Лінії

— Мені б душу відвести. Замучився в дорозі, та ще й цей сраний дощ… — поскаржився я та взявся до пива. У моєму бокалі його залишилось зовсім мало. Щелепа все ще боліла, й говорити було важко.

— Душу відвести? Можемо в «Ошуканого пана» побавитися. На інтерес!

Один із гостей закладу дістав з кишені колоду карт і вирячився на мене як на жертву. Або просто як на веселу компанію на вечір.

Тут, у розважальному домі, не було правила, яке б забороняло приносити свої карти; інколи ці карти виявлялися міченими. Однак нікого це не хвилювало: люди програвали свої статки, хати, а дехто й дружин у таких закладах. А де ще пограти спокійно, як не в Джитт-Іларі? Щоб ніхто на мізки не капав і щоб міська гвардія не псувала настрій?

— Я про інше, — збавив я голос та трохи схилився до співрозмовника. — Мені б зняти напругу, з гарною дівчинкою час провести. Де тут є таке?

Чоловік розуміюче кивнув. Далі кивнув ледь помітно в один із кутків ігрового залу, де стояла смуглява красуня. Коли я тільки зайшов сюди, її там не було.

Різнокольорові масляні лампи та всюдисущий димок від кальяну викривлювали простір у цій залі, приміщення здавалося більш просторим, ніж було насправді.

Якщо вже сидиш тут, то сидиш довго. Тут тобі і поїсти, й випити, і повій зняти — причому обох статей зазвичай. І ще багато чого.

— Давай партійку перекинемось, а тоді йди грішити. І вип’ємо ще трохи, га?

— Ні, старий, вибач. Я-от поки беру паузу з випивкою. Знаєш, чого?

Співрозмовник зацікавлено підняв брови. Він теж був родом із Мірасеї, скоріш за все. Вже сильно захмелів, а йому все мало:

— Чого?

— Бо якщо я ще вип’ю бодай краплю, то в мене нічого не вийде з дівчинкою. Такий організм. Розумієш, про що я?

Я зітхнув та спорожнив свою посудину з пивом. Постукав себе долонею по животу, вираз обличчя зробив сумним. Чоловік, з яким я ділив столик, розсміявся, заперечно закивав головою:

— Ну, це взагалі! Такого ще не чув. Щоб від двох бокалів інструмент підводив... Давай пограємо тоді, пити не будемо.

— Пограємо, я не проти. Нащо б мені пертися сюди, якщо я грати не готовий? Будемо, будемо. Але спершу — знімаю напругу. Інакше руки тремтіти будуть, а розум для гри потрібен спокійний. Сам знаєш. Які тут карти, якщо я дивлюсь на он ту кралю і всі мої думки на ній? І в ній?

Він ще раз усміхнувся, спробувавши мене переконати, а я знову відмовився. Натомість піднявся з-за столу та попрямував до жінки, що зараз, очевидно, відпочивала. Або визирала собі нових клієнтів. Геть темненька, очі — чорні, як ніч над пустелею. У вухах — величезні сережки, що повинні б говорити про розкіш, а на ділі були всього лишень підробкою золота.

Повія побачила, що я наближаюсь. Одразу ж зобразила усмішку, зміряла мене поглядом. Я підійшов ближче, музикант з віолончелем якраз закінчив грати свій твір. Дехто йому плескав, але більшості було байдуже.

— Привіт. Як тебе звуть?

— Привіт. Можеш називати, як хочеш. Якщо заплатиш.

Про моє спотворене обличчя вона нічого не каже. Голос низький, сильно прокурений. Я придивився уважніше — її шкіра приховувала багато зморшок та прожитого часу на землі. Однак про власний вигляд смуглява пані дбала добре.

— Я заплачу. Треба побалакати.

— А про що балакати? Оплати та й піду з тобою. Прямо тут кімнату зняти можна. Ще є вільні.

Не сперечаюся, й сам хотів запропонувати. Сьогодні ввечері тут досить людно, нам не завадить самотня кімната, щоб поговорити. Без зайвих вух.

— Нема питань. Скільки?

Дівчина проговорила, що готова зі мною робити та за яку плату. Досить дешево. Навіть привабливо. За те, що вона пропонувала, в тій же Мірасеї довелося б віддати більше золота. Я це знав.

— От якраз те, що ти перелічила. По порядку, так. Я беру все, — озвучив я та дістав зі своєї сумки рівно половину від того, що потрібно. — От, тримай. Кімнату ж не треба окремо оплачувати?

