Лінії

Як тільки Іман зробив наступний крок і опинився на вузькому проході над прірвою, убивця напав. Він вискочив звідкись зверху. Як тінь, що зовсім не нагадувала людину.

Демон.

Різкий біль вдарив грудну клітку, лезо зброї пройшло дотично. Разом з цим щось просвистіло біля обличчя — Іман встиг відскочити й уникнути ураження.

В майже цілковитій темряві він намагався тепер розгледіти розмиту пляму, що була нападником. Солдат не став чекати нової атаки. Він стиснув міцніше ятаган та линув уперед.

Іман намагався наносити швидкі й проворні удари, убивця ж добре маневрував, встигав відбиватися. Прудкий шакал.

В його руках блиснуло — це були леза коротких кинджалів.

Іман продовжував наступати, ворог відходив. Все намагався дістати своїми лезами Імана, контратакував, робив хитрі випади вперед, але ніяк не міг завдати повноцінного удару. Натикався на лезо ятагана, вивертався, немов гадюка. І був змушений робити крок назад.

Ветеран відволікся на мить — в його лівій руці тут же з’явився вогник. Момент — і вогник став більшим. Значно більше. Різкий рух з розворотом плеча — і полум’яний шар летить в опонента. Ця атака випалювала самого Імана зсередини, далася важко. Опонент ухилився. Далі — стріла з льоду. Менша, проте смертельно гостра. І ще одна вогняна куля. Майже одночасно.

Стріла пролітає повз, а от другий шар влучає. Б’є душогуба в груди та виштовхує кудись у темноту. Іман швидко змінює положення, повертає собі рівновагу. Він знову готовий.

Пульс. Грім у голові. Стрес та запал бою витискають з нього залишки енергії. Далі покладатися можна тільки на власне лезо.

Тиша навколо, тільки ріка шумить зовсім поряд. Ворог розчинився в пітьмі, але скоро знову спробує напасти. Більш успішно.

— В Ордені їх навчають діяти як шпигунів. Нападають вони саме тоді, коли ніяк не ждеш, — говорив Дієро Канітар одного погожого дня, коли вони знову вибралися в джунглі.

Іман все ж оволодів декількома найпростішими заклинаннями тоді. Встиг.

— А зброя шпигуна — це несподіванка. Коли ворог нападає раптово, ти спав ще мить тому, а далі різко опиняєшся в бою... Голова згадає тільки те, що відточувалося. Багато-багато разів. Все інше — ні.

Це можна було сказати й про прийоми ближнього бою; скільки б ти не знав ударів та комбінацій, а в гарячці будеш використовувати тільки те, що вмієш досконало. Навіть якщо це...

— …щось примітивне. Просте заклинання стихії повинно у вас вилітати саме собою. Без великих зусиль. Ви можете взагалі в майбутньому не розвивати магію стихій. Забути про неї. Однак забов’язані володіти бойовими заклинаннями. Добре володіти... 

Зараз він потіснив супротивника, оглушив. Однак Іман не чув звуку падіння вниз, чи чогось схожого. Ветеран швидко перемістився в протилежний бік переходу, теж розчинився в тіні. Завмер, притулившись до стіни.

Хтось із них зробить наступний хід.

Продовжували битися об каміння краплі десь збоку. Надворі зверху лютувала гроза, час від часу з’являлася блискавка, і на коротку мить в підземеллях ставало світліше.

Не стояти, адже душогуб може піти далі. Він повільно рухався мокрим піском, залишаючи відбитки власних ніг. Один із чоботів розлісся.

«Більше жодних містичних тіней, ти — просто людина», — думав про себе Іман, — «Ти не можеш бачити в темноті, у тебе теж іде кров. Ти теж боїшся та чекаєш нападу. Теж знесилений».

Хотілося знову побачити ті темні лінії перед очима, що вели до чужої душі. Їх не вистачало.

Крап. Щось прошелестіло зверху, можливо, летючі миші. Іман ще раз напружився, хоча сил залишалося все менше. Фіолетові узори, кров, що циркулює чужою головою та серцем. Жевріє. Переміщується... Вправо. Далі наверх кудись.

«А ось тепер у мене є маленька перевага».

* * *

Іман видерся вгору по камінню. Ріка залишилась внизу, тут було вище і світліше. Ветеран відчув впевненість — тепер опонент не зможе накинутися зненацька. А він — зможе. Хоча ворог всіляко плутав сліди, намагався не залишати більше відбитків взуття на піску.

