Лінії

Район степовиків не змінився, тільки галасливих людей стало менше через дощі. Де-не-де кіт, чи собака перебіжить вузькими вуличками, і все. А ще місцеві ховалися зараз як гризуни в норах, щоб зайвий раз не потрапити на очі Ордену.

Будинок, де жила Кеїша зі своїми здоровилами я знайшов майже відразу. Пам’ятав провулки, якими ходив разом з нею ще не так давно. Звичайно оглянути помешкання було б краще вночі, однак я відчував, що ще більше часу втратити не можна.

Я приховував своє обличчя хустиною, намагався ступати тихо, обходити воду та болото. За цією порожнечею, калюжами та сірістю могли ховатися пастки. Он пройшов якийсь огрядний дядько у важких чоботях, а он — і літня жінка з двома малими потягнула воза… На мене вони зиркнули, але й одразу інтерес втратили.

Вогке повітря наче не визначилося, чи сушити горло, чи душити воно повинно; забивало ніс, на кінчику язика з’явився присмак намулу. Я зробив ще кілька кроків, завернув ліворуч. І побачив знайому оселю.

Ще раз оглянувся, прислухався. Десь тріснуло щось, хтось пчихнув. Вуха налилися важким, почервоніли. На спині заворушилися мурахи. Передчуття.

Замок ламати не довелося — двері незамкнені. Я зайшов, прихиливши їх за собою. Зачинився всередині. Тут було темно й тихо, повітря сперте — так завжди у приміщеннях, які пустують без людей деякий час.

І жодної ознаки чужого перебування нещодавно. Чаклунських сюрпризів теж не видно. Вікна — як і раніше забиті товстими тканинами. Згадався мені солодкий дурман та дзвони у власній голові. Я зробив ще кілька кроків кімнатою. Швидко обшукав оселю. Кинув короткий погляд на закуток, де я приходив до тями після атаки Канітара.

Знову повернувся до кімнати. Навіть посуду не заховала Констанція після їхньої останньої трапези тієї ночі. Усі поверхні в домі вкривав пил.

Речі лежали на підлозі, ліфчик, пара шкарпеток. Панчохи. Взяв я ці речі до рук обережно, оглянув їх. Замислився. Або оселю обшукували, або сама Констанція поспішаючи покидала місто, збиралася в дорогу.

Було переслідування? Чи все ж вона прислухалась до моїх прохань і пішла з міста відразу?

На столі, поряд із тарілками, також лежала відкрита шкатулка, повна прикрас. Перстені, амулети… Все це залишалося на місці.

Трохи вагаючись, я обережно взяв декілька перснів та амулет із фіолетовим каменем посередині. Повинно допомогти. Якщо це працює з волоссям — то спрацює й з особистими речами Кеїші.

Всередині все стинулося, я рідко копирсався в речах чаклунів. Втім, з’явилася й надія.

Скриня з домашніми предметами та зброєю охоронців теж була на місці, і звідти не зникло нічого. Я запам’ятав нутрощі цього сховку — і ні, нічого з собою не забрала Констанція, жодного клинка.

Все. Немає куди вже очікувати далі. Я сів на стілець посеред кімнати, дістав зі своєї сумки олівець із волоссям дівчини. Підв’язав його до амулета. Додав до цього й кільце. І панчохи. Все тепер створювало єдиний возуло. Далі я знову спробував подумки заговорити до ворожки:

«Констанціє, ти жива?»

Нічого.

«Кеїшо. Це посланець. Я у Місті Тіней. Шукаю тебе. Дай знак».

Небо загриміло, відповідаючи мені замість дочки майстра. І знаменуючи те, що відбудеться далі. Кожна нова мить у цій оселі підводила мене ближче до того, щоб бути пійманим.

Хвилини тягнуться. Я все повторюю одне й теж, намагаюся зосередитися та опанувати тривогу.

Поскрипує стеля, стіни. Тут всюди люди. Тільки не видно їх. Дзенькнуло з неба знову краплями по даху.

І коли я вже ладен був зупинитися — десь всередині черепа тихо прозвучало.

«Жива».

Вкрай віддалено, я ледь упіймав ці слова.

«Викрали… Тримають в… Джинпорт. Синій… Допоможи».

І більше нічого. Я знову й знову запитував, почав говорити пошепки. Тиша. Розхвилювалося серце, пересохли губи. Холодок пройшовся під сорочкою.

