Лінії

Чужий тут. Арбалет в руках. На палубі — незрозумілий рух. Щоб виграти трохи часу, Мартін запитав:

— Що? Що сталося?

— Я ж сказав — головою кивни, а не балакай! Повільно вставай, виходи з каюти. Направо і вперед. До зали. Давай.

Тихий голос бандита звучав вкрадливо, окрім нього були ще чоловічі голоси десь у головній залі. А ще — продовжував падати дощ. Як уві сні. Мартін обережно підвівся з ліжка та підняв руки. Його короткий меч так і залишився поряд на підлозі.

— Клинки стягай. І каміння магічне. Ну, чого лупаками кліпаєш? Витягуй забавки!

Лідер групи слухняно дістав сумку з оберегами та витягнув сховані кинджали, один короткий, інший — трохи довший. Два ножі. В якийсь момент Мартін трохи забарився, коли взяв до рук сумку з камінчиками. Долонею він намацував, чи всі обереги на місці. Це наче як пройшло повз озброєного бандита...

Цікаво, звідки вони взагалі знають про камінці конкретно в нього? Мартін не відводив погляду від болта, який бандит міг випустити йому в серце в будь-яку мить. Спрацює механізм, і все.

— Тоді я й амулет зніму. Це теж оберіг…

— Ну то роби, чого тягнеш!?

Мартін стягнув з шиї камінець на шнурку помаранчевого кольору.

— Я покладу його в торбину, добре? Щоб не загубити, щоб його не забрали від мене. Будь ласка.

Ще зовсім трохи жалюгідності в голос... Розгублений погляд, ширше очі ще розплющити. Ось так.

— Давай сюди!

— Це дорогий мені камінь, від мами, можна я його до сумки просто сховаю? Не забирайте від мене, я благаю, я віддам золото!

Чоловік ризикнув та не став чекати на дозвіл від розбійника. Натомість все так само поволі і напоказ чесно він засунув амулет до сумки з іншими оберегами. Дивився на свого нападника відкритим щирим поглядом. Бандит не вистрілив одразу, взагалі наче розгубився трохи від дивної ситуації з амулетом від мами. 

— Все, все, я чистий. Далі що робити?

Розбійник підійшов ближче, та вдарив ногою прямо в пах. Від підлого удару перед запаленими очима застрибали вогні, Мартін зігнувся.

— Буде тобі амулетик від матінки. І камінці. Вилазь давай з каюти! Пішов!

Мартін обперся об столик та піднявся. Обережною ходою він наблизився до дверей, повільно вийшов з каюти. Розбійник з арбалетом уступив шлях, відсунувшись в бік. Від нього пахнуло перегаром та дешевим тютюном.

Море почало хвилюватися сильніше, судно хиталося дужче. Мартін крокував, тримаючись за живіт та потилицею відчуваючи на собі приціл арбалета. Біль в паху викликав нудоту, віддавав від шлунку й назад, до нирок.

В залі, де колись веселилися люди, зібралося багато озброєних незнайомців. Мартін спробував поглядом віднайти своїх — і стиснув зуби щосили. Частина групи безпомічно лежала зі спутаними руками. Ще декого виводили з кімнат, як це, власне, зробили й з ним. Майже у всіх рот було зв’язано.

— О, Мартін! — Широко посміхаючись сказав Кіготь. — Ну як? Виспалися? Відпочили?

— Закінчуй комедію, яку влаштував. Говори, чого хочеш.

Ситуація незрозуміла, треба якнайшвидше оцінити ризики.

— Ну що я можу від вас хотіти? Особисто я? Та до задниці мені ваш Орден. Але от інший вельмишановний пан з вами поспілкується з великою радістю. Як же добре, що всі тут зібралися. Якраз вчасно!

Майже відразу до нутрощів судна відчинилися двері. Всередину приміщення подув різкий прохолодний вітер. Мартіна вдарили у сонячне сплетіння та примусили опуститися додолу. Через мить його руки вже міцно стискав шнурок, а всередину напівтемного залу увійшли люди.

Рот йому поки не заткнули — отже, будуть говорити. Якби хотіли прикінчити, то вже б це зробили. Ще там, у каюті. Розмова буде.

Але з ким і про що?..

Чужий кулак вдарив по закладеному носу, і застогнавши, Мартін пчихнув. Далі його щільніше притиснули до дерев’яної підлоги.

