Лінії

В мене на руках жінка, що вмирає. Ворог намагається втекти. Час ухвалювати рішення. Ось такий от вибір — або залишитися з нею, щоб спробувати врятувати, або наздогнати ворога та покінчити з ним.

Колись життя вже ставило переді мною таку дилему. Багато років тому.

Констанція нагадує мені її. Лишень поглядом, так? Чим іще?

Надломом у душі. Вона може приховувати його як завгодно, а я завше розгледів.

Чому я залишився? Для чого рятував дочку майстра? Що мною керувало? Безумство... Адже все склалося правильно. Охоронці мертві, послідовники Канітара — у Пеклі. Сама Констанція — ось вона. Навіть сил докладати не треба. Залишилося тільки до стіни дійти і добити старого.

Натомість — порушена клятва перед Джереомом, спаплюжені честь та гідність.

Я розриваю тканину її сукні, тягну дівчину до себе, роблю штучне дихання. Масаж серця. Торкаюся її губ.

Я перейшов межу.

— Кеїшо, ну!

Стіна продовжує гудіти. Нічого, він не втече далеко. Неможливо вижити після схожих ран! Ніяк!!! Навіть якщо якимось чудом Канітар залізе кудись через стіну — він стече кров’ю.

— Дихай! Чуєш?

Трясу її, тисну на грудну клітку, підтримую голову. А сам знову втрачаю зв’язок із дійсністю. Знову падає на мене слабкість важким каменем.

Дівчина закашлялась. Вдихнула глибоко та важко. Силою вчепилася. До болю.

— Не залишай мене. Будь ласка… — пошепки просить.

Серце моє забриніло як та стіна. Заболіло в грудях, я сам не зрозумів, що відчув. Це було як удар, ніби стріла влучила, а на голову хтось висипав відро з льодом.

Вона обняла мене. Легко.

— Послухай, — несподівано для себе сказав я. А насправді — вже зробивши вибір. — Твій батько шукає тебе, щоб убити. Я тут, щоб тебе прибрати. Чуєш?

Дівчина киває. В очах — сльози та якась імла, але погляд свідомий.

— Я знаю.

Нічого нового.

— Треба вибиратися... 

— Тхарсі… Ратшат…

— Мертві. Іди. Сюди.

З великим зусиллям я підняв дівчину. Важко гепнуло в грудях.

Свідомість наче занурилася під воду. В глибини темної, каламутної ріки, як у тому гроті, через який я дійстався до Джитт-Ілару.

Тягну. Роблю крок, тягну далі. Підіймаю, щоб не впала.

Несу.

З підвалу, сходами наверх. Переводжу подих. З тілом — біда. Це все точно справа рук чаклуна. Дівчина мовчала, наче оторопіла. Та й мені не було що говорити. Я підіймав її на руки, коли сил вже не залишалось. Та тягнув нас далі.

Навіть зміг минути ту пастку посеред темного коридору.

Все ж вибрались назовні, дісталися до кущів, і я нарешті опустив Констанцію на траву.

Просидів біля неї кілька хвилин, поки переборював тремтіння в тілі. Відчув долоню дівчини у себе на лобі. Зелень, спека. Все ті ж хмари зверху. І будинок, повний мерців поруч. 

— Маю мати доказ твоєї смерті для Ордену. Розумієш?

— Візьми амулет... Янгола. Подарунок тата.

Кеїша вказує мені на свою шию. Символи різні там бовтаються на нитках, кольорові каміння. Тьмяна фігурка з янголом на ланцюжку теж є.

— Треба з кров’ю. Я надріжу.

Дочка майстра сіпнулася, проте не стала сперечатися. Видихнула важко. Притислася до мене.

Лезом клинка я обережно провів там, де знаходиться горлянка. Чого мені вартий всього один рух? Натиснути...

Не знаю. Не можу. Не буду.

Кров ліниво стікала на тому місці, де я зробив поріз. Я стягнув амулет, також подумав та зрізав пасма кучерявого волосся з голови дівчини. Кеїша завмерла, однак дивилась на світ ще більш зосереджено. До тями приходить, отже...

— Заляжи на дно. Покинь країну. Рано чи пізно в Ордені дізнаються. Я... ніколи не провалював завдання, тому зникни.

Промовляючи це, знову відчуваю, як мене шмагає сором всередині. Наскільки ж безглуздий це має вигляд. Навіть якщо вона пообіцяє, то що це мені дасть? Гарантію?

Все запоров, усе провалив. Витворяю дурниці, яким немає розумного пояснення. 

— Я не маю куди йти. І я не хочу... лишень через тата.