— Нє, — коротко відповіла вона та повернула голову до бармена, що був зайнятий розливом алкоголю. — Ей!

Той кивнув. На мить відірвався від своєї справи й кинув дівчині ключ. Вона спіймала. Музикант завів нову мелодію — щось затяжне й не зовсім веселе.

— Ну пішли?

Я кивнув, пропускаючи її вперед.

— Агов, чоловіче, ти що, запасне життя маєш? Здохнеш через пару місяців, ніс відпаде, член зігниє! — раптом вигукнув хтось із зали, перекрикуючи музику. Я придивився — дебелий п’яний ідіот з товаришами. Столик неподалік від барної стійки, на столику — кальян та пляшка. Не час для конфлікту, зовсім не час.

— Все в порядку, мій милий друже, не переживай. Це хороша дівчина, а я в людях розбираюся, — підморгую я незнайомцю та демонстративно приобіймаю дівчину за плечі. Вона ж різко подалася вперед та вибухнула у відповідь:

— Та пішов ти, мудак беззубий, побалакай мені тут. Ще побалакай, і тебе підсрачником викинуть звідси, і ніс зламають! А твоїх дузів посадять прямо на пляшку по одному! Ей, він дурню меле. Пішли!

Майже всі, хто сидів у залі, розреготалися, а бармен покивав головою. Як діти, мовляв, бавляться. Балакають дурне... Віолончель заливався далі.

А через хвилю ми опинилися наодинці в одній з кімнат.

Про здоров’я смуглявої я не переживав. Усі власники таких закладів завжди пильнують за своїми людьми. Спати ж із нею я все одно не планував.

Дівчина підійшла ближче. Поклала мені одну на плече руку. Зовсім тендітна, худорлява. Груди плоскі. Іншою рукою вона почала гладити мене по животу та нижче. Пальці чіпкі. Я відчув їхнє тепло через тканину штанів.

— Так як тебе звуть?

— Каміла. То що, по порядку почнемо, красунчику?

Від неї пахло цитрусом та свіжістю ранкових джунглів. Я відчув, як моє чоловіче єство твердіє. Серце частіше забилося, захотілося піддатися спокусі.

— Я хочу трьох. Щоб ти була серед них і щоб я сам міг обрати двох інших.  

— Оу, ти думаєш, тебе вистачить? — Каміла усміхнулася та стиснула мою чоловічу частину сильніше. — Спробуй спершу зі мною впоратись. А там подивимось. Чи слабо?

Її рухи стали більш впевненими. Вона легко штовхнула мене на ліжко, одразу повисла зверху.

Можливо, я навіть сподобався їй. Як міг ніжно, я зупинив повію, повільно перехопив її за кисті. Відвів їх убік.

— Золотце, я серйозно, — пошепки продовжував своє я. — Я тобі прямо зараз заплачу все, що пообіцяв. Можеш навіть не відпрацьовувати конкретно зараз. Допоможи дівчат ще взяти. Я не місцевий, нічого тут не знаю. Можу налетіти на обман. Ще двох дівчаток. Усім заплачу, як тобі зараз.

Щоб показати серйозність наміру, я взяв до рук свою сумку, дістав звідти ще монети. Каміла якось стиснула губи, одразу напружилася. Виглядало це збоку так, наче вона образилась. Або запідозрила мене у чомусь нехорошому.

— Ти зараз оплатив — я зараз з тобою. Наш час іде. Якщо ти ще щось хочеш, то це буде окрема плата. Ти згоден?

— Згоден, згоден.

— І ще одразу кажу — без збочень. Жодного насильства. Домовились? Якщо маєш якісь бажання особливі, то кажи зараз.

— Я все розумію. Нічого небезпечного чи особливого я не хочу. Просто давно маю таку фантазію — три голодні дівки на мене одного. Ну?

Каміла взяла золото, сховала все до своєї сумочки. Знову заглянула мені у вічі. Скільки завгодно можна дивитися мені в обличчя — і нічого для себе не зрозуміти.

Мені здається, так було завжди.

— Точно нічого зараз не хочеш? Можливо, тобі й трьох уже не треба буде після мене.

— Каміло, ти — прекрасна. Правда. Можеш перевірити правдивість моїх слів, — запропонував я, знову легко притиснувши її долоню до свого паху.

Вона хтиво усміхнулась, напруживши пальці.

