Лінії

Наступного дня Мартін, як і планував, відправився до портового міста. Його команда збільшилася та оновила склад; так Філнар залишився в Місті Тіней разом із більшою частиною зроблених під час допитів записів. Слідопит — досвідчений, на нього можна було залишити Тайріс із Фенріксом.

Побратими викопали всіх мерців та підтвердили, що два степовики є серед них. Ймовірно, Даніель казав правду.

Ібрагім Нуратдін, учень Канітара міг бути джерелом сюрпризів та небезпек. Сам чаклун цілком міг залягти на дно в Джинпорті. Тому треба бути готовим до всього. В Ордені це теж розуміли, тому й зібрали великий ударний кулак із бійців.

— Рий далі тут. Витягни на білий світ цю Кеїшу. І тих інших зі списку, кого не знайшли. У всьому слухаєш Філнара. За будинком пильнуй. Я тобі нічого не гарантую, але якщо буде пуття — може, замовлю слово перед настоятелями за тебе. Ага?

— Я все розумію, Мартіне. Ну. Все буде чітко, тельбухами своїми клянуся. Ти ж бачиш, гвардійців підтягнули, ще сьогодні з парочкою типів поговорю. Все виправлю!

— Виправляй, Аджаре. Аби тебе міняти не довелося.

Так, проспавши всього декілька годин у таверні, Мартін з групою покинули Місто Тіней. Спеки можна не боятися, адже сезон дощів завжди приносив незвично холодний вітер для тропіків та важке сіре небо; навколо буяла зелена осінь.

Дороги геть порозмивало, повсюди розляглося болото та бруд. Багато караванників припиняли їздити, чекали кращої погоди, щоб закінчився хворобливий сезон.

Тому шлях для Мартіна був неприємним та важким. Він зайняв декілька днів. Тропічна земля нагадувала густе тісто, що жадібно поглинало взуття, а мокре вологе повітря змішувалося з запахом гнилі, бруду, сирої зелені.

З твердим наміром вичистити Джинпорт від практикантів, Мартін ступив своїм важким черевиком на мокрий ґрунт та зробив ще один крок. Він не сумнівався, що попереду — протистояння. 

* * *

— Ласкаво-ласкаво просимо, друзі наші мірасейські! — підкреслено привітався та усміхнувся Кіготь.

Його головорізи стояли поряд, схрестивши руки на грудях. Злісне дно брудного міста, а не люди. Голос цього пройдисвіта звучав так, ніби піски Джитт-Ілару здерли з нього усі залишки щирості. Саме з такими особами Ордену й доводиться працювати. Ця місія не буде винятком.

Неприємний чоловік одразу не сподобався Мартіну. Чого можна сподіватися від піратів та розбійників? А нічого не вдієш, тут і так важко з союзниками.

— Угу. Дякую, — похмуро відповів Мартін та скривився від чергового приступу головного болю. Дощ все продовжував падати з неба, а сам боєць занедужав. Взагалі частина команди тепер шморгала носом та покашлювала час від часу. Тому бажання знайти й задушити голими руками Дієро Канітара тільки зростало.

Кіготь — ватажок однієї з багатьох банд портового міста — повинен був ввести Мартіна в курс справ, розповісти про Ібрагіма Нуратдіна. Зупинилася ж група прибульців у плаваючій таверні з красномовною назвою «Фатальний випадок». Стара посудина, що більше не ходила в далекі плавання, була перероблена в заклад для веселощів та відпочинку. Щоправда, зараз всередині не було жодних гостей, не лунала музика. Все тут виглядало занедбаним. Дошки зловісно поскрипували від кожного кроку та руху морських хвиль. Павутиння звисало по темних закутках під стелею. Жевріло тьмяне світло брудних ламп. Вився запах солоної води, змішаний з пилюкою.

Відпочинок справді був потрібен — дорога не видалась надто довгою, проте через постійну зливу всі почували себе паршиво, особливо молодняк. Незагартованих бійців тут було мало, однак і це дратувало Мартіна. Не та справа, щоб молодим досвіду набиратися... 

Потрібно перевести подих та переодягнутися, наповнити шлунок.

Власне, поки більша частина побратимів приходила до тями, Мартін вже бесідував з агентом. Кіготь запевняв, що нічого не чув про прибуття жодного чаклуна. А от щодо Нуратдіна — є така людина.

— Від Аджара на днях листа одержав. Знаю, що вам Ібрагім Два Удари потрібен. Ми тут повітря просто так не переганяли, підготувалися до вашого приходу. 

