Лінії

Перше, що я зрозумів — мене відтягнули від твердої стіни, і тепер я лежу. Щось гаркнув своєю мовою один з охоронців ворожки. Почулися швидкі кроки.

— Прокинувся? Пий.

Вона піднесла мені до рота кухоль, притиснула до губ. Я знову опирався, і знову мені в горлянку залили напій. Тепер це була всього-навсього вода. Я спорожнив посудину за допомогою чіпких чоловічих рук на кістках мого обличчя.

Тварюки.

— Говорити можеш?

— Не знаю, — відповів я тихо й відразу закашлявся.

— Чого хоче мій батько?

Констанція говорить моєю мовою. Її питання свідчить про те, що мені все вдалося. Чаклунка не знає моєї справжньої мети, допит не дав результату. 

Або ж — вона грає.

— Хоче повернути тебе додому… Знати... що ти в безпеці. Жива. Старий тебе любить. Пам’ятає.

Я почав займатися самонавіюванням щойно як прибув до країни, ще задовго до того, як дістався Міста Тіней. Постійно по колу повторював у своїй голові одну-єдину думку: «Я прийшов, щоб переконатися, що дівчина в порядку, хочу допомогти їй прийняти любов батька. А якщо буде нагода — то й до рідної домівки повернути». Пошепки сам собі, з ранку до ночі. Ось, що було на поверхні.

А все інше — інстинкти та давні техніки, над якими я працюю вже багато років. В Ордені мало хто може так само. Хіба що мій кульгавий друг Хотч, або ж Мартін...

Вочевидь, тепер і я кульгатиму. Стану більш схожим на товариша.

Констанція вислухала розповідь, більше питань не ставила. Замовкла, відійшла кудись. За хвилину один з її охоронців висадив мене на крісло. Підсунув його до столу. Я стиснув зв’язані кулаки, зрозумів, що сили мені дуже й дуже бракує. Перед очима — чорні мурахи. Ні, не зможу зараз напасти. Дівчина поставила переді мною тарілку з супом. Пахнуло добре.

— Поїсти мусиш. Будеш із ложки. Дурниць не роби.

Дивиться на мене з недовірою. Як же важко навіть шиєю повернути, Господи... Спокійно. Ще живий.

Я нічого не відповів. Один здоровань сів поруч на інше крісло і терпляче почав мене годувати гострим супом.

У приміщенні — напівморок. Підвал, скоріш за все, так. Але не сирий — цілком собі житлове приміщення. Три невеликі ліжка, трохи перекошений стіл, за яким я зараз сидів, і гори мотлоху.

Суп обпікав губи й стравохід. Знерухомили мене добре. Професійно.

Думки обриваються. Плавають у голові як лавровий лист у тарілці. Часом, коли я пив трав’яні чаї, то відчував схожу порожнечу в собі. Але та пустота була зрозуміла й безпечна, контрольована. А те, що я пережив тепер… Я знову закашлявся. Усі троє мовчали. Незграбне годування продовжувалося. Проковтнувши рідке, я спитав:

— Скільки часу я був непритомний?

— Майже добу.

Відповідь Констанції здивувала. Всього добу? А здавалося, хтось цілу вічність копирсався в моїй голові та нав’язливо дзвонив чимось. Кілька днів мінімум.

— І що ти зі мною зробила?

Голос поволі повертався до норми. Я знав відповідь на власне питання, звісно. Молода чаклунка спробувала вивернути мені розум.

Наступна ложка зайшла глибше, ніж треба, я загарчав. Ну срані варвари!

— Бесідувала я з тобою. Ти непростий мужчина, твої думки ніби… попелом посипані. Важко тебе зрозуміти. Батько взагалі давно нікого не надсилав до мене вже стільки років, а тут ти з’явився. Там, у провулку, Канітар говорив про Орден.

Точно. Дієро Канітар. Він оглушив мене. Спалахувало світло.

— Ти витягнула мене звідти. Дякую…

— Ага. Вони хотіли тебе вбити. А я захотіла дізнатися, чого Ордену й моєму старому треба. Ну, вбили б тебе — батько не заспокоївся б і надіслав би ще когось. Того розумно було тебе врятувати.

— Виходить, ти ризикувала життям заради незнайомця.

— Канітар хотів моєї смерті теж, не просто так там підстерігав. І тебе, і мене. А чого він тебе псом називав, м?

Шматочки думок почали рухатися трохи швидше, а внутрішня порожнеча стала менше. Дієро Канітар живий. Ми з ним зустрілися поглядами вдень, а ввечері він напав. І був не сам.

