Лінії

Допити, аналіз, записи чорнилом; Гестія обережно перенесла дивні символи з міських мурів прямо на папір. Наступні кілька днів були вкрай напружені. Кацу зміг допитати коваля, але нічого важливого той не розповів. Проклинав гвардію, самого Морта та все довбане місто.

— Ви ніхріна не зробите. Як і цей вилупок Морт. Лишень за свою сраку переживає пияк, а нічого робити не вміє! Голову дурить управителю...

Я практично не заходив тепер до Гестії, адже вночі ми спали, або працювали над справою. Голова наставниці була наповнена зовсім іншим, і ці процеси краще не перебивати. Тому я чекав натяку чи сигналу від неї. Хоча відверто кажучи, Шелфілд примушував завмирати душу. Не хотілося мені любощів аж надто сильно... Та й ця вічно недосолена їжа до горлянки більше не влізала. Дихалося тут важко, ось що. Дійсно, прокляте місто.

Трохи підозрілим мені видався Паул, лікар управителя. Місцева знаменитість. Городяни казали, що Паул якось урятував Шелфілд від епідемії прокази, що золотий він чоловік від Бога. А чому такий похмурий та непривітний? Бо багато хвороб через себе пропустив за довге життя. Мовляв, носить те все глибоко в собі.

— І що, уб’єте мене за те, що я звичайним цілительством займаюсь?

Бесіду з лікарем вів Кацу. Я ж стояв поряд та спостерігав.

— Ми не для таких справ тут. Хочемо вашу думку почути. Ви ж досліджували кожне тіло. Так?

Гестія продовжувала вести розмови з міськими гвардійцями, сама ходила містом. Тому тепер ми із сенікарійцем залишилися удвох.

— Це моя робота. Ви ж розумієте, що лікар не тільки лікує? І що кожен померлий у місті потрапляє до моїх рук. Мене тут всі знають, і живі, і мертві.

— Все розуміємо, звичайно. У лікаря багато обов’язків. Ви, мабуть, давно працюєте для жителів Шелфілда і допомагаєте їм?

— Більшу частину життя. Ще наш управитель народився, а я вже був цілителем у його батька. Ну, то що ви хочете запитати? Не займайте дарма.

— Розкажіть про характер ран. Про те, як померли ці люди.

— Глибокі колоті рани, багато різаних теж. Клинок. Вбивця володіє великою фізичною силою. Нападав зненацька та завдавав великої кількості ударів. Не професіонал.

— Що маєте на увазі?

— Він не знає, як бити — от так мені здалося. Діє як м’ясник. Або не вміє інакше, або не хоче. Грубо все, жодної охайності. Докладає зусиль. Він... Вдовбує гостре лезо в сухожилля й кістки. Рубці залишає потім.

— А щось особливе можете сказати про лезо клинка?

— Ні, ми про це вже думали. Звичайне лезо. Короткий одноручний меч без особливостей. Зброя ця не змінюється від тіла до тіла.

У кабінеті Паула було нічим дихати. Пилюка, здавалося, влізала мені до очей, весь час свербіла та викликала сльози. Недобре місце; взагалі, старого Паула можна було запідозрити у чаклунстві. На дерев’яних поличках тут я помітив безліч різнокольорових скляних пляшечок, книг та незрозумілих предметів. Камені, кристали. Фігурки…

Таких людей завжди вистачало, котрі особливо не заглиблюються у магію, однак інтерес до заборонених наук зберігають. Межею ходять. Лікарів серед них справді немало. Вбивати таких поки немає за що, а от провести виховну роботу — буває корисно.

Наш убивця не грабував жертв. Не наносив специфічних ран, не глумився над тілами. Тільки карти залишав. Валет та дама — в пари аптекарів. Шістка — у волоцюги. Червова дев’ятка — у дочки коваля Гарвіна. Пікова сімка — у пані Вів’єрн, котра була повією. Допитом її «клієнтів» уже займалася гвардія; потрібно було відпрацьовувати всі можливі версії.

А колода карт була новою в убивці, або дуже добре зберігалася. Білосніжний папір, тверде покриття. Плями крові.