— Два Удари? — перепитав Мартін, намагаючись не показувати співрозмовнику свого стану. Їх залишили сам на сам біля напівтемного бару. Довкола — ні душі, судно похитувалося на хвилях. Спільники Кігтя піднялися догори, на палубу. Самотні приміщення проковтував морок. Виходило, розбійники виділили на їхнє розміщення цілий корабель-таверну.

Мартін і сам планував перепочити, але спершу — поговорити про справу. Його все більше напружував підкреслено ввічливий говір цього покидька.

— Так він себе називає. Кажуть люди, що з двох ударів вибиває будь-кого в броні. Шаблі він свої любить дуже.

— Ага. Шаблі, кажеш. А магія?

— Та яка там магія. Він навряд чи вміє добре читати. Як і всі ми тут. Це ж ви з Мірасеї прийшли нас просвітлювати, еге ж?

Криві зуби Кігтя знову вигнули йому рот у щось схоже на вишкір. Мартін стримав себе, щоб продовжити діалог. Зараз не час був псувати стосунки. А от потім...

— Нам треба його взяти живим. Обшукати все його. Що скажеш про банду Нуратдіна? Скільки людей?

— Десятки два точно постійсно з ним... Хлопці серйозні, вони увесь Зелений берег тримають. Всі в місті знають Два Удари. Ми з ними не контактуємо майже. Інтереси не перетинаються.

Умовно портове місто було прийнято ділити на декілька частин: Синій, Зелений, та Золотий берег. Кожен з цих берегів мав свій причал та гарно розбудоване узбережжя, куди достойній людині навіть посеред білого дня страшно зайти.

І якщо в Тіньовому місті гвардія все ж володіла вагою та владою, то Джинпорт — прихисток для повного безладу у всіх сенсах. Варта тут своя була, і управитель свій проживав при розкішному дворі, так. Але реальна влада в руках інших осіб знаходилася; Джинпорт був державою в державі. Власне, як і більшість великих міст Джитт-Ілару. Тільки яскравіше. Гостріше.

— …в Ордені розумні люди, то ви ж розумієте, що прямий бій небажаний? Є інші способи. Можна Ібрагіма за горялку по-іншому взяти. Ризик буде, так... Коротше, ми допомагаємо вам розібратися з вашими магічними загадками, отримуєте свого Нуратдіна в теплі ручки. А ми — забираємо все інше.

— І весь Зелений берег? — посміхнувся Мартін.

— Хоча б їхню шхуну для початку, а там розберемося. Взаємовигідно ж, ага?

— А хіба ти не казав, що ваші інтереси з Нуратдіном не перетинаються?

— Ось і перетнуться, — продовжуючи посміхатися, Кіготь знизав плечима. — Життя як море. Змінюється постійно!

Звичайно, це принесе вигоду його банді. Два Удари — конкурент, якого б було добре викинути за борт. Буквально. Кіготь хоче вибратися врешті зі свого закутка на Золотому березі.

— Що пропонуєш?

— Ви озброєні. Ні, ну мої хлопці теж не мух тут ловлять, але... 

Було вже близько опівдня, коли розбійник пояснив все у всіх деталях. Мовляв, через пару годин до таверни прибудуть всі люди, на кого може розраховувати Кіготь. За всіма членами команди вже відправлено гонця.

Далі — всі, звісно під керівництвом Мартіна, продумають план нападу. Нападати будуть глибоко вночі. Нуратдін з поплічниками постійно на власній шхуні сидить. Принаймні — зараз корабель точно на якорі. Та й місцеві теревенили всі як один, що Два Удари знову в Джинпорті, нікуди поки не зникав.

— З трьох сторін підберемося на човнах. Тут сама природа допоможе, дощ усі шуми сховає. Лишень би не штормило. А взагалі... Ну так скажу, в команді Ібрагіма є один небайдужий пан. Він піде на співпрацю. Це теж обговоримо. А зараз пропоную вам з дороги перепочити. Можу підказати стосовно пожерти-попити. Га?

Мартін заперечно закивав головою та зітхнув. Самопочуття різко погіршилося та відбило увесь апетит. Тільки б до ліжка зараз дійти та поспати трохи.

— Самі розберемось. Якщо щось потрібно буде, то скажемо. Ти ж не збираєшся поки нікуди втікати?

— Втікати? — Кіготь знову вишкірився. — Ні-і, так ми не робимо. Мої хлопці тут, весь час на кораблі. Якщо що, то їм кажіть. А як прогулятися захочете — он вам вся берегова лінія. Крамниці, корчма.

— Добре. Тоді все так і робимо — збирай людей, зустрічаємось тут о шостій. Ми теж будемо готові. План твій поки звучить непогано, але ми його доповнимо.

