Лінії

Дієро Канітар готувався до чогось. Було видно, що він прагне перетворити сім’ю на мале військо. Вони постійно практикувалися, багато медитували. 

— Рано чи пізно прийде Орден. Треба бути готовими, — казав Канітар.

Навчання вони проводили або в оранжереї під будинком, або в великій кімнаті біля їдальні. Там усе було — книги, дошка з крейдою, карти зоряного неба… Того дня вони сиділи в підвалі та слухали черговий урок…

Даніель підняв руку. Він — новачок, і в сім’ї недавно. Старий чаклун кивнув йому, мовляв, говори.

— Учителю, виходить, сила Ордену — не прості вигадки?

— Якби ж то, — відповів чаклун, ледь помітно посміхнувшись. — Орден поставив собі за мету вбивати всіх причетних до магії. Хто посмів сам для себе вирішити, що йому вивчати, чим цікавитися. От ти, Даніелю. Ти став частиною родини, відповідно, ти теж є ціллю. Я хочу, — Канітар обвів рукою всіх учнів, що сиділи навколо, — хочу, щоб усі ви це розуміли й пам’ятали. Небезпека завжди є. Але це не означає, що ми маємо боятися чи відмовлятися від нашої науки.

Іман тоді сидів позаду, підігнувши під себе ноги. Він ніколи не ставив питань публічно, коли хотів щось уточнити — підходив особисто. Ці діти бачили батька в особі вчителя, тому й намагалися отримати більше його уваги. Іман же прагнув першочергово отримати користь для себе. А саме — знання. Можливості.

Канітар часто говорив про Орден і про загрозу. Якось у них з Іманом відбулася особиста розмова пізно ввечері. Послідовники тоді святкували день народження Басіма — всі сиділи в їдальні, їли й випивали. Іману ж веселитися не хотілося.

Він потис руку веселому Басіму, буркнув якісь банальні побажання. І пішов до оранжереї, щоб перепочити. Дієро Канітар теж тоді був там — наставник саме порався зі стіною потаємного ходу.

— Що, не хочеш розслабитися? — спитав чаклун у свого найстаршого учня, коли побачив того.

— Не вмію вже, — чесно зізнався Іман. — А ви чим займаєтеся?

— Трохи вдосконалив механізм у стіні. Пізніше покажу всім. Тепер можна зачинити замок так, що його не відкриєш ззовні.

— Ми що, готуємося приймати гостей?

Іман сів на підлогу, на красивий теплий килим. Він полюбляв проводити час в оранжереї, особливо вечорами, коли всі хлопці й дівчата нагорі займалися своїми справами, а Дієро Канітар сидів у себе в кабінеті. Це сьогодні наставник чомусь вирішив зайнятися стінкою, а зазвичай Іман міг споглядати химерні рослини сам.

— Я завжди готовий до гостей.

У старі часи на чаклунство ніхто не зважав — кому було цікаво, той навчався, здобував спеціальну освіту, знаходив собі працю до душі, пов’язану з чарами. Навіть у Джитт-Іларі існувало кілька академій…

Не кажучи вже про Мірасею чи туманний Латтхорн — там чаклунів можна було зустріти на вулиці щодня. Бойові маги поповнювали ряди війська, маги-знахарі допомагали людям, ставали місцевими знаменитостями. Потужно розвивалися медицина, наука. А потім — раз, і магію заборонили практично на всьому материку.

І якщо колись на магів дивилися з повагою, то зараз чарівники викликають переважно страх у звичайних людей. Показати невинне заклинання перед кимось — легкий спосіб нажити проблем.

Стати мішенню.

Чи могла до їхнього дому навідатися варта? Хіба якби сталося щось. Це — Джитт-Ілар. Тим паче, багато вартових знали Канітара особисто; наставник узагалі мав купу знайомих у Місті Тіней. Також Канітар умів впливати на розум інших, саме тому ніхто з роззяв чи надто цікавих солдатиків ніколи не звертав уваги на їхній дім. Власне, так і отримала сім’я цей будинок — за допомогою ментальної магії.