— Але я все ж хочу трьох.

Довелося докласти зусиль над собою, відмовити собі зараз у цій близькості. Колись самоконтроль давався мені значно легше.

* * *

Схоже, це була потрібна будівля. Кеїша говорила щось про третій поверх — тут якраз стільки ж поверхів і було. Великий такий кам’яний будинок, у вікнах якого майже всюди світло.

Дорога до Синього Берега була важкою, мені весь час чудилося переслідування солдатами чи побратимами. Довелося певну частину шляху пройти пішки. Обігнути відомі дороги. Маскувати обличчя та багато говорити, адже мовчуни завше викликають підозру.

Боротися зі слабкістю в тілі.

Кожного разу, коли суглоби боліли, згадував я слова Джереома про те, що я ще недостатньо відновився. Згадував, та скрипучи зубами розумів, що старий був правий.

Ну нічого. Головне — дістався.

Каміла склала свою парасольку, я — свою. Ми наблизились до входу. Вона легко постукала декілька разів. Масивні двері відчинилися, у отворі одразу з’явилася чоловіча голова.

— Це я. Я з клієнтом.

Охоронець. Він гмикнув щось нерозбірливе, прочинив двері ширше. Ми зайшли. Я ввічливо привітався та одразу почав оглядати приміщення, де опинився. Гарно освітлене, добре провітрене, на підлозі — розкішні килими. На тумбочках — вазони, квіти.

На Синьому березі це єдиний бордель. Звичайно, була вірогідність, що провидицю утримують деінде, але розпочати пошук точно потрібно з найбільш очевидного місця.

— Зачекай тут, я зараз, — вказала мені Каміла на диван та пішла кудись далі по коридору. Я слухняно присів, усміхнувся охоронцеві. Він глянув на мене з підозрою.

— От і погодка, га? — поскаржився я. А сам подивився уважніше на нього. Треба розуміти для себе, хто і що переді мною. Скільки ще людей тут, де вони зараз.

Чоловік не відповів, знову щось буркнув незрозуміле. Повернувся до столика, за яким сидів до цього. Всівся. На столику стояли якась тоненька книжка та гасова лампа. О, так. Світла потрібно багато, тому що за вікном вже стояла напівтемрява.

Каміла повернулася досить швидко, жестом закликала мене слідом. Я пройшов, звернувши увагу на коридор. Ще четверо дверей. Багато приміщень…

А в іншій світлій кімнаті на мене вже очікував товстий чоловік з кольоровою хустиною на голові. І семеро дівчат. Високі, середнього зросту, геть мініатюрні. Брюнетки, навіть дві рудоволосі. Я кивнув чоловікові. Той усміхався у всі зуби. Вказав рукою на дівчат:

— Чого серце хоче? Обирайте!

Каміла й собі стала поміж іншими. Схрестила руки на грудях, а на мене дивилася хитро. Наче намагалась підловити на чомусь. Ти ж, мовляв, казав, що мене обов’язково візьмеш. Тож бери.

— А, змушений вас попередити — у нас без спиртного чи дурману. Ага?

— Без проблем, — кивнув я.

Далі я вказав пальцем на чорняву, що була трохи молодшою та вищою, ніж Каміла. Потім — на саму Камілу. Ще подумав трохи, почесав щетину.

— Пане, а є у вас хтось… з незвичною зовнішністю? Окрім руденьких.

Чоловік у хустині глянув на мене, наче на вередливу дитину. Припідняв брови:

— Це ви що маєте на увазі?

— Ну… кучеряві мені подобаються. І блондинки… От двох панянок я вже обрав, вони мені дуже до вподоби. А ще б хотів кучерявеньку. Або — білявку. Молоденьку щоб. Є у вас такі?

Це був важливий момент. Я втупився в очі товстуна, вдаючи наївність та простодушність. Прямо я дивився, щиро. І в каламутних його очах я побачив, як промайнула думка. Ледь помітна. Блиск — і все. Однак мені стало зрозуміло, що це не всі вільні дівчата в будівлі зараз стояли переді мною. Товстун відреагував на слова про кучеряву дівчину. Отже, подумав собі про когось конкретного.

Чи була це Констанція? Можливо. Потрібно обшукати будівлю. Навіть якщо чаклунку тут не утримують, то допит цього товстуна точно зміг би дати мені більше інформації. Однак спершу — я тут озирнуся. Спробую знайти зачіпки, дістануся до третього поверху.

