Лінії

Я йшов промерзлою землею, під ногами хрускотіла блідо-зелена трава. Відійшов від міста вже достатньо, і тепер міг бачити Кацу. Тут ще поки не було де заховатися. Суцільна рівнина, присипана дрібним снігом. Небо сіре-сіре, нічого в ньому немає, крім морозу. Сумка з монетами дзвеніла. Сенікарієць стояв, дивився на мене. Ще здалеку побачив.

Я наблизився.

— Ну ти й упертий.

— Віддай артефакт, Кацу, сам бачиш, скільки смертей і біди.

— Тому що дах поїхав у цього придурка. Не вистачило волі — він зациклився на своїй хворобі, оздоровився, а потім уже не міг зостановитися.

— Це проклята річ. Ти ж знаєш.

— Знаю, бо так нас вчили, — Кацу плюнув, — а ти ніколи не задумувався над тим, що, можливо, Орден просто боїться чужої сили? Не хоче, щоб хтось ще був сильним?

— Знищити собі мозок — це, по-твоєму, сила?

— Я не про це кажу. Далхейн просто не витримав.

— А ти витримаєш?

Кацу зітхнув, наче ця розмова його вже втомлювала. Мабуть, так і було.

— То вже моя справа. Послухай… І ти, і я — дорослі. Ми не друзі з тобою, але ти ж не дурень. Ми вже можемо собі дати раду. То, може, не варто більше триматися монастиря? Та подивись на себе зараз. Живий, здоровий. Хочеш, як Вільгельм бути потім? Чи як Джереом? Перетворитися в каліку? Служби Божі, співи Господні… Флоріане, сам собі відповіси.

— Орден дав нам життя, — підмічаю я і роблю декілька невеликих кроків, щоб бути ближче до Кацу, — ми — нікому не потрібні сироти. Чи забув ти?

— Правильно. А отже, нікому нічого не повинні. Ми не просилися до Ордену, коли були малі. Вони самі взяли. Вибрали за нас. А ніколи ти не думав, що, окрім переслідування магів, є ще заняття на світі? Я от подумав. Навички та знання отримав — за це, в принципі, вдячний. Тепер хочу піти своїм шляхом. А ти?

— Я вже на своєму шляху. Орден моя сім’я. І ти теж — моя сім’я.

— То для чого ти мене догнав, братику мій Флоріане?

— Намагаюся домовитись, — чесно відповів я.

Я підійшов ближче. Кацу бачив мої кроки, але не відступав. Я спітнів, незважаючи на те, що кінцівки замерзали зараз. У цієї розмови більше не могло бути іншого фіналу, на жаль. Хоча я ще мав надію переконати його.

— А як же… наставники? Побратими… І Мартін…

Вони дружили міцно ще з дитинства. Тому я тиснув на це.

— Він зрозуміє. А щоб ще хтось розумів, мені, якщо чесно, й не треба. Слухай, не треба мене ні в чому переконувати. Я забираю артефакт і йду, а ти роби, що хочеш. Кожен робить вибір. От сьогодні я вперше роблю свідомий у власному житті.

— І я зробив.

— Наздогнати мене та читати проповіді?

— Забрати артефакт.

Усмішка сповзла з обличчя Кацу. Почав злитися він. Роздратувався. Дихав голосно. Випалив нарешті:

— Який же ти! Як… Як… Вона!

— Я радий, — щиро втішився я.

— Флоріане, кажу єдиний раз — йди геть.

Кацу неохоче дістав свою катану з піхов. Лезо — гострюще, я це знав, адже нащадок ельфів завжди гострить улюблену зброю, навіть коли має вільний час. Можливо, стрес так знімає. Або це своєрідна медитація.

Я зробив ще один крок назустріч. Катана сенікарійця виблискувала морозом. Цілі струмені поту проливалися в мене попереком і нижче.

— Флоріан...

Кацу — мабуть, найкращий із нас. У відкритому бою я не мав би жодного шансу.

— Може… Може ти й правий, знаєш… Ай… — я зітхаю, опускаю погляд. І повністю розслаблюю плечі, так що сумка з золотом починає реально тиснути. Кацу достатньо зробити короткий рух, щоб нанести смертельний удар.

— Я більше не знаю просто як жити далі.

Мої слова були чистою правдою. І сльози, що знову витиснулися з очей, теж були істинними. Я сів просто на землю.

Він так і завмер. Не знав, як реагувати. Носом шморгнув, катану трохи опустив.

— Ей, ну. Ну тихо ти...

Я підвів погляд. Вигляд я мав, мабуть, справді загублений. Кацу намагався щось прорахувати, зрозуміти. Його пальці нервово стиснулися навколо руків’я клинка.