Нутро цього будинку наче поступово нагрівалося, заважало дихати. Я хутко закинув речі чаклунки собі до сумки та раптом завмер. Нічого не привернуло моєї уваги, просто… Щось змінилося. Я напружився як тятива лука; сам не знаю, чому я затримав врешті повітря в легенях та повернувся до вхідних дверей.

Замка в цей момент щось торкнулося тонке й гостре.

Цок. Клац. Майже нечутно.

Проте я почув.

Знову клацнуло, і двері відчинилися перш ніж я встиг що-небудь зробити в цьому замкнутому просторі.

До оселі ввійшли. Лицем до лиця я зіткнувся з невисоким юнаком. Його обличчя я впізнав в одну мить, а от він мене розгледіти змоги не мав завдяки хустині.

Фенрікс, учень Філнара, зметикував трішки пізніше, ніж я. Я різко скоротив відстань. Виштовхнув його з дверного отвору, вдаривши плечем та линув убік. Зістрибнув зі сходів. Юнак утримався — не впав.

— Стій! Стояти!!!

Поруч просвистіла стріла. Напевне, Тайріс. В Ордені не так вже й багато людей вправлялися з луком настільки добре. Я кинувся до найближчого укриття — сусідньої стіни.

Знову просвистіло. Потрібно втікати, я не хотів протистояти своїм же. Фенрікс уже нісся слідом — я чув, як його взуття хлюпає болотом та вдаряється об вологу землю.

Е ні, так голосно слідопит пересуватися не повинен, навіть якщо за кимось біжить!

Це був саме той випадок, коли фізична витривалість та молодість тіла перемогли досвід; слідопит стрімко мене наздогнав. Спиною я відчув важкий удар. Перечепився, впав, забивши коліно. Застогнав від образи й болю.

— Стояти!!!

Ще тупотіння неподалік.

Це побратими? Міська гвардія? Я вдав, наче здаюся — зігнувся після удару, підняв руки догори. Фенрікс уже дістав клинок.

Я не хотів нашкодити хлопцеві. Він відволікся на мить, відвів очі вбік, щоб глянути, чи не залишився він зі мною сам на сам.

Я б міг різко вдарити з правої прямо в підборіддя. Зламана щелепа, струс мозку був би.

Я б міг бити відразу в коліно. Каліцтво на довгі роки, довге відновлення.

Кожна думка — момент, котрий я втрачаю. А зброя Фенрікса вже ближче. У стегно цілить, не інакше. Я відхиляюся в бік, б’ю назустріч по корпусу та перекидую слідопита через себе, прямо в калюжу.

Збоку з’являється ще двійко бійців. Розумію, що врони намагаються взяти мене живого. Викидую правий кулак. Жорстко, неправильно. За такий удар Вільгельм мені б пальці поламав.

Хрустить чужий ніс під кісточками. Влучаю в скроню іншому. Надто пізно скеровую руку трохи в бік, щоб не убити… Фенрікс знову на ногах. Він намагається схопити мене, пальці слідопита намертво вчепилися мені в голову. В хустину.

Вибачте.

Я мушу рятуватися.

Лівий боковий прямо в вухо, слідопит падає. І остаточно стягує за собою мій головний убір. Поки це відбувається — встигаю викрутити руку іншому побратиму так, що м’язи його плеча розриваються.

Пробач, Захарію.

Кілька разів боляче гепнуло там, де нирки та селезінка. Переді мною мигнуло яскраво-жовтим.

Лезо чужого меча ледь не відтинає мені голову. Отримую удар лезом по обличчю. Не прямий; в останню мить я ледь присів. Шматок щоки разом із зубами вибухають кров’ю.

Хустина падає в багно. Моє лице тепер — видиме. Червоне розливаєтсья сорочкою, розлітається навкруги.

Біль. Вогнем пече.

Я роблю викид вперед, біля мого лиця двічі просвистіли стріли. Нервує, видно, Тайріс. Гарячкова. Лишень би не влучила…

Ті стріли вона випустила до того, як перетнулася зі мною поглядом.

Я зробив ще один стрибок. Повернувся щоб зрозуміти, що відбувається позаду. Лучниця вже натягнула тятиву для нового пострілу, однак натомість вона завмерла. Її зелені очі широко розплющилися.

Впізнала.

Стогін у болоті. Крики то тут, то там. Хлопці дивляться на мене, завмерли теж. І я використовую цей момент.