— Чим багаті, те й пропонуємо, шановний. Он руденьку собі й візьміть. Прекрасні панянки, вони вилюблять вас так, що думати втомитеся, не те що про кучерявих мріяти. Ну, так що?

Не можна викликати підозру. Ще ймовірний варіант полягав у тому, що Констанцію примусили «працювати», і зараз вона перебуває в якомусь закладі для веселих людей, яких тут повно.

Звичайно, я міг спробувати допитати Камілу раніше, коли ми були у гральному домі. Однак річ у тім, що рядова повія могла й не знати всього, що відбувається. Не бути знайомою зі всіма дівчатами, врешті — належати іншому господарю. Тому спершу я вирішив навідатися безпосередньо до борделю, щоб спробувати на власні очі побачити Кеїшу.

А воно он як, виявляється. Її або спеціально не показують клієнтам, або тримають для когось особливого.

Або взагалі — позбавили життя, чи продали кудись далі.

От тільки в сезон дощів кораблі не покидають береги Джитт-Ілару. Ні, ну колись плавали окремі сміливці. Навіть ще недавно, кілька років тому. Проте цього року точно ніхто не наважиться; торгівля не вмирає від негоди, однак сильно змінює маршрути, якими рухаються товари. Словом, я вважав, що Констанція все ще в межах міста.

— Ех, шкода… Я-то візьму руденьку третьою. Але точно немає трішки більше панянок для вибору?

— Чоловіче, не морочте голови. Усі найкращі квіточки Синього Берега перед вами. Берете дамочок?

Позаду з’явився охоронець. Ще чиїсь кроки я почув у коридорі. Все тут злагоджено.

— Кажете, дівчата у вас темпераментні?

— О, так. У цьому ви швидко переконаєтесь! — з гордістю в голосі заявив товстун.

— Люкс! А оплачувати зараз?

І ось тепер було б добре побесідувати сам на сам з Камілою, але якби я обрав тільки її серед інших дівчат — то неодмінно викликав би тривогу. А це — додаткова увага від охорони. Та від товстуна в хустині. Тому нехай бачать у мені просто дурника з монетами, який не може вгомонити своє хтиве бажання, шукає пригод. Хотів трьох — отримує трьох.

Не змінює своїх рішень. Поводиться послідовно.

* * *

Як тільки я опинився у тісному туалеті на першому поверсі, одразу почав оглядати мале віконце. Знаходилося воно досить високо, але я зміг дістатися. Зачепився руками, а ногами обперся на унітаз. Відчинятися вікно вперто не бажало, тому довелося його виламати. Не було часу застосувати відмичку.

Хруснуло. Я натиснув сильніше, потягнув на себе металеву защіпку. Нарешті відчинилося. Витиснуте скло я тихо поставив на унітаз. Переконався, що дверцята до туалетної кімнати щільно зачинені.

З вулиці відразу почало заносити вітром краплини дощу. Прохолодна вода вдарила мене по обличчю. Я підтягнувся догори, визирнув надвір. Порожньо, тихо.

Дівчата все ще чекали, поки я справлю нужду, повернуся і ми розпочнемо наші втіхи. Я заплатив їм відразу, довелося віддати все, що мав. Картинно почервонів перед ними, коли повії привели мене до кімнати.

Вдав, що розгубився, ледь не заплутався поміж власних ніг. Вони усміхалися, приховуючи втому. Каміла дивилася недовірливо, наче була здатна заглянути трохи далі за завісу тієї вистави, яку я влаштував. Рудоволоса, бува, наблизилась — тоді я й заявив, що мені треба терміново до чоловічої кімнати. Інша панянка, теж чорнява, резонно підмітила, що оплачений час уже пішов. І годинник цокає. Я зітхнув. Що ж робити, мовляв, якщо терміново потрібно?..

Я дряпався кам’яною стіною, шукаючи рівновагу. До підвіконника зверху недалеко — я підстрибнув та вчепився руками у виступ. Було слизько й мокро, дощ заливав мені обличчя. Однак пальці трималися.

Небесна вода вперемішку з соленим потом роз’їдала недавню рану на обличчі. Я напружувався сильніше — здавалося, шов зараз трісне, а нитка проріжеться крізь щоки й до кістки.

