть завадити вам.

Знала б ти, Кеїшо, наскільки чітко я досягаю своїх цілей.

— Гаразд, дуже вам дякую, Кеїшо. Я вже місця собі не знаходив! Усе зроблю, як ви кажете. А... скільки...

— Десять, — перебила мене Кеїша. Я кивнув, дістав золото й відрахував молодій провидиці десять монет. Ще раз кинув швидкий погляд на охоронця. Попрощався, й вийшов із намету.

На вулиці стало менш тісно. Звечоріло. Я рушив у бік прилавків та невдовзі знову загубився у вуличках Міста Тіней.

Однак далеко я не відійшов. Найімовірніше, Кеїша — це і є Констанція. Таємна донька, сором майстра Джереома. Втім, романтичні історії з його далекого минулого мене цікавили рівно настільки, щоб це допомогло у справі.

Я кілька разів пройшовся закрученими провулками й повернув назад. Треба було подивитися, куди вона та її охоронці підуть після «робочого дня».

Квіти від Кеїші я викинув одразу ж, як тільки відійшов достатньо далеко.