Наче як наставник зміг влізти до голови одного грошовитого торговця. Навіяв тому думку, що він — його дорогий давній друг. Друг, що потребує допомоги й житла. Так тоді ще зовсім невелика сім’я Дієро Канітара отримала у своє розпорядження особняк біля східної стіни міста. Цей же добродій частково забезпечував Канітара, давав йому кошти на все та був своєрідною протекцією у Тіньовому місті.

Іман декілька разів бачив того мужика — усмішка з його обличчя взагалі не зходила. Натягнута була настільки сильно, що, здавалося, очні яблука потріскають.

Посмикуються повіки, торговець підписує черговий папір та віддає золото. Далі — вклоняється Канітару, однак робить це ривками. Наче через силу. А молоді сміються над таким видовищем.

Загалом, послідовники теж не сиділи без діла. Ходили на ринок, шукали можливості. Анжела, наприклад, гарно обчищала кишені роззяв, а Джуліус грав у карти та регулярно примушував програватися товстосумів у тавернах. Бенлін — взагалі контрабандист. Навчався він так собі, зате його вклад золотом у сім’ю був чи не найбільшим. Кожен старався бути корисним.

Щодо Імана — чоловік просто продав своє житло і приніс Дієро Канітару все, що мав, зробив це одним днем. Практично одразу після знайомства, зібрав особисті речі до великої сумки й з’явився на порозі дому. І ні, це не було тому, що старий чаклун повпливав на його свідомість, чи попрохав. Дієро Канітар принципово не використовував свої вміння на учнях. Ніколи. Усе вони робили добровільно й самі, адже довіряли. Мали надію здобути цікаві їм знання.

Принаймні, Іман вірив у це.

Ветеран теж мав надію, що чаклун допоможе йому з одним важливим питанням. Тому без жодних вагань заявив наставнику, що відтепер і до кінця він буде його учнем. Чаклун тоді заглянув в очі Іману. Зрозумів, що той налаштований серйозно.

— Яка в них кінцева ціль, як організації? — вирішив почути думку свого наставника Іман, — просто вбивства таких, як ми?

Він мав на увазі Орден. У підвалі завжди тихо. Голос чоловіка покотився невеликим ехом.

— Ну, вони вважають, що виконують волю Господа. Хочуть викорінити все, що пов’язане з таємними знаннями. І так, це означає вбити всіх магів.

— Абсолютно наївне бажання. Надто глобально. Хіба це можливо?

— Не просто наївно, Імане, але й плоско. Завжди будуть люди, схожі на мене і на мене. Магія існувала у всі часи. Постійно житимуть на світі ті, хто має жагу до знань. Орден надірветься рано чи пізно, так буде обов’язково. Проте біди ще принесе.

— Чи були раніше спроби домовитися з ними? — запитав Іман.

І справді, позиція Ордену видавалася воїну вкрай незрілою. Це було схоже на бажання знищити все погане на світі, щоб було тільки хороше.

— Домовитися з Орденом? — наставник недобре посміхнувся, наче згадав щось. — Ні. Їх хіба знищити всіх, зруйнувати довбаний монастир. Вони — відморозки, ніколи не розглядали можливості співіснування. Прийняття…

— Може, тоді варто спробувати на них хрест поставити, на всіх?

— І хто піде в атаку?

Іман не одразу знайшов, що відповісти. Він розумів, до чого хилить чаклун. Тому уточнив:

— Я намагаюся підтягувати форму молодих. Вони надто розслаблені.

— Це юність. Себе згадай. Їм потрібен час, головне — шию щоб не звернули, поки досвіду набираються.

Чоловік і справді на мить згадав себе в молодому віці. Сиротинець, дорослішання у великому місті, вулична злочинність. Розчарування в людях, біль, тілесні травми, а далі — військо. Затяжна війна на чужій землі, на далеких островах. Безмежний океан, розбиті кораблі, кров на піску...