І як тільки Мартін побачив здорового мужика з два метри зростом і з чорною пов’язкою на оці — почав розуміти, хто це все влаштував. А коли погляд вчепився одразу за дві шаблі, що звисали на піхвах поруч товстого живота, справа та зліва, то все стало зовсім очевидним. Ібрагім Два Удари.

Отже, Кіготь працює з Нуратдіном. Мартін невесело, але з певною насолодою уявив, як відрубує голову проклятому Аджару за його «таланти» та «роботу» агента.

Якщо, звісно, сам Аджар не є частиною цього театру.

— Хто головний? — хрипло уточнив Нуратдін, оглядаючи всіх, кого вивели до зали. Його єдине темне око зупинилося на Мартінові.

— Он цей, — вказав на лежачого лідера Кіготь.

Ібрагім підійшов та присів поряд. Голову Мартіна боляче підняли за волосся. Він із люттю дивився в єдине око здоровенного пірата.

— Освітлення краще зробіть! Хочу бачити їхні лиця добре. Ага. Ну що, козел? — звернувся Нуратдін до Мартіна. — Це вам не дітей беззбройних різати. Дієро Канітар сказав, щоб ви страждали. Що, подобається коли хтось сильніший за яйця бере? Га?

Здоровий мужик вдарив Мартіна по обличчю, і це вийшло вкрай потужно. Настільки, що в моменті боєць відчув, як провалюється в небуття. І все навколо огорнула темрява, посеред якої жевріла одна тільки думка: «камінці».

*  *  *

— Де дівчисько?!

Нуратдін все повторював своє запитання, а Мартін намагався упіймати ці слова та розкрити їх суть для себе.

— Про яку дівку ти говориш?

Два Удари, вочевидь, не збирався вдаватися до вишуканих тортур, хоча й обіцяв страждання. Він розламав праве вухо Мартіна, розбив йому обличчя повністю. Щоразу коли кісточки чужого кулака відбивалися об череп, мозок всередині вдарявся об стінку, немов шматок холодця. Бринів від болю. А далі Нуратдін сказав, нахилившись:

— Слухай, я дуже по-простому вчиню. Вас тут чоловік десять. Майже як учнів Канітара, яких ви порішили в Тіньовому місті. Га? Я зараз візьму он цю дамочку із пласкою сракою — та приріжу її в тебе на очах. Щоб в тебе краще голова працювала.

Одноокий вказав пальцем на Марію, одну з сестер по зброї.

І як вона так легко далася їм до рук?

А як дався він сам? Мартін швидко прокручував у голові їхню зустріч із Кігтем, розміщення в таверні… Що, що він упустив? Що упустив?

У залі запах диму йому здався трохи дивним. Ще коли вони зайшли тільки. Ну, подумаєш, новий дурман розкурюють головорізи. А коли вони провели трохи часу на судні, то й перестали відчувати аромат.

Звикли.

Курильниці. Баночки металеві. Одна за стійкою, на кожній тумбочці ще по одній. Дим з них не виходить. Наче як.

Дурман.

Боєць Ордену загарчав. Для піратів це все було просто як димок. А от втомлених побратимів та самого Мартіна ледь уломивий трав’янистий дух міг і заколисати сильніше.

Мартін розумів, що всі втрапили до мерзенної пастки, і був тільки один спосіб вибратися з цієї ситуації достойно.

Головорізи притягнули Марію ближче. Вона пручалась та намагалась щось сказати, однак розбійники не розв’язали їй рота. Нуратдін витягнув шаблюку лівою рукою та легко провів гострим лезом по світлому волоссю жінки.

— Не чіпай її, Ібрагіме. Я буду говорити. Уточни, яке дівчисько ти шукаєш?! Кого?!

Говорити було важко, губи погано слухалися.

— Ворожка ваша, провидиця-сучка зі степів! Котра напала на хату разом із вашим душогубом. Чи ти не знаєш про такі події?

Ібрагім Нуратдін не грав, не погрожував більше. Він зробив жест рукою — зв’язану Марію підняли догори. Легким рухом лівої руки він вдарив шаблею по шиї сестри. З відкритої рани моментально бризнула темна кров. Марія не вирячувала панічно очі, не рюмсала. Вона просто втупилася у виродка важким поглядом. І не відводила його, поки кров продовжувала литися на підлогу зали.

