Лінії

Я ухилився від палиці та продовжував зміщуватися. У такій ситуації, якщо зостановишся, то затиснуть і заб’ють. Потвори хрюкали та утробно гарчали. Зовсім озвірілі, чи то свині, чи величезні тхори. Відбиватися доводилося майже в цілковитій темряві, і на мить мені згадалося протистояння з учнем Канітара, котрий переслідував мене в джунглях, а потім у печерах.

Одному з нападників я відсік половину голови. Його туша впала мені під ноги, і тоді інші потвори кинулися на мене з вереском, повним люті та відчаю.

Я наніс декілька різких ударів у різні боки до того, як щось боляче ткнуло мені праве стегно. Перед очима — яскравий спалах. Втрачаю рівновагу, але не падаю. Змістився знову, щоб не забили в кут.

Хрюкання та зойкання з усіх боків, я не міг визначити, скільки розлючених тварюк навколо мене.

Ще рух, ухилення, удар — і я ледь не налетів на невидиму пастку чаклуна. Я добре пам’ятав, де вона, і міг вирахувати по тому, де стояв каганець. На щастя, масляна лампа все ще була цілою.

Виродок із перекошеною мордою, на якій я встиг розгледіти великий кривий ніс та здоровенні ікла, раптом виник у тьмяному світлі каганця. На худих, гострих плечах істоти я помітив обноски, що колись були чимось схожим на шкіряну броню. Я підпустив його трохи ближче — і в останній момент провалив собі за спину. Прямісінько в пастку. Повітря одразу наповнилося важким гулом, а мене вдарило теплом у спину. Відштовхнувшись ногами, я стрибнув у протилежний від магічної пастки бік, сильно вдаривши плечем одного з нападників.

Невидима сила підняла нещасливого монстра. Блідо-сіре тіло спалахнуло. Виродок продовжував гарчати, видавати звуки, які, ймовірно, щось означали для його родичів. Печера на декілька секунд наповнилася яскраво-зеленим світлом, а далі згорблену плоть щось переламало та сплюснуло, наче під вагою тисячі кілограмів.

І знову стало темно. Залишилась тільки лампа.

Все це супроводжувалося невпинним криком інших. Вони відволіклися на смертельне видовище — а я не став гаяти час. Мені вистачило тих секунд, коли підземелля було наповнене яскравим світлом, щоб нанести ще пів десятка колотих та різаних ударів.

Достатньо влучних, щоб ще більше смердючої крові пролилося на землю, а декілька незграбних тіл — впали. Їхні передпліччя та шматки ніг розліталися печерою, мокре й липке падало мені на руки.

А далі монстри почали бігти геть. У тих позойкуваннях я вже не розрізняв загрози чи агресії. Тільки жах.

Шлоп-шлоп-шлоп. Кроки віддалялися. Це лунало з усіх боків одночасно. Поховалися назад. Затихло все. Я знову опинився сам на сам із підземеллями. Так, наче й не було бою.

Опускаю меч. Підніс лампу до ноги, щоб роздивитися місце удару. Подряпина. Синець буде. Крові немає.

Я наблизився туди, де спрацювала пастка. Світло від вогню повільно опустилося на залишки істоти. Вціліла частина тулуба та шматок обличчя — і цього було достатньо, щоб зрозуміти, що це далеко не людина була і не дикий звір.

Пастка більше не активна. Мертві чудиська нагадували гоблінів — нерозумних дикунів із давніх легенд. От тільки шкіра у тих була зеленою, як кажуть легенди. У цих же підземних виродків все тіло сіре, тільки блакитні вени випинаються з-під шкіри.

Гобліни колись жили поряд із людьми, створювали племена. Потім їх, правда, винищили древні орки… А ті зелені, що залишились, ховалися хто куди, до найтемніших підземель, де їх не знайдуть. Отже, не всі гобліни згинули в історії. Якщо це дійсно був якийсь їхній різновид. Тому що окремі ікла у мерців були розміром, як вказівний палець.

А от що ще цікавого я помітив — саморобне намисто, що тепер лежало поряд із мертвим чудовиськом. Нитка темного кольору, на яку ці дикуни вселили дві пари людських вух. Я підніс лампу ближче та придивився.

— Твою ж!..

Ну так, справді вуха. Трофеї? Можливо. Увагу мою привернуло те, що вуха зовсім свіжі. На краях смаглявої шкіри їхніх власників запеклася кров. І це кров саме людей, а не підземних гоблінів. Тому що всередині потвор текло щось значно темніше та більш густе. Темно-бурі плями тепер розтікалися в мене під ногами, я сам практично весь був у цій гнилі.

Відрізані вуха нагадали мені про те, що я не перша людина, котра спускається до катакомб у пошуках Дієро Канітара.

Ну й гидота. Мені ніколи не подобалися всі ці знущання над переможеним супротивником.

Я оглянув себе у світлі лампи — порядок. Цупка червона нитка все ще прикріплена до пояса.

Хлюп. Цок. Тррр!