Коли ми вже виходили з кабінету, я наблизився до лікаря та тихо сказав без загрози в голосі:

— Ви виконуєте неймовірно цінну роботу. Хороших лікарів мало у наш час. І я дякую вам за відповіді, за допомогу! Взагалі, на світі є люди, які дуже негативно ставляться до магії. І коли вони дізнаються, що хтось практикує — таку особу провідують. Краще вам бути уважним та завжди розумним. Довгих вам років життя, пане лікарю!

Ми ввічливо зачинили за собою двері. Чомусь я думав, що похмурий лікар вийде за нами, почне обвинувачувати в погрозах, або й узагалі скандал здійме. Прокляне, плюне вслід. Однак Паул не сказав нічого. Залишився у своєму кабінеті й не вийшов. 

Можливо, і не зійде на хибну доріжку на старість.

— Ну ти й видав, — ледь помітно усміхнувся Кацу, коли ми знову вийшли надвір. З неба все ніяк не міг впасти сніг, вітер продовжував гепати дерев’яні вивіски закладів на вулиці. Бив по обличчю, хотів прокрастися під броню.

— Так а що? Ти сам бачив, Кацу. Чудить старий, бавиться. Треба буде внести його до списку. Джереому розповімо.

— А от узагалі, що думаєш, Флоріане? Має він стосунок до смертей?

— Не відчуваю загрози. Мене більше священник цікавить…

Кацу ствердно кивнув. Отже, теж про отця думав.

Дійсно, насторогу в мене викликав міський священник, отець Костянтин. Якась неприємна сила від нього йшла, коли ми бесідували вперше. Мені, звісно, далеко до інтуїції слідопита, я не володів тоді навичками розслідування та допиту на потрібному рівні, але…

Та й очі бігали у Божого слуги, коли ми розпитували його про те, чи, бува, не помічав він чогось дивного у своїх прихожан останнім часом.

З отцем ми спілкувалися ще втрьох, тоді у залі. Костянтин займався похоронними процесіями в місті — можна сказати, був наступним пунктом, куди відправлялися нещасні вбиті після старого Паула. Власне, наставниця і дала нам «добро» на більш приватні бесіди з трьома особами: начальником гвардії Мортом, лікарем Паулом та отцем Костянтином.

— Гвардієць щось приховує, — давала розпорядження вона, — з ним не перетискайте. П’є він багато і на нервах. Секретики його не особливо важливі… Не бачу від нього концентрованого зла. Далі. Лікар Паул. Ось там варто придивитися. Поспілкуйтеся. Щодо священника — з ним поговоріть більш жорстко, не грайтеся. Теж щось не каже, дивно поводиться. Все зрозуміли?

— Так, — майже одночасно відповіли я і Кацу.

— Тоді пішли. Останнє вбивство відбулося тиждень тому. Скоро — міське свято. Наш душогуб точно забажає проявити себе.

Таким чином, ми і вирішили навідатися до лікаря, потім — до священника, а ближче до вечора — відвідати начальника гвардії міста Шелфілд. Той якраз трохи вип’є та буде більш податливим до тісного спілкування.

* * *

Отець Костянтин жив разом із дружиною та двома дітьми, тому Гестія сказала поговорити з тим у храмі. Дочекатися кінця служби.

Що ще викликало питання — незрозуміла поведінка отця Костянтина; казали деякі вартові, що священник інколи виходить кудись пізно вночі. Несе щось у торбині. А як бачить людей — намагається сховатися в темних закутках, де ліхтарі не світять.

Гестія зробила це: розв’язала язики солдатам. А вони ще сьогодні вранці дивилися на нас як на ворогів... Талановита.

Отже, чому міська варта не звернула увагу на такі нічні походеньки раніше, коли тільки розпочалося розслідування? Відповідь була простою та дуже наївною: отець, мовляв, — хороший чоловік, але вдома у нього справжній хаос. Постійно свариться з дружиною, вона його виганяла вже стільки разів. Це давненько було, щоправда, а зараз чоловік собі й коханку завів.