— Там люди здібні, Імане, було вже, що я з ними гризся. Це не слабаки, а зараз нам нічого їм протиставити. Але це поки що. Якщо те, що ми вивчаємо, що… Я вивчаю, дасть свої плоди, то хто зна. Ситуація може змінитися. Знання примножують силу.

— Вони ж і вам життя добряче отруїли, майстре.

Дієро Канітар майже ніколи не говорив про своє минуле. Втупився він після цих слів у стіну та довго нічого не відповідав. Іман сидів поруч непорушною тінню. Чекав.

— Отруїли. Зараз це неважливо. У мене є ви, у нас є чим зайнятися.

— А як справи в мене? Є прогрес? — вирішив перевести тему Іман. Ну і дійсно його цікавило це. Адже навчання давалося не завжди легко, далеко не завжди…

— Прогрес є. Не ігноруй магію стихій. До будь-яких чарів потрібно ставитися з повагою. Так, я тобі вже говорив, що розвиватися ти повинен як менталіст. Однак не обмежуй себе, не пропускай тренувальні дні в джунглях.

— Якщо так кажете, то не буду. Просто я подумав, що міг би цей час провести в медитації, наприклад. Попрацювати з кров’ю. А вогняні кулі мені не дуже вдається запускати. Ви самі бачили.

— Маг повинен бути всебічно розвиненим. Коли ти працюєш над тим, що погано вдається, то зростаєш як особистість. Ніколи не знаєш, яке заклинання тобі знадобиться.

…Ветеран кивнув. З того часу він дійсно більше не пропускав тренувальні дні, коли вони всією родиною відправлялися до джунглів.

Щоб покинути місто, достатньо було хвилин двадцять пройти підземними тунелями. Власне, хлопці-старожили розповідали, що спочатку це був просто підвал з чудернацькою оранжереєю, і не більше. Була стіна, що від’їжджала вбік, а за нею — невелике приміщення, як комірчина. Таємний сховок того самого торговця, що віддав свій дім.

Дієро Канітар одного дня наказав копати. Адепти працювали лопатами, розширювали маленьке приміщення все далі та глибше. Прокопували землю одночасно на захід та на схід, і сталося так, що їхній рукотворний тунель привів до природного підземелля Тіньового міста, став частиною підземних комунікацій.

Кажуть, ці тунелі простягаються по всій території Джитт-Ілару, і навіть далі. Учні чаклуна поступово досліджували підземелля, а згодом віднайшли ходи до джунглів. Ними й користувалися. Однак учитель суворо заборонив самостійно ходити до тунелів. У них навіть був план накреслити детальну мапу підземель, але цьому так і не судилося статися.

* * *

Усе це згадував собі Іман, переслідуючи вбивцю. Він намагався відволіктися від втоми, що продовжувала зростати. Це — плата за ритуал. Встигнути б дістатися до горлянки душогуба.

Почалися пагорби, Іман то підіймався вгору, балансуючи, щоб не впасти, то спускався вниз. Сили додавали тільки фанатизм та бажання помсти. Більше нічого.

Тепер під ноги потрібно було дивитися постійно, бо то тут, то там уже траплялася справжня трясовина. Квакали жаби, кілька разів він бачив великих тарантулів та кліщів. Бурі нитки чужої енергії тяглися ще далі вниз, туди, де були печери. Звідти чувся шум підземної ріки.

Чим ближче до боліт — тим більш глухо доносилися навколишні звуки до солдата. Він почувався, як усередині пляшки; стає темніше, душить гірше, хоча дощ уже рясно поливав джунглі. Жодного полегшення опад не приносив.

Іман давно збився з дороги, втратив орієнтири. Він повністю від’єднав зайві думки та втому. Просто продовжував іти вперед. Взуття вже розвалювалося від болота, але це не зупиняло; якщо потрібно буде, то піде й босим.

