Лінії

Морок у голові розсіявся аж понад ранок, і всі образи минулого посіріли. Розчинилися у похмурому світанку, що нарешті прийшов до джунглів; я розплющив очі. Все ще там, де й заснув, на тому ж дереві. Ще живий. Плечі та руки затекли, сумка-наплічник — ціла. Навколо співають птиці.

Рани болять трохи менше, проте пробудився біль десь глибоко в кістках. Горло першить, язик набряк. 

Захворів все ж... 

Тихо гуде у піхвах клинок «Серце», і цей гуркіт прокочується кожним моїм суглобом, кожною частиною тіла. Шкіра свербить. На ній з’явилося багато пухирців червоного кольору. Укуси.

Я обережно обмацав пухирці, оглянув рани. Темні смуги на шкірі затверділи, і тепер до них присмокталися волохаті п’явки. Мерзота. Тягну я за одну таку — інші починають рухатися, згортатися у коло. Ледь від’єднав їх від себе лезом кинджала.

Спускатися з дерева було важко. Весь час підводили руки, тремтіли м’язи живота. Важко було згрупуватися та зосередитися на рівновазі.

Спокійно.

Намагаючись не впасти та не підчепити більше жодної комашні, я все ж поклав ногу на гілку, що росла нижче. І ще раз. Рівніше... Коли те, що залишилося від чобіт, торкнулося мокрої землі, я видихнув. Потрібно вибиратися звідси.

Припаси закінчилися. Щоб бодай трохи втамувати голод, я відірвав шматок кори зі знайомого, безпечного дерева. Ягід тут не росло, тільки гриби. Більшіть із яких мали небезпечно яскраве забарвлення. Помилишся відтінком рослини при цьому всьому — можеш упасти паралізований від дії отрути, або й взагалі вмерти. А я рослини знав добре. Тому й зірвав кілька сірих грибів, що заховалися в зелені. Розжував, проковтнув. Терпимо.

Клинки степовиків більше не принесуть користі. Тут навіть повітря кисле, метал вкрився рудими плямами, ніби місяць лежав під дощем, а не в моїй сумці після бою з практикантом.

— А заощадили на мені степовики… Пошкодували нормального, — сам до себе промовив я, оглядаючи те, що мені дали перед нападом на Канітара. Для глибоких джунглів потрібні зовсім не кинджали, звісно. Ну точно не такі. Добре що ще мій один залишався клинок.

І «Серце».

Чим далі я йшов, тим холодніше ставало. Тут повсякчас було темно, чувся тільки шум води. Навіть хижаки оминають глибини лісів. А в мене іншої дороги не було. Хоч я далеко не відразу взагалі збагнув, у який бік мені йти.

Щоб відігрітися — кілька разів розпалював вогнище. Зупинявся на привал, бо коліно почало турбувати. Втім, боліло воно глухо, зовсім не так, як раніше.

«Глухо». Саме це слово найкраще б підійшло як відповідь, якби мене зараз хтось запитав стосовно самопочуття.

Горіла деревина погано, підтримувати полум’я було вкрай важко. Я дивився на це напівзотліле мокротиння та розумів, що я більше не хочу ні про що думати. Виснажився мозок; спуск до власних спогадів як завжди був важким і болісним, після такого потрібно довго приходити до тями.

Я озирнувся. Напружив зір та ще раз відмітив що все ж трохи гірше бачу на те око, де в мене опік…

Не дуже добре.

А от те, що біля яскраво-блакитних хижих квітів знайшлося кілька стебелець шептівниці — це вже було краще. Розімнувши руки та ноги біля вогню, що майже не грів, я підвівся. Підійшов обережно до квітів, так, щоб не зачепити. І зірвав те, що жуватиму наступну годину без перестанку.

Я зігнув вирвані стебла шептівниці, скрутив та поклав собі на набряклий язик. Коли кілька гірких крапель опустились на нього — я скривився. Гидота.

Звісно, це не мій звичний чай, проте схожого ефекту я все ж досягну. Так повільно пережовуючи траву я продовжив дорогу додому. Перейшов ріку, відмітив, що знову печери починаються. 

