Лінії

Ні, ми не варилися у власному соку — час від часу покидали монастир та відвідували поселення неподалік. Могли й на тиждень, на місяць відправитися до великих міст, як-от Шед чи столиця Мірасеї — Іллінбург; а де ще розвинути власну спостережливість та уважність щодо інших людей?

Звісно, ми ніколи не були собою серед чужих. Прикидався хто теслею, хто солдатом. Мандрівником, найманцем… Жоден місцевий не повинен був запідозрити щось дивне. Навіть ті, з якими доводилося взаємодіяти дуже тісно. Казали наставники, що навіть перед найближчими людьми, з якими ми можемо зав’язати взаємини поза монастирем, правду розкривати не можна.

Наше спілкування з Гестією теж розвивалося, як і мої навички. Я все більше відчував потяг. Разом із цим — проявляв цікавість до навчання. Щиро це робив. І моя щирість лестила Гестії. Вона ділилася досвідом — я охоче приймав знання.

Я підходив після занять, не надто настирливо ставив запитання тет-а-тет. Це важко було робити так, щоб не привернути увагу братів і сестер.

Також я почав інколи ловити на собі її миттєві погляди. Коли Гестія нас навчала, чи коли ми просто знаходились поряд. Спершу подумав, що мені здається. Але ні. Наставниця таки дивилася. І наші погляди почали перетинатися.

Я відводив очі, і всередині відчував, як там закипає щось досі невідоме. Так, я хотів її. Як тварина. Просто взяти.

Однак було ще щось. Гестія... бентежила мене.

Сталося так, що ми опинилися вдвох. Це теж була таверна. Нічим не краща та не гірша, ніж та, де ми ночували пізніше, у Шелфілді. Побратими розмістилися внизу, пішли на прогулянку після важкого дня. А на другому поверсі були лишень моя кімната та кімната, де ночувала Гестія.

Я був молодим. Плотські бажання приходили часто. Це нормально — саме тому нас, хлопців, відпускали з монастиря до поселень, щоб ми випустили зайву напругу. Відволіклись. Але це — тільки якщо ти добре навчаєшся та сумлінно працюєш. Заслужив.

Хороша причина бути старанним, справді. Навіть такі шибайголови, як ми з Хотчем час від часу виривалися до людей. Так, до речі, багато хто з членів Ордену і знаходив собі пару.

Контакти з іншими дівчатами, здавалося, робили тягу до Гестії ще сильнішою. 

Тієї ночі я не міг заснути. Був збудженим, мене в дрож кидало від однієї думки, що ось тут, зовсім поряд — вона. Звісно, з іншими я не пішов тоді. Сказав, що хочу відіспатися, була така нагода.

Я сів на ліжку, зрозумів остаточно, що сну насправді не буде. Або я зараз спробую, або, ймовірно, більше ніколи.

Мандраж дратував, а одна лиш думка про реакцію Гестії... Ох, вона обливала мені нутрощі розпеченою олією. 

Я підвівся, почав ходити кімнатою по колу.

Та що я за шмаркля така! Що за боягузтво? Ну, вирішив вже діяти, то й дій!

Боятися — нормально. Всі бояться. Питання в тому, чи станеш ти робити щось з цим страхом, чи спробуєш його побороти. Чи просто втечеш.

Немає нічого гіршого, ніж нерішучість.

Видихнув. Нехай буде, що буде. Хай мене виженуть з Ордену, нехай лютий Вільгельм заб’є мене в м’ясо. Сама доля підказку дає — робиш кілька кроків, стукаєш у двері! Врешті, скільки разів я прокручував це у своїй голові…

Вийшов з кімнати. Довкола тихо, хлопців внизу таки немає, не повернулися.

Я став перед дверима, за якими була моя наставниця. Постукав ледь чутно. Ноги тремтіли, коліна хотіли розлетітися в танці. Однак я не відступав, постукав ще раз. Нехай Гестія відкриє, побачить мене. Хоча б щось нехай відбудеться. А там…

Вона відчинила. Стоїть, очі примружила. Погляд цікавий. Лишень біла сорочка для сну на ній. Без перебільшень — я ледь не знепритомнів.