Бордові смуги то згасали, то знову з’являлися. Не вистачало концентрації, воно й не дивно. Голова розтріскувалася від спалахів болю. Те, що залишилося від вуха, повністю задеревіло. Тиснуло в грудях щось холодне. Це — рана, яку встиг нанести душогуб. Не глибока.

Сильно сповільнювала саме втома, вони з Даніелем подолали довгий шлях після Джинпорту, і точно не так ветеран уявляв собі сьогоднішній день. Він вже давно не їв та не пив.

Душогуб тим часом тягнувся наверх, прагнув покинути печеру. Іман видерся ще вище; це переслідування потрібно завершувати.

Спалахнуло. Однак чи було це в голові ветерана, чи насправді... Убивця винирнув нізвідки та спробував збити Імана. Той відреагував різко. Вдарив ятаганом назустріч.

І влучив.

Блиснуло зліва, Іман відсторонився. Лезо ковзнуло біля шиї. Зашурхотіло знову, і безліч швидких ударів посипалося на солдата. Ця атака була повна відчаю та злоби. Цього разу відступати вже довелося Іману. 

Декілька разів леза клинків боляче різанули передпліччя та пальці руки. Прямо між фалангами. І по кисті, де сухожилля... Ятаган ледь не випав, однак Іману вдалося його втримати.

І оборону — теж. 

Ворог продовжував наступ. Клинок вдарив у ліве плече і відразу ж ковзнув обличчям, не влучивши в шию.

Хустину адепта перекосило набік, з лоба швидко полилася кров. Видимість і так була поганою, а зараз — і поготів. Рятуючись, Іман провів декілька відчайдушних контратак. 

І знову влучив.

Від утоми його рухи втратили грацію та точність. Порізані руки оніміли, вже майже не контролювали ятаган. Однак і душогубові дісталося, тому що той знову зник.

Пульс. Біль. Швидко змінити положення, притулитися до мокрої стіни.

Тиша.

Він стягнув хустку з голови, протер нею обличчя та викинув. З плеча теж цідило гаряче. Рукам — кінець. Великим зусиллям волі Іман склав пальці до купи та стиснув у кулак.

Вони помінялися ролями — ветеран тепер тікав. Намагався вилізти на світло, повернутися назад в джунглі, оскільки тут було два шляхи, або знову вниз, в темноту, або наверх. Долаючи власну виснаженість, Іман зосередився на тілесних відчуттях. Пропустив через розум біль у плечі та в руках.

Цього разу рани були вкрай неприємні…

Іман напружив усі м'язи й розум, проговорив подумки заклинання відновлення. Воно належало до магічної школи життя і повинно було трохи затягнути рану. Виграти час.

Сірий морок печери пробив сіро-блакитний спалах. Ледь помітний, зовсім слабкий. Пальці зарухалися активніше. Заклинання почало діяти, а Іман продовжив видератися вище.

Діставшись наверх, чоловік пройшов ще десяток надзвичайно довгих метрів, і опинився в епіцентрі страшенної бурі. Вийшов з печери прямо в зливу.

Джунглі потопали, дощ, здавалося, хоче забити людство в землю. Небес не видно. Знову загуркотіло зверху. 

Душогуб Ордену теж з’явився позаду, він більше не ховався. Теж виглядав кепсько та рукою тримався за правий бік. Сильно кульгав, стікаючи червоним.

«Ось так, шакале. Добре отримав».

І тепер Іман міг краще розгледіти опонента — цей виродок був трохи молодшим, одягнутим у чорну броню та темний плащ з капюшоном. Все це настільки брудне, що вгадати початкові кольори було неможливо.

Очі близько посаджені, здається, каро-зелені. Широке підборіддя, що випирає вперед. Ніс горбинкою. А погляд — байдужий, так дивиться душогуб, наче через товсте скло.

Скажена тварюка, що не може без крові.

Іман повинен був бачити очі ворога та його лице у всіх деталях. Так має бути. Цьому навіть буря не завадить. Тому що попереду їх жде смертельний двобій.

— Артефакт... Віддай... І йди! — крикнув Іман, поки грім знову не вдарив на небесах.

Душогуб вперся ногою в болото. Важко задихав. Клинки в його руках мали геть кепський вигляд; роз’їджені тропічними рослинами, через які йому довелося пробиратися, більш тупі, ніж потрібно.