Пройшло години чотири, коли нарешті земля почала підійматися догори. І це було добрим знаком: рідні гори стали ще на крок ближче. Як і Мірасея. Дійти б.

* * *

...Біля воріт монастиря я опинився однієї темної ночі. Вартові злякалися, коли почули мій голос. Повинні були обеззброїти ще на підході, а підпустили близько. З іншого боку, я ж спеціально пересувався тихо.

— Відчиняйте швидше там. Ну? Чого возитеся, не впізнаєте?

Вони, звісно, впізнали мене у світлі факелів. Хоча вигляд мій змінився: половина голови тепер без волосся, обличчя обпечене… Про те, що залишилося від броні, казати навіть не варто.

Це було важко, це було довго. Кілька діб, поки я видерся в гори. Пощастило, що не зустрів ні людей, ні звірів. І що знову не пішов дощ, що Бог мене вивів із блуду та направив на добрий шлях.

Тіло ламало дедалі сильніше, я почав падати. Просто йду, і раптом... Наче хтось викидав мене із нашого світу.

Потім — я вставав. Знову жував шептівницю, щоб відчуття притупилися. Добре, що вона зустрілася мені ще раз, хоча вже не така соковита, як у джунглях. 

І я йшов далі.

Коли перетнув кордон Мірасеї — зрозумів, що довго не протягну. Тому до монастиря дістався виключно на морально-вольових зусиллях. Велика удача. Велике ніщо, яке я навіть не можу тепер згадати...

Світанок нескоро, більшість братів і сестер сплять. Коли я увійшов у подвір’я монастиря, магічний клинок знову забринів. Спиною й грудьми пройшлося тепло, однак воно не було приємним. Я завмер на мить, у голові знову запаморочилося. Кожен крок — як окремий підйом на вершину. Не можу... Здавалося, серце жене через себе не кров, а воду з піском.

Я сповільнив крок; усі мої затягнуті рани закололи так, наче до них приклали розпечене вугілля. Нічого. До будинку свого дійти головне... Відлежатися...

У дворі замиготіли факели, я побачив побратимів. Метушня розпочалася. До мене підбіг хтось, і я вже майже відкрив рота, щось говорити, як знову впав.

— Ааай!

Опустився на коліно, жахливо закололо око. Нічого взагалі не бачу. Відчув, як гаряче й липке проривається через шкіру. Знову пальці перестав відчувати, і на ногах, і на руках.

— Я... Я...

— Флоріане, це ти?

— Флоріан!

— Він поранений, готуйте все, швидко, швидко!..

А далі кров з мого тіла полилась сильніше.

* * *

Мене підходпили під руки та повели. Хтось зняв з мене мкиек, але я не чинив опору. Тепер я — вдома. Скоро опинився на ліжку й моя шия нарешті розслабилася, коли лице торкнулося подушки.

Рани пекли від спирту та чужих дотиків.

А далі я заснув і спав довго. Мені нічого не снилося. Тільки час від часу тишу пробивав голос, що примушував розплющувати очі.

— Тихо... Випий...

Гіркі трави. Мені гаряче. Біля мене сидить майстер Джереом. Я розповідаю. Потім приходять настоятелі. Перешіптуються, на мене дивляться. При них я не повторюватиму те, що казав Джереому. Ні-ні.

Знову мені до горла заливають щось бридотне. Ковтаю.

— Синку, давай ще трохи... Ще...

Мазями пахне. Перев’язаний.

— Я хворий... Лихоманка... І клинок...

— Тсс... Флоріане, все в порядку. Тобі потрібно спати.

Хтось проходить поруч. Погляд Джереома уважний і зовсім трохи розгублений. Я кажу про артефакт, про книгу в шкіряній обкладинці. Товсту, повністю списану. Говорю про Дієро Канітара, що повернувся. Про оранжерею у підвалі. Про джунглі.

І знову провалююсь у болючий, важкий сон.

* * *

Здавалося, леза чужої зброї повільно втискаються у моє тіло. Хтось вкручує тонкий метал мені в ключицю, хтось виламав хребет і тепер витягує наживо його рештки.