— Що сталося? Ти чому весь червоний, Флоріане?

Немає відповіді. Натомість я знизав плечима. І зробив крок вперед з повною готовністю до того, що зараз відбудеться щось недобре. Я отримаю по обличчю, або Гестія почне кричати, або…

Ні, галасувати вона не стане. Наставниця скоріше встромить клинка мені в пузо якщо… Хоча… Думки застрибали, як наполохані зайці. Я підступив ближче.

— М-можна зайти?

Гестія глянула мені за плече, побачила, що я один.

— Для чого?

— Ну… Просто.

«Просто!» Господи... Ні, краще вже нічого не говорити.

Ще крок їй назустріч. Вона трохи відсторонилася, я зайшов усередину. Тихо причинив за собою двері. Заглянув до її очей. Гестія продовжувала дивитись запитально, не дуже розуміючи, чого мені потрібно. Я поклав долоні їй на плечі, нахилився, щоб поцілувати.

— Що ти… Не смій! — прошипіла Гестія. І заклякла. Висока, мені доводиться тримати підборіддя рівно, щоб дивитися на неї. Я все ж посмів. Цілую, незважаючи на страх.

Довгі пальці вп’ялися у моє передпліччя, вона спробувала штовхнути мене. Я ніжно, але впевнено обняв Гестію, пригорнув до себе. Вткнувся носом у її каштанове волосся. Обережно штовхнув на ліжко та повис зверху.

Тисне, щипає шкіру. Я — сильніший. Мовчить. Гаряче повітря з її ніздрів вдаряється об моє вухо. Нарешті наставниця шепоче:

— Нам не можна. Флоріане…

Я ніколи не любив програвати, і та ніч теж не могла стати моїм провалом. Я знову цілував її, міцно тримаючи передпліччя рук. Гестія більше не опиралася. Напружилась до межі, дихала ледь чутно. Чи то плакала, чи сміялася... Скувала себе якимось льодом, не дозволяючи проявитися емоціям.

Я легко прикусив її нижню губу. Цей поцілунок був значно вагомішим ніж усе те, що я робив з дівками до цього.

Гестія розслабилася. Невпевнено мене обняла у відповідь. Ніби ведучи боротьбу з собою. Зважуючи «за» та «проти».

— Флоріане… Не треба. Облиш… — казала вона, але все ж не відпускала мене. Я зупинився на мить, щоб спробувати розгледіти її лице у напівтьмі кімнати, яку освітлювала маленька гасова лампа. Гестія притислася до мене сильніше. Торкнулась холодною долонею обличчя та поцілувала у відповідь.

Так ми провели нашу першу ніч. Я не тривожився стосовно шуму, який ми могли створити, адже саме приміщення під кімнатою Гестії не було житловим. Хлопці тихо прийшли за кілька годин до світанку.

Те наше злиття змінило все, що було раніше. Я чітко зрозумів, що повернення до минулого вже не буде.

* * *

Гестія — справжній льодовик. Неможливо підкорити її. А я — наважився. Вона відриває рота, і звідти чомусь котиться холодна пара.

Холод...

Перед очима ліани заплутуються в образ людини. Тепер це Констанція, молода провидиця. Займається диявольщиною у своєму наметі. А її охороняє двійко здоровил. Треба убити її та повернутися додому. Це було особисте прохання Джереома. І що в результаті?

Життя йде тільки вперед — минуле не можна змінити. Кожне рішення, яке ми ухвалюємо, — незворотне. Вибір — остаточний.

Тоді я теж зробив вибір. Можливо, якби не цей крок, все склалося б по-іншому. Нам не дано знати відповіді на всі наші «коли б» та «якщо б». На щастя чи на жаль — сказати не можу.

Констанція дивиться на мене крізь чорноту джунглів, і в цьому погляді я вже не розумію, де закінчується Гестія і вже починається чаклунка.

* * *

— Влаштовувати свято — повне безглуздя, — відмітив я, відправляючи до рота шматок паршиво приготованої яєчні абсолютно без солі.

Ми сиділи в порожній таверні, снідали та обговорювали подальші дії. Власник ще зранку пішов, як тільки подав нам сніданок. Тому ми могли почуватися вільно в наших бесідах.