Щось застрекотіло під ногами, а потім глухо вдарилося. Я аж легкий поштовх відчув. Катакомби виводили мене з рівноваги дедалі сильніше — вони несли в собі загрозу.

Раптом виродки захочуть взяти реванш? Або щось страшніше з пітьми вилізе?..

Не роздумуючи довго, я все ж вирішив дослідити тунель, що починався одразу за пасткою. Скоріш за все, вона стояла там не просто так.

* * *

Невідомість завжди лякає найбільше. Я завертав до нових тунелів, доходив до нових перехресть — і нічого нового для себе не бачив. Щосили вдивлявся у стіни, в землю, а коли стеля знову починала «спускатися» — обмацував її руками.

Підземні шляхи то звужувалися так, що я ледь пролазив, то знову й знову виводили до повністю відкритого простору, де, здавалося, верху немає взагалі.

Мабуть, щось схоже переживають ті, кого я вистежував протягом життя. Дезорієнтація.

Знову чужий погляд змушує мене зупинятися, різко змінювати напрям. Завмирати зі зброєю в руках. Ні, це вже були не монстри з іклами. Щось гірше. Мені не здавалося.

З’явилася велика спокуса перерізати нитку, проте я й так розумів, що є зручною ціллю зараз для того, хто дивиться з мороку.

Той, хто в темряві, чогось хоче, інакше б вже напав. Слідкує.

Крокуючи вперед, я постійно перевіряв нитку та озирався.

Ще в декількох місцях виявив магічні пастки. Чотири з них були видимі для ока та ледь сяяли примарним світлом. Ще дві — теж невидимі. Я знешкодив обидві, щоб пройти далі вглиб.

Єдине, що змінилося, — тепер вузька стежина між кам’яними стінами вела униз. А ще знову почав неприємно дути холодний вітер. І продувало воно наче з усіх боків одночасно, що примушувало взагалі забути, де перед, де зад, де верх, а де низ. Дивні відчуття.

Коли я знову почув протяжне завивання, то зупинився. На той момент я був уже достатньо втомлений фізично та виснажений морально — від постійної напруги й очікування нового нападу…

Щось не те. Дарма я блукаю. Не міг чаклун піти далі. Пройти настільки далеко. Потрібно повернутися назад.

Я знову десь на краю вловив думку. Вхопитися за неї не встиг — але зрозумів, що треба повертатися. Я забив у землю ще один кілок, обмотавши його нитками, тканиною. Ось чого, а тканини з собою я взяв достатньо…

Повернувся тим самим шляхом, ще раз пройшов маршрутом Дієро Канітара від самого початку — від підвалу — і знову зупинився там, де кривавий слід обривався. Пройшов трохи вперед.

Деякий час я сидів на землі й вдивлявся у стіну без жодних думок. Усе намагався звернутися до тієї ідеї, що народилася в мене ще раніше, але яку я поки ніяк не міг упізнати.

Цок. Хлюп. Уууууууууууу…

Я обережно притулив кінчики пальців до стіни. Відчув шершаву поверхню гострих камінців, їхню прохолоду та вологість. Натиснув трохи. Суцільна сира твердь, нічого путнього.

А якщо спробувати на дотик протилежний бік печери? Я уважно придивився до гострих каменів. Провів рукою раз, потім удруге. І коли мої пальці торкнулися стіни втретє, я відчув, як повітря тоненьким струмочком пройшло крізь них.

Ось воно!

Зосередився — натиснув руками сильніше. Ну так! Дійсно, якщо придивитися, то можна побачити, що кам’яний візерунок на одній із ділянок стіни трохи відрізнявся від того, що було поруч!

Так я і знайшов таємний прохід, дбайливо прихований від цікавих очей. Його не помітили ті, хто досліджував тунель раніше. Не звернув уваги Мартін. Однак чари зміг виявити я.

Заклинання ілюзії не давало помітити це місце. Якщо не зосередити достатньо уваги, то можна й сотню разів пройти повз.

Якими б потужними не були такі чари — обман завжди можна виявити. Потрібно тільки спробувати пошукати деякі невідповідності. Відчути їх.

Кілька крапель поту впали з мого чола на землю; кінчиками пальців я продовжував водити по тверді. Вибирав місця, де бриніло. Ледь чутно шуміло.

Треба натиснути ще ось тут.

Цілком вірогідно, тут може бути прихована пастка. Якщо я помилюся в своїх маніпуляціях — воно спрацює.

Легко виймаю один камінець зі стіни, він видається мені несправжнім. Щось в глибинах печери клацнуло. Я завмер на мить, як і моє серце.

Вдих. Видих. Все добре. Продовжую.

Знову знаходжу невидиму лінію, через яку легко виходить повітря. Натискаю…

І не завершую розпочате. Позаду знову хтось був. Ні, я не почув кроку, не відчув запаху. Просто зрозумів, що за спиною людина. Чітке усвідомлення, а не чуття.

Волосся на потилиці закололо шкіру голови; я різко розвернувся, викинувши удар мечем. Людська постать ухилилася від леза — натомість важкий кулак виник нізвідки і гепнув мене в сонячне сплетіння.

