Лінії

Слова завченої з раннього дитинства молитви губилися в густих як смола думках. Перебинтований Мартін стояв навколішках, дивився на ікону та навіть не кліпав. Довго так молитися, втім, він не міг через глухий біль у тілі. Тому перехрестився й зітхнув.

Усі описи очевидців, слова Нуратдіна...

Хвороба поволі відпускала, рани — гоїлися. Дуже пощастило, що леза ворожих шаблюк не пошкодили внутрішні органи на тому причалі.

Невже Флоріан замішаний? А може — якесь доручення таємне виконував там, про яке ніхто не знає? Мартін вклонився Господу.

Добре, від зворотного відштовхуємося. Посланець — зрадник. І... він так по-дурному себе підставив? Ні-ні, це хитрий, підступний звір.

Щось сталося у Місті Тіней.

Зрадник... Флоріан же тоді, двадцять років тому, Кацу убив за що? За Орден. За них усіх. Так це потім подавали настоятелі, гм? То невже на старості літ цілковито клепку втратив?

Чи спокусився… чимось?

Кимось?

Головний біль все ще тримав, травмований мозок ніяк не відходив. Ще з самого Джинпорту, і це було не тільки через дощ, вибух чи травми. А й через те, що Мартін думав без перестанку. Навіть уві сні, як йому здавалося.

Спомин про старого друга Кацу торкнувся лезом.

Мартін обперся руками об лавочку та присів на неї. У храмі зараз він був сам, тут пахнуло ладаном та недовірою, якою була просякнута навіть шкіра чоловіка.

Мартін, звісно, розумів, що негатив до Флоріана — історія давня, не можна дозволяти власному ставленню впливати на справи сьогоднення. Однак знову й знову співставляючи все, що почув та побачив, боєць приходив до тривожних висновків.

А ще Мартіну згадалося, що відбулося невдовзі після похорону Кацу.

* * *

— Ви це на голову собі напхати можете? Вгадаєте, коротше, кого Вільгельм на посланця вчитиме?

Мартін якраз закінчив бити вкопаний у землю дерев’яний стовп, обвитий мотузками, коли підбіг хтось із побратимів. Він все вдавлював кісточки у тверде, відпрацьовував і відпрацьовував удари.

Весь час.

Гаряче повітря з носа пробивало паром той зимній день. Зараз він вже не міг згадати, хто тоді розповів це. Чи був то Філнар? Або хтось інший?.. Похмурим обличчям ще молодого Мартіна стікав піт.

— Ну? — відразу хтось уточнив. Тренування ще не завершилося. Сніжинки продовжували обліплювати мотузки, об які Мартін набивав кулаки. Старших у монастирі — мало. Тоді велика справа була на островах Делібріну, тому залишився переважно молодняк, настоятелі, та, власне, вчителі.

— Так Флоріана взяв! Уявити можливо це взагалі?..

Кров в одну мить вдарила в голову, запашіли червоним вуха й щоки, зате руки — навпаки, похололи дужче. І затремтіли.

— Звідки ти це взяв? — уточнив Мартін, навіть не дивлячись на хлопців. Перед очима був тільки сніг.

І ще недавно похоронений Кацу.

Власний голос дрижить, крадучи дихання.

— Так Мікель запитався. Він же хотів, ну… Теж. На посланця… А Вільгельм і назвав Флоріана. Вже має, мовляв, учня. Ну?..

Мартін далі не слухав. Він, ясна річ, запримітив, що Флоріан змінився після повернення. Уникав інших, і тільки за Вільгельмом ходив. Навіть із Хотчем рідко тепер його бачили. Отже, не все гаразд у нього в голові.

Але щоб… Це ж як… Яке ж нахабство і хто це допустив, щоб… На місце Кацу… І він? Той, хто… Хто убив?!

Прийняти факт того, що кращий друг захотів привласнити артефакт — було важко. Наче й розслідування вже завершено, той сраний Шелфілд витрясли після смерті Кацу та Гестії. І справді, все так виходило, що сенікарієць сам винен у тому, що сталося. Однак тепер… Коли його убивцю взяли як майбутнього посланця…

— Ти куди, брате? — вигукнули вслід Мартіну, що все пришвидшував крок, віддаляючись. — Мартіне!

Хлопці залишилися позаду, не до них тепер. Перед очима — червона пелена. Ноги вдаряються об холодну землю, нігті боляче впиваються в шкіру на стиснутих кулаках.