Я раптом збагнув, що мій степовик спеціально тисне ложкою. Його погляд — пильний. І чаклунка продовжує мене вивчати. Все ще сумнівається. Отже, гратимемо далі.

— Я здивована, що твої мізки не закипіли та не витекли через вуха. Він вдарив тебе потужним ментальним заклинанням.

Ложка відсунулась трохи назад. Годування супом повільно, проте впевнено перетворювалось на екзикуцію.

— Я хотів прослідкувати, де ти живеш. Поговорити в спокійних умовах. До цього я приходив до твого намету. Не був певен, що ти — це ти.

— Пам’ятаю. Розповідав мені слізливу історію про дружину. Довго ти її вигадував?

— Ні, — чесно відповів я. — Головне, що ти жива й здорова.

— Так, це прекрасно, — Кеїша зітхнула. — Тільки спокою тепер не буде. Ми залишили трьох мерців. Двоє з них — твоїх рук справа. Решта втекли. Спалахи магії — це не просто п’яна бійка чи різанина волоцюг. Міська варта обшукує район, допитує людей.

— Не хочу більше супа.

Степовики переглянулись. Здоровань опустив металеву ложку. В мене затекли ноги та руки. Почало нудити.

— Констанціє…

— Ні. Я Кеїша. Це моє ім’я, так і називай мене.

— Кеїшо… Розкажи мені про Канітара. Ви знайомі? Чого він хотів?

— А що?

Зустрілися очима. Головне — не відвернути погляд. Ось так. Дивлюся щиро й відкрито. Ні про що не мислю. І не хочу уявляти, куди підвівся мій степовик-годувальник. Що він зараз принесе, чи дістане.

— Я знаю його. Він повинен був померти ще багато років тому.

— Ага. І ти збираєшся його зараз добивати? Сміливий герой у сяючій броні, все, що мій батечко накаже — робитимеш.

— Не в тому річ. І я не виконую завдання з убивствами, я вже казав. Канітар небезпечний. Він не один… Розкажи мені.

— Помовч.

Я замовк. Не лише тому, що так наказала панянка — мене почало лихоманити, нудота посилилася. Кеїша щось пояснювала своїм супутникам,  ті кивали у відповідь. Потім взялися розбирати одну з куп мотлоху. Вони беззаперечно підкорялися дівчині.

— Пута на руках ослабте трохи. Перетиснуло.

Чаклунка мовчить. Зміряла мене поглядом. Кивнула. Один із степовиків підійшов. І справді послабив вузол, проте цього все ще було недостатньо, щоб я вирвався.

Зашуміло в пальцях нарешті. Знову циркулює кров.

— Я знаю, що він небезпечний. Так чому він тебе псом Ордену назвав?

— Вони ж… Ви… маги, словом, маги ненавидять Орден. Всі ми для Канітара пси.

— Розумно. Вдам на мить, що вірю тобі.

— Так як ви пов’язані з Канітаром?

Намагаюся перехопити ініціативу, поки знову пробую звільнити руки.

— Якщо ти вже тут… Раз мій татко так турбується про мене, що тебе прислав, то слухай.

Констанція почала розповідати свою історію у Місті Тіней. Коротко, рвано, пропускаючи багато деталей, це я розумів. Що більше дівка балакала, то сильніше я стискав зуби. Ось так-от. Нічого доброго чи такого, що вселяло б надію, у цій оповіді не було. Картина вимальовувалася наступна.

Після багатьох років життя в степах Вірама чаклунка приїхала сюди, до Міста Тіней, щоб почати все з чистого аркуша. Нове життя в новій країні, оселилася в районі степовиків, щоб не почувати себе відрізаною від світу. Почила займатися своєю бісівщиною.

Потім у місті з’являється такий собі чародій Дієро Канітар. Він потроху збирає навколо себе здібних чарівників, молодих і старих. Навіть тих, хто й не підозрював, що міг би володіти силою. Канітар приходив вербувати Констанцію, однак вона кілька разів відмовилася.

Якось чаклун увірвався до намету ворожки, не зважаючи на охорону. Розлючений був, погрожував. Зачепила його нахабна відмова. Ну тоді молода провидиця й «вибухнула» — Канітара грубо виштовхали з намету, здається, один із охоронців добре копнув його під зад. Це сталося буквально за день до мого візиту.

— …Я точно впевнена, що він прийшов по мене, але не очікував, що я зможу втерти йому носа.

— А ці два молодці, — я кивнув на охоронців, один все ще був готовий прибити мене за невірний рух, а інший відволікся та вже порпався в якихось речах, — хто вони?

