Лінії

Я опинився сам на сам із підземеллям. Тепер я міг чути тільки кроки власних чобіт, що де-не-де супроводжувалися відлунням. Увесь світ: Орден, монастир, Вороний Прихисток — усе це залишилося десь зверху.

Я йшов за кривавим слідом, що тягнувся землею, тобто робив саме те, що потрібно було зробити давно.

Було б розумно віднайти інший вхід до катакомб, не повертатися знову до Тіньового міста. Я впевнений, що, наприклад, недалеко від гроту, через який я входив до Джитт-Ілару, повинен бути один із входів під землю. Проте я вирішив діяти напряму, щоб не заблукати, а відразу натрапити на сховок Канітара. Тому до катакомб я увійшов через той самий будинок біля східної стіни.

Похмура вітряна ніч без опадів ховала мене — я тихо дістався до оселі чаклуна з його послідовниками. Очікував побачити охорону, про те це місце, вочевидь, вже всі покинули.

Ні побратимів, ні гвардійців, нікого. Хоча, наприклад, той ділок, котрому чаклун промив мізки свого часу, теж міг найняти когось… Дивно.

Пастка. Подивимось.

Якби помітив когось — мабуть, шукав би інший вхід. Я все ще не хотів битися зі своїми, тому навіть найменший ризик бути поміченим мені не підходив.

Я крокував вологою травою, що навіть не встигала висихати від постійних опадів, та все озирався. Нервував.

Ось у цих кущах не так давно ми вчотирьох готувалися до нападу. А он там ще досі стоїть відро біля криниці… Усе відбулося наче вчора.

Двері чорного ходу так і залишилися відчиненими. Дивно, що ніхто не наважився обікрасти дім — видно, те, що тут відбулося, викликало страх навіть у найбільш відморожених авантюристів.

Коли я увійшов до будинку та обережно причинив за собою двері, відчув себе незатишно. Темна ніч, темне місце… Я не вірив у живих мерців, не боявся помсти тих, кого ще недавно зносив сходами донизу.

Тіл у підвалі з оранжереєю більше не було, а стіну, за якою сховався тоді чаклун, розвалили. За рослинами ніхто не доглядав, проте вони жили. Квіти розцвітали, наповнювали простір своїм ароматом.

А також з’явилися бочки. Я обережно підійшов, придивився — вибухівка. Отже, побратими тут попрацювали, обшукали все, відвідали підземелля. Нічого не знайшли й тепер вирішили поховати це місце під завалами.

Якщо й хтось запалював тут світло після мого візиту, то тепер все давно погасло. У підвалі я нарешті дістав масляну лампу. Все робив вкрай обережно, намагався триматися подалі від бочок.

Залишили все як на сцені театру. Чекають мене?

Нічого та нікого. Морок. Тихо потріскують товсті стебла окремих квітів.

Отже, ось тут була бісова стіна. Тепер її немає, лишень розбите каміння. Я озирнувся декілька разів, бо відчував погане. Наче дивився хтось із теміні. Супроводжував кожен крок.

«Місце смерті» — подумалось мені. Відганяючи дурні переживання, я ступив усередину провалу, що тепер був на місці входу до печер.

На скільки ж кілометрів тягнулися тунелі? Хто та як їх створив? Схожі підземелля зустрілися мені колись під Латтхорном, та ще в деяких місцях. Але за розміром та, вочевидь, глибиною, ці печери були набагато обширнішими. Цікава річ, але за стільки років доля жодного разу не заводила мене до катакомб під Джитт-Іларом.

Я крокував, намагаючись не здіймати зайвого шуму, та дивився під ноги. Шлях освітлював каганцем. Я відразу вийшов на «кладовище», де хтось прикопав мертвих практикантів.

Посвітив на ями. Порахував їх. Могили було засипано незграбно — я згадав, що Філнар їх відкопував зі слів Хотча.