Коли Мартін майже наблизився до рефекторію, хтось із побратимів наздогнав та почав тягнути назад за плече. Мартін грубо висмикнув руку, прогарчавши.

— Заспокойся, стій! — його знову спробували спинити, і цього разу Мартін вдарив. Не сильно, навідліг.

— Відваліть!

— Мартін, обід же зараз, стій!

Перед ним раптово виник Хотч. Він, безсумнівно, з’явився випадково. Сам не відав, мабуть, що відбувається. Намагався втримати Мартіна, впустивши свою сумку з книгами на землю. Ще говорив щось… І тут молодий Мартін остаточно втратив себе. Різким рухом руки він вхопив побратима за ремінь та перекинув тіло того через себе. Коли Хотч глухо вдарився об землю — затверділий кулак Мартіна гепнув зверху.

Далі — все.

Його тягнуть сильніше, зупиняють, збігається натовп. Мартін вривається до трапезної, де якраз обідали майже всі настоятелі та частина наставників. Вільгельм теж там був. У кутку сидів, похмуро копирсаючись у металевій тарілці. Двері гучно заскрипіли, Мартін закрокував до головного столу, голосно дихаючи носом.

Ніхто з побратимів не посмів увійти в слід за ним, щоб порушити правило, та перервавти трапезу старших. Ті з дорослих, хто був — ще поки намагалися зрозуміти, що відбувається. Здається, лишень Хотч проривався й кричав щось услід Мартіну. Його тримали.

— Ой, дурень!.. — затягнула котрась із дівчат.

Настоятелі, вчителі, всі завмерли на своїх місцях. Тільки Джереом відсьорбнув чай.

— Хто… Чому… Чому він… посланець? Чого?! Чого Флоріан?!

Голос затремтів ще дужче, не вдавалося тоді Мартіну звучати грізно. Він підійшов до найбільшого столу на неслухняних колінах.

Мовчання. Похмуро дивиться Августин, от-от і підійметься зі свого стільця. Переглядається з Еріком Джереом. Десь позаду тривожні голоси.

— Ти двері надвір закрий, сину. Холодом з вулиці дме. Тоді й озвуч свої питання. — Дуже тихо промовив Вільгельм, однак сказане чули всі.

— Мартіне, ти взагалі втратив розум!? — Грізно протягнув жіночий голос, проте Вільгельм перебив без церемоній:

— Тсс! — його палець торкнувся губ. І знову тиша в залі. Вільгельм підвівся, повільно підійшов. Мартін намагався не відводити погляду від світлих, трохи, як йому здалося, божевільних очей. Кулаки ходили ходуном.

— Кажи все зараз, бо воно буде гризти зсередини. Ну?

Всередині рефректорію пролунали кроки, хтось дістав зброю. Загомоніли настоятелі. Побратими вимагали вивести Мартіна, впевнено стукнув чийсь кулак об стіл. Вільгельм підняв руку, загородивши собою молодого. Голосно гаркнув до всіх:

— Хвилю! Браття й сестри! Дайте одну хвилю, ми поговоримо! Будь ласка, спокійно!

В слід до будівлі вже заходили хлопці та дівчата. Невпевнено, проте з великою цікавістю; відважилися таки. Коли ще їм нагода випаде побачити настоятелів та вчителів ось так? Та й щось справді цікаве для молодих душ рідко відбувалося в стінах монастиря.

— Чого Флоріан посланець? Він убив Кацу. Убив! Як так? Чого він? Це… осквернення пам’яті! Як ви могли його взяти посланцем?!

Мартін звертався до всіх, спробував зазирнути в очі кожному, хто сидів за столом. Вільгельм же продовжував відгороджувати його. Взяв під лікоть без страху та притиснув до стіни.

— Я попросив, хвилю тиші!!! Отці наші, що присутні тут, я звертаюсь до вас, будь ласка!!!

І Вільгельма почули. Настоятелі заспокоїлися. В цілому всі знали, що різанина в Шелфілді ще матиме відголоски. Того дня вони й проявилися — увірвалися у вигляді розлюченого Мартіна.

— Чому Флоріан?!

— Мартіне, а ти хотів бути?! — вже тихіше запитав учитель, поклавши й другу руку на плече учня. Той спробував вирватися, проте чіпкі пальці втиснулися в плоть. Видно, Вільгельм знав, куди натискати, оскільки руки хлопця швидко опустилися, почали затерпати.

— Не я! Але це Кацу!