Стогну.

Усвідомлюю себе, коли бачу як поряд копошиться малий Валент. 

— Валенте, — шепочу я, — чуєш?

— Учителю!

Він сидить біля ліжка та тримає тарілку з рагу, яке мені, вочевидь приніс.

— Чуєш...

Валент нахилився до мене. А я продовжив:

— Мій наплічник... Принеси... Він...

Я не закінчив думку. Адже як тільки припідняв голову — побачив його в кутку кімнати. Стоп. Серце зупинилося, в грудях щось почало закипати. Наплічник же забрали. І про артефакт я все розповів... І про провидицю… А значить...

— Вона порожня, там нічого немає.

Валент дивиться винувато. Не розуміє.

— А що... Що вам треба? Я принесу! Я взагалі, поки вас не було... Всі рослини поливав, і про город не забув. Там повна краса!

Я дуже хочу підняти голову, але череп знову прошиває болем.

— Валенте, ти чого тут сидиш?

До кімнати зайшов Джереом. Молодий одразу знітився якось, спробував відповісти:

— Та я їсти приніс...

— Ну, приніс і молодець. Нашому хворому їсти треба багато. Га, Флоріане?

Я замислився на мить, хоч воно й було боляче. У шлунку хоч і порожньо, а голоду я не відчував. Тільки те, як переливаються у мені трав’янисті відвари.

— Хутко на заняття! Нічого прогулювати!

— Слухаюся, майстре! — з цими словами Валент різко піднявся. Виходивши, він кинув прощальний погляд на мене. Я підморгнув. Двері тихо зачинилися.

— Ну як ти?

Майстер Джереом присів на ліжко. Помацав долонею мій лоб. Покуйовджений весь, видно, не спав. Намагаючись контролювати власний голос, я відповів:

— Нічого. Живий. Все на місці...

— Добряче тебе потріпало.

— І лице обпалили. Є таке... Зле мені дуже. Артефакт чортів... Без нього вмираю.

— Я знаю, — він кивнув та похмуро зітхнув, — ти все розповів, синку. Ми цей диявольский клинок від’єднаємо від тебе, не хвилюйся. Витерпиш. Зараз артефакт сховано. Все. Ти — вдома.

— Кров’ю не стечу? Бо рани... тріщать.

— Ти не гірше мене знаєш, як артефакти б’ють по голові, Флоріане. Мусиш перетерпіти, перетерпіти мусиш. Ми всього тебе оглянули, все обробили. Зараз ти ослаблений, хворієш. Гарячка. Це і джунглі, і клинок...

Я прикусив язика, щоб не застогнати. Здається, він вже був нормального розміру, принаймні, говорити не заважав.

— Тебе ламає, — додав Джереом та стиснув мою долоню у своїй. У голосі з’явилися натяки на тепло, — слухай… я бачив у твоїй сумці волосся. І… амулет. Її.

Старий говорив тихо, він кинув погляд на двері. Ми були самі в кімнаті.

— Так. Я виконав усе. Ваша дочка мертва і скверни на роду більше немає.

Я певен, що вже говорив це. Джереом — перевіряє.

Далі я розповів про степовиків-охоронців, про намет, про сектантів у темних балахонах. Про бій з Дієро Канітаром та надзвичайно потужні магічні атаки… Збрехав тільки, коли називав район, де врешті й виявив Констанцію. Змінив деякі деталі в історії. Щоб хоча б трохи приховати те, що наробив.

Вірніше — те, чого так і не зміг зробити.

Майстер Джереом схвально кивав. Далі він говорив уже своїм звичним рівним тоном, намагаючись не демонструвати емоції. Проте вони були:

— Добре, синку. Це хороша вість. Я радий, що ти з нами. Вибрався, як і завжди, вибрався. Деякий час тут поживеш, не ображайся. І охорону приставлю. Ти у нас хлопець небезпечний, а дияволький клинок сильно тобі душу отруїв, поки ти його носив там. Тягнути може до нього...

