Лінії

Пара кинджалів, бурдюк з водою, трохи їжі. Більшого мені давно вже не треба в дорозі. Я вийшов перед сходом сонця, коли темінь із лісу ще обдувала холодним вітром наш монастир. Але вже кликала мене.

Я ковзнув у чагарник, примарою пронісся над густою травою. Ці місцини мене ще з дитинства знають; два дні — і я вийду до Західного шляху. Довгий торговий маршрут, що з’єднує Мірасею та Джитт-Ілар. Там я й розраховував приєднатися до одного з караванів, щоб подолати частину дороги разом з мандрівними торговцями.

Пам’ятаю, як старий Джереом хотів навчити мене носити з собою хоча б кілька каменів-хранителів. Вони здатні захистити від магії, зрівняти шанси з практикантами в відкритому бою. Колись Орден сам цурався їх — а згодом кожного вихованця почав привчати носити такі. Зі мною ж воно не вдалося. Чому? Бо вселяють ці камінці хибне почуття безпеки.

І річ тут не тільки в тому, що, якщо замислитися, то обереги є теж втіленням магії. З якою ми повинні боротися у всіх її виявленнях... Просто на мить розслабишся, повіриш у власну невразливість, стискаючи в руках такий камінь — і ти згинув.

Єдиний спосіб залишитися цілим у бою з противником, що справді володіє магією, — це застати його зненацька. Так я працював роками, врешті, майстер облишив мене, махнувши рукою.

— Це інше, — казав майстер, — ми боремося з ворогом його ж зброєю. Поезія ж, поезія. На війні усі методи годяться. Тобі що, тепер клинками не битися, бо вороги їх теж використовують?..

Якщо Джереом був серйозним у своєму намірі, то вже скоро я зможу проводити тихі чаювання хоч щовечора. Більше жодних завдань — лишень дерева. Інколи ще Хотч зайде в шахмати перекинутися.

Великі міста, малі міста, села... Всюди одне й те ж. Люди такі ж слабкі та заблукалі у гріху. Додому мене завжди тягне, до монастиря. Хоча, в різних куточках материка я маю контакти, міг би трохи пожити навіть за межами Мірасеї. Будь де.

Монастир лежав у Мірійському нагір’ї, на рівнині, оточеній лісом та крутими скелями. Хороше розташування, щоб жоден мандрівник не міг пролізти випадково. Високий підйом, важко дістатися. Чудово.

Поряд із лісом — кілька дрібних поселень. Люди, що жили там, знали про монастир, звісно. Дехто навіть підіймався до нас як паломник. З’являлися вони біля воріт, молилися. А далі — наша охорона їх проганяла. Тому що могли це й не зовсім паломники прийти.

Багато пліток поширювалося, ясна річ: ми були збіговиськом найманців, особистою армією короля Мірасеї, сектою заколотників... Що не знає народ — завше додумає.

Практики, пов’язані з чарами та чаклуванням, суворо заборонені в Мірасеї. Однак це не зупиняє зацікавлених ідіотів від експериментів... Іноді в процесі такого навчання чарівник отримує травми, стає калікою або просто божеволіє. Інколи — перетворюється на загрозу. Адже не можна почуватися в безпеці, коли десь поряд ходить той, хто здатен вмить випалити тебе та зруйнувати твій дім. Зробити це буквально.

Тільки людина оволодіє чарами хоча б трохи — відчуває власну невразливість. Менше мислить, більше покладається на себе. Сюди ж додаються звичайні людські пиха, заздрощі... Словом, достатньо побачити потім обвуглені тіла дітей чи зруйноване селище, щоб зненавидіти магію. І ніхто не може зупинити таких божевільних. Жодна міська варта.

Літо навколо причесало природу зеленню. Перші промені вже пробивалися крізь темінь сонного лісу. Тут, внизу, повітря здавалося важчим. Надто давно я не виходив за межі монастиря, і тепер навіть дихалося мені незвично.

Десь за дві години я залишив за спиною вітряні гори й узяв напрямок на південь. У цих лісах мені могли трапитися лише поодинокі мисливці та не надто агресивні звірі.

Крокував я швидко й легко, намагаючись не втрачати з виду орієнтири; тут проходили наші тренування в далекій юності, десь тут ми з Хотчем уперше колись товкли одне одному морди…

Так і почалася моя дорога до Джитт-Ілару.

* * *

Наступного ранку я зрозумів, що рухаюся швидше, ніж очікував, а отже, коліно дійсно в нормі. Воно не турбувало мене ні під час коротких привалів, ні після сну на розгалуженому дереві. Я ніколи не носив із собою спального мішка, а спати в зовсім невідповідних позах давно навчився. Проте заснути швидко не зміг — чи то спів нічних птахів заважав, чи то за пів року я таки надто звик до ліжка.

Розм’як.