— Агов, Мартіне! — Загорлав Вільгельм так, що, здавалося, задзвенів посуд — Мартіне!!! Ми на війні тут! Ми — Орден, ми з магами воюємо! Від малого це вам кажемо, і я пояснював стільки! Ми вмираємо, нас убивають! Деколи гинемо зі своєї вини власної! Чуєш!?

— Але… Чому…

— Мартіне, ти — солдат! Зберися, що ти зараз робиш!? Кацу мені був як син, я горюю за ним так само! Як і всі!!! У Шелфілді я сам… — на мить Вільгельм замовк. Пересмикнуло його. Спомин про убиту дружину, видно, вдарив. — У Шелфілді сталося те, що стається час від часу, але наша місія ніколи не зміниться! Мартіне, синку!

Вільгельм трусив молодого та продовжував повторювати. Хлопець виривався, виглядав як загнаний вовк. Проте нічого вдіяти не міг. Вигукнув, однак вже значно слабкіше:

— Тоді чого він убив його?!

Питання, що вже звучало безліч разів у стінах монастиря. Слова, якими тиснули Флоріана, які не давали спати Мартіну довгими ночами. Він чув відповідь. І від старших, і від самого убивці. Цього здавалося мало. Розуміючи все це, Вільгельм відповів, чітко виводячи склад у кожному слові:

— Тому що Кацу. Наш Кацу, він назавжди залишиться нашим! Сином! Кацу спокусився злом!

— Він просто хотів піти! А не…

— Хотів піти, тому взяв артефакт? Мартіне? Тому був потрібні йому рукавиці?! Ми вже це проходили!

— Але… Ну… Це слова Флоріана!

— І свідчення гвардійців, ти ж це знаєш! Кацу цікавився артефактом. Мартіне, послухай. Таке стається! Ми тут — живі люди, і ми можемо здатися, зламатися! Розумієш!? Заспокойся! Те, що ти робиш зараз — це слабкість! Ти — ламаєшся! Скажи, Мартіне, ти хочеш себе й далі показувати слабким перед усіма!? Скажи!

Мартін знову відкрив рота, однак застряг. Голос його проскрипів у горлянці. Вийшла з нього вся лють.

— Я…

— Флоріан наш брат! Він свій!!! Він все це сам пережив, він зробив те… що мало хто здатен вчинити, Мартіне! Взяв страшний гріх на душу. І це горе… Так само звалило його, як і тебе… Як і мене! Скажи мені ще раз, ти хочеш зламатися тут?! Чи жити далі? І боротися?!

Мартін затих остаточно. Вся та злість, те бажання шматувати й трощити стіни вийшли з коротким подихом. Він опустив голову. Губи, зараза, затремтіли, і він, здається, був готовий заплакати.

Однак тут щось впало десь позаду. Вигукнув хтось. Гомін, різкі рухи. Вільгельм тисне на плечі слабше. І тут у Мартіна врізається чуже тіло.

Флоріан. Лазив десь як завжди, без компанії. Свого солодкого друга побитого побачив біля трапезної — прорвався через натовп.

А за ним — сам Хотч. Кров ще цебенить із його носа.

Мартін та Флоріан собою розбивають стіл, розлітаються тарілки… Все навколо остаточно тоне в хаосі.

* * *

Мартін роздивлявся власний кулак, та погладжував дві передні кісточки. Одна з них — зламана багаторазово.

Зітхнувши ще раз, чоловік нарешті підвівся з лавки, ще раз перехрестився та вийшов з храму. Скривився, коли вчерговий раз глянув на темне небо, повне дощу, що вже насував на Мірійське нагір’я…

І зіткнувся з посланцем.

Привіталися, сухо обнявшись. Так заведено. До того, як почати бесіду — мовчки зіткнулися поглядами. Зовсім ненадовго. Чи була це гра, хто кого передивиться, або ж просто Мартін затримався трохи на обпаленому обличчі посланця, бо він раптом збагнув одну річ.

Флоріан давно вже не свій. Тобто, він не схожий людину, на нормального. В цьому плані.

Очі його, погляд… Відсутній. Зовсім. Чимось нагадує Вільгельма.

Лице — чуже. Змінилося.

Проте хіба не так зі всіма посланцями стається врешті-решт? А після останньої своєї подорожі і зовсім нагадував Флоріан щось страшне. Зіниця в тому оці, де опік —  розірвана й значно більша, ніж друга. Позлізало волосся. Стоїть, похитується. Ледь помітно. Як маятник.