Чоловіки дивилися один на одного. Обоє розуміли, що закінчення у цього протистояння може бути тільки одне.

* * *

Убивця Ордену зробив кілька кроків вперед, з його тіла все сильніше текла кров, на броні проглядалися бурі плями. І це тішило.

— Давай інакше. Скажи про артефакти! Чого хотів Канітар, що ви робили? Я не вб’ю тебе, якщо скажеш!

Наївно як. Отже, він сам не до кінця розуміє, що забрав. Тепер намагається збагнути.

— Самовпевнений як для трупа, — Іман посміхнувся. Кров продовжувала витікати з тіла, але теплий дощ швидко змивав її геть, — ти вже нікуди не підеш.

Ветеран був зовсім спокійним, коли говорив такі слова. Це не були погрози, чи бравада. Він просто знав, що не може дозволити цьому шакалу з Ордену покинути джунглі.

Він розпочав свою останню атаку. Знав, що на ще одну просто сил не вистачить. Стиснувши ятаган, як міг, Іман наніс кілька ударів, і знову лезо гепнулося об броню душогуба. Цього разу сильніше. Бризнуло червоним.

Цей бій не виглядав красиво, радше нагадував брудну метушню в болоті; опонент втратив рівновагу, почав падати. Іман спробував добити його, але убивця відбив ятаган одним із кинджалів, а другий ледь не забив Іману під ребра. Всього на сантиметр прогадав...

Ятаган випав з рук, понівечені пальці більше не могли утримувати зброю. От і все, передпліччя втратили чутливість. Що далі? Перехитрити шакала? Не встигне.

А от зробити те, чого той не очікує — варіант. Ветеран ще раз зміг зібрати посічені фаланги пальців у кулак і кинувся в лобову атаку. Кинувся не бездумно, а перш за все відхилив корпус вбік, щоб прибрати власну голову з лінії атаки.

Наніс прямий лівою прямо в ніс. Одразу змістився в бік. І одночасно з цим — відчув, як ворог б’є його кинджалом в тулуб. Затуплене лезо входило як шматок деревини. Із сильним поштовхом, болісно. Солдат загарчав.

Він ще зміг перенести вагу тіла на ліву ногу та вдарити боковим справа. Втрапив у скроню. Разом з цим — лезо ворожого клинка впилося в груди. Іман перехопив клинок. Штовхнув опонента — той ледь не покотився вниз. Клинки розлетілися.

Лівий удар знизу теж пройшов правильно — прилетіло прямісінько в щелепу. Вбивця ошелешений, обм’як.

Іман зовсім не думав, що буде далі, чи як врятуватися. З живота лилася кров, і таку кровотечу самостійно не зупиниш. По правді, її навряд чи взагалі спинити реально.

Кінець.

Сили закінчилися. Як фізичні, так і ментальні. Душогуб Ордену злісно виплюнув червону слину в брудну калюжу. Та почав бити у відповідь.

* * *

Падіння, багнюка в обличчя. А зверху вже повисло закривлене лице. Вода з неба заливала очі.

— Що за книга була?! У Канітара! Що в домі... Робили?! Говори!

Важкий кулак розчавив носовий хрящ, далі ударив ще раз. Душогуб зміг повернути собі зброю і тепер притискав затуплене лезо до горлянки Імана.

— Що ви робили там!? Чим займались?! Ну?! Дух облегши!

Які відповіді хоче почути цей дресирований звір фанатиків? Правда його цікавить? Навряд. Таким її не треба насправді. Їм потрібні лишень підтвердження власних уявлень.

Всі маги — зло, так? Що там ще?

Кинджал втискає кадик у напружену шию. Іман привідкриває вуста, щоб впустити всередину трохи дощу. 

Кожен, хто вивчає таємні науки, прагне завоювати світ? Поневолити людей?

— Ми… Шукали сили… Стати сильніше… Могутність… Я… Хочу могутності… Канітар обіцяв… захопити… місто.

Каламутну воду з рота ветерана тепер виштовхувала кров, далі говорити було важко. Стільки болю, стільки люті закипало в серці Імана, стільки незроблених справ і образи. Лють ще поки пекла. Не дала втратити свідомість.

Сила, захоплення міста; Іман озвучував нісенітниці, бо знав, що воно легко впишеться у світогляд ворога. Не хотілося закінчувати власне життя, відкриваючи душу перед шакалом. 

