Лінії

Ми вирішили брати вбивцю власноруч. Відправилися до М’ясної вулиці, куди час від часу приходив отець Костянтин. Отже, начальник гвардії розповів нам усе, що знав, а ми йому повідали про те, що говорив священник недавно, коли його допитували. Тепер ми знали, кого й де шукати.

Вінтаріс Далхейн народився й виріс у Шелфілді. Як став повнолітнім, покинув містечко, вдома його не було років дев’ять. Повернувся до рідної оселі, коли вже й батьків не стало, бо померли від хвороби обоє. І почав Вінтаріс до церкви заходити, прислужником влаштувався в отця Костянтина.

Щоправда, дивні речі інколи говорив. Мовляв, знайшов джерело сили, і, по-правді, може отримати таку могутність, яку йому Бог ніколи дати не зуміє. Священник злився на схожі оповіді, та й дивувався, що це з хлопцем таке, про що він балакає взагалі.

— От ви, отче, служите Господу. А яку силу він вам дає? Чи може він вам віддячити за вашу службу, зробити вас вищим, сильнішим, ніж інші люди? Хто до Господа не звертається?

— Так не працює віра. Служіння Господу відбувається не для отримання якихось благ. Я служу Богові, бо так мені хочеться, хочу його славити.

— Тоді це не дуже вигідно…

Священник щиро не розумів, чому Вінтаріс Далхейн працює з ним у храмі, якщо має такі думки в голові. Шкодував його… Збагне отець все пізніше, коли блідий худорлявий молодик розкриє перед ним свою сутність.

Спочатку Вінтаріс виглядав хворобливо, наче повернувся з якогось ув’язнення. Думали люди, що юнак теж хворіє, як його батьки, але ні. Хлопець багато працював біля дому, був повсякчас жвавим та активним. Навіть допомагав декому з сусідів по господарству, власне, випромінював життя.

Якось він прийшов до церкви і запросив отця до себе в гості:

— Ви добрий до мене, отче. Не проганяєте мене, незважаючи на те, що я кажу.

— Просто маю надію, що ти й сам збагнеш, у чому помиляєшся, Вінтарісе. Звичайно, приходь до храму, вдячний за твою допомогу.

— Відвідайте мій дім сьогодні зі мною. Я хочу вам показати щось дуже важливе.

Отець Костянтин не мав великого бажання йти в гості. До власного дому, чесно кажучи, теж не поспішав, бо там — дружина і вічні сварки. Але й цей хлопчак викликав у нього якусь внутрішню неприязнь, про яку навіть собі соромно було зізнатися. Щось відштовхувало отця. Насторожувало.

— Зайнятий я, роботи багато. Якось іншим разом.

— Краще все ж прийдіть сьогодні. Інакше хтось помре. Я вб’ю людину, якщо не прийдете.

Коли Вінтаріс це говорив, виглядав незворушно. І дивився не в очі священникові, а кудись за потилицю. Ніби бачив щось недоступне для простих смертних.

На допиті Костянтин визнав, що не слід було йому тоді підкорятися молодому послушникові і йти з ним. З цього все й почалося. Юнак показав йому шкіряні рукавички коричневого кольору. Він дбайливо зберігав їх у скляній вітрині біля ліжка.

— Погляньте, отче. Ось — сила. Життя. Знаєте, що це?

Священник, як і більшість людей, чув про артефакти. Проте для більшості це було просто легендою, міфом...

Всередині домівки Вінтаріса — задушливо, темно; він давно не провітрював житло та занедбав його. Фіранки повністю зашторювали вікна, напівморок проковтував цей будинок, Костянтину було вкрай незатишно тут. Хотілося забратися геть.

— І що це за рукавиці?

— Артефакт!

Вінтаріс повільно одягнув їх, смакуючи кожен момент того, як шкіра поскрипувала, торкаючись власних рук.

— Батьки мої хворіли. Ви ж брали участь у їхніх похоронах, еге ж?

— Так, я пам’ятаю…

— І я хворий. Мені це сказали в Теллані. Лікар там хороший мене оглядав… Набагато розумніший, ніж наш Паул. Я от думав, що мені залишилося мало. І до тридцяти не доживу!