Дорога продовжувалась — в’яленого м’яса та води в бурдюках стало менше. Я перейшов вбрід ріку, залишив позаду ліс. Червень видався досить теплим.

Через високий темп трохи втомився під кінець другого дня, тому вирішив заночувати в самотній нічліжці біля дороги. За нею починалися пагорби, а за пагорбами — торгові шляхи. Таверна Товстуна Гвіна стоїть тут не так уже й давно, я її не пам’ятав. Місце тихе, навряд чи багато постояльців зупиняються.

Обабіч нічліжки — мала конюшня та дерев’яний будиночок. Лазня, мабуть. Біля входу до таверни жваво розмовляли чоловіки; по кремезній фігурі одного з них я зрозумів, що це охоронець. Помітивши мене, замовкли. Я натягнув усмішку на обличчя, підійшов ближче:

— Добридень. Мені б поїсти та переночувати.

— І тобі доброго. Заходь, Гвін — за стійкою.

Бородатий мужик швидко зміряв мене поглядом, кивнув, пропустив уперед. А ще за кілька секунд, як я увійшов досередини, їхня розмова продовжилася.

У самій таверні було темно й тісно, денне світло погано проникало крізь маленькі вузькі вікна. Всього кілька столів всередині. Сходи наверх. І стійка. Відносно чисто.

Власник закладу, Гвін, стояв за стійкою, байдуже дивлячись на мене дрібними, як намистини. Його руки швидко дістали звідкись знизу склянку, чарку, тарілку зі шматочками чорного хліба, все це з’явилося переді мною.

— Добридень. Мені б поїсти, поповнити запас води та переночувати до завтра. Кімната буде?

— Знайдеться. П’ятдесят монет. Воду поповню безкоштовно, чаю також дам. З їжі зараз вариться овочевий суп, є м’ясне рагу. Смажена яловичина з рисом. Можемо підсмажити яйця. Пиво, сидр є.

П’ятдесят монет за це? Грабунок. За такі гроші можна було б хороший готель собі винайняти, якби я деінде був. Ще й на їжу б вистачило. От виродок.

Вголос я нічого не сказав — вибір невеликий, а продовжувати шлях не хотілося зовсім.

До ніздрів прокрався запах з кухні, я остаточно передумав сперечатися. Кухня була одразу за спиною Гвіна, двері прочинені...

— Підходить. Мені рагу і суп. Чай буду. Лазню розтопите?

У відповідь Гвін загарчав і щось пробурмотів собі під ніс. Повільно пішов на кухню. Мабуть, погодився.

Їжа в Товстуна Гвіна виявилася цілком доброю, тому втрачених монет було шкода трохи менше. Я швидко впорався з трапезою та наповнив бурдюки свіжою водою. Гвін не зводив із мене очей — боявся, що вкраду посуд, точно. Охоронець, який до цього стояв біля входу, допомагав розтопити лазню.

Помив тіло. Спробував розслабитися в теплій воді, прикривши очі. Кров’ю наповнилися мої ноги, розширилися судини. Хто знає, коли наступного разу я зможу ось так відпочити?

Грубі риси обличчя і маленькі чорні очі видавали в охоронцеві прямого родича Товстуна Гвіна. Таку схожість важко вважати збігом.

— На другому поверсі, другі двері праворуч. Ліжко трохи скрипить. Усе чисте.

Я кивнув, приймаючи ключ з маленької долоні власника таверни. Вода освіжила тіло й думки, живіт був повний; хороший стан.

Якщо все буде добре, завтра я зустріну якийсь караван та за невелику плату приєднаюся до нього. Я вже збирався прямувати до сходів, як раптом двері до нічліжки розчахнулися — всередину зайшло двоє. Ті самі, яких я бачив на вулиці напередодні. Напевно, постояльці.

— Ей, друже!

Звернення до мене. Обертаюся. Звичайні трудяги, молодий та старший.

— Давай до нас у карти та й по пиву, вечір уже, — запропонував один, кивнувши в бік столика в самому кутку.

— Ні, дякую, я спати.

— Та ми не на гроші, не бійся. Просто посидіти, побалакати. Чи щось не так?

Не потрібен вам такий товариш по чарці.

— Та ні, мужики, пограв би й випив, але мені зранку в дорогу, караван чекає. Тому треба бути свіжим, — відмахнувся я, винувато усміхаючись.

Мені щось відповіли, але що — я вже не хотів чути. Піднявся дороги, знайшов другі двері праворуч, як велів Гвін, відкрив їх виданим ключем.

Тут, нагорі, так само тісно, як і внизу. Здавалося, дах і стіни ось-ось зімкнуться й розчавлять. З іншого боку, менше простору, значить, я зможу контролювати більше простору в разі чого.

Добре б жодного «в разі чого» за ніч не сталося.

Один із кинджалів я поклав під подушку, а на ручку дверей — чобіт. Точно почую будь-який рух.