Далі тиша поволі розсмоктувалася, і почали з’являтися інші звуки — протяжно завивав вітер десь у нутрощах землі, капала вода.

Кап, кап, цок.

Хлюп.

Пасмо давно засохлої крові все тягнулося вперед. Скільки ж її витекло зі старечого тіла чарівника?

В мене зажевріла думка, що ще трохи — і я наткнуся на мертвого Канітара. Але внутрішнє чуття підказувало, що цього не станеться. Так воно і вийшло — кривавий слід обривався в нікуди в одному з тунелів.

Зараз я бачив перед собою рівно те, що недавно бачили тут Мартін та інші.

Завило голосніше. З темних глибин підземелля повіяло холодом та вологою. Я зупинився на місці, де зникав слід, та присів, поклавши на землю масляну лампу. Озирався все частіше, тому що незрозуміла паніка почала викручувати мені дух.

Та що ж таке! Немає тут нікого. Я — сам. Напали б уже, якби хотіли. То що ще може бути? Хтось із практикантів вижив та слідкує? Чия засідка?

Прислухаюся до того, що відбувається навколо і до себе. Дістав меч із піхов.

Ні, люди не зникають в нікуди. Щось відбулося тут, зовсім поряд. Дієро Канітар скористався магією та перемістив тіло? Можливо. А чому тоді він зайшов так далеко, щоб це зробити? Чому не скористався магією одразу, як тільки сховався за стіною? Отже, не зміг.

А тут — зміг? Щось є у цьому місці?

Що?

Адже яким би сильним практикантом не був Дієро Канітар, а коли тобі пробивають печінку, то сили чаклувати залишають твоє тіло разом із життям.

Я завмер і думав, намагаючись не звертати уваги на різні звуки, що лунали тепер то десь зверху, то збоку.

Чужі очі під землею були. Я заспокоїв себе: це просто неприємне, гнітюче місце, що живе своїм життям. Темні вузькі підземелля. Давно просто я не ходив у схожих… Та й пережив немало останнім часом. Не розслабився як слід.

Припустімо, Дієро Канітар зумів підтримати життя в тілі, поки діставався сюди. Це важко уявити, якщо опиратися на ті знання, які я маю стосовно магії зцілення, але нехай. Він втрачав багато крові і не зупинявся, бо темно-червоний слід не переривається та йде плавно. Тобто, старий цілеспрямовано повз саме сюди. Я торкнувся засохлої крові кінчиком пальця. Потім уважно роздивився те місце, де слід обривався.

Просто земля. Сподіватися, що я виявлю відбитки від чужого взуття, теж не доводилося — ґрунт хоч і не був сухим, а підошви на ньому не відбивалися.

Я вирішив зробити точкою привалу саме це місце, де, на мою думку, зник чарівник. В землю я вбив дерев’яний кілок, прив’язав до нього один кінець цупкої червоної нитки, що теж була у моїй сумці. Другий кінець — надійно закріпив собі до ременя; не розірветься та не випаде. Ось такий простий спосіб не заблукати. Треба розпочати з найближчих коридорів, знайти відкрите місце. Судячи з вітру, що ставав сильнішим, таке місце було зовсім поряд.

Ще хвилин десять я сидів і розглядав вузький тунель, посеред якого знаходився. Я мацав стіни та землю, пробував вологий ґрунт на смак. І якась думка торкнулася мене, важливе спостереження народилося в голові. Але не встигло отримати чітку форму. Я одразу втратив його, тому що почув звук, схожий на хрюкання. Так я дізнався точно, що не один.

* * *

Невідома істота не вибігла на мене одразу та не з’явилася перед очима нізвідки. Взагалі, все залишалось як раніше.

Хлюп. Цок.

Хрусь.

Можливо, хтось інший взагалі б подумав, що воно йому здалося. Але ні. Хрюкання пролунало. Нехай віддалене, коротке, однак це саме воно.