— Співчуваю за всіх... За, Річарда, Марію... За всіх, — сказав посланець, поклавши долоню на плече Мартіну.

І в погляді цьому — жодного справжнього наміру, чи думки. Чи можна вірити у щирість слів того, хто бреше?

Все відносно.

Річард. Гарячковий трохи. Починав розуміти обереги, став би хорошим у цій справі. А Марія…

Мартін слухав історію Флоріана та продовжував думати. Він вже давно навчився тримати в собі почуття. Втім, чи переживав він гнів, коли дивився зараз на посланця? Скоріше загрозу від нього. Мартін відчув, як всередині щось клацнуло, схоже на арбалет. Це було радше відчуття, а не розуміння того, що ця історія дуже далека від завершення.

…Звичайно, їх відтягнули тоді один від одного досить швидко. Однак Мартін все ж добряче вцілив кілька разів. Навіть незважаючи на те, що атака Флоріана була несподіваною, а руки ще погано слухалися після пальців Вільгельма — йому вдалося перевернути майбутнього посланця на лопатки.

Мартін був сильнішим тоді. А його суперник — ще не прийшов до тями після Шелфілда.

— Я уб’ю тебе. Уб’ю!!! — шипів Флоріан через розбитий рот. Кров розливалася залою, бризки потрапили на одяг настоятелів. І це викликало тоді жахливий скандал.

Слова Флоріана чули старші. Пізніше саме за цю фразу йому особисто проведуть не одну лекцію.

Обох хлопців жорстко покарали. Вкрай мала холодна темниця замість звичного місця у келії на три місяці. Примус до спільної роботи повсякчас. Багато повчань. Наступний рік — жодних візитів до людей.

Ні, вони з Флоріаном не помирилися. Вони не стали товаришами, як це буває в книгах. І справжніми ворогами не стали. Вибачилися один перед одним, коли настоятелі дивилися. Потиснули руки. А коли цілими днями працювали в городі, чи в лісі на відстані ланцюгу від кайданів — навіть не говорили. Чекали мовчки, поки життя знову стане нормальним, а страждання закінчаться.

Проте, кожен з них справжнє Пекло переживав не тілом, а душею. Мартін продовжував горювати за найкращим другом, але тихо, без жодного звуку. А от Флоріан плакав ночами та драпав кам’яні стіни. Це чув Мартін, адже був сусідом майбутнього посланця. Той все стогнав, вибачався.

Чомусь запам’яталися дуже сильно звуки пальців, що шкребуть шершаве каміння стіни по той бік. Тоді Мартін накривався з головою. Йому ставало страшно, хоча хлопець так і не збагнув, чого саме він боявся.

Віднеслися ті події далеко в минуле як рікою. Життя минало, життя — рухалося собі далі.

Після темниці та жахливих робіт з лекціями знову навчання почалося, тренування… Життя в келії далі рухалося. Флоріан остаточно пішов під крило Вільгельма. Знову почав водитися з Хотчем та іншими.

Інколи Мартін перетинася з ним, коли приходив відвідати могилу Кацу на кладовищі монастиря. Коли зустрічався поглядом — Флоріан мовчки йшов геть.

…За роки життя у Мартіна більше не залишилося запитань ні до себе, ні до світу. Різного він надивився. І завжди Мартін доводив свої справи до кінця. Тепер — трепетіло нутро. Розливалася тривога зі страхом та азартом вперемішку; щось глибинне, набагато потужніше за досвід і мислення вказували на посланця. Можливо, він не винен у трагедії на кораблі. Але у цьому покидьку — розгадка.

І десь там — Дієро Канітар.

— Дякую, що пояснив, Флоріане. Паршива справа, все коту під хвіст...

Деякий час бесіда біля храму ще тривала, а далі чоловіки потиснули руки та попрощались. Посланець зайшов до храму, а Мартін — відправився до власного будинку. Навідміну від посланця, окреме житло він отримав тільки нещодавно, роки півтори як. Та й знаходився будиночок у низині, де ніколи не було спокою і завжди хтось ходив.

Вдома чоловік обережно витягнув усі свої камені, котрі зберігав у кількох ящиках та в мішечку. Чаклуна дістати можливо через посланця, от що. Однак спершу він ще раз поговорить із Джереомом. Як не крути, а привселюдне обвинувачення побратима… Настільки виского польоту… Справа серйозна, не можна бути пустословом. Тому… Тому вранці він спробує поговорити ще раз.

— І все приховане стане видимим, — ще раз прошепотів Мартін, похрускуючи пальцями.