Лінії

В руці Мартіна блиснув ніж. Він замахнувся та кинув його. Лезо противно дзенькнуло, коли вдарилося об примарну фігуру чаклуна, і різко відлетіло в стелю. В мене сіпнулося око. Я спробував заговорити:

— Не… йди. Там… Портал. Канітар. В інший світ… Не вмер… Його дух там…

Через розірваний рот я намагався пояснити Мартіну, однак слова губилися в крові. Він дивився то на мене, то на блакитне тіло Канітара. На мить — завагався.

— Ти його дійсно вбити хотів? — прохрипів мій опонент та зробив важкий обережний крок. Я напружився увесь, підняв лезо клинка. Не вірив, що зможу пережити ще один раунд цього бою.

Не розумів, як він ще може стояти на ногах та рухати язиком.

— Так. Він щез… У портал він…

Легені стиснулися, і я закашлявся. Похитуючись, Мартін робив повільні кроки до конструкції. З його плеча продовжувало текти червоне.

— Чого не добив мене?

Я намагаюся розгледіти в очах побратима щось, проте не можу. Мені заважають власні сльози.

— Мартіне…

Не можу більше говорити. А він повторює:

— Чого не добив?!

Йому соромно. Мабуть, в уяві Мартіна тільки два завершення нашого поєдинку могли бути. Або трагічна загибель героя, або героїчне вбивство мене.

І Кеїші.

Вийшло по-іншому.

— Ти… Ти стікаєш… Дай… поможу… І потім…

Я намагаюся дотягнутися до своєї сумки-наплічника та не відводжу погляд від побратима. Мартін заперечливо хитає головою. Він підходить до Канітара. Оглядає його, однак торкнутися не наважується.

— Портал, кажеш?

— Ага…

Сильне тіло Мартіна дрижить, сам він ледь стоїть. Я це бачу. Він не наближається до мене, не чіпає образ Канітара. Думає. Опустив булаву. Сил залишилось всього на кілька рухів, а далі він просто впаде.

— І для чого це все, Флоріане? Чого ти?

Мовчу мить. Розумію, про що Мартін. Знаю, що не прийме сказане. Втім… Не хочу більше вдавати. Брехати.

— Я люблю… її. Не хочу більше… такого життя. З мене досить… Канітар пішов… Завалити будинок… І все.

Мартін видихає, а з його носа розлітаються темні краплі. Мені паморочиться в голові знову. Ноги підкошуються. Це триває вічність.

— Сволота ти, посланець. Продав нас усіх. Кацу убив. Нагадай, за що?

Я розумію. Я не маю ні сил, ні бажання виправдовуватися.

— Ти давно… ж знаєш… Артефакт…

— Пішов ти, — грубо обірвав мене Мартін. Цього разу — значно тихіше. Вимовляв кожен звук він важко, я чув, як мій супротивник ковтає власну кров, а його низький голос перетворюється на шипіння.

Портал знову заблимав світлом, всередині нього закружляли чорні вогники, наче приманюючи до себе.

 — Бачу… за чаклуном не поспішаєш?

Я заперечливо хитаю головою. Все ж опираюся на ногу та роблю майже непомітний крок вперед, сильніше стискаю руків’я зброї. Клинок зрадницьки тремтить.

— Ні, Мартіне.

Або він кидається в останню атаку, і ми обоє гинемо… Або…

Мартін розвернувся до проходу до інших світів, не відводячи погляду від мене. Його розтрощене обличчя склалося у щось схоже на усмішку. Повну втоми, презирства. Приниження… Та… ще чогось. Що дуже віддалено нагадувало розуміння. Дуже й дуже.

— Милосердний ти наш… воїне світла. Не маєш ти достоїнства бійця… справи до кінця доводити.

В ньому говорить образа. Мартін підняв свою булаву, перехопивши зручніше. Похрускуючи бронею, зробив кілька надзвичайно натужних рухів назустріч світло-синьому світлу. Його почало заносити сильніше. Мартін падав.

Це падіння розчинилося у блакитному світлі, коли портал поглинув у себе покалічене тіло чоловіка.

Запульсувало, забриніло.