Поруч зі мною — Гестія, мій наставник та вчитель. Навпроти — Кацу, мабуть, найкращий воїн серед нас, молодих. Кацу дисциплінований та вправний. Як і всі сенікарійці, нащадки ельфів, трохи зверхній. Рішучий. Своє довге волосся він стягує у хвіст та тупиться в нікуди.

— День міста ніколи не відміняли. Тут, у Шелфілді, з традиціями як і всюди в провінції… От і наш управитель хоче показати, що не боїться. Потішити та відволікти люд. Популіст, — зробила висновок Гестія.

А день народження гірського містечка радше нагадував поминки: жодних прикрас, тільки трохи більше вазонів та квітів з витривалими до холоду рослинами з’явилося. Ремісники очікували ярмарки. Вітер не затикався ні на мить, продовжуючи вити.

— Наш план на сьогодні? — спитав Кацу, обережно відрізаючи шматок омлету.

— З людьми будемо говорити. А ближче до обіду зустрінемось із начальником гвардії. День буде активним, хлопці.

Гестія виглядала зосередженою. Її вродливе, трохи зморшкувате обличчя було напружене, вона думала. Навіть вночі, коли ми проводили час разом, я буквально відчував, як наставниця мислить та щось поступово вибудовує у своєму розумі.

Гестія напрочуд тонко вміла відчувати людей, володіла майже звіриною інтуїцією. На це завдання вона сама обрала мене і Кацу в якості супутників. І ні, я там опинився не через взаємну симпатію.

Принаймні, я тверджу собі це й сьогодні. Вона обрала мене зовсім не тому.

Взагалі, я повинен був стати новим слідопитом та увібрати в себе науку Гестії. Кацу ж мріяв бути посланцем. Він теж навчався у Гестії, тому що не буває посланця, який не був би хорошим слідопитом. Та й взагалі, всіх членів Ордену навчали однаковим речам довгі роки. Просто з часом допомагали скеровувати свою силу в певний напрямок.

Я дозволяв собі сперечатися з наставницею, проте нечасто. На що отримував у відповідь важкий погляд, від якого хотілося провалитися крізь землю. Гестія була сильною жінкою, душевно стійкою. Її внутрішню та нікому невидиму чутливість я міг відчути лишень зрідка, в моменти найвищої інтимності, коли її тіло тремтіло в моїх руках.

— Я можу стати хорошим посланцем, Гестіє, мені воно цікавіше! — запевняв я, коли ми розмовляли після любощів. Мені молодому потрібно було зовсім трохи часу, щоб відпочити. Скоро я знову накинуся на неї, знову буду робити трохи боляче. Ні, не навмисне. Це — гаряча суміш збудження, колючої пристрасті та ревнощів до її законного чоловіка, перед яким Гестія вже давно навчилася ховати сліди наших зустрічей.

Рятувало ще те, що тоді Вільгельм ще не сидів на місці постійно. Навчання молодих не було його постійним заняттям. Учитель, бувало, покидав монастир, отримуючи особисті доручення від настоятелів.

— Ні. Це не твоє. Ти не вбивця.

— Нащо ти так говориш? — починав злитися гордівливий я. І дійсно, чим я не підходжу на роль того, хто передає ворогам красномовні послання?

— Голос не підвищуй, малюче. Те, що ти можеш забрати життя, не робить тебе вбивцею. У тебе інший талант.

Про це казав і майстер Джереом — обоє вони хотіли бачити мене слідопитом. Та навіть Вільгельм багато разів наголошував на тому, що я відверто поганий боєць. А я продовжував прагнути іншого; це й не дивно, адже титул посланця завжди був огорнений якоюсь таємницею, ореолом авантюризму. Особливо всередині молодої голови.

— Треба робити те, до чого маєш хист. Цим ти й будеш корисний Ордену. Я твій наставник, якщо ти забуваєшся, і я повторюю — у тебе прекрасний потенціал для слідопита. Не поводь себе як дитина, скільки можу тобі одне й те саме товкмачити?

Я дивлюсь у її сіро-зелені очі й не можу більше говорити впевнено. Гублюся знову. З докором дивиться наставниця, як на невгамовного розбишаку. Завжди так.