— Іди, Кацу. Я — все.

Колючий сніг палить мене холодом, і я раптом зрозумів, що дійсно не хочу вставати. Що вже прийшов. Голос мій бринить. Знову горло стискає.

Сенікарієць вилаявся, озирнувся, наче переконуючись, що жодних засідок тут немає, жодних підстав. Засунув катану назад до піхов.

— Ну що ти шмарклі розпустив, Флоріане, ну...

Кацу обережно підходить та простягає мені руку, щоб підняти. Він стискає мою простягнуту долоню та ривком ставить на ноги. Сильний.

Я обіймаю побратима. Секунди дві Кацу стоїть непорушно, так і не вирішивши, що робити. Кинути мене додолу, чи відштовхнути.

— Ну, ну. Тихо ти. Ну що ти як... Ну все, ну...

Не очікував емоцій. Ні він, ні я. Не так. Не одне з одним.

Нарешті руки Кацу опиняються в мене на спині. Ми стоїмо, обіймаючись. Він бурмотить щось незрозуміле, якось незграбно мене підтримує. Знову про Гестію згадав.

Я ловлю момент, поки він зовсім трохи розслабить м’язи свого тулуба, підготується ще щось промовити.

Так треба.

Раз. І два.

І три.

Я залишив клинок у його череві, а сам — обійняв побратима сильніше, сковуючи йому рухи. Навалився на нього як міг, і Кацу ледь не впав. Ще не до кінця збагнув, що сталося.

— Ти що наволоч зробив? Що ти, га?..

Сенікарієць щосили мене кидає об промерзлу землю. Я боляче забиваю спину. Проте все ж знаходжу сили швидко зміститися.

Так я й запам’ятав його. Як він — нещодавно розгублений. Потім — злий. А тепер витягує катану та ще не бачить, що середина у нього вже вся темно-червона.

— Ти... Ти...

Тіло сенікарійця засмикалося сильніше, він спробував зробити кілька кроків до мене — і впав, так і не відпускаючи катану з рук.

Гаряча кров почала парувати під тілом побратима.

Він більше не рухався. Присів я поруч, заглянув востаннє до його розкосих очей. Мені дуже хотілося попросити вибачення. Я вже відкрив рот, щоб сказати ці слова — і не зміг, тому що мене заціпило повністю.

Я ліг поряд, прямо на холодну землю, більше не пропускаючи свіже повітря до легень. Не хотілося дихати. Не було сил навіть кліпати очима.

* * *

Кацу був правий, коли сказав, що ми вже дорослі. Так, на той момент ми обидва дійсно були досить самостійними, вміли немало. Правим був нащадок ельфів, але не до кінця. Наприклад, я довго не міг викинути з голови те, що жодна енергія не відчувалася, коли ми вперше побачили послушника отця. Ми допитували самого священника, ми хотіли тісно поспілкуватися з Мортом. Роздумували про причетність лікаря Паула до магії…

От тільки справжнє зло залишалося непоміченим. Надто звичайним. Моя мила Гестія, природжений слідопит, теж не змогла вийти на артефакт вчасно. Тільки відчувала його сліди.

А якби рукавиці неможливо було б відчути?

Про що це все свідчило? Які висновки я повинен був зробити після історії у Шелфілді?.. Не довіряти тільки внутрішнім чуттям, а більше працювати аналітично? Ні. Аналітики нам вистачало. Не довіряти нікому й нічому?..

Шелфілд затих. Вартові насторожилися, коли я притягнув до міста мертвого побратима. Виглядав я, мабуть, надто страшно. Чи дико. Вони викликали Морта. Той дивився зі співчуттям, велів мене не чіпати.

Перешіптувалися місцеві, управитель міста підбирав слова. А я хотів як можна швидше покинути це довбане містечко, повне закручених провулків, що ведуть в нікуди, та повернутися додому.

...Я прийшов до монастиря разом із руквицями. Віддав усі монети, все розповів. Золото — до казни. Папері, на яких записувала свої думки Гестія, залишив собі потім. Зберіг на згадку. Жодних прикрас не носила наставниця, а навіть якби мала вона щось при собі — то, напевне, це б знадобилося законному чоловікові, Вільгельму.

Мої вісті були сумними. Убито одразу двох членів Ордену. Але я приніс артефакт. Це справді були «Закривавлені руки‎»‎. Нетрі нашого монастиря надійно приховали рукавиці, щоб жоден виродок більше не міг скористатися ними.