Джереом спробував усміхнутися, однак вийшло це не по-справжньому. Вже коли він підводився, я ковтнув слину та промовив:

— Майстре… Я трохи переглянув книгу. Там символи. Письмена неясні. Я вже бачив такі.

Чи говорив я вже настоятелям про символи?

Я не сумнівався, що їхні трави були не тільки для оздоровлення. Любі побратими встигли покопирсатися в душі, витягнути інформацію. Ніжно і без допиту.

Втім, треба визнати, що вони — не практикантка Констанція. І реальні події у Тіньовому місті я все ж зміг приховати. Не дарма ж займався самонавіюванням, ще коли продирався джунглями. І не дарма жував шептівницю. Уявляв Гестію, коли чув голоси.

— І де ти ці символи бачив?

— У Шелфілді. Тоді.

— Хм… Всі артефакти між собою міцно пов’язані, Флоріане. Більше цей клинок нікому не зашкодить, як і ті рукавиці. Ти добре попрацював. Про символи — ми подумаємо з настоятелями. Можливо, тебе провідає ще хтось із братів та сестер. Якщо будуть запитання. Але пізніше, коли ти... Будеш у кращому стані.

— Ага. Добре. Нехай. Я давно не спілкувався з живими людьми. Тільки з примарами…

— Примар не існує.

— Так точно, майстре. А ще я от думаю...

— Припиняй це робити. Чим більше спатимеш, тим швидше повернешся до норми. Все, твоє останнє завдання виконано. Пам’ятаєш мої слова?

Я похмуро насупився. Обіцянку про відставку я згадав, звісно. І досі не розумів, як до цього ставитися.

— Пам’ятаю. Дякую. Але от все ж… Пригадуєте ту історію? Тоді той псих, що рукавиці мав... Він же роками жив десь на болотах. У Латтхорні. Повернувся додому в Шелфілд — і почав такі ж символи малювати. І їх же я зараз у книзі знайшов. Чи може бути, що наш Канітар... Причетним був?

Пауза. Старий мовчить. Адже тоді нічого ніхто не знайшов у Латтхорні. Намагалися. Нарешті він озвучує:

— Дієро Канітар — хитрий змій, хитрий. Це дуже давня справа. Взагалі, те, що він живий... Неймовірно. Шкода, що ти на власні очі не зміг побачити його мертвим, — майстер опустив очі.

— Я знаю. Провалився з ним.

— Не зовсім. Виходить, ми все ж на крок попереду. Послідовники загинули, артефакт — у нас. Як і книга. Книга — цікава. Її вивчення нам дасть багато... Точно відчуваю. Ти перемішав все Канітару, вибив його з сідла. Плани цього осатанілого ми обов’язково дізнаємося. Так. Але це вже без тебе... Все, йду я поки, йду. Відпочивай. Через годину ліки принесуть. І рагу он з’їж. Старався ж хлопчина.

Я нічого не відповів. А майстер Джереом зупинився вже біля самих дверей та додав:

— Кілька днів наступні тяжкі будуть. Здаватися буде, що розриваєшся на частини. Але то у голові все... У голові... У клинку...

— Уже так є, майстре.

Джереом кивнув, вийшов, я ще раз кинув погляд на рагу від Валента та відвернувся до стіни.

* * *

Десь там залишилась стіна в підвалі будинку біля східної стіни Міста Тіней. А за нею — зник чарівник. І десь там залишилась Констанція.

Мене вивертало не менше тижня, при чому — у всіх сенсах. Я не міг ні їсти, ні пити, ні повноцінно дихати. Постійно дратувався. Кричав, вимагаючи, щоб мені принесли артефакт. Тому що дуже страждаю. Настоятелі розпорядилися охороняти мене далі. Кілька разів з’являвся Джереом заспокоювати... Дивно, що Хотча не прислали.

У моменти, коли, здавалося, я зараз помру, приходила до думок молода провидиця. Не знаю, чому. Все одно ж повинно бути тепер на її долю. Ну... пошкодував, проявив злочинну сентиментальність. Цього вже ніяк не виправиш. Хай живе.

А якщо дізнаються?..