— Друзі мої. Що ж… — вона підійшла близько. Від неї пахло свіжими травами. Та втомою, — Ти не вмер. Ми відпустимо тебе і ти підеш назад до монастиря. Скажеш татусеві, що його донька в повному порядку. Так?

— Ну… Може ти все ж зі мною відправишся? Хоч би показалася батькові. Що ж я… Дарма це все от?

— Ні, ніяк. Сам підеш. Без зброї. Ти ж не вбивця, отже, тобі її й не треба.

Знущається. Я зміг частково витягнути вказівний та середній пальці на одній руці. Все це я роблю вкрай повільно, під уважним поглядом здоровенного степовика. Ще кілька хвилин потрібно.

На столі зовсім близько — ложка. Та сама ложка, якої мені буде достатньо, щоб прикінчити її.

Брехня. Впаду швидше. Тіло не слухається майже.

А ворожка що? Недоговорює про Канітара? Може більше знати?

Кеїша зітхнула. Я запитав:

— Без зброї, подруго, в Джитт-Іларі навіть до туалета не можна йти. А давно ти чарами займаєшся?

— Не дуже. Не хотіла привертати зайвої уваги.

— Все ж привернула.

— Так, — погодилася дівчина. — Тому що допомагати іншим мені подобається. У цьому місті повно заблукалих душ. Не таких брехунів, як ти, а справді нещасних людей.

Ага. Брехун? Це вона про мій візит до намету? Красиво говорить — допомагати іншим, дарувати щастя… Авжеж. Цю хрінь нехай розповідає ідіотам, котрі несуть монети.

Ні, прямо зараз покидати місто я точно не збирався. Чаклун зруйнував усі плани. Він став значно сильнішим після нашої останньої зустрічі, у нього є спільники. І жодної інформації не дійшло до Ордену про можливу небезпеку, жодної! Джереом сказав би! А так — всі мовчать про старого ворога. Згададися лишень його слова про те, що в Джитт-Іларі пора наводити лад. Що в цілому не відноситься до моїх талантів та місії.

Чи маг настільки добре переховується? А наша зустріч — випадковість? У житті бувають збіги: іноді дивні, іноді моторошні.

Констанція не лукавила — принаймні я знав, що вони з Дієро Канітаром не спільники. Я вже майже вивільнив руки. І мене знудило прямо на підлогу. Суп виливався з мене разом із залишками енергії.

Крісло впало зі мною вниз, у голові знову задзвеніло.

Вбивство дівчини мусить зачекати, я зовсім ні на що не здатен. На її території навіть не взмозі в бій вступити. Навіть якщо вдасться порішити двох здоровил разом із господинею — в місті залишиться Канітар зі своїми послідовниками. Можливо, вони захочуть закінчити почате, можливо, вже шукають мене.

Здається, степовики не помітили, що я значно послабив вузол на руках. Поклали мене горілиць на підлогу. Констанція схилилась наді мною, помацала лоба. Дивна річ, але незважаючи на всю цю слабкість, говорити мені було неважко. Тому трохи віддихавшись та виплюнувши з рота гірку слину, я продовжив:

— Чаклун упізнав мене в натовпі. Випадково зіштовхнулися. І я впізнав. Припускаю, що Канітар захотів убити тебе в той момент, коли під руку підвернувся я. Або, навпаки. Мене вистежили. Допитати захотіли. А налетіли на тебе. І тоді… вирішили пустити всіх під ніж. Він повернеться.

В те, що я не відчув стеження, вірити не хотілося. Це б означало повний крах, мою повну непридатність.

Цього не могло бути.

Так, мене мучила тривожність, інтуїція щось кричала. Але я не зміг дати відсіч. І якби не воля молодої чаклунки... Канітар би дістався до моєї голови, взяв би в полон. Це був би зовсім інший полон, більш страшний. І що б там практикант робив з моїми мізками — невідомо.

А я знаю багато.

Дуже і дуже непрофесійно. Отже, дійсно пора у відставку. Це усвідомлення пройшлося болем у животі.

А тепер що? Я все одно в полоні. Нехай і досить ніжному. Лайно. Не повинно залишитися свідків мого сорому. Швидше б сили повернулися.

— І що далі? Боятися? Втекти з міста? Я перша сюди прийшла, задовго до цього виродка з його сектою.

— Ти могла б повернутися в степи, де жила раніше.

— Мені нікуди повертатися.