А обличчя Дієро Канітара, що застигло у вічній муці, здається, підморгнуло мені.

В моїй душі пролунала думка, від якої стало страшно, але й тепло водночас. Нехай зі світом буде, що хоче, нехай Канітар повертається. Загрожує Ордену. Портали — річ нестабільна…

Я свій борг сплатив.

Кожен нехай сам вирішує.

В цьому Кацу був правий.

В цьому був правий Канітар.

Я знову зустрів жінку, яка дозволила мені відчути себе живим. І більше я це відчуття втрачати не хочу.

* * *

Те, що підземелля забиралися завалити до чортової матері, я зрозумів ще як тільки повернувся сюди. І це правильне рішення. Портал — все ще відкритий. Декілька бочок — вже прямо в печері. Залишилося обережно притягнути одну з них до кімнати з порталом. Нехай вибухова хвиля знесе все, поховає під землею. Щоб назад з нього нічого більше не вилізало. Ні Дієро Канітар, ні… Те, у що перетвориться Мартін… Якщо він житиме…

Портал завалить — тіло мага більше не буде захищеним. Воно перетвориться на розтовчену пляму з решток, як і повинно бути. Тепер я знав це.

Кров поки спинилася. Я спорожнив усі пляшечки, які в мене були; кілька годин, і я впаду. Можливо — назавжди. Я тягнув, штовхав бочку, як міг, навалюючись на неї боком. Права рука ще підкорялася мені, рани не відкривалися знову. Я знав, що бочка не займеться сама по собі, не вибухне в мене біля обличчя. Це добре.

Декілька повільних хвилин, і вибухівка стоїть прямо біля завмерлого чаклуна та порталу, що продовжує світити блакиттю. Добре, що вибухівка була близько. Я б не зміг інакше.

Далі я виліз із цих підземель, повернувся назад до будинку.

Підйом сходами важко давався. Довелося повзти.

Ще недавно я тягнув тут чужі тіла.

Правицею, що ніяк не заспокоювалася та заходилася сильніше в тремтінні, я дістав коробку сірників.

— Давно, давно тебе потрібно було спалити, — тихо звернувся я до будинку з оранжереєю в підвалі та глянув на одну з бочок. — То гори тепер по-справжньому.

* * *

Я думаю, вибух чули навіть у столиці. Задрижало під ногами, небо наповнилося червоним сяйвом. Затріщала пожежа.

Я відступав у пітьму, стискаючи клинок у руці. Люди Філнара, гвардія, місцеві головорізи… До біса їх. Для мене історію з чаклуном та Тіньовим містом завершено.

Особняк місцевого ділка з іменем Пилип провалився всередину себе. Вогонь охоче зжирав його разом з усіма покійниками, забороненими книгами та сувоями. З усім. Валилося каміння. Я пришвидшував крок, намагаючись тримати ноги в купі. Позаду кричав хтось, гавкали собаки.

Дорога до Вороного Прихистку була важкою й болісною. Я жував трави, я купував у торгашів сумнівні настоянки. І все пив, пив. Розганяв серце та робив нові кроки. Дощі змивали з мене шари поту та крові, змішували мене з болотом, коли я сідав перепочити.

Інколи мені здавалося, що все це — повна маячня, а насправді я ніяк не прийду до тями десь у джунглях після бою з практикантом. Іманом його звали, так?

Тону я в трясовині, перекушую зубами гадюку…

Теж я тоді йшов, йшов… Жував траву та йшов.

Я перевіряв сумку, намагаючись знайти там клинок під назвою «Серце». Я шукав волосся Констанції. Знову згадував зиму в Шелфілді.

Нова баночка, гіркота, блювання. Присипка ран, спирт. Місцеві щось балакають, хочуть чи то ошукати, чи запропонувати щось. Я мовчки йду, бо знаю, що йти мені — довго.

Куди я тепер прямую? Для чого?

Сісти б зараз на веранді та вдихнути на повні груди. Знову Валент прийде щось дурне розпитувати. Хотч зайде на чашечку чаю.

Я зафіксував ліву руку між двома нерівними палицями, прив’язав шматок кори та одну із піхов. Натягнув пов’язку.

