Лінії

За всі ці роки Старший рідко зустрічав проблеми в своєму борделі. Бувало, окремий клієнт поводився неввічливо, але хлопці швидко таких ставили на місце. Дівчат ніхто не ображав — а сумлінним навіть давали привілеї та більше золота.

З місцевими ділками він підтримував хороші взаємини, тож знав: ніхто не з’явиться одного прекрасного ранку на порозі з мечем у руці. Ні міська варта Джинпорту, ні пірати, ні якісь свавільники. Словом, у Старшого все йшло непогано, все було під контролем. От тільки повсякчас його оточували кретини, спроможні лише на примітивну грубу роботу. Принаймні, він так вважав.

— Двері на замок! Усе обшукайте! Дівчат — сюди! — розпорядився він, відправляючи охоронців на зустріч із загрозою.

На бордель напали, а підручні розгубилися, як зграя кошенят. І це бісило. Неймовірно. Хто був здатен бодай на трохи більше, прибивався до банд. Там більше золота, солодші обіцянки. Залишалося самостійно виховувати молодняк.

Першою забила на сполох Каміла. Той клієнт, якого вона привела, все не повертався з туалету. У цьому не було нічого дивного, але щось у поведінці викликало тривогу. Тому Каміла покинула кімнату й одразу подалася до Старшого. До вбиральні навіть не зазирала — серцем відчувала, що це вже зайве.

Старший уважно вислухав свою давню працівницю та віддав наказ знайти гостя. Йому було важливо не злякати решту відвідувачів і не втратити обличчя перед серйозними людьми. Репутацію борделю він будував довго. Заклад мав уособлювати надійність і безпеку для всіх.

Коли почалась метушня, деякі дівчата саме обслуговували клієнтів. Чоловіків оглянули охоронці, ввічливо попросили залишити дім насолод. Щось коїлося на другому та третьому поверхах. Там знайшли зв’язаних непритомних охоронців, яких хтось уміло знешкодив. В одного з них забрали одяг.

Все це побачив на власні очі клієнт поважного віку, коли вийшов із кімнати, щоб перевести подих. Виявився надто вразливим — закричав.

Кілька охоронців кинулися наверх допомагати своїм, однак дуже швидко стало ясно: їм не впоратися. Згори почулися дзенькіт зброї, глухі удари та кілька зойків. І знову тиша.

Щойно дівчат зібрали в одному приміщенні, щойно зачинили двері — нападник увірвався всередину. Ті, хто залишився внизу, захищали дівчат та Старшого.

В одну мить просто крізь двері нападник шпурнув охоронця — того самого, якого Кеїша раніше обпекла магією. Тіло проламало дерев’яну раму і впало до ніг Старшого. Він ступив уперед. Загородив працівниць. Ті завмерли за його спиною.

Можливо, Флоріан і зміг би непомітно вибратися з будівлі. Але Констанція потребувала помсти. Не бажала коритися, слухати, тікати. Вона палко прагнула власноруч скалічити тих, хто принижував її, тримав на ланцюгу. Та й не в тому була стані, щоб крастись і ухилятись — доведена до відчаю, люта. Чи міг хтось її стримати? Життя серед племен дало муштру, м’язи все ще пам’ятали. І тепер, щойно кров знову пішла жилами, вона захотіла лише одного — відплати.

Опинившись у кімнаті зі Старшим, посланець перехопив руку одного з головорізів, вивернув її до хрусту. Потім — коротко вдарив у щелепу. Тіло впало. Другий спробував дістати меч — і саме в цей момент з’явилась Кеїша. Вона озброїлася дубиною з металевим наконечником — підібрала в одного з переможених на другому поверсі.

Дубина гепнула мужика в пах із такою силою, що він склався, як пергамент. Впав на коліна, повністю втративши бажання битися.

Останнього супротивника Флоріан вдарив кулаком у перенісся, вхопив за ремінь, підтягнув та просто кинув у стіну. Зараз не було потреби вбивати.

— Тихо всім! Хто підійметься — хребта зламаю! — прохрипів посланець. — Мордою вниз!

Показуючи свій намір, Флоріан ткнув ногою одного з лежачих. Той лише загарчав. Обхопив голову руками, прикривши її, аби не били.

А далі бордель заповнила тиша. Тільки погані хлопці на різнокольорових килимах продовжували стогнати, лаятись. Сопів Старший. Констанція підійшла до одного з покидьків і переможно притиснула його ногою до підлоги. Вдавила носок у ділянку між ногами:

— Ну що, виродок? Подобається?