Жива істота. Я розумів, наскільки вразливим зараз є зі своїм каганцем, котрий освітлює підземелля. Однак залишитися у цілковитій темряві я теж не міг. Тому що в темноті я не бачив, як і будь-яка людина. А от те, що бродило цими тунелями — без світла дорогу розбирало добре, я в цьому навіть не сумнівався.

Мало яка звірюка могла заповзти до цих катакомб, подумаєш…

Опанувати себе. Не думати про власну вразливість. Зосередитися на чаклунові.

Я пройшов уперед ще трохи і зупинився біля чергової розвилки. Вирішив взяти вправо. «Стеля» із ґрунту над головою різко пішла вгору, я зрозумів, що врешті вийшов на відкритий простір. Вогкий вітерець вмить заліз мені під капюшон та неприємно лоскотнув шию. Щось зойкнуло десь у пітьмі печер, і цього разу ближче. Я стиснув меч сильніше. Виникло бажання сховати його та дістати старі-добрі кинджали…

Цок-цок. Хлюп. Хрясь. Я зробив ще декілька кроків уперед.

І завмер прямісінько біля магічної пастки, навіть чобіт ноги не опустивши додолу.

Спину в дрож кинуло моментально, а на лобі з’явилися гарячі краплини поту. Абсолютно невидимий магічний капкан. Жодного світіння на землі я не бачив, або химерних відблисків на кам’янистих стінах. Зате цю пастку я добре відчував своїми нутрощами. Чітко зрозумів, що якщо зроблю крок — перетворюся в попіл. Або в ще щось, що не пов’язане із життям. Таке відчуття я ні з чим не сплутаю.

Гестія була талановитим слідопитом. Вона розуміла мову природи та світу.

Дехто в Ордені, мабуть, не раз себе запитував, як же я розряджаю магічні пастки, якщо не користуюся камінцями. Той же Мартін, наприклад, постійно з собою сумку з цими дурницями носить. Там у нього і вибухівка, і ще Бог знає що.

Я ж умів знешкоджувати пастки по-іншому.

Щодо пасток невидимих — такі я зустрічав рідко. Для створення непомітного магічного капкана потрібна могутність значно більш серйозна, ніж та, якою зазвичай володіють практиканти. Я не сумнівався, що тут ці пастки розкладав сам Дієро Канітар.

Я міг би довго описувати, як саме побудовані такі магічні конструкції, та як їх можна знешкоджувати, однак це б зайняло багато часу. Гестія навчила мене робити все декількома способами. Деякі, як вона стверджувала, вивела для себе сама.

Гестія казала, що складні пастки — то є справжнє щастя для слідопита. Та й взагалі, для того, хто хоче ефективно вистежувати магів.

— Сонечко, ти мусиш навчитися перетворювати будь-яке паскудство від адептів на досвід, — казала вона, коли ми якось віднайшли зовсім непомітну пастку в одному з маленьких сіл Мірасеї, далеко-далеко від столиці.

Той практикант здогадувався, що за ним скоро прийде Орден, тому й витратив усю свою потужність на створення магічних капканів довкола дому. І коли ми прийшли його брати, то дурень нічогісінько зробити не зміг, бо не встиг відновитися. А що ти вдієш проти молодого мене і лютої Гестії?

Гестія взяла мене за руку та обережно підвела її до ледь помітної зеленої лінії, що тремтіла над землею у густій траві. Якщо просто йти та не замислюватися — легко до такої пастки втрапиш.

Я напружився весь. Немов їжак. Але продемонструвати їй цю напругу та побоювання не захотів. Був гордим тому що. А вона бачила це, бачила, і сміливіше тягнула руку далі.

Я крадькома озирнувся, чи ніхто, бува, на нас не дивиться зі своїх або чужих. Однак ніхто не спостерігав, ми взагалі одні, здається, були тоді на тій малолюдній вуличці. Світило яскраве сонце, птахи співали. І буяла зелень, багато зелені.