Тіла наставниці та Кацу доставили через декілька днів. Доктор Паул постарався — Гестія виглядала достойно. Хоча, дивитися не міг ні на неї, ні на Кацу. Сам не знаю, чому. Просто наче батогом мене били по обличчю, щось не давало заглядати до їх білих обличь надто довго.

Спочатку я хотів залишитися у Шелфілді та прибути потім разом з домовинами. Однак коли рукавиці опинилися в моїх руках, то збагнув, що краще відправитися прямо до монастиря. Не спокушати більше долю. Надто вже дорого дістався мені артефакт маніяка… Не можна було більше ризикувати його втратою. Інакше всі жертви — марні.

Мене допитували. Коло схожих запитань, необхідність у черговий раз все пояснювати словесно та письмово все, що довелося пережити. Чекати, поки побратими з Ордену співставлять мої слова з тим, що казали свідки у Шелфілді… Настоятелі затіяли розслідування, тиснули. Їх цікавив буквально кожен мій день у холодній провінції. Деякий час я жив наодинці. Був бранцем, а не любим учнем.

І мені було байдуже.

Мене допитував Вільгельм. Не сам. З іншими. Говорив мало. Просто дивився. Важко.

На похоронну процесію, щоправда, мене допустили разом зі всіма. Плакати там я не міг. Тільки від лихоманки страждав, то холодно мені ставало, то знову гаряче. Я ловив на собі погляд Мартіна. Він теж дивився з-під лоба, зовсім не приховуючи свою злість.

Чи намір.

Байдуже.

Опускалися дерев’яні домовини до свіжих ям. А разом з ними — частина мене.

Це може спіткати будь-кого. Коли ми приносимо клятву служити Ордену та Господу — приймаємо факт того, що одного дня на цьому цвинтарі можуть хоронити й нас. Здається, щось таке казав хтось під час процесії. Вже не пам’ятаю. З цими словами я був згоден, однак це не втішало.

Після церемонії я підійшов до Мартіна та простягнув йому перстень мертвого товариша. І знову в мене не вийшло вичавити з себе слова, знову я заціпенів.

— Ти… Ти не мав… Цього робити.

Мартін шипів. Його розривав біль. Він не хотів вірити, що й мені боляче, він бачив у мені ворога.

Людно надто. Вчителі всі, настоятелі. А за спиною Мартіна — улюблений наставник його, Роланд. Ще тоді живий. Руку на плече учня кладе, щоб той не наробив дурниць.

Мартін приймає те, що передав Кацу. Щелепи його рухаються під шкірою.

Далі я йду геть.

Я замкнувся в собі. Дні пролітали разом із ночами, хвилини — з годинами і новими днями.

Зрештою, похмурі бесіди закінчилися та мене залишили в спокої. Відпустили до інших. Проте не мав я бажання спілкуватися. Навіть уникав зустрічі з Хотчем. Він, наче, розумів ситуацію. Невже здогадувався про нас із Гестією?.. Не чіпав мене та не розпочинав жодних розмов.

Все більше я лежав у ліжку без жодного бажання підійматися. Тоді я ще не мав власного будиночка, а проживав з побратимами. Вони трохи косилися на мене, Бог зна що думали. І не дивно: померла наставниця, помер один із найбільш перспективних воїнів Господа. Від моїх рук, якщо вірити всім пліткам. А я...

Живий. Тому й винен.

Потім провели зібрання, що повинно було поставити крапку в цій історії. Кацу визнали відступником. А мої дії — спірним, болючим, однак вольовим рішенням, що в основі своїй мало правильний намір.

Одного вечора мене викликав до себе Вільгельм. Наш учитель рукопашного та збройного бою відчинив мені двері до будинку, коли я прийшов. Глянув, чи я сам. Пустив всередину і зачинив за мною.

Мені було абсолютно все одно, для чого він це зробив та що планував робити далі. Чоловік розвернув мене до себе — і наніс перший удар. Прилетіло в сонячне сплетіння. Я зігнувся, навіть не хотів опиратися.

Пішло воно все.

Вільгельм швидко підняв мене та продовжив гамселити. Сили не шкодував. Він вдарив мене ще раз у живіт, по ребрах, потім зацідив у щелепу. Підняв знову — скрутив руки та вгатив головою прямісінько об стіну.

Абсолютно мене це не чіпає. Нехай забиває до кінця.

Я лежав, а він наносив нові удари. Так, як ніколи не дозволяв собі навіть під час найзапекліших навчальних поєдинків.

Геп. Геп. В голові задзвеніло.

Врешті Вільгельм трохи захекався. Взяв табурет, сів поруч. Я ж лежав перед ним на килимі посеред кімнати та намагався прокашлятись. Виходило погано. Учитель зовсім не шкодував мене, не боявся наслідків.