І сказавши це, провидиця зі всього розмаху вдарила його туди ж. Бандит завив, а Старший здригнувся від цього видовища. На обличчі Кеїші з’явилася хижа посмішка.

Посланець різким рухом подолав відстань до Старшого. Правий кулак знизу влетів у бородате підборіддя. Власник борделю лише встиг примружитися. Похитнувся й сів на зад.

— Облиш, облиш! Усе!

Між посланцем і товстуном виникла Каміла. Безстрашно вчепилася нападнику в передпліччя й заглянула просто в очі.

— Залиш! Ідіть геть, досить!

Флоріан подивився на неї з цікавістю.

— Ти не мусиш залишатись із ним, — звернулася Констанція до Каміли, а тоді перевела погляд на інших дівчат. — Ви всі можете бути вільні! Вас більше не скривдять!

А повії не поспішали вирішувати. Лише за кілька секунд двоє невпевнено переглянулися й повільно рушили до виходу з кімнати. Каміла глянула на них трохи з відразою та подивом. І мовила:

— Нас ніхто й не утримує. Старший не кривдить нас. Ідіть і залиште нас у спокої!

— Тебе все влаштовує? — здивувалася Кеїша.

— Дитинко, що ти знаєш про життя? Це наш дім і наша робота. Ідіть.

— Дитинко?..

Таке звертання розлютило ворожку. Вона прикусила губу, насупилась. А повія дала зрозуміти, що готова захищати Старшого, який уже потроху приходив до тями після удару й навіть намагався підвестися. Пухку долоню виставив уперед — мовляв, не треба більше. Констанція вже було сіпнулась із дубиною, однак Флоріан притримав її рукою. І сам звернувся до головного:

— Давай ключ від вхідних дверей, і ми підемо.

Старший знову засопів, розчервонівся. Потрусив головою. Мовчки дістав із широкої кишені своїх білих штанів в’язку ключів. Від’єднав той, що треба. Самі двері були дійсно масивні — такі не виб’єш ані плечем, ані тілом чергового охоронця.

— Ви — свавільники. Так справи не робляться.

Констанція знову спробувала підійти ближче до власника борделю. У неї виникло пекуче бажання познайомити цього товстуна з дубиною — та так, щоб він ще кілька днів говорити не міг. А якщо потрібно — то й декого з його дівок змусити прокинутися. Особливо ту смугляву сучку, що його покривала.

Флоріан перехопив Кеїшу, цього разу сильніше. Тихо додав:

— Не треба.

Дівчина могла наламати дров — посланець відчував, як його супутниця закипає зсередини від злості. Він урятував її, однак тепер залишалося вивести бранку з будівлі і, що найголовніше, — вивести з цього стану.

Посланець знову наблизився до Старшого, відсунув плечем уперту Камілу. Краєм ока він поглядав на провидицю, щоб тримати її в полі зору, як і все, що могло нести загрозу. Каміла ж знову підвищила голос — видно, сильно хвилювалася за свого патрона:

— Облиш його, кажу!

Повія навіть спробувала вдарити посланця, але він її грубо відштовхнув. І що це? Покора через великий страх? Сила золота? Що могло настільки сильно прив’язати цих дівок до свого ката?

— Я забираю дівчину — і ми йдемо. Якщо за нами буде погоня, якщо ти сіпнешся або відправиш когось слідом — даю тобі слово, я повернуся. Мене не спинить охорона, наймай кого хочеш. Чув?

— Кгм.

Це мало б означати згоду. Посланець продовжив:

— Збираєш до купи своїх головорізів, заспокоюєш їх. Пояснюєш, що все нормально. І працюєш далі. Ти все второпав?

— Так не робляться справи, — повторював своє Старший і заперечливо хитав головою. Те, що відбувалося зараз, не вписувалося в його картину світу ділової людини.

Посланець знову зустрівся поглядом із Камілою. Вона очей не відводить. Один із головорізів товстуна поворухнувся на підлозі — й одразу отримав дубинкою по спині від Констанції. Товстун насупився ще сильніше. Він усе ще хитав головою й тихо бурмотів про свавілля.

Флоріан переборов у собі бажання ще раз тріснути власника борделю — не подобалося йому, що той так і не озвучив прямо свою покору. Натомість, посланець обережно виглянув у коридор — переконався, що все там спокійно.

— Від кого ти прийшов? — поцікавився нарешті власник, масуючи собі щелепу.