— Тебе вб’ють. Або Орден, або інші маги. Я впевнений, що ми не всіх перебили. Інакше мені доведеться... тебе самому.

Мовчить всього мить. А потім шепоче, однак я чітко чую кожне вимовлене слово:

— Обіцяю. У тебе не буде проблем. Добий... Канітара. Я його відчуваю…

Я залишив її лежати на траві без певності, що Констанція виживе.

—  Поверни їх... на південь. Головою. Тхарсі й Ратшата. Це важливо. Будь ласка.

Я кивнув. І вже коли відійшов та востаннє кинув погляд на Констанцію — вона глибоко дихала.

Треба в дім повертатися й кінчити старого. Оглянути підвал, знайти клинок, яким орудував Канітар. Обшукати будинок.

А вона далі нехай робить, що хоче. Я життя не відняв, попередив. Що ж говорити в монастирі та як пояснювати цю історію майстру Джереому — продумаю пізніше.

— Ти не як тато. Як тебе звати? — почулася позаду стисненим слабким голосом. Цікаво, не змогла ім’я витягнути мені з голови, коли поїла відварами? Виходить, все ж дещо я зміг приховати... 

— Посланець — відповів я не обертаючись.

* * *

Знову з’явилося відчуття небезпеки. Сяк-так до тями я прийшов, оглянув подрапини, які залишилися від леза чужої зброї. Помацав рану на плечі, обробив усе швидко. Ні, не глибокі травми. Терпимо.

То чого ж продовжують так пекти?

Сили витікають з мене, от що. І кров все ніяк не зупинеться, цівкою стікає з рук, із плеча, з грудей. На повноцінне перебинтування часу не було.

Баночка з місктурою трохи тріснула. Видно, під час падіння. Я натиснув трохи на скло і темна рідина тепер цідилася мені крізь пальці.

Я випив.

Із прикрістю бачу, що наслідив кров’ю. Додатковий слід для ворогів залишаю.

Проходить хвилина. Дві. Біль затих. Легені відчуваються холодними та слизькими; так діють трави. Ще деякий час вони триматимуть мене.

Першочергово я спустився назад до підвалу, однак Дієро Канітара очікувано не знайшов. Кривавий слід тягнувся до стіни — і там різко обривався.

На одному зі стелажів я знайшов сірники та декілька факелів. Взяв і запалив один, щоб розсіяти морок цього підземного саду, більш детально оглянути стіну.

Так, це був потаємний хід. Тонка лінія контуром проходила вгору, вбік та вниз на кам’яній стіні. Якимось чином Канітар активував стіну та встиг сховатися, поки я займався тим, чим займався.

Я вивчав кам’яний мур, найближчі стелажі, підлогу — все намагався знайти якийсь важіль чи кнопку. Хоча, можливо, таємний хід активується магією. Я обстукав кам’яну породу руків’ям клинка, надщербив стіну в кількох місцях. Протискав, штовхав. Мацав далі. Нічого. Жодної пустоти всередині.

Небезпека наближалась. В мене закінчується час, можливостей для втечі стає менше; невидиме кільце звужується. Моє тіло ледь не виштовхує мене з будинку, кричить, що пора забиратися.

Я відійшов від стіни. На дерев’яній підставці, за якою до цього стояв старий чаклун, помітив книгу в шкіряній обкладинці. Червоній здається.

Швидко перелистав сторінки. І що тут? Купа написаного тексту від руки, море приміток різними чорнилами. Почерк та колір чорнила змінювалися на різних сторінках. Малюнки зустрічалися, якісь схеми і...

Символи. Я придивився, щоб переконатися в тому, що все вірно сприймаю, зосередився як міг у цій напівтьмі. Слина загусла, підповзаючи язиком до горлянки. Заколола холодом. Це була писанина без сенсу, яку я вже бачив колись. Точно. Немає помилки. Я закриваю книгу та беру з собою цей шматок зла. Подумаю про символи пізніше.

У мерехтливому світлі факела клинок, яким ще недавно орудував Канітар, виглядав чудернацько — його лезо було сильно вигнуто. На ньому я міг розгледіти древній ієрогліф.

Це що, один із артефактів? Конкретно цей ніколи не зустрічався мені, але я читав про нього. Чарівники завше на все готові, щоб заволодіти артефактами.

Клинок під назвою «Серце».

Якщо це дійсно він. В Ордені було прийнято вважати, що «Серце» давно втрачене й забуте. Сам клинок на диво мало важив. Незвичний метал...

Зброю я забрав теж, засунув піхов для короткого клинка, які відтяв у одного з мертвих сектантів. Криво, але так я донесу все безпечно.

Трохи повагавшись, все ж виконав прохання молодої провидиці — повернув мертвого Ратшата головою до південної частини світу.