Джунглі повністю поринули в сірі сутінки, стіни води валилися на чоловіка з усіх боків. Це навряд чи триватиме довго, адже до сезону затяжних дощів ще не дійшло.

Ще нижче. Зусилля. Крутий спуск, а потім підйом. Ось і печери. Знизу віяло сирим холодом та небезпекою. Шлях до печери був ще більш стрімким — легко зірватися й впасти, особливо під тиском води зверху. Іман обережно спускався каменюками, вдивляючись собі під ноги. Нитки енергії знову тоншали, проте все ще пульсували.

Так, убивця міг влаштувати засідку. Та й влаштував, напевне. Цим і краще: тоді й подохне швидше.

Іман спустився ще трохи. Один раз ледь не зісковзнув, але втримався. Повис на руках, м’яко зістрибнув на вогкий пісок. Нарешті він дістався до печери. Під ногами — опора. На цьому піску — помітний слід чужого взуття. А попереду — темрява.

Прийшов час зустрітися лицем до лиця з супротивником.

* * *

Підземелля наповнював шум води: зверху лютувала злива, а знизу, десь там у чорній далині, шуміла ріка. Судячи зі звуку — повноводна й глибока. Ще десь справа та зліва падали на каміння важкі краплі. Кап. Кап. Дзвінке відлуння. Отже, глибоко тут. Відчутна висота.

Під рукою не було ні факела, ні хоча б кристалу, який міг би світитися. Іман вилаявся мовчки, розізлився на себе, бо не подумав про таке просте й надважливе, як бісів факел.

А з іншого боку — вогонь одразу приверне увагу. Тому ветеран не спробував скористатися магією, щоб створити собі світло.

Він тихо крокував, намагаючись віднайти нові сліди. Мацав пісок руками, босою ногою. Ритуал утратив свою силу і більше не діяв — вени життя ворога остаточно обірвалися та більше не були видимі. Тепер залишалося сподіватися тільки на власні навички. Це ще добре, що енергетичний слід убивці він остаточно втратив лише зараз, а не раніше. Бо спокійно міг би пройти повз ці печери — адже схожих підземель в джунглях багато.

Ні, різати собі інше вухо він не стане. Сил не вистачить, його внутрішній запас сил практично вичерпаний.

Бруд разом із водою обпікав рану на голові. Він перев’язував її, чистив — проте кожен новий крок піском, що вже перетворився на намул, відбивався в скроні.

Про небезпеку таких природних утворень ветеран знав ще з дитинства. Разом із друзями він облазив велику кількість печер, ще коли був малим, і добре пам’ятав, як легко провалитися в нікуди. Втратити пильність — і зірватися в прірву. Посковзнутися просто...

Де зараз ворог? Сидить у темряві. Підбирає момент для нападу. Не міг цей шакал продовжити шлях у таку бурю — точно причаївся.

Смерть інакше; бо попереду починається велика трясовина. Чагарник вже зовсім непрохідний. Отже, душогуб перечікує негоду десь поруч.

Чи піде він вглиб печер? Можливо. Іман допускав, що ця печера також була частиною розгалужених підземних комунікацій під Джитт-Іларом. В катакомбах шанс знайти ворога стрімко зменшиться. Однак щось всередині підказувало, що зустріч відбудеться зовсім скоро. Тут. У вогкому мороці повисла напруга, і справа тут була не в чарах.

Іман спускався далі, морок став ще більш щільним. Сильніше шуміла ріка, похмуре денне світло майже не проникало сюди. Десь угорі, далеко-далеко, чоловік міг розгледіти лише білі проблиски — це, либонь, провалини в землі.

Практично в повній пітьмі він уперто крокував уперед, не звертаючи нікуди, бо де-не-де все ще міг виявити сліди взуття. Серце збуджено забилося в грудях, Іман хижо вишкірився, коли його пальці вперлися в зовсім свіжий і чіткий відбиток ноги.

— Майже, — прошепотів він одними губами, захованими в червоній хустині.