Соромиться отець, бо негоже так поводитися для служителя Бога. А хіба щось можна приховати від жителів маленького міста? А от щодо особи таємної коханки отця гіпотези городян відрізнялися: хтось називав повій, а хтось озвучував імена конкретних жінок.

Згадували й покійну Дорі Вів’єрн.

Словом, отець, як і лікар Паул, користувався дуже високою довірою серед своїх. І багато хто підозрював отця у хтивості. Та не засуджував, ставився розуміюче. Що ж тут робити мужику, якщо баба у нього розум втратила? Нема інтиму, нічого нема... Ото ж бо.

У нас ці нічні прогулянки викликали питання. І дуже не подобалося упереджене ставлення міської варти до Костянтина. Коли я почув це, моє серце пришвидшилося. Отже, ми потягнули за важливу ниточку.

Церква була переповнена. Незважаючи на те, що досить багато людей виїхало з міста, городян прийшло достатньо. Холодний темний склеп, а не храм; вогники свічок наче ховалися у мороці, притягували до себе дим кадила. Білі, практично не жовті ці вогні...

Шелфілд скоро і нас зробить чорно-білими?..

Я потрусив головою, щоб відкинути дурні думки. 

Отець Костянтин, трохи повний чоловік з невеликими залисинами, якраз промовляв до пастви:

— Темні часи настали для нашого міста, мої любі. Зло бродить вулицями, забираючи життя невинних рабів Господніх! І ось це Зло має на своїй меті посіяти незгоду та страх між нами. Щоб ми всі боялися власної тіні, не виходили з дому, щоб ми перестали усміхатися, радіти життю! Та служити Богові!

Ми з Кацу стали позаду натовпу, слухаючи цю проповідь. Говорив священнослужитель емоційно, розмахував руками. Ще один популіст.

Поряд із ним стояв і тримав свічку якийсь молодий прислужник. Блідий увесь та змарнілий. Дивно це виглядало, та трохи кумедно: помітний живіт у священника — і така разюча худоба в його послушника. Хворий чи постраждалий від якої іншої біди?

— Тому наш батько, наш управитель, прийняв правильне рішення! Щоб ми з вами, любі, не тонули у відчаї. Ось для чого нам свято дня народження Шелфілда! Щоб показати Злу, що нас не зламати. Що ми любимо наш дім, і так просто не покинемо його. Що ми будемо жити наші життя, і жоден одержимий Дияволом грішник не зможе диктувати нам свої умови!..

Люди кивали, гомоніли. Я глянув на Кацу, а він на мене. Прошепотів мені:

— Тісне у них спілкування з управителем. Одна й та сама риторика.

— Рука руку омиває.

— Ага.

Отець продовжував:

— Наш управитель віддав наказ! Знайти вбивцю найближчим часом. Наші хлопці, наша гвардія все робить, щоб уборонити нас, простих людей. Тому, будьмо уважні! Будьмо обережні, але не втрачаймо надії! Бо потонемо у власних страхах та зневірі, а це вже — гріх.

Залишалося поспілкуватися з Мортом та з отцем. І все. Нові жертви з’являться вже дуже скоро. Ми знали.

Гестії не було з нами в храмі. Можливо, вона б уже тоді помітила щось незвичне, а нам із Кацу не вистачало тоді ні знань, ні досвіду, ми надто зосередилися на Костянтині…

Наставниця все ще солдатів витискала. Була впевнена — гвардійці мовчать. Не про вбивства, звісно. Проте розуміння всієї внутрішньої гнилі Шелфілда могло допомогти з новими підказками.

В майбутньому — це додаткові точки впливу на управителя.

Наша ж розмова з отцем повинна була допомогти нарешті не те, щоб розмотати клубок... А побачити його. Розмотувати ж необхідності не буде — злий клубок ми просто порубаємо на частини.

Я продовжував дивитися на дивакуватого прислужника. Лишаї у нього на щоках, чи що? Очима майже не кліпає, стоїть, в одну точку дивиться... Може, під дією якихось речовин?..