Отець напружився, бо зовсім не розумів, до чого хилить послушник. Хлопець геть не в собі. Слід з ним попрощатися та попросити більше не приходити допомагати в храмі.

— Що порадив лікар?

— Він виявився дуже цікавою людиною. Глибокою. Сказав, що немає способу вилікувати мене, на жаль. Це — спадкове. Але… є варіант. Ці рукавички, отче. Вони тримають мене на світі. Якби не вони, я б уже віддав вашому Богу душу. Вірите?

Молодий послушник стиснув кулаки так, що коричнева шкіра на них затріщала сильніше. Хлопець голосно вдихнув запах рукавиць, застогнав.

— Зрозуміло, — обережно мовив отець, — але знаєш, я все ж не довіряю магії… Ти показав мені артефакт, я радий, що він тобі допомагає і ти житимеш. Усе ж будь обережний. Я краще піду.

— Ні-ні! Я вас чому в гості закликав? Хочу, щоб ви самі переконалися в одній простій істині. Моліться за мене! Прямо зараз!

Чоловік завмер.

— Моліться за моє зцілення тут і зараз! Інакше я вас уб’ю! Або випадкового перехожого!

Вінтаріс Далхейн провів вказівним пальцем у рукавиці по своєму горлу. В його другій руці з’явився клинок.

Костянтин злякався, звісно. Він запевнив, що якби вже тоді знав, що робитиме його послушник, то спробував би його зупинити...

— В сенсі… молитися?

— Метикуйте швидше, отче! За моє здоров’я. За зцілення від хвороби, за повне очищення плоті від скверни. Слова молитви ви ж знаєте, ага?

* * *

Що хотів довести Далхейн? Мабуть, те, що молитви до Бога не діють та не здатні його зцілити, а от магічні рукавиці — здатні. Він погрожував отцеві та примушував того приходити до нього декілька разів на тиждень — щоб читати Святе Письмо та молитися за його здоров’я. Після молитви юнак демонстративно показував отцю синьо-оранжеві синці на своєму тілі: на ключицях, ребрах і спині.

Знущався, лихословив. Погрожував.

— Ну ось. Ви помолилися за мене. Бачите, щоб я став здоровішим? Щоб мої суглоби перестали гнити?

Далі він одягав рукавиці та змушував отця мовчки спостерігати. Через деякий час — знімав їх. Звертав увагу Костянтина на те, що синці стали меншими.

— Вони не зникли зовсім, ні-ні! Але вони стають меншими. І мені менше болить. Які висновки з цього ви робите?

З кожним разом Вінтаріс ставав сильнішим та більш рухливим. На його тілі наростало більше м’язової маси. Навіть погляд став гострішим. От тільки бліда шкіра ніяк не бажала стати рум’яною чи бодай трохи здоровішою.

Тоді у місті почалися вбивства. Послушник продовжував ходити до храму. Він усе вказував Костянтину на неспроможність його віри. І задивлявся на окремих парафіян, обираючи жертв. Те, що саме він є убивцею, Вінтаріс не приховував. Сам зізнався отцеві, коли той знову прийшов до нього глибоко вночі.

— Послухай, чого ти добиваєшся? Доки будеш знущатися?

Хлопець запалив кілька свічок у будинку, проте вони зовсім не розсіювали пітьму. Посеред дерев’яної підлоги Вінтаріс накреслив коло, а всередині нього поклав короткий меч.

— Я не знущаюся. Навпаки! Ви мені подобаєтеся як людина.

— І того ти змушуєш мене приходити кожної ночі з Біблією? Не боїшся ти ні Бога, ні Пекла, то хоч до мене прояви милосердя, я ніколи не робив нічого поганого тобі. То що ти хочеш?

— Ви вже запитували. Навернути вас!

— До чого?

— До глузду! І до сили. Спробуєте одягнути?

Вінтаріс простягнув отцеві одну з рукавиць. Священник зробив крок назад та рішуче відповів:

— Ні!

— Дарма! Я ж можу вас примусити, знаєте. Бо немає у вас вибору.