— Звичайно! — запевнив Кіготь. — Я взагалі радий, що інтерес вашого Ордену співпав із перспективою для мене. Може, поїсте таки? У нас тут все підготовлено... 

— Може. Але потім давай.

Кіготь придивився до Мартіна. Почав обережно:

— Ви трохи маєте вигляд утопленика. Застуда? Чи інша лихоманка?

— Застуда, застуда, — відмахнувся Мартін. Він розумів, що приховувати набряклий ніс та сльози в очах уже неможливо.

— Я зіллявара попрошу, він настоянку підготує. На ноги підійме за годину.

— Не-а, Кіготь, не буду я пити місцевої бовтанки. Займися своїми людьми, а я про здоров’я своє сам подбаю.

Кіготь лише знизав плечима, але в його очах промайнув недобрий вогник. Мартін розвернувся і пішов до каюти. Його трохи хитало.

— Сезон дощів… — кивнув розбійник, удаючи співчуття. — Ми-то народ місцевий, ми звиклі. Вам-от важче!

— Ага, — буркнув у відповідь Мартін, увійшовши всередину малої кімнатки, де планував відпочити.

Сівши на ліжко, він дістав із сумки невеличку скляну пляшку. Відкрив. Всмоктав у себе гірку як жовч рідину та закашлявся. Еліксир повинен зняти жар за години дві. Жодної бадьорості не додалося — голову наче мокрим хутром обмотали, вуха заклало.

— Срані тропіки...

І агент місцевий мерзенним був. Мартін не зустрічав його раніше, може, в цьому справа? Недовіра до нового? А з іншого боку — то що, не їсти та не пити тепер у Джинпорті взагалі? Чекати підступу усюди? Ну це й так зрозуміло, але зараз проти Ордену грав новий ворог — паскудна простуда.

А якщо пірати й забажають отруїти їх, то спробують знайти способи так чи інакше. Врешті — родина цього Кігтя й так під наглядом. Один рух зробить проти Ордену, настоятелі швидко йому відправлять звісточку. Жорстку. З такими особами інакше не можна... 

Ще раніше Мартін віддав наказ побратимам їсти не у цій таверні, а краще прогулятися береговою лінією. Звісно, розділившись. Заодно й послухати, що там люди балакають.

Словом, шести годин було достатньо, щоб зібрати докупи всіх та підготуватися до нічного нападу.

Перед тим як лягти, Мартін все ж змінив одяг, доїв власні припаси. Не прибрана каюта «Фатального випадку» заколисувала. Все, що пропонував агент — мало сенс. Одними лишень силами Ордену Нуратдіна не візьмеш. Чужа земля, чужі правила.

Частина команди теж не покидала свої кімнатки — вони пили мікстури та дрімали по черзі. Це були надійні хлопці та дівчата — жодних загравань з алкоголем зараз на кораблі не відбувалося. Так вважав Мартін.

Заснути під легке колихання судна вдалося практично відразу. Однак сон цей був важким, не схожим на здоровий.

* * *

Каюта тихо хиталася на воді, потріскували дошки, знаменуючи наближення загрози. І серце заходилося все швидше. 

Марилися Мартіну джунглі, що тонули в болоті. Багно провалювалося донизу, ставало прозорим. Перетворювалося на море. З неба все падав дощ, шумів він не тільки по палубі корабля, а й над тропічним лісом. Над цілим світом лилася вода.

А далі з’явився старий друг. Кацу снився рідко, проте кожного разу це було до біди.

Скільки ж років минуло...

Молодий воїн Ордену не змінився зовсім, не постарів. Стоїть у своїй броні, як і колись. Волосся зібрав у хвіст, катану дістав. Похмурий. Вода все заливає погляд, і розгледіти Кацу стає важче. І навіть крізь цю воду Мартін відчував напругу товариша.

Він підійшов ближче, оминаючи воду під ногами. Все хотів запитати щось у Кацу, проте щоразу як Мартін відкривав рот, туди заштовхувалися потоки небесної води. Чоловік захлинався, його все дерло в горлянці... Дерло, і...

Пробудження було як спалах. Мартін розплющив очі та відразу зрозумів, що хтось увійшов до каюти, бо заскрипіли двері. Мить — Мартін підвівся на лікті та майже скочив на ноги. Зупинив його заряджений арбалет в руках незнайомця.

— Тихо. Поводь себе спокійно, і твої цуценята не постраждають. Будеш хоробритися — всім горлянки поріжемо. Кивни, якщо зрозумів.

В свідомості швидко промайнуло багато думок, однак ні за одну вчепитися він не встиг. Одна ніздря не дихала зовсім. Десь у головній залі корабля звучали спокійні чоловічі голоси. І вони не належали нікому знайомому.