— Ти розумієш, чому зараз я тебе б’ю?

Я трохи обперся на руки та підвів на нього погляд. Він знову вдарив ногою, знову по ребрах. Оскільки робив це сидячи, удар вийшов трохи слабшим, ніж міг би бути. Проте мені вистачило.

— Тому... що я... уроки ваші не відвідую?

— Подумай краще!

Вільгельм різко піднявся. Взяв до рук табуретку та тріснув мене по голові.

Спалах.

Добре. Нехай ще додасть.

— Чого я тебе б’ю, га? Флоріане? Скажеш?!

Власне… А чого я дурня перед ним клею? Та нехай котиться до біса! Нехай далі б’є і не говорить. Наставничок хріновий. Хоче мене завалити через Гестію? Вперед. І так сил більше не було терпіти кожен новий день.

— Тому що... я... і Гестія були вдвох? Ми… Ми спали… Тому?

Озвучивши це, я вже приготувався прийняти новий удар. Можливо — фатальний. Тому я все ж спробував припіднятися та заглянути у вічі майстру Вільгельму. Він не виглядав здивованим. Ані розчарованим.

— Не зовсім.

Бородатий боєць голосно видихнув. Підійшов до мене знову та грубо підняв. Притиснув до стіни.

— Ти думаєш, я зовсім нічого не розумію? Не бачу, не чую? — Тихо цідив крізь зуби він, — я знаю, що ви... Злягаєтеся. Давно вже. Я… Я кохав… кохаю Гестію. Я знаю, що поряд з тобою… сученям… вона себе щасливою почувала. Оживала. Я… Я старий. В тебе молоде тіло.

Вільгельм штовхнув мене, я безсило сповз додолу. Тоді в чому справа? Хотілося це озвучити, але я не став, передумав. Захоче — сам скаже. А ні — то ні.

— Я б’ю тебе зараз, бо ти не вберіг її, Флоріане. Ти там був, а не я. Ти там був.

І від цих слів раптом стало так боляче, так воно заіскрило в моїй голові, що жодні побої не зрівняються з цим ні того вечора, ні в майбутньому.

Я там був.

Обірвалося щось тонке й металеве в мене в душі. Остаточно. Запекло, збило дихання. Я зібрався з силами та пробубонів:

— Дістали всі... Лекції… уроки. Не можу більше… слухати, як говорить Джереом — йому далеко до… До… Вільгельм, візьми… мене в учні.

— Що?! — обурився той, і я подумав, що зараз знову прилетить.

— Кацу був твоїм... кращим. Ти готував його на… посланця. Бери... мене.

Схоже, це вдарило Вільгельма краще за будь-який клинок чи кулак. Повне нерозуміння разом із страхом і люттю він випромінював у той момент. Все, що я говорив, давалося мені важко, кров заливала килим.

— Я… Я тебе засильно тріснув, здається. Як ти смієш... мені це зараз казати? Ти забрав життя… мого кращого. Нехай і він виявився… норовливим. Ти не зміг з ним домовитися. Ти ніяк не завадив смерті Гестії! Краще б ти сам здох!

Краще б я сам здох.

— Ну тоді добий… добий мене!.. — вигукнув я, хоча цей хрип важко було б назвати криком, — скажеш, що то я… напав. Розум втратив... Я не хочу більше жити… просто так. Хочу… помсти. Винищувати гадів. Вільгельме, візьми… мене. Або… кінчи мене. Ти сам мене... затягнув у свій... дім. Обирай.

Слова закінчились, тому що рот знову наповнила слюна з кров’ю, хоча я й намагався її випльовувати. М’язи більше не тримали. А Вільгельм не поспішав допомагати мені піднятися. Чоловік натомість підійшов до одного з зашторених вікон і почав вдивлятися в нікуди.

Не мав я більше ні страху, ні переживань. Я говорив щиро про бажання винищувати практикантів. Наче як і раніше хотів, ненавидів зло. Однак смерть моєї Гестії... Вона все змінила. 

Саме моєї. Не Вільгельма.

І він це знав.

Я не мав наміру звернутися конкретно до нього з такою пропозицією, та ще й зараз. Спонтанно, болюче це вийшло.

Довго бородатий збирався з думками. І ще довше я намагався все ж піднятися на ноги. Врешті він стиснув губи та, повернувшись до мене, промовив:

— До себе йди. В порядок приведи себе, виглядаєш як забита свиня. Завтра щоб... Щоб був на уроках. Слово скажеш настоятелям, я тебе насправді кінчу. І... Я помислю над тим... Що ти сьогодні тут сказав.