Коли отець закінчив говорити, жителі Шелфілда гучно зааплодували. Далі була спільна молитва — ми, звичайно, теж приєдналися до неї. Після цього підійшли до отця. Привіталися. Обличчя Костянтина було не надто щасливим, коли він зрозумів, чому ми прийшли сюди. А його помічник, побачивши нас, привітно усміхнувся та кивнув. І теж вийшов із храму слідом за людьми.

Церква спорожніла. Отець тепер дивився на нас з якоюсь тривогою в очах, наче побоювався. Все озирався — чи то підтримки шукаючи, чи то дивлячись, чи прийшли ми тільки удвох. Вирішили ми почати спокійно. Говорив я:

— Вибачте, що турбуємо вас. Отче, хотіли дізнатися ваше ставлення до Ордену. Що думаєте? Озвучте ваші щирі слова.

Розпочинаю здалеку. Приховувати від нього, звідки ми прийшли, — сенсу не було. Все він розумів. А взагалі, як може ставитися священнослужитель до напівміфічної організації, яку не визнає церква? Ну, хто як, насправді. Було достатньо надійних партнерів в Ордену і серед рядових священників...

— Як ставлюся? Наскільки я знаю, Орден славить Господа. Робить багато добрих справ на його ім’я. Але і церква, і віра наша, і я особисто — проти того, щоб забирати чужі життя.

— Убивство — це завжди погано, я згоден з вами. Також з вами згоден мій товариш. Його звуть Кацу. Він родом із Сенікари. Знаєте, чим славиться Сенікара, отче?

— Не дуже розумію, до чого ця бесіда. Озвучте, будь ласка, конкретніше, чим я можу допомогти у розслідуванні? Ми, наче, спілкувалися…

— Сенікарійці, — повчально розпочав Кацу, повільно наближаючись до нашого співрозмовника, — природжені воїни. Хороший воїн повинен завше бути готовим завдати ворогу болю та страждань. Для цього потрібно бути жорстким. Мати тверду руку, щоб примусити страждати іншу людину. Розумієте?

Костянтин нервово закивав та видав якийсь незрозумілий звук — чи то протест, чи здивування. Почав відступати назад. Кацу продовжував тиснути:

— Отче, ми з колегою думаємо, що не все ви розповіли під час нашої останньої бесіди. Що ви знаєте більше, ніж показуєте. Ми праві?

— Допоможіть розслідуванню, послухайте мого товариша, — знову увійшов до бесіди я. — Ви можете просто розказати, а ми вже подбаємо про інше. Про що ви змовчали?

— Я вже все розказав вашій… партнерці, і вам!

— А ми думаємо, що не все.

— Я буду скаржитися управителю! Це що за неподобство ви тут влаштовуєте? Ви ким себе вважаєте, га?

Я театрально зітхнув. Не буде він скаржитися. І часу в нас немає більше гратися у ввічливість. Отже, будемо ризикувати.

— Кацу, — кажу, — я йду зачиню двері до храму. Можеш спілкуватися з цим добрим чоловіком. А там і я сам доєднаюсь.

Отець Костянтин заголосив, навіть кричати спробував. А не встиг — бо сенікарієць його вдарив у живіт. Гострий кулак гепнувся об плоть так, що храмом пішло легке відлуння. У горлі отця щось заскрипіло.

— Ну чому завжди так, Флоріане? Чому по-нормальному ніхто не розуміє? — поцікавився в мене Кацу, розминаючи кисть правої руки.

— Індивідуальний підхід потрібно завжди шукати. Бачиш, не хочуть люди спілкуватися, коли по-хорошому до них! А взагалі, ми ж не поспішаємо. Можливо, отець все ж надумає говорити — і нам не доведеться чинити ще більше неподобств. Га, отче? Що мислите?

Костянтин намагався вхопити трохи повітря після удару. Він тримався за живіт, хрест звисав з його шиї на тьмяному ланцюзі. Ліниво похитувався.

Я вийшов назовні, щоб подихати, освіжити думки, а ще — щоб переконатися, що ніхто не спостерігає за нашими діями. Біля храму було порожньо. Як тільки завершувалася служба — ця будівля наче переставала існувати для городян, котрі поховалися хто куди, втішаючи себе ілюзією безпеки власного помешкання.