Констанція насупилася сильніше. Я ще раз відзначив її зморшки навколо очей, глибокий погляд. Вродлива. Не знаю, що вона там пережила в степах Вірама, проте розумію напевне, що самому мені не впоратися з чаклуном зараз. Востаннє, коли я вступав у відкритий бій з магами такої сили, було зіткнення з групою Ербіна. Тоді ми «вбили» Канітара. Зараз же ситуація інша — ворог готовий, має чисельну перевагу. Добре орієнтується у місті. 

Кеїша володіє силою, це факт. Вона змогла вирватися з полону заклинань, змогла дати бій Канітару. Власне, я і живий досі завдяки їй. До того ж є її друзяки, наче як воїни. Проти справжньої магії, звісно, безсилі, але як м’ясо в бою цілком можуть бути використані.

— Ти ж теж вивчаєш магію, Кеїшо. Чому не приєдналася до них?

Дівка гмикнула. Піднялася на ноги, розім’яла шию. Мені знову допомогли сісти. Один із степовиків скривився, прибираючи за мною блювотиння. Чомусь мені здавалося, що зараз мені її запихатимуть назад до горла.

А отже ставлення до мене тут трохи краще, ніж я собі уявив.

— Мені не потрібні жодні групи чи об’єднання. Мене не цікавлять сила, могутність і завоювання світу. До задниці нехай засунуть. А чари я вивчаю не на шкоду, а на благо. Хоча, чорта з два ти мені повіриш. Твої друзі з Ордену стільки життів забрали… І мене теж на страту б віддали, якби не татусь. Дивно, що він не збожеволів на старості років і не вирішив мене прибити. Я ж зло! Невже справді любить мене?

Посміхається, бо сама не вірить у те, що говорить.

Кеїшо-Констанціє, такі як ти всі кажуть, що не на шкоду, не заради могутності, заради людей, навіть заради держави… Тільки завжди вивчення магії закінчується одним і тим же. Я-то знаю. Брешеш ти.

— Любить. І сподівається побачити. Саме тому я тут.

І я брешу. Продовжую стискати й розтискати пальці, намагаюся зрозуміти, куди вони поділи мою сумку та клинки.

— Конст… Кеїшо. Ми мусимо від Канітара позбутися. Я зараз слабкий, сам не зможу. Разом треба.

Ось таку пропозицію я озвучив. Таке рішення прийняв. Воно вийшло раптово, було імпровізацією.

А насправді — логічним наслідком того, у що я встряг. Дієро Канітар зараз головна ціль так чи інакше. По рівню загрози, по... всьому. Не певен, що Констанція здивувалась. Сказала з нотками презирства:

— Ти зараз до туалету сам сходити не зможеш, а рвешся до бою. Сиди тихо.

Ні, вона точно прийме те, що я сказав. Провидця ж розуміє, що поки Дієро Канітар живий, спокійного життя не буде. Чарівник тепер знає про її силу, навряд чи він помилиться ще хоча б раз.

Та й мене не добили.

Що б не задумали довбані маги, що б не робили — я розберуся з ними. А потім я прикінчу і провидицю.

* * *

Наступного разу я все ж зміг запхати в себе їжу. Мені нарешті розв’язали руки, проте пильнувати стали дужче.

Я розповів трохи з того, що пам’ятав про чаклуна. Ще тоді він був дуже розважливим, обережним типом. А зараз до цього додалася озлобленість. Напевно, захоче помститися за своїх полеглих учнів.

— Ти кульгаєш. Тепер травмував? — запитала дівчина, коли ми неквапливо прогулювалися районом степовиків трохи пізніше.

Попереду й позаду йшли її вірні здоровила. Надворі була ніч, варта точно зараз не проводила обшуки. Я був певен, що все незабаром заспокоїться. Ну так, магія, загинуло троє людей, ну, нікого не знайшли. То й що? Чи загинув хтось важливий для міста?..

— Старе діло. Порядок. Залежався я в вашому затишному підвалі.

— Ти б взагалі подякував Ратшату, це він тебе тягнув. Ти ж теж тушка величенька. Сам точно не проповз би й метра. Бачив би ти свою бліду морду.

Дівка вказала поглядом на степовика, що йшов попереду. Досить швидко з полоненого я перетворився на гостя. Це було закономірно, отже я все робив правильно.

— Дякую, Ратшате, і тобі дякую, — просто сказав я. — А другого хлопця як звати?

— Тхарсі.

Ми прогулювалися під місяцем і розглядали, що відбувається в районі. Тут всюди вирувало своє життя, немов у осиному гнізді. Степовиків у Джитт-Іларі не дуже багато, здебільшого вони перебиваються підробітками, трохи рідше працюють як ремісники. Винятком, мабуть, був лише той торговець, з караваном якого я прибув сюди.