Ледь чутно застогнавши, я підтягнувся, відхилився трохи вбік, до виноградної лози. Зачепився, припіднявся ще вище, щоб не миготіти у склі вікна другого поверху. Перемістився ближче до вікна по сусідству. Обережно заглянув усередину. Добре освітлений коридор. Дві темні постаті, що належали чоловікам. Скоріш за все — охорона. Голосів чи гомону не чути, воно й зрозуміло. Спробуй розчуй щось крізь гуркіт стихії.

Ще декілька рухів по виступах будівлі — я тягнуся далі, до одного з балконів на третьому поверсі. Там я не бачив світла ламп, отже, я на вірному шляху. Вже скоро дівчата почнуть бити на сполох, а чоловік у кольоровій хустині затривожиться.

У темній кімнаті, куди я пробрався, було порожньо. Я йшов навшпиньки та прислухався до того, що відбувається в борделі. Вікно за собою обережно зачинив — добре, що воно було відкрите.

Справа за стіною я чув тихий гомін жіночих голосів. З мого одягу капала вода, і це могло створити додатковий шум. Залишити мокрий слід. Недовго думаючи, я стягнув з себе всю одежу, залишив тільки ремінь з клинками. Сумку поклав поряд теж, коли переконався, що кімната справді порожня. Все заштовхав під ліжко. Заберу пізніше.

* * *

Один з охоронців, що ліниво проходжувався коридором час від часу, не встиг збагнути, що сталося. Я винирнув із порожнечі просто за його спиною. Перед цим — слідкував за ним із темної кімнати. Трохи причинив двері. Слухав та дивився зі своєї засідки. За тим, як він крокує. Як дивиться перед собою.

Я різко схопив чоловіка із широкою шиєю, придушив. Притягнув до себе. Він намагався смикатися, обхопити мене руками за своєю спиною, але дарма. Щоб ноги не стукали підлогою, я вдарив його. Вдарив міцно, тому що охоронець відразу заспокоївся, засопів тільки. Почав злісно шипіти. Його потилиця ще смикнулася трохи, зачепила лице. Щелепа одразу запульсувала болем.

Я знову вдарив у живіт. Ще мить — і відтягнув важке тіло до кімнати, звідки й сам вийшов. Притягнув його до себе міцно, так, щоб чоловік міг ледь-ледь дихати. Тихо сказав на вухо:

— Тсс! Не шуми. Інакше зверну шию. Зараз я тебе дещо спитаю, ти відповіси, і я тебе не вбиваю. Добре?

У відповідь той знову засичав.

— Буду вважати, що ти згоден. Слухай питання. Далі ослаблю хват. Ти зможеш краще дихати й зможеш мені відповісти. Закричиш — уб’ю. Почув?

Він гмикнув. Більше не пручався, хоча був надзвичайно напруженим. Я відчував, що якщо дам надто багато свободи — він нападе.

— Мені потрібна дівчина. Шкіра смуглява, волосся кучеряве, губи повні. Очі — сині. З’явилась у вас недавно. Можливо, її продали. Вона не працює з клієнтами. Чи працює не з усіма, бо ваш головний не виводить її на оглядини. Мірасейка. Знає мову степовиків. Ви тримаєте її десь тут, на поверсі. Де? В якій кімнаті?

Я намагався говорити дуже тихо, але чітко — виокремлював кожне слово та заштовхував йому прямо до вуха.

— Я перестаю душити на рахунок три. І ти говориш. Раз. Два. Три.

Трохи ослаблюю хват.

— Є одна... Її продали. Люта. Зла сука. Напала... Старший… велів поки тримати… Під замком. Відпусти… Задихаюсь.

— Де вона?! Кімната яка?!

— В кінці коридору… Зліва двері. Чорні. Пусти…

Я не відпустив, а натиснув ще сильніше. Ні, він не помре — прийде до тями потім. Зрозумівши, що я його обманув, охоронець вп’явся нігтями мені в передпліччя. А ще через секунд десять, затих.

У кишенях його штанів я знайшов брелок із ключами. Треба швидше рухатися. Шкода, що цей телепень меншого зросту, ніж я. Я б переодягнувся повністю, однак тісний одяг не дасть мені можливості легко рухатися в разі потреби. Тому я обмежився лишень плащем та штанами. Тихо повернувся в коридор.

Отже, останні двері зліва. Залишалось дістатися. Очікуючи на підступ та на те, що він дав мені неправдиву інформацію, я тихо ступив босою ногою по теплому зеленому килиму з узором, що нагадував дикі квіти.