Втікаю.

Вартові теж наближались — якийсь мужик кричав мені вслід щось, проте продовжувати погоню не забажав. Ось така вона, допомога від місцевих: так-то ми за вас, ми з вами, однак напружуватися сильно не збираємося. Орден постійно з цим стикається.

Я все мчав, попри біль у спині та в проклятому коліні. Район степовиків залишався позаду, і вже скоро переді мною розкинувся ринок. Зовсім не таким жвавим він тепер мені видавався, як раніше. Люди човгали ногами в болоті, пересувалися важко.

Щоб кров не залишала очевидного сліду, я відірвав частину власної сорочки та приклав до рота. Пронісся біля місць, де ще недавно Кеїша розповідала мені про моє життя. Різко завернув до темного закутка, там лежав якийсь волоцюга.

Один із моїх зубів приліпився до тканини. Обробити потрібно рани, щоб не було зараження.

Я закашлявся до сліз. Від болю присів, притиснув брудну сорочку сильніше до себе. Погоні не було. Як і не було шляху назад.

Вони бачили. Всі опинилися не там і не тоді, коли треба. Був би ще й Філнар-слідопит позаду, то я б не втік. Точно.

Кільце, в центрі якого був я, більше не звужувалося, не стискало мені шию.. Воно тріснуло. Розірвало мене на шматки. І не шнурком, а гострим залізом.

Чим далі, тим гірше.

Руки тремтять, серце намагається вирватися з тіла, щоб віднайти нарешті спокій.

— Господи… — тільки що й зміг прошепоіти я. Волоцюга пробурчав щось у відповідь та вже почав прокидатися.

* * *

Я заховався у стічних тунелях. Тут пахло гниллю та сміттям; через дощі рівень води піднявся, під ногами неслися нечистоти.

Після того, як я сяк-так промив рану спиртом та перев’язав обиччя в напівтьмі — залишив провулок. Волоцюга навіть не розплющив очей, все продовжував щось бубоніти собі під ніс.

Перейшовши майже на біг, я сновигав поміж прилавками. Вирвав брудне дзеркальце з рук якогось пройдисвіта, що продавав різний непотріб. Катушку ниток, голку зміг прихопити поряд на сусідніх прилавках. Люди галасували, кричали мені в слід.

Видерся на дерево, звідти — на дах. Перестрибую через паркан, ноги вдаряються в болото. Минаю кілька вуличок і розумію, що переслідування немає.

Цупке павутиння де-не-де перекривало шлях, а самі павуки ліниво погойдувалися над нечистотами, що стрімко лилися внизу. Я обходив це павутиння, намагаючись не втратити рівновагу.

Вітер у стічних тунелях теплий, від нього сильно нудить.

Я спробував примоститися під стіною, де було темно й сиро. Зверху — смуга тьмяного світла, через яку до колекторів пробивається дощовий день. Я зміг закріпити дзеркальце між цеглинами так, щоб бачити власну розбиту щоку. Промив спиртом рану ще раз. Руки тремтіли, я все не міг вселити нитку в голку.

— Ну… давай!..

Це зовсім не ті підземелля, які, буває, зустрічаються під великими містами. В цих колекторах не було жодних таємних поселень, тут навряд чи переховувалися бандити. А навіщо їм це робити в Джитт-Іларі, якщо є поверхня?

Блукати немає де, зате заховатися на деякий час — простору цілком вистачить.

Чорна нитка нарешті підкорилася та увійшла до вушка товстої голки. Я розумів, що це буде боляче. Тому зціпив щелепи. Язик наче сам знаходив дві нові ями замість зубів, вони теж кровили та тупо боліли.

До опіку на лиці додалося криве пасмо, слід від клинка, а замість двох верхніх зубів тепер у мене — м’яка пустота.

Дорогу назад відрізано.

Я вже бачив, як далі розгортатимуться події: Філнар своїх знайде, осмислить усе — далі перекриватимуть місто.

Що там Джереом зможе пояснити в монастирі, прикриваючи свою соромну справу? А що Хотч скаже?

Я ще раз затягнув нитку. Голку ледь не впустив, щелепа заболіла сильнше. Тільки б це не була тріщина!

Ось так. І ще раз. Ще спирту... Прополоскавши рота кілька разів та виплюнувши кров, я поволі підвівся. Потрібно йти.