Я пройшовся підвалом, зверху ще два приміщення коротко оглянув. Забрав з десяток дрібних сувоїв, акуратно складені листи, декілька амулетів. До рук все брав обережно, а до деяких речей навіть торкатися не став. До інтуїції прислухався. Ще взяв один темний балахон, рукописи та конверти з листами. Все це склав до своєї шкіряної сумки, яку я зшив так, що вона легко перетворюється в наплічну торбу.

Далі — навести лад з тілами, я не міг залишити їх просто в коридорах. Кожен, хто зазирне у двері, одразу здійме ґвалт. Потрібно прибрати м’ясо з очей.

Кожен крок віддавався тупим болем у тілі та в коліні зокрема. Мікстура все навкруг покривала пеленою, і тільки завдяки їй я ще тримався.

Мертві практиканти важили як вози з камінням. Я тягнув їх по черзі, намагаючись не залишати на підлозі широкі червоні смуги.

Це не врятує надовго, однак дасть мені важливі хвилини.

Я спускав сектантів униз по сходах. Нехай котяться, нехай лежать усі вкупі. Заледенілий Тхарсі кінцево розсипався на темні друзки, коли вдарився об одну із сходинок. Хай пробачить.

Покійника з двору я також притягнув до підвалу, намагаючись не наступити на пастку чаклунів. Глянув у бік кущів, де недавно залишив Констанцію — там вже було порожньо. Вона не пішла, а  відповзла, чіпляючись за землю нігтями. Я бачив борозни на ґрунті. Погнуту траву… Боїться, це добре. Страх змусить її повзти далі.

В будинку було досить багато різної зброї, декілька посохів, книги. Дорогий посуд, прикраси, декілька видів балахонів — червоних і чорних, навіть із позолотою. Ґрунтовно заселилися тут тварюки, створили справжнє гніздо.

Дієро Канітар мав далекоглядні плани, якщо цілий будинок він заселив зі своїми послідовниками. Навіть про підземний хід подбав. І давно тут вони жили, не інакше. Ліжок я нарахував шістнадцять. Отже, я правий — не всі сектанти здохли. Навіть якщо згадати тих трьох, котрих ми прикінчили ще під час першої зустрічі в тому провулку…

Символи в книзі мають значення, виходить, що Канітар пов’язаний із тим, з чим я зіткнувся в Шелфілді кілька десятків року тому. Так виходить?..

Старі рани, давнє минуле… Осмислити потім! Розповісти в Ордені. Дійти додому. Ось це зараз головне.

Було б добре все тут спалити, зробити пожежу, щоб ця обитель зла згоріла до біса. Аби всі ці богохульні ритуали, погані наміри вигоріли з пам’яті Міста Тіней, а дім — завалився. Я подумав про це і в черговий раз зрозумів, що не можу зробити все так, як хотів би.

Немає сил. Життєва енергія закінчувалася, а час біг наввипередки зі мною.

Довбаний Канітар... Я так і не зміг знайти спосіб відкрити стіну.

У вухах знову шумить, неприємний холодний піт спиною стікає. Та ще й серце б’ється не в такт. Звичайно, я хотів би бачити мертве тіло чаклуна…

Я повернуся сюди обов’язково. Пізніше.

Востаннє притиснувся до стіни, що ще недавно бриніла та прошипів недобре:

— Я доб’ю тебе, суко. Заколю як свиню. Я знаю, ти чуєш.

Я взяв усе, що вважав за потрібне, що буде корисним та цікавим для Ордену. Притиснув до себе сумку. Одну з масляних ламп перекинув на килим, зверху висипав купу чистих сувоїв. Вогонь неохоче почав кусати сам килим та тумбочку поряд. Затріщав один старий стелаж. Я як міг штовхнув його, щоб він упав на зачинену стіну. Нехай хоч так. Підвал скоро перетвориться у справжню піч. Якщо я не зміг витягнути чаклуна — то нехай його стареча тушка коптиться в диму.

Я піднявся сходами з останніх сил, обережно вийшов назовні, зачинивши задні двері на ключ. У щоки вдарила гаряча кров, сильно запекли рани на руках. Мікстура відпускала швидше, ніж повинна б.

Якщо той клинок — справді артефакт, то наслідків варто очікувати дуже різних. 

Зараз я вийду з подвір’я та попрямую на схід. Чим би там не займалися сектанти — їхнім планам кінець. Якби я був упевнений, що втримаюсь на ногах ще бодай трохи довше, то неодмінно залишився б у будинку, пошукав би спосіб відкрити стіну, прослідкував би за тим, щоб все внизу вигоріло…

Проте такої впевненості не було.