Чужа сила вибила з мене повітря, збила з ніг. Каганець вдарився об землю, щось вдарило по пальцях, меч випав теж. Дзеньнкуло. Міцна чоловіча фігура повисла зверху.

— А от тепер ми нарешті поговоримо, Флоріане. Душа в душу!

Це був Мартін.

* * *

Коліном він тиснув мені на груди, а до шиї притиснув лезо короткого клинка.

— Що ти тут шукаєш, га? Чому ще не втік зі своєю практиканткою?!

Він провів лезом по моїй шиї так, щоб пустити кров. Я не став чекати, що Мартін робитиме далі — викрутився в бік та різко зігнувся, впершись ногами в тіло супротивника. Відштовхнувся. Перекотився назад та підскочив на ноги. Через силу заштовхував у себе повітря, закашлявся. Руки намацали кинджали.

— Вали звідси, Мартіне, я не хочу битися з тобою.

— Ага. Ну, раніше ж для тебе це не було проблемою. Руку на своїх підіймати. Га, посланець?

Побратим у важкій броні. Мої очі вихоплювали його постать, булаву в руці. Каганець освітлював частину печери та нас обох.

Все вже було сказано, всі маски знято. Він йшов позаду з тих самих пір, як я повернувся до будинку. Проте як? Як я не чув?

Камінцями обклався. Фокусами вирішив мене потішити. Ну-ну.

— Я не хотів тієї сутички з молодими. Так вийшло. Я йду з Ордену, Мартіне.

Згадалося мені, як схожі слова колись казав мені Кацу на виході з міста Шелфілд.

— Нікуди ти більше не підеш, — Мартін наближався до мене, а я відступав. — Ти продав нас усіх. Дурман проїв тобі мозок, ніхто, ніхто цього не бачив. А я завжди знав, що з тобою щось не так.

Дурман? Отже, обшукали дім. І Орден вирішив мене прибрати руками Мартіна. Це… боляче.

— Востаннє попереджую, повертайся до монастиря. Нам нічого ділити.

І чому він не напав першим? Хотів щось побачити. Що? Як я виходжу на Канітара?..

Я швидко змістився в бік ще до того, як зрозумів, що відбулося. Мартін смикнув вільною рукою — в мій бік щось полетіло.

Кляті обереги.

Там, де я стояв ще мить тому, зашипіло. Печера різко наповнювалася димом. Щось схоже на порошок повільно осідало на вологу землю. Роз’їдало її.

Розмови не вийде.

З диму на мене вилетіла булава. Я нирнув під неї, зберіг власну голову під розтрощення. Відмахнувся кинджалом. Відступав далі.

З вузьких коридорів він вигнав нас на відкритий простір. Світло від каганця майже не доходило сюди. Все обійняв морок, поки не спалахнула наступна пара камінців.

Тепер були тільки я, Мартін, та тьмяно-жовте світло, що тонуло в димі. З очей потекли сльози, я все не міг повернути собі дихання. Побратим добре споряджений, він готувався до цього бою. Знову вдарив, і цього разу я не встиг ухилитися повністю. Булава боляче ковзнула мені по руці трохи нижче плеча. Видерла невеликий шматок плоті. Я зойкнув.

Важкий чобіт гепнув мені по ребрах. Ліву руку з клинком я різко викинув у бік супротивника, зігнувшись. Лезо противно дзенькнуло. Не влучив.

А от правиця — цілі досягла. Клинок розпоров частину захисту та зачепив стегно Мартіна, він загарчав.

Булава пролетіла прямо біля обличчя.

Щось сковувало мої рухи, чи це була дія каменів Мартіна, чи просто мені складно битися зі…

Ні, не своїми. Більше ні.

Лезо зайшло б ідеально в щілину, яку я зараз бачив. До шиї. Потрібно спробувати це зробити, але я не роблю. Через цю затримку — пропускаю удар кулака в обличчя.

Ногою віддаю йому прямо в задню частину стегна, яке я вже розкрив. Кістка гомілки влучає по м’якому. Зберігаю рівновагу. Мартін похитнувся, і його булава пролетіла значно далі від мене. Я скористався моментом — вдарив його зверху по передпліччю. Булава вилетіла з рук. І далі я гепнув у підборіддя.

Мартін ставить блок від ще однієї атаки. Б’є знизу. Я відштовхнувся, відступив. Швидко рукою ковзнув собі під броню — там мокро.

Погано.

Світло від оберегів майже погасло. Мартін оголив довгий меч. У другій його руці було щось схоже на клинок танто.

Ніхто в монастирі вже давно не використовував зброю сенікарійців. А тут…

Чомусь мене заболіло в грудях. Не від ударів. Запекло, запалало люттю та відчаєм. Знову згадав я про Кацу.

Стискаю свої клинки сильніше. Зброя у лівій руці заходила ходуном, пальці німіли. З відкритої рани на мені цебеніла кров. Я остаточно зрозумів, що Орден не зупиниться, поки не отримає мою голову та голову Констанції.