Вінтаріс Далхейн тиснув на болюче — на сім’ю. Мовляв, якщо за себе не боїшся, готовий за свою віру постраждати — то пошкодуй сварливу жіночку та милих дочок-дівчаток.

На цей же страх пізніше натиснули й ми з Кацу.

— Ну й не одягайте. Уся сила і все здоров’я будуть мені. Так, а тепер відкривайте книжку та моліться! Ви ж вірите в те, що говорите? Говоріть...

— Вірю, — похмуро відповів Костянтин, — а ще я молюся за те, щоб ти повернув собі розум, поки не пізно. Поки ти не наробив біди.

— Поки я не наробив біди? — перепитав хлопець і розсміявся. Він підійшов ближче до отця та заглянув тому в очі:

— Чули, що сталося в місті, отче? Ну, ви ж думали про мене, правда? Ну точно думали, підозрювали! Так от — це я. Я і є біда!

Тоді якраз Шелфілд сколихнув перший жорстокий злочин. Побоювання підтвердилися.

— Нащо?.. — ошелешено спитав тоді чоловік.

— Щоб жити! — просто відповів хлопець.

Кілька годин підряд виснажений Костянтин читав Святе Письмо, заплутуючись в абзацах та страждаючи від кашлю. Далхейн не дозволяв пити води. Не дозволяв сісти. Кожна нова хвилина у темному домі тиснула на голову сильніше, а послушник навіть не очима не кліпав, все витріщався на отця, насолоджуючись його безпомічністю.

Він гострив лезо при ньому. Розповідав деталі вбивств.

— У вашої дружини хороші груди. Мені б було цікаво відрізати їх, але щоб жива вона була. Що мислите про це, отче?

Костянтин прохав, а Вінтаріс Далхейн продовжував отримувати задоволення. Розпочиналися нові молитви, хрускотіли магічні рукавиці в руках послушника.

— Або ж я можу насадити її на лезо як на палю. Зад великий у жінки, еге ж?

Скалить зуби.

— Не говори так.

— Що? Хочете мене покарати? Я легко витримаю удар будь-якої сили тепер, Костянтине. Нумо, голосно й чітко повторіть тричі, що ви відрікаєтеся від Господа як від слабкого та непотрібного ідола. Я слухаю.

Від надмірної напруги очі сльозилися, пекли. Отець вагався. Тоді Далхейн його й ударив вперше. Кулак відчувався колючим, як булава, він примусив плече розірватися від болю. 

І отець проговорив усе, що йому було сказано. Прощення він пізніше собі вимолить, а от життя, якщо що — не поверне.

Костянтин декілька разів майже наважувався піти до начальника гвардії, щоб розповісти все, однак після того, як Далхейн посмів прийти до нього додому, він облишив будь-які надії на спасіння чи розголос. 

Отець, виявилося, і справді ходив до повій, але раніше. Не ладналося особисте життя ніяк. Шльондри, до речі, надмірно язиком не плескали, допомагали зберігати темну таємницю отця, бо теж поважали його.

Продовжували гинути люди від рук Вінтаріса. Тепер він одягав чорний балахон із капюшоном і все носився з колодою карт, коли приходив священник. Залишав незрозумілі послання на міських мурах.

— Якби я хотів убити вас, то знаєте, яку б карту дістав?

— Не хочу про це навіть думати.

— Король! Червовий. Бо у вас серце добре. Вам цікаво, чому саме король?

— Ні, не цікаво. Вінтарісе, тебе зупинять. Навіть якщо я мовчатиму далі, міська гвардія вийде на тебе, тебе повісять на шибениці.

— Та помовчте, — махнув рукою психопат, — так от, чому король? Ну ви король у нашому місті. У колоді — чотири королі. Так? Це наш начальник гвардії, це ви. Два королі. Управитель був би тузом. Логіку розумієте?

— Зупинися.

— Помирати будуть усі випадково! Не буде послідовності, адже колода у хороших руках завжди перемішується! І ти ніколи не знаєш, що з неї випаде наступним. Валет, скажімо, чи сімка... Коли це станеться, теж не знаєш!

Щоразу, коли Далхейн починав говорити маячню, пришвидшував мовлення. Активніше робив різні жести, і це наганяло відчуття небезпеки. От-от, і вб’є його самого...

