Лінії

Мартіна підкинуло догори та вдарило об стіну корабля. Спалахнуло; спрацювали нарешті камені-обереги, які він активував, коли до каюти зайшов ворог з арбалетом.

Під ногами задрижало, все перевернулося дороги дриґом. Хвиля гарячого повітря збила з ніг розбійників, заклало вуха. 

Це був останній аргумент для безвихідної ситуації. Як тільки Мартін побачив націлений на себе арбалет та почув чужі голоси на кораблі — ухвалив рішення без коливань. Усвідомлений ризик. Хоча на той момент боєць не знав ні кількості нападників, ні чи ще живі його побратими... 

Вибух не відбувся одразу — Мартін довго налаштовував та заряджав каміння ще в монастирі саме таким чином, щоб в разі чого в нього був час цю енергетичну вибухівку вимкнути. Обереги потрібно поважати. Це і пастки, і вибухівка, і захист... Ці згустки магічної енергії були фахом Мартіна вже багато років.

Заряджання магією окремих предметів намагалися осягнути вчені колись, алхіміки. Дехто з практикантів... Це древня, застаріла наука. Однак справжню силу камінців змогли розкрити тільки в стінах Ордену. В основному цим займався Роланд, перший вчитель і наставник Мартіна.

Активація відбулася, коли Мартін зробив кілька завчених рухів пальцями між каміннями у своїй сумці та поклав усередину оберіг, який носив на шиї. Тобто, випадково таку маніпуляцію вчинити неможливо.

Що ще можна було вдіяти у тій ситуації? В незрозумілих умовах… На волю Господа та на власну проворність надіятися? Можливо, колись Мартін і пожалкує про те, що активував обереги саме таким чином. Але це «колись» ще повинно настати.

...На мить він втратив свідомість. Коли розплющив очі — побачив, як палає судно. Вогонь пожирав стіни корабля, столи, барну стійку. Суха деревина та пил легко піддавалися стихії. А ще все довкола стрімко йшло під воду. Корабель похилився, голосно заскрипів. Верх та низ знову почали мінятися місцями, переверталися меблі.

Майже всі розбійники розлетілися від вибуху. Частина з них — трималися зараз за голови та намагалися зрозуміти, що відбулося. Як зачумлені звірі. 

Руки Мартіна все ще міцно спутані. Однак він мав маленьку перевагу — Мартін очікував на цей вибух, був зібраний всередині себе.

Чоловік спробував підвестися. Руки так просто не вивільниш. Встав, похитуючись. Передпліччя зв’язані сильно, так просто не виберешся. Вода прибувала шаленим потоком, тіла Марії та Річарда одразу понесло. Побачивши Мартіна, один із розбійників націлив на нього арбалет. І тут же отримав ліктем по скроні. Позаду виродка стояв Ланс, один із вцілілих побратимів. Вочевидь, йому вдалося вивільнити свої руки раніше. Одразу розпочалася метушня, хтось заголосив.

Вода вже піднялася до колін, а пекучий запах паленої деревини змішувався з гострим присмаком солі у повітрі.

— Вивільни інших! — велів Мартін, і побачив, як Ланс відволікся на ще одного розбійника.

Із гучним криком Мартін кинувся на першого супротивника, якого побачив перед собою. Той вже дістав шаблю та повернувся кудись в бік, відволікся на вогонь, чи воду. Мартін влетів у бандита, збивши того з ніг. Зубами відразу вчепився в плече, Розбійник заволав прямо в вухо та засіпався.

Вода продовжувала заповнювати корабель — брудна холодна стихія вдарила по обличчю, воно одразу запекло від солі. Однак Мартін не відпустив зуби, продовжуючи їх стискати. Язика торкнулась тепла кров. Головне щоб Ланс встиг вивільнити інших…

Краєм ока Мартін помітив купку ворогів, що вовтузилися в воді, невзмозі підвестися. Підлогою разом з водою стікала кров, когось поранило дрібними уламками від дошок та посуду.

А нова вода все прибувала, бандит внизу перестав кричати, натомість — тепер захлинався. Мартін відчув, що і до його рота хоче потрапити вода. Потік вже почав лоскотати ніздрі.