— Гестіє, не треба, там же…

— Що там?

— Магія ж…

— Яка?

— Гаряче... Вогонь!

— А, ти відчуваєш цю магію?

— Ну…

— Флоріане, зосередься на своїх відчуттях зараз же. Перестань думати. І скажи мені. Ти відчуваєш її?

Я замовк тоді та прислухався до себе. Руку не забирав, але й дивитися на неї перестав, бо боявся. Легка дрож пройшлася тоді долонею. А подушечки пальців злегка закололи.

— Відчуваю. Пальці коле.

— Ну ось.

Я нервово кивнув та закашлявся. Одразу винувато подивився на наставницю. І тоді Гестія майже засміялася. Вона скуйовдила мені волосся та поцілувала в щоку, зітхнувши якось по-материнськи.

Теплий спогад промайнув у моїй голові, на мить потішивши красивими краєвидами та запахом безтурботної юності.

Молодість давно закінчилася, давно немає Гестії. А практиканти стали хитрішими та небезпечнішими.

Або просто я тепер дивився на світ по-іншому.

Дуже повільно я опустив лампу та простягнув вільну руку вперед. Потрібно було вловити перехід, саме те місце, де вже розпочинається дія магії. Я спробував зовсім відокремити свою свідомість від усіх тих тривожних звуків довкола. Тому що воно знову десь хлюпало, знову завивало прямо під ногами. На мить мені подумалося, що там, внизу, може бути справжнісінька прірва.

Я посунув вказівний палець ще зовсім трохи вперед.

І ще.

Ось. Це воно, межа. Легке гудіння пройшлося кістками правої руки, передпліччям і вище. Трохи обпекло пальці холодом. Якщо не зупинитися вчасно — накладені чари подіють.

У такій позі я провів деякий час. Можливо, чверть години. Я зміг обережно позначити для себе межі магічної пастки. Тепер залишалося її розрядити.

А коли пастка спрацьовує? Коли в неї потрапляє щось. Умілі чарівники могли налаштувати свої заклинання так, щоб ті реагували тільки на живу плоть. То що ж могло мені допомогти у цій ситуації? Просто пустити собі кров, обмазати нею якийсь камінь та пошпурити його як можна сильніше по центру пастки? Є такий варіант. Грубо, гучно, небезпечно. Центр потрібно вираховувати все одно…

Чи можна віднести такі маніпуляції до магії крові? Напевне.

Ще можна було докласти більше зусиль та не вдаватися до хитрощів із плоттю. Існує формула, що допомагає вирахувати місцезнаходження так званої серцевини пастки. Тієї точки, куди маг вкладав найбільше зусиль; такий собі стрижень, що тримає чаклування на собі. І якщо вірно зрозуміти, де стрижень цей стоїть, як саме та куди він похилений, а потім трохи підкопати його, то…

Склалося так, що мені не довелося роздумувати далі на цю тему. Мить — і я сам ледь не влетів обличчям уперед до пастки. Врятували бойові навички.

Воно вискочило на мене абсолютно беззвучно, наче чатувало у пітьмі деякий час, готуючись. Я ж ледь не впустив момент.

Тільки встиг вловити зміну температури повітря.

Хоп — і легкий вітер торкнувся спини. А далі я кинувся в бік. І все ж отримав болючий удар у плече.

Закололо, спалахнуло в голові. Я ледь не впав. В тіні світла від каганця промайнула постать невеликої згорбленої істоти. Я різко підвівся на ноги, підняв меч. Звідкись зліва хрюкнуло — вдарив на звук, зміщуючись трохи вбік. Подалі від пастки та ближче до тунелю, з якого сам нещодавно виліз.

Лезо вдарилося об м’яку плоть, але істота теж виявилась проворною. Тому я отримав ще один відчутний удар тупим предметом. І це мене похитнуло.

А далі я почув вереск одразу з декількох сторін, і потвори кинулися на мене всі разом.