Мартін дивився на все це й розумів, що йому давно вже не було так боляче. Втрачати своїх — повсякчас тягар, особливо коли воно на очах. Частина душі помирає, коли схоже стається. А те, що не вмерло — твердішає. Щоб не втратити глузд.

Перерізавши горлянку Марії, Нуратдін недбало кинув її тіло, що стрімко втрачало життя, перед Мартіном. Лідер групи продовжував рахувати секунди про себе та очікувати. Ще трохи. 

— Ну? Де дівка і ваш друг? Куди поділися?

В принципі, Мартін міг спробувати виграти час по-іншому. Заговорити зуби Нуратдіну. Однак потрібно було все ж вивідати, про що саме говорить цей сучий син. А вже потім — емоції.

— Наш воїн сам був у місті. Про дівку в Ордені ми не знаємо. Кажу як є. У місто прибув, бо пішли чутки. Що маги в секту зібралися.

— Секта… — передражнив дебелий виродок та голосоно засміявся. — А ми тут так само секта, ага. Того ви тут і прийшли нас убивати. А бачиш, як вийшло?

Погано вийшло.

Ще трохи.

Нуратдін підійшов до побратима, якого звали Річард.

— Не треба! Послухай, Ібрагіме, я говорю, говорю тобі! Говорю до тебе! Що ти хочеш знати? Я все скажу! — Мартін підвищив голос і проковтнув клубок шмарклів, що підповз до горлянки.

— Що, хвилюєшся? Ну, давай послухаємо молодого.

Ібрагім стягнув пов’язку з рота Річарда. Той дихав важко, весь спітнів, аж великі краплі падали на підлогу судна. Але тримався добре бо як тільки пов’язку стягнули з його вуст — Нуратдін отримав плювок у своє брудне обличчя.

— Нічого не почуєш від мене, гадино. Ви й так тут уже всі трупи!

Говоривши це, Річард не усвідомлював, що дуже близький до правди.

Ібрагім Два Удари не став бити молодого чи злитися. Натомість він заплющив очі та припідняв праву руку. Зосередився, напружив пальці. Через кілька митей у відкритій долоні замерехтіла куля зеленого світла, що переливалося. І цією ж рукою він стиснув Річарда за горло. Тіло слідопита затремтіло, засяяло темно-зеленим. Чорним. Білим. Його тулуб, плечі, руки, огорнули чорні потоки невідомої енергії, схожі на змій.

— Облиш його! Облиш, я говорю! Говорю!!!

Мартін сіпнувся, спробував підвестися, але його тут же притиснули назад до підлоги.

— Ясна річ, що говориш. І будеш говорити.

Річард відчайдушно пручався, намагався кричати та якось вирватися. З його тіла почали підійматися догори тонкі смужки диму. Долоня Ібрагіма продовжувала сяяти, але вже не так яскраво, як до цього. Чорні струмені полишили тіло нещасного та повернулися назад до руки Нуратдіна. Виродок скривився. Опустив руку. Річард впав на підлогу, як підкошена стеблина.

— Бачив? Це я вчився сам. Учитель рідко сюди приходив, на жаль. А я людина ділова, не міг собі дозволити частенько подорожувати до Міста Тіней. Ось і доводилося вчитися по рукописах, по книгах. Учитель старався, і я старався. І добре ж вийшло, га?

В єдиному оці цього розбійника Мартін побачив безумство.

— Не вбивай більше. Або якщо хочеш когось з нас прикінчити — то допитай і мене вбий. Відпусти решту. Я тут головний. Я все знаю. Вони просто солдати.

Річард важко випустив дух. Навіть у цій напівтьмі було видно, як шкіра хлопця швидко вкривалася чорними плямами.

— Так принесіть нарешті вже лампи, ну скільки можна! — заволав Нуратдін.

— Ей, Салазаре, ти глухий? Не чуєш, що тобі кажуть? А ну неси сюди лампу! Бігом! — викрикнув і собі кудись у глибини корабля Кіготь. Зрадник все тупцював довкола Ібрагіма.

Нуратдін підійшов до затверділого шматка плоті, що залишилася від Річарда та промовив до Мартіна уже серйозно:

— Ось розумієш, як воно? Відчуваєш?

В грудях заболіло. Нуратдін посміхнувся та ще щось хотів додати. Можливо, покепкувати над Мартіном. Або щось повчальницьке ляпнути.

Це вже не було важливим, оскільки пролунав вибух.