І раптом хтось повис над ним зверху. Взяв за руки й почав різати шнурок. Через мить лідер групи вже міг рухати долонями. Пальці затекли, неслухняні...

Проте цього було достатньо, щоб витягнути з рук опонента холодну зброю, перехопити її та встромити лежачому ворогу в живіт. Позаду стояв Ланс із клинком в руках. Він щось закричав нерозбірливе. Декілька кілька людських фігур промайнуло збоку, здається, об деревʼяну стіну судна вдарився болт з арбалета.

Все навколо заповнило море.

* * *

Темна, безпросвітна пітьма. Глибина. Жодного звуку чи проблиску. Тільки головний біль та шабля в правій руці. Рука намертво стиснула зброю, якою він встиг прикінчити бандита, стискала як тільки могла, бо відпустити зброю чомусь прирівнювалося зараз до того, щоб загинути.

Долаючи в’язкий супротив стихії, Мартін все ж знайшов сили, щоб винирнути назовні та побачити білий світ. Хоча при цьому він і наковтався води. Закашлявся, й не одразу зміг відкрити очі.

Виблював.

Над головою — все те ж небо, повне дощу й укрите сірими хмарами. Вуха заклало. Зробивши декілька вдихів не забитою ніздрею та ротом, Мартін відразу очима знайшов берег. Почав до нього плисти. Поки є сили, поки вода не затягнула донизу.

Судно тонуло — на поверхні тепер погойдувалися купи дошок, різний мотлох. Шматок барної стійки. Тіла розбійників, частини ліжок, якась шухляда. Дехто з ворогів ще був живим, кричав і просив про допомогу.

Добре, що корабель знаходився недалеко від берегової лінії. Декілька довгих хвилин, повних неймовірної напруги, — і Мартін дістався до одного з причалів. Вчепився вільною рукою об виступ, піднявся. Шаблю не впустив. Він ще раз закашлявся, з очей пішли сльози. Кожен удар серця відбивався в голові противним болем. Чоловік оглянувся.

Частина побратимів вижила. Вони теж пливли до берега, когось тягнув Ланс. Їхнє життя було врятовано тільки тому, що коли відбувся вибух, члени Ордену лежали обличчям донизу. А сумка з камінцями спрацювала не безпосередньо в залі, а там, де її залишили — в каюті Мартіна. Стався б вибух ближче — жертв та крові було б більше.

Мартін придивився уважніше на вцілілих. Вижив Ланс із закривавленим обличчям. Гектор. Давид. А ось і Керт. Лекста. За правий бік тримається Джанір… І він, Мартін. Всього семеро вцілілих.

Всього. Семеро.

А на поверхні води — тіла. Ті, кому не вдалося.

Кіготь. Нуратдін. Їх треба прикінчити. В спинах декого з померлих побратимів можна було вгледіти снаряди арбалета.

На декількох пов’язаних між собою причалах вони були не самі. Схоже, вибух сильно вдарив по мізках Ібрагіма Нуратдіна — розбійник топтався тепер на місці з двома шаблюками в руках та наче не розумів, де знаходиться. Якось він виплив, а до тями поки не прийшов. Дивився в небо, кліпав єдиним оком, коли на нього потрапляли краплі дощу. І бубонів щось. Попереду нього — кінець причалу та вода. Позаду — побратими з Ордену. Не дістанеться зараз виродок до пісків, де починається берег. 

Поряд з Ібрагімом з води почали вилізати ще головорізи. Серед них — зрадник Кіготь. Виглядав останній дуже кепсько, він стрімко втрачав кров та ніяк не міг піднятися далі. Спільники не поспішали йому допомагати.

А місцеві на березі кричали щось. Натовп швидко сформувався, люди все збиралися, щоб подивитися на те, як тоне колись відомий корабель-таверна «Фатальний випадок». Всі хотіли побачити, що тут сталося, хто б’ється, що вирішується. Мартіну здалося, що він навіть міських стражників угледів у тому натовпі. Гвардія Джинпорту теж не збиралася втручатися, зупиняти сутичку бій чи рятувати вцілілих...

Мартін знову злісно загарчав, стиснув у руці шаблю розбійника та стрімко линув на поки живого, але розгубленого Нуратдіна. Той хоч і не повернувся до тями, а все ще був достатньо спритним, щоб ухилитися від колотого удару Мартіна. Обличчя покидька перекревило від недоброї посмішки, за якою вже не було й грама здорового глузду.