Він бив отця. Дійшло до того, що той молився рукавицям напівголий та цілував їх.

— Глянь на себе! Нічого так і не зрозумів? Я забираю життя людей, а ти нічого не можеш вдіяти! Як і твій Бог, від якого ти відпльовуєшся тепер! Мені дякувати маєш за просвітлення. Бо молитви твої — нічого не роблять. Ніколи!

Вінтаріс починає злитися, а потім сам до себе сміється. Ставить колоду карт на поличку та бере до рук меч. Починає ним розмахувати.

— Глянь, наскільки легко я орудую цим клинком! А до того, як уперше одягнути рукавички, я його ледь підіймав. І це не ти зробив, а магія!

— Зараз ти справді здоровий. Хвороба відступила, ти добився свого. То для чого віднімати нові життя, скажи мені?

— Не скигли. Колода закінчиться — я піду з міста. Тебе відпущу, бо вже розумію, що не змінишся. 

Отець Костянтин шукав вихід подумки, та ніяк не знаходив.

Рано чи пізно колода карт справді закінчиться.

Поставити крапку самостійно в цій історії треба, от що. Колода карт — це тридцять шість убитих людей. Від шістки й до туза.

* * *

Отець вагався, час ішов — і стало пізно. Не встиг він проявити героїзм. Він майже наважився поговорити віч-на-віч із Мортом, як тут одного вечора до нього додому прийшов сам маніяк. Привітався чемно, торт приніс. Сказав, що дуже любить отця як наставника та вельми бажає познайомитися з родиною того.

Сидячи за столом, він не зводив погляду з Костянтина. Ну точно відчув. Чи... прочитав думки?.. А коли він показав донечкам дві карти, бубнову та червову вісімки, серце отця завмерло, сам він похолов.

— Ось такі от карти маю! Бачите візерунки? Що, не цікавить вас? Ну, я вам не дарую їх, але подарую, подарую. Ваш тато хоче, щоб я подарував вам їх. Дуже хоче!

Далі послушник сміється. Надто голосно, до дзвону в тарілках. Дівчатка переглядаються, не розуміють, як реагувати далі на візитера. Дружина Костянтина теж нерішуче глянула на чоловіка, а той лишень сказав тихо:

— Вінтарісе, дякую. Не потрібно подарунків, я... Ми вже спати хочемо лягати... Зайдеш іншого разу. Кгм.

Слова тонули в легенях, а голос стискав жах. Далхейн не сперечався. Заховав карти та підморгнув дочкам. Подякувавши за добру вечерю, вклонився й пішов.

А ми, двоє божевільних з Ордену, в очах отця нічим не відрізнялися від довбаного Далхейна, абсолютно нічим. Тому Костянтин зламався повністю та заговорив. 

Ось так, власне, й звучала сповідь святого отця. Цілком правдоподібно. Сам Костянтин тепер був на свого послушника схожий, такий же блідий.

… Ми з Кацу, Гестією та Мортом наближалися до будинку, де жив божевільний.

— Нє, своїх гвардійців я брати не буду. Якщо мужики зрозуміють, що ми штурмуємо будинок помічника священника без вагомих доказів, то мене самого там повісять замість душогуба. Мені й так зараз... хріново... Багато питань... Не можна облажатися. Ясно? Самі зробимо.

Морт продовжував труситися за репутацію. Його морда ще більше набрякла, а червоні прожилки в очах, здавалося, світяться. Проте рухався гвардієць жваво, зброю тримав у руках впевнено.

Біля зачиненого храму уже зібралися вартові — вони ж відправилися до дому Костянтина. Потрібно спробувати вберегти його з сім’єю. Адже маніяку точно не сподобалася наша бесіда з отцем. Чи знав він про неї? Я був певен, що так.

Вузькі вулички й зовсім перетворюються на тонке мереживо ближче до будинку Далхейна. Сіра бруківка потьмянішала, надворі сутеніло. Мороз хапав мене за долоні, поки ми тихо прокрадалися до вхідних дверей. Клинок — уже в руці. Я глянув на Кацу і побачив у нього на обличчі криву посмішку.