— Від добрих людей, які борються за свободу.

— Назви, скільки монет тобі пообіцяли за дівку. Готовий запропонувати вдвічі більше.

Посланець узяв Констанцію за руку й стиснув її долоню — щоб не наробила дурниць. І відповів на пропозицію:

— Ти стільки не потягнеш. І ще… лови полум’яний привіт від Багіша.

— Від кого?

Посланець більше нічого не сказав. Кінець розмови. Втім, було видно, що темні очі Старшого запам’ятовують Флоріана. Кожен рух, вираз обличчя, рухи. Щоб потім звести рахунок.

Флоріан кивнув двом дівчатам, що теж вирішили покинути бордель, та попрямував геть із кімнати, ведучи за собою Констанцію. Свою сумку разом із парасолею він забрав ще тоді, коли звільнив провидицю.

Констанція нарешті відірвала погляд, повний ненависті, від усіх цих покидьків. Дочекалася, поки посланець відчинить двері на вулицю, а далі вони спокійно вийшли надвір. Вона теж стиснула долоню рятівника та спробувала уважніше придивитися до нього.

Відтоді, як бачились востаннє, посланець змінився, постарішав. Обличчя й зовсім пошматоване, й око не в порядку, здається.

Всього за мить молоді повії, що ще буквально щойно працювали на Старшого, постояли трохи під дощем. Глянувши на посланця, відсахнулися. І швидко попрямували прямо в негоду, навіть не подякувавши.

— Паскудне місце з такими ж паскудними людьми. І як їх зрозуміти можна? — запитала чи то сама в себе, чи у посланця Констанція. — І хто в біса такий Багіш?

— Ніхто, — тихо відповів посланець, коли вже трохи відійшли від борделю. — Я вигадав це ім’я, щоб збити його з пантелику.

* * *

— Забиратися з Джитт-Ілару треба. Я знаю місце, де тебе ніхто не знайде.

Дощ трохи вщух і перестав лити суцільним потоком, коли вони залишили позаду бордель і вибралися ближче до берегової лінії.

— Знаю. Спершу я мушу забрати свої речі у Салкана.

— Це хто?

Вони намагалися ступати дорогою так, щоб оминати болото. Кеїша все ще тримала в руках дерев’яну дубину, і її не бентежили погляди випадкових перехожих. Посланець оцінив ситуацію довкола — все тихо. В темних вікнах осель тьмяно жевріло світло масляних ламп. Зараз дівчина заспокоїться, очі перестануть хижо блищати — можна буде обережно забрати у неї зброю.

— Друг давній. Тварюка, що в рабство мене продала.

— Хороші в тебе друзі, Кеїшо.

— Ага. Ти, наприклад.

Посланець ледь помітно усміхнувся. Попереду їх чекав шлях. Не такий вже й далекий, однак долатимуть вони його разом. А отже, це може бути повільніше, ніж зазвичай.

Флоріан взяв провидицю під лікоть і відвів до широкого дерева біля якогось перекошеного дому, що стояв обабіч дороги. Гілля приховувало цей закуток від чужих очей, а розлоге листя майже не пропускало краплин дощу.

— Не можна більше знаходитися тут. Головорізи на хвіст сядуть, і сам Орден у Джитт-Іларі.

— Я чую, — перебила провидиця. — Флоріане, дякую тобі за рятунок, але я не покину місто, поки не зайду до цієї паскуди. І там мої речі.

— Речі можна нові дістати.

— Ну, свою сумку ти ж забрав із борделю. Чого не залишив?

— Це інше…

— І в мене інше! Важливі мені речі, розумієш? Це близько, зовсім поряд. Якщо не згоден — я сама піду. А ти чекай тут.

Посланець замовк. Спробував потягнути провидицю, однак та вперлася в мокру землю.

— Залиш. Ти мені нічого не винен.

Флоріан дивився на Кеїшу із сумішшю злості та нерозуміння. Що з нею не так?! Невже до неї й справді не доходить?!.. А дівчина продовжувала тиснути поглядом у відповідь. Вперта.

— То ти йдеш зі мною?

Людей довкола було мало, але й ті вже почали звертати увагу на парочку, що все гучніше з’ясовувала стосунки.

Насильно тягнути її? Зв’язати? Вдарити? Так їх обох буде ще легше відстежувати! Шум.

Чаклунка все ще не була при тямі. Чого ще очікувати від неї можна зараз? Флоріан подумки прокляв себе за нерішучість та здався.