Коли ми наодинці — Гестія змінюється. Її голос стає більш м’яким, і говорить вона обережніше. Дбайливо. Однак материнські нотки все ж не приховує. Повчає, повчає... Навіть у найбільш негожі моменти.

Обличчя та події продовжують переливатися у моїй голові, наче вода в посудині божевільного алхіміка. Рідка багнюка проходить крізь пальці. Я повзу далі.

* * *

Гвардійці дивилися з недовірою, зовсім не приховуючи роздратування. Приперлись тут якісь сектанти з гір і будуть керувати, ну. Розслідувати... Кому б це сподобалося? Адже розуміли вартові, що не впоралися зі своєю роботою. Тому й злилися дужче, перешіптувалися.

Ми прийшли на зустріч до управителя. Морт, начальник міської варти, якраз проводив зібрання. На вулицях залишилися тільки поодинокі патрульні, яких ми вже допитали. Тобто, до великої зали прибули майже всі. І лікарі, і навіть свідки подій.

Гестія зупинялася час від часу, коли ми вже вкотре проходили містом. Наставниця завмирала й прислухалась. Чула щось, що не могли розрізнити тоді ми з Кацу. А ми бачили тільки похмурі фасади сірого міста. Городяни прикрасили їх недбало, недоречно.

Наближався День Шелфілда.

— Убивця місцевий, — впевнено відзначила наставниця, коли обернулася до нас. Ми якраз проходили повз аптеку, біля якої недавно знайшли мертвих людей. — Він ходить цими вулицями. Народився в Шелфілді. Тут його коріння. А ще — я відчуваю сліди магії. Кацу?

Гестія подивилась на сенікарійця із питанням в очах. Хлопець примружив очі. Напружився, намагаючись зрозуміти себе:

— Здається, відчуваю.

— Що відчуваєш?

— В роті присмак трохи. Як метал. І щось… щось як… як бринить у кістках… Слабо. Глибоко, ну, не можу точно визначити. А ще я бачив, як кіт пробігав. Він на мить тут зупинився і обійшов порожнє місце. Це воно?

— Добре, Кацу. Так. Флоріане, ти що скажеш?

— В мене волосся на тілі рухається. А ще тут дихається сухо.

Другий висновок був раптовим та несподіваним. Шелфілд справді продирався до горла, виморожуючи трахеї.

Енергетика смерті, здавалося, вже почала змінювати й без того морочний Шелфілд.

— Ну ось. Ми з вами зараз біля одного з місць убивства. І ви обидва відчуваєте сліди магії. Отже?..

Наставниця переводила погляд то на мене, то на Кацу. Очікувала.

— Убивця, окрім звичайної зброї, використовує магію.

— Логічно, — кивнула Гестія, — але є ще щось. До речі, що ви думаєте про символи на стінах?

Кацу знову відповів:

— Це частина ритуалу, або наш убивця повністю втратив розум та привертає увагу цією мазаниною фарбою й вугіллям. Схоже на геометричну систему фокусування, подібне я в архівах бачив. Коли ми древні культи Півдня вивчали.

— На жодну з мов воно точно не подібне, — похмуро додав я… І раптом зупинився, тому що мене вдарила думка після слів наставниці: — Я… думаю… Може бути, тут замішаний артефакт.

Звісно, не всі магічні предмети залишають сліди. Не завжди їх взагалі можливо вловити, за роки подальшого життя я не один раз зустрічався з різними артефактами. Але тоді, в Шелфілді, і я, і Кацу відчули присутність чогось потужного. Так співпало.

...У Гестії ж був вибір. Був. Вона могла, наприклад, відправити гонця до монастиря, щоб Орден надіслав когось нам на допомогу. Бо якщо є бодай натяк на присутність артефактів поруч... Проте вона обрала інше рішення. Взяла відповідальність. Багато хто в Ордені б не зрозумів. Це що? Великий слідопит Гестія разом із учнями злякалася та втекла?.. Навіть серед братів і сестер по вірі плелися інтриги. Лютували заздрощі. Чиясь амбітність.

А ще очікування підмоги означало б дозволити маніяку убити когось ще. Тому — так. Час здатен іти тільки вперед.