Я спробував зашити знову щоку, дивився на власне відображення в лісовому озері та не впізнавав більше себе.

…Повернувся я на світанку. Так вийшло.

— Флоріан!

Констанція. Вона забула про всі наші домовленості та про безпеку, коли побачила мене. Закричала на все горло. Нерозумно. Не знаю, чи спала взагалі, або ж виглядала увесь цей час.

Чаклунка втиснулася мені в груди, обіймала. Я тільки важко схлипнув та ледь втримався, щоб не впасти. Заболіло.

— Я повернувся… Кеїшо… Клич Едвіна… Перелом… Рука… Ліки…

— Флоріане, тепер все? Ти… Ти будеш зі мною?

— Тепер — все.

Це було останнім, що я зміг сказати. Далі я нарешті розслабився та дозволив собі заплющити очі.

* * *

Прийшов я до тями, коли крізь вікно до кімнати вже пробивалося світло. Це не був наш із Кеїшою будинок. А, мабуть, шпиталь. Бинти довкола, посудини якісь.

Цього разу я не лежав довго. Люди Едвіна мені вправили руку, все відпоювали відварами, принесли хороші мазі. Навіть лікаря дістали звідкись. Зашили мені обличчя правильно, обробили все.

Лікар. Лікар же міг легко вивести Орден на Вороний Прихисток. Подумавши про це, я відчув, як мені стискає в грудях.

Кеїша прийшла. Нічого не говорила, просто лягла поруч, поклавши свою кучеряву голову на мене. Волосся трохи відросло. Я намагався приховати від неї перев’язану руку без двох пальців, не хотів, щоб вона бачила, що я став ще більш нікчемним, ніж раніше.

— Дурненький ти…

Плаче. Гладить мене, приносить їжу. Годує. Знову плаче. Я розповів їй усе. Констанція боялась. Вона спитала тихо:

— Він… Він же повернеться?

— Нехай. Але не сьогодні. І не до нас. Канітар — пішов. Тепер є тільки ми.

І дівчина зітхнула з полегшенням.

А через два дні я вийшов у двір. Вийшов, тому що прокинувся від розуміння, що щось сталося. У Вороному Прихистку були чужі, це усвідомлення пройшлося болем десь під лопаткою. Тьохнуло серце.

Я взяв клинок та тихо піднявся з постелі. Прислухався. Собаки гавкають. Ага, але не як завжди. Більш насторожено. Голоси. Чоловічі. Едвіна чую. Ні, не сварка. І… Господи, невже…

Я тихо покинув свій шпиталь. Перше, що побачив надворі — людей Едвіна. Чоловіки були озброєні. Арбалети, мечі. Вила. А навпроти стояв мій старий друг.

Хотч.

Збоку — Констанція. Зблідла. Тримає меч, котрий я їй залишив. Триває бесіда.

Хотч споряджений. Озброєний. Сам? Як, як знайшов? Як?!

Думки забігали холодними мурахами по нутру.

І що, що Хотч один тут? Лучники можуть бути в лісі. Прямо зараз можуть на прицілі тримати.

Отже…

— Заспокойте своїх молодчиків, пане. Я прийшов із миром, повторююся! Ось і товариш мій! — Хотч кивнув у мій бік рукою. — Просто поговорю з ним і піду, все!

Хотч намагається звучати приязно, а я бачу, наскільки він напружений. Арбалет позаду в нього. Мала сокира збоку, клинки.

— Хотч? — запитав я вголос.

— Я, я. Ну і в сраку ти заліз. Я собі всі коліна пообдирав, поки сюди шкатульгав. Старий, давай відійдемо, поговоримо. І я заберуся. Я сам, клянусь. Попроси друзів своїх… М?

Коліна він обдер… Прибіднюється. Я кинув погляд в ліс, в хащі. Озирнувся, проте поки не бачив нікого.

Це нічого не означає.

— Все нормально, — вигукнув я, сам не вірячи у свої слова. — Ми… поговоримо. Це… друг.

— Я підійду до тебе, так?

— Підходь.