Констанція запевнила, що після такої бійні до цієї частини району чужинець жоден не потрапить. Зараз ми блукали в самому серці цих нетрів.

Незважаючи на пізню ніч, у більшості вікон світилися вогні, вуличками ходили люди, з цікавістю й острахом поглядаючи на мене. Але, побачивши поряд Кеїшу та її супутників, одразу втрачали інтерес. Від такої уваги мене вивертало. Ломило кістки і мозок. Хотілося стати частиною пітьми, як зазвичай. Тому я інстинктивно втягував шию.

— Ти знаєш, де вони можуть бути? Може, Канітар щось згадував?

— Обговоримо, коли повернемося додому. Розходжуй ногу, ти потрібен сильним, а не слабким.

Рухливість поверталася до мене вкрай повільно, але все ж прогрес був. Після прогулянки ми вчотирьох зайшли назад до маленького підвалу непримітного будинку, де облаштувалися степовики. Мені зробили ліжак зі шкур та якихось ганчірок, постелили в закутку. Годували теж безплатно, золота не просили. Я пообіцяв пізніше розплатитися, зараз монет було вкрай мало.

Як і не вистачало одного кинджала — він так і залишився стирчати в тілі одного з послідовників Канітара, коли на мене напали, і я кинув його. Добре, що другий клинок я міцно тоді стиснув у долоні та не відпускав, навіть коли повністю знепритомнів. Це мені розповіла вже дівчина зі слів своїх охоронців.

Єдиний кинджал, до речі, мені поки не повернули. Це було трохи наївно з їхнього боку.

Увечері вона зварила суп, знову вкрай гострий, із дивним запахом, проте ситний. Ратшат і Тхарсі мовчки їли зі своїх мисок, час від часу поглядаючи на мене.

Я теж їв. Зовсім не мав енергії кудись іти та щось шукати, час від часу я взагалі ледь не падав. Втримувався. Не показував.

— Цей козел вже всім примелькався в місті. Постійно вештається зі своїми адептами… Вранці треба буде побродити, порозпитувати. В мене є один боржник серед вартових. Він точно підкаже, де ця групка може проводити час.

— Боржник? Приворожила чоловіка?

— Ні. Він був зламаний. Коли прийшов до мене, то спивався. Дуже травмований. Допомогла йому відновитися.

Он як. Говорила вона серйозно, без натяку на жарт чи іронію. Я розумів, що дівчина мала на увазі, але вирішив перепитати. Краще сприймати картину повністю:

— В тебе є справжні здібності? Впливати на розум?

— Так, є. Я ж не тільки гадаю на руках та привороти-відвороти роблю. І квіти ти, до речі, викинув. Я перестала їх відчувати майже відразу, як ти пішов тоді. Ти розкрив себе раніше, ніж треба.

Вона посміхнулася і щось сказала Тхарсі. Той розуміюче кивнув у відповідь. Ратшат засміявся. Віддані їй як пара собак. А я мовчав. Зовсім трохи (ледь відчутно) стало соромно за викинуті рослини.

— І майбутнє передбачаєш?

— Не зовсім. Скоріше намір відчуваю та бачу той шлях, яким людина себе жене вперед. Годі про це.

Я кивнув. Швидко доїв суп і вже було зібрався йти спати в свій куток, як Кеїша мене окликнула:

— Ей. Зараз дам тобі відвар. Прочистиш голову. Завтра сиди тут, нікуди не йди. З тобою залишиться Тхарсі. А ми з Ратшатом підемо до мого боржника поговорити. Висипайся.

Я впав на шкури в своєму ліжаку. Здавалося, що я міцно заснув майже одразу. Насправді я довго лежав і думав про ситуацію, що склалася.

Пройшло вже кілька днів. Констанція допомагає мені відновлюватися після магічної атаки, я п’ю трави, я все думаю. Не знаю поки, на що дійсно здатна Констанція як маг. І друге. Люди Канітара сильні та готові, вони знають моє обличчя.

По колу одні й ті самі думки, як загнані звірі, яких вже закрили всередину клітки. Божевільна мелодія. Я рахую до ста, щоб заспокоїтися. І знову… І знову…

Вбити Кеїшу та просто піти — спокусливо, однак ризиковано. Поки я повернуся до Ордену, ще більше часу буде втрачено. Чаклун або втече, або прискорить свої плани.

Якщо він вже не втік, поки я дивився сни та пив відвари степовиків… На душі було паршиво, я відчував, наче лежу поряд із покійниками.

Всі вони не проживуть довго.

Коли тихі розмови між Ратшатом і Тхарсі припинилися, я теж нарешті заснув.