На скрипучому ліжку лежалося твердо, однак сон прийшов без затримок. Вже практично не чув я ні гри на першому поверсі, ні того, як пульсує коліно. Наче передчуваючи щось.

* * *

Перед відходом — поповнив запаси їжі. Гвін знову мене обібрав, хоча м’ясо та пиріжки виглядали цілком гарно. Легко вклонившись цьому тхореві, я уявив, як його щелепа хрускотить в мене під кулаком. І від цього полегшало. 

Вийшов я раннім ранком, сонний Гвін трохи сумно протирав стійку, його охоронець дрімав на стільці біля дверей.

Мені залишалося перейти пагорби. Востаннє я відвідував Джитт-Ілар досить давно. Роки біжать… Нічого там не змінилося, я впевнений. Джунглі, волога, контрабанда. Безлад, чорний ринок. Чудове місце, щоб розчинитися.

Адепти заборонених практик завжди обирають один з двох варіантів: або якомога далі втекти, заховатися від світу — або навпаки, розчинитися в натовпі. Бути мирянином, інколи навіть сімейним та нормальним членом суспільства. І не завжди легко розпізнати таку особу.

Тут і потрібна моя робота — шукати голки в копицях сіна. Виділити практикуючого, розпізнати особливе обличчя в неособливому натовпі. Помилятися при цьому не можна, хиби коштують надто дорого.

Цього разу в мене є все, і навіть більше: ім’я, приблизне місцезнаходження, опис зовнішності, життєвий шлях...

Джереом сказав достатньо. Хоча, пройшло багато часу. Людське тіло змінюється, тому Констанція зараз могла мати зовсім інший вигляд. І навіть хода її гордівлива могла змінитися.

Я піднявся на один із пагорбів, щоб розгледіти торговий шлях. Праворуч і ліворуч — безкраї поля, вдалині — сільські будиночки, великі ферми з млинами. Недалеко — кордон між Мірасеєю та Джитт-Іларом. Тут ще не ростуть пальми, але повітря вже інше, тепліше, навіть зараз, в ранковий час, я це відчував.

Перетинати пагорби, вкриті високою травою в ранковій росі, — не дуже приємно, проте так буде швидше.

Розмірковуючи ні про що і про все водночас, я раптом зупинився посеред поля. Що таке, чому? До дороги зовсім мало залишилося — пара кроків…

За спиною — тонка смуга лісу, що відділяла таверну від мого зору. А от попереду — хатина. Непримітна зовсім, вона майже вростала в землю, ховаючись в тіні високого дерева. Я уважно оглянув місцевість, знову придивився до будиночка. Тихо. Легкий вітер гойдає траву, сонце затягнуте невеликими хмарами. Десь гучно закукурікав півень, знаменуючи початок нового дня.

Такий самотній будиночок міг би стати непоганим притулком для когось. Раптом мене покликали ззаду:

— Ей, мандрівниче!

Я обернувся і побачив трьох. Гм. Прихисток… Наприклад, для групки бандитів. І справді, з боку торгового шляху ця хатина майже непомітна. З боку лісу — теж. Лишень кущі незрозумілої форми, звідки не глянь. А хто ж буде пильно вдивлятися, йдучи по своїх справах?

Час від часу хтось із мандрівників, певно, ночує в таверні Гвіна, а звідти одразу рушає до торгових шляхів. Зручна позиція для нападу на самотніх жертв. Цікаво, чи знає товстун про те, що поруч із його закладом оселилися грабіжники?

Знає, сучий син.

Вони йшли швидко, і вже за хвилю трійця бандитів наздогнала мене. Я не тікав. Той, що йшов посередині, почав доброзичливим і веселим тоном:

— Стривай-стривай, куди ж ти так поспішаєш? Як вітер несешся. Стривай.

— Що вам треба?

Можна було й не питати, лишень погляду на похмурі морди достатньо. Погано склепана броня, погані манери.

— Так, так, ти все правильно зрозумів. Знімай все, що маєш, викладай з кишень. Припаси там... Ну, рухайся! Віддавай і пішов нахрін звідси. Знімай сумку, — зовсім буденним голосом порадив мені молодий широкоплечий хлопець, наче проводив щоденну процедуру. Те, що мені дозволять піти після пограбування, викликало сумніви.

— Добре, хлопці. Все зроблю.

Я впевнився, що міцно стою ногами на землі, що коліна трохи зігнуті, а плечі розслаблені.

— Хлопці, в мене є золото. Я віддам вам все, залишу собі лише на дорогу. Їжа… Вибачте, самому нема що їсти, можу віддати половину. Там м’ясо і пиріжки. Монет вам вистачить, там хороша сума, правда. І мирно розійдемося. Ага?

Я все ще намагаюся. Хочу спокійно покинути Мірасею, не хочу конфлікту. Однак бачу, що спокійний тон лишень розбурхує цих собак. Один із бандитів посміхнувся одними губами, наблизився ще.

Отже, зробив свій вибір.