Десь поряд і позаду дзеленчала зброя. Крикнув Ланс, хтось із розбійників лаявся; все це Мартін сприймав зараз поверхнево, слух поволі повертався. Перед собою він бачив тільки гострющі леза піратських шаблюк та очманіле око Ібрагіма Нуратдіна.

Розбійник вдарив правою. Мартін встиг зблокувати удар шаблі та зміститися вбік. Мить — і лезо просвистіло над головою.

Мартін наніс кілька ударів, знову змістився та ледь не зашпортався на слизькій від дощу темній деревині. Ще б сантиметр — і він опинився б знову у воді. В повітрі пахнуло гнилими дошками, морем та потом — Нуратдін наближався, наносив все більше ударів.

Ібрагім майстерно володів обома руками. Він відбивався від Мартіна, тиснув. Пер вперед. Боєць Ордену враз втратив рівновагу, зробивши крок назад. Впав, боляче забивши поперек. Однак йому все ж вистачило часу й сил, щоб за мить до болючого приземлення зачепити стегно опонента лезом шаблі. Вдарити достатньо сильно, щоб лезо увійшло глибоко.

— Аррррг!!!

З м’язистої ноги полилася кров, штанка намокала. А сам Нуратдін загорланив до неба. Тим не менш — і сам встиг викинути удар, від якого Мартін не зміг ухилитися повністю. Гостре лезо зачепило ребра. Полоснуло по руці. Ще удар, і знову вцілив. Тепер — біля правої пахви.

Мартін не відчув болю. У цьому й приховується небезпека схожих поєдинків. Тому що лезо не має зупиняючого впливу на тіло, можна витанцьовувати в бою, успішно бити, перемагати — а потім знайти в себе на тілі пару глибоких ран та впасти замертво.

Мартін різко піднявся, всадив закривавлену шаблю злому Ібрагіму в груди. Весь його гнів, розпач і ненависть злилися у цьому русі, що й пробив грудну клітку супротивника наскрізь. Майже до руків’я.

Пірат з двома шаблями спробував атакувати, але не вдалося. Та й удари ці вже не були прицільними — нагадували безпомічну спробу нанести бодай якоїсь шкоди.

Ібрагім Два Удари перевернувся на бік, упавши прямо до темної води, як важкий камінь. Його дебела туша ледь не потягнула за собою Мартіна. Однак той втримався. Шаблю відпустив — і та так і залишилась в грудях Ібрагіма назавжди.

Боєць Ордену розвернувся, щоб поглянути, що відбувається навколо. Морські хвилі билися об берег, продовжував лютувати дощ, він став ще більш густим та холодним. Струменями змивав з Мартіна залишки сил, змішаних із кров’ю. Пульсував у черепі підбитий мозок, а на очі насувалася пітьма.

Мартіна знудило повторно. Скрутило живіт.

Ланс добивав одного з розбійників, ще два тіла ворогів лежало поряд. Море виштовхнуло з себе зморшкувате обличчя Кігтя, який ще недавно зустрічав їхню групу та пропонував спільну атаку. 

Кіготь більше нікого ніколи не обмане.

Блювота закінчилася. Вода, слина, залишки перекусу. Мікстури від застуди… Чоловік плюнув. Примусив себе пройти декілька кроків назустріч іншим, але не дістався до них — опустився на коліно. Похитнувся.

— Мерза... Тьфу...

Кров сочилася швидше, Мартіна трусило.

Десь там, на березі, все збиралися глядачі, з’явилося ще більше гвардійців та невідомих людей зі зброєю. В небесах загриміло, і грім цей відбився у болючій голові.

Все тут не просто; не просто так Нуратдін згадував про посланця й ворожку. Не просто так залишки степовиків лежали прикопані у тому домі. І про все це говорив Даніель.

Мартін застогнав, ледь не упавши до води. Чіпкі руки Ланса підхопили. Втримали. 

— Ну, ну... Мартіне, дивися на мене... Мартін!

У хворій свідомості чоловіка наче як почала складатися мозаїка. Він уже міг розрізнити окремі її елементи, але ще поки був не готовий озвучити догадки.

Навіть сам для себе.