Я зрозумів, що мені легше, коли перестав мочитися кров’ю. А згодом побратими відкрили замок. І я знову міг пересуватися сам.

Вийшов якось увечері зі своєї «‎в’язниці»‎. Якраз молодь на молитву вечірню прямує. Оглядають мене, ввічливо усміхаються. Підходить хтось, говорить. І Валент підбіг, спробував допомогти йти. Я відмахнувся. Дивлюся я крізь цих дітей та не розумію, куди подівся мій Хотч, чому не підходить?

— Ти вчителя Хотча не бачив, Валенте?

— Він на завданні вже два тижні. З Ліріт.

Он як. Нове завдання… Не спить ніколи Орден, все бореться й бореться, а жодного кінця-краю ця боротьба не має.

Трохи розмов ні про що. На небі нарешті з’явилося сонце, однак я знав, що це — ненадовго. Адже сезон дощів уже на порозі, і він зачепить наш монастир теж.

Перед тим, як відправитися до свого будинку, я зайшов на кладовище. Воно знову збільшилося. На жаль. Хотілося мені поговорити з моїми покійниками. Рідко я це роблю, проте сьогодні — такий день.

— Привіт, старий, — киваю я, коли проходжу поряд із Кацу. Зупиняюся біля могил Гестії та її чоловіка Вільгельма. Він лежав поруч неї. Я усівся на траву і почав тиху розмову.

Мертві взагалі багато знають, хоч і не говорять у відповідь. Зате — завжди слухають.

Так я проводжу близько години. А потім нарешті прямую до власної домівки.

Всередині нічого не змінилося; легкий аромат квітів та апельсинових дерев, все прибрано, охайно.

— Добре, Валенте, — похвалив пошепки свого учня я, хоча того зараз не було поряд.

Я витягнув з під ліжка невеликий ящик. У ньому — запасні кинджали, точні репліки рідних. Вага — ідеальне співпадіння, грам у грам. Як і повинно бути. Стало спокійніше, тепер клинків правильна кількість під рукою. Два.

Зброю степовиків викинув ще давно. 

Я привів себе до ладу, побрився, переодягнувся і нарешті заварив собі свого улюбленого чаю. Накінець...

Просто сісти на веранді, подивитися, як вечір поволі обіймає монастир, та як продовжують працювати й тренуватись молоді. Чаювання без кваплення.

На самому дні свого шкіряного наплічника я знайшов декілька волосин кучерявої дівчини. Випали, коли сумку оглядав Джереом, напевне. Взяв я їх, стиснув. Зробив декілька ковтків гарячого чаю і замислився, очікуючи, поки проявиться ефект.

Якщо хтось із учнів Канітара ще був у місті — напевне ж спробує вийти на провидицю, щоб помститися. Або й сам чаклун. Все ж трупа я не побачив. Отже, вважаємо, що він живий, допоки не буде доведено зворотне.

Щодо відставки та повного відпочинку... Відійти нарешті від довбаного артефакта, долікуватися. І взятися за сад. Спокусливо.

Справу не доведено до кінця.

Ця думка різала легені, тиснула десь у ямці. Я знав, що Орден відправить людей до Джитт-Ілару та спробує взяти слід мага.

Очі заплющилися від втоми. Та й чай почав діяти. Голова зняла свою броню із напруги, я розслабився. Відпустив важку тривогу... Нехай пізніше повертається.

В долоні я стиснув волосини Кеїші та чомусь спробував заговорити до неї. Згадався мені діалог подумки у тому будинку, коли ми атакували групу Канітара.

«Кеїшо. Ти чуєш мене?»

Сам не знаю, нащо я це робив. Видно, зовсім втратив залишки глузду.

Самотньо мені.

«Кеїшо. Констанціє. Це посланець. Ти жива?»

На що я розраховував на такій відстані? Мені потрібен її голос.

Не знаю.

«Якщо ти жива — дай відповідь. Хочу... побачити тебе».

Це все чай, це його дія. Це ж він?..

«Ну привіт. Чую».

Я стрепенувся. Тихий дзвін у голові притих, слух та запах загострилися. Вона.

«І ім’я своє скажеш може, посланець?»