Люди Едвіна не опустили зброю. Сам господар поселення тримав у руках здоровенний молот. Констанція глянула на мене з тривогою. Я знав, що вона без сил. І це змушує відчувати її себе голою.

Ледь помітно киваю дівчині.

— Едвіне, не стріляйте, ми поговоримо! — крикнув я ще раз про всяк випадок. І відчув, як у голові зашуміло від напруги.

Хотч наблизився, не опускаючи рук. Я завмер. От виродки, вони відправили того, з ким я не зможу битися. І зараз… Що зробить Хотч?

— Брате, не змушуй мене ухвалювати це рішення, — тихо застерігаю я.

Хотч усміхнувся. Гмикнув:

— Кажу ж тобі, я сам. І ризикую сильно. Флоріане, я знаю тебе як рідного. Сховки твої — кожен. Ну, вибач, це фах такий. Все мушу знати про всіх. Я сам прийшов, справді. У монастирі ніхто не в курсі, — мій друг миттєво спохмурнів, обличчя його стало серйозним, твердим. Наче з каменя витесано. — За тобою Мартін відправився. Ти… убив його?

— Не вбив. Але по голові настукав добряче. Напав на мене.

— Ну… ти це вмієш… А малих нащо скалічив? Фенрікса, Захарія?

— Я не хотів. Зовсім. Не залишили вибору.

— Ех, Флоріане, — Хотч картинно зітхнув, однак його погляд залишався як скло. — А я ще недавно тобі казав, що хороший ти мужик. Ось так от…

Ніколи не бачив його настільки серйозним. Губи зблідли, лоб розгладився. Більше жодних зморшок від емоцій.

— Хотче, чаклун живий. Він відкрив портал до Темної Сутіні. Це… інші світи. Книга Канітара ж залишилася у вас.

— Так, — Хотч кивнув, — Джереом продовжує вивчати її.

Я продовжив говорити, навіть не кліпаючи. Я розповів коротко про те, що пережив останнім часом. Хотч дивився на мене та ледь помітно рухав ніздрями. Ми не відводили очей один від одного, й своїм поглядом я продовжував благати: «Не змушуй мене…»

— …Він повернеться. Планує винищити Орден, кожного, хто пов’язаний з монастирем, — закінчив я свою оповідь.

— Нехай спробує, він не перший, ну. І не останній. Хвилюєшся за нас?

— Роблю останній звіт, — чесно відповідаю я.

— І Мартін… Туди… Сам зайшов, кажеш?

Я знаю, що він повірить. Він мусить.

— Так. Я взагалі з ним не хотів битися. Він…

З великим зусиллям я підіймаю понівечену руку без частини пальців. Хотч бачить. Скривився та похитав головою. А далі кинув швидкий погляд на Констанцію, що стояла неподалік. Знову гмикнув. І сказав:

— Вірю, брате. Вірю. От що, Флоріане. Мабуть, краще тобі покинути це поселення. А я… — піду я. Бувай здоровий, посланцю.

Я ледь стримався, щоб не обійняти його. Це ж… Це ж Хотч, ми скільки разом пройшли!

Ні, не можна. Невже я не хочу помічати його руку, що готова різким рухом вбити мені в горло щось гостре?

І байдуже, що він не зможе, а все ж готовий спробувати, засранець!

Все я бачу, все розумію. Просто… Не хочу.

— Бувай, посереднику.

І обличчя Хотча на мить знову стало простим та дружелюбним. І на ньому з’явилася усмішка.

Він справді пішов. Покульгав, навіть не обертаючись, залишив Вороний Прихисток. І мене з тягарем на серці.

Я підійшов до Едвіна та Констанції, сказав, відчуваючи полегшення:

— Все нормально. Але нам із Кеїшою краще збиратися в дорогу.

Я заховав кинджал. Провидиця взяла мене за руку та стиснула своєю долонею мою.

А з неба нарешті визирнули промені сонця. Я тільки тепер помітив, що дощ більше не падає.

Несміливе сонце, зовсім ліниве… Проте, воно є.

І я зрозумів. Нарешті повірив, що цей сезон дощів не триватиме вічно.