Все цілком логічно. Зібралося більше десятка хворих на голову молодих і не дуже людей, які вирішили за допомогою магії стати повелителями світу. Зібрати армію і взяти під контроль місто.

А насправді не цікавили Імана ні могутність, ні примарна влада, ні купи золота. Найбільше він хотів повернути свою донечку й дружину. Єдиних по-справжньому дорогих людей, яких забрала епідемія декілька років тому, коли він воював на далеких островах.

Повернувся додому — а від їхнього містечка тільки порожні вулиці залишилися. Практично всі жителі померли, оселі їх розграбували.

І не стало його коханих дівчат. Його єдині, його милі усмішки, його причина не звихнутися на тій довбаній бійні, звідки він повернувся...

Чи став би слухати цю історію душогуб? Нащо?

Дієро Канітар пообіцяв допомогти. Воз’єднання з сім’єю можна зробити, але для цього треба довго навчатися. Чаклун показав, що володіє таємними заклинаннями. Запевняв, що знає про речі, якими ніхто не користувався вже декілька століть.

— Ти зможеш знову чути їхні голоси, Імане. Бережи поки їх у пам’яті, а скоро — повернеш дівчат. Артефакти це зроблять. Я знаю, про що кажу...

Тому Іман і повірив. Обличчя все ще тримало на собі скептичну маску, а серце вже зрадницьки гаратало. Тому й запалився він життям у новій сім’ї. Тому так відчайдушно намагався повернути книгу Дієро Канітара. Адже саме в книгу наставник записував усі свої знання та секрети.

Всі залишки болю та відчаю перетворилися на холодний колючий шар десь під серцем. Стало одночасно холодно й гаряче, затремтіли порізані руки. Забилася в ранах кров, проливаючись назовні.

Між викривленими порізаними пальцями почав утворюватися лід, блиснув недобрий вогник у темних очах ветерана. І з останніх своїх сил він вдарив душогуба.

Ударна хвиля з льоду та вогню розірвала щось у тулубі. Прорвалася десь із живота та грудної клітки, обпалюючи самого Імана. І виродок з закривавленим обличчям підлетів догори та вбік. Його тіло відразу зайнялося біло-блакитним полум’ям, що одночасно і заморожувало, і спалювало.

Іман незграбно обперся на лікті, перевернувся, сяк-так став навколішки. Він теж горів. Проте — значно менше.

Солдат піднявся з четвертої спроби. Опонент голосно гепнувся, довкола розлетілося болото. Він кричав від болю та тримався за обличчя. Воно димілося, розпечений лід продовжував парувати. Переламаний ніс, якби міг дихати, то вловив би різкий запах гарі.

Залишки броні вбивці перетворювалися на лахміття, обгорали. Шматки тканини пролізали назовні. А Іман зробив кілька важких кроків уперед, щоб довершити справу.

Виштовхати шакала вниз, щоб той покотився по каменюках зі стрімкого пагорба. Однією рукою притримуючи рану, а іншу виставивши вперед, він кинувся на убивцю.

Той в останню мить змістився.

Не вистачило всього трохи...

Він вгатив Іману в спину тупий клинок. Після цього вдарив його по нозі та вже сам штовхнув униз.

Іман летів додолу, прямісінько в прірву, на гострі каміння.

Обличчя зустріла вода з неба. Сповільнилося все навколо, Іман не міг відчувати більше опори. Все линув, і линув…

Згадалося на мить, як він жартома підкидував догори свою донечку, коли та була немовлям. Доця усміхалася — вона завжди знала, що тато її спіймає. І вона не розіб’ється. Чоловік намагався давати малечі все те, чого був позбавлений в дитинстві. Його самого ніхто ніколи не підкидав догори, ніхто не грався з малюком Іманом.

Все лив дощ, тільки сильніше ставав. Гроза розколювала небо розгалуженими стрілами. Солдат більше не бачив бурі. Він розумів, що його самого зараз ніхто не спіймає.

За мить до того, як розбитися об каміння та віддати душу джунглям, запалений розум ветерана раптом збагнув, що він нарешті зустрінеться зі своїми дівчатами. І весь цей бруд, кров з вухом на зеленому листку, навчання магії, Дієро Канітар та вбивця з кинджалами, все це залишаться десь тут, у брудних водах...

А сам він нарешті віднайде спокій.