Лінії

Кожен, хто заходив, витріщався. Місто маленьке, люди знають одне одного, а чужинці завжди вирізняються... Я крадькома глянув на наставницю — її нижня щелепа час від часу рухалася, а сама Гестія ледь помітно похитувалась. Зосередилась, отже. В обличчя присутніх вдивляється.

…— Жертв ми знаходимо один раз або двічі на тиждень. На цей момент маємо п’ятеро вбитих, і що тут ще додати... — закінчив говорити Морт.

Начальник гвардії вигляд мав кепський: неголений, неохайний, обличчя — набрякле від алкоголю. А ще він нервував, коли слово давали свідкам, чи лікарю. Слину ковтав. Стіни зали з високими стелями були прикрашені позолотою, яка у навколишній блідості швидше нагадувала срібло. Не вистачало кольору Шелфілду. Страх та кров витискали з міста залишки барв.

Інформації ми отримали багато, і все потрібно було обдумати. Міська варта принесла докази — п’ять гральних карт, які знайшли на тілах мертвих людей. Більше нічого. Двоє чоловіків, три жінки загинули; і жодного зв’язку між ними. Перетиналися, звісно, а як інакше в провінції? Однак нічого особливого...

Аптекар та його дружина, молодий волоцюга. Вдова. Дочка місцевого коваля.

Власне, цей коваль і розіграв виставу якраз тоді, коли Морт завершував доповідь. Лисий кремезний чоловік з рудими вусами раптом кинувся на гвардійця, кричучи:

— Тупі свині! Хто відповість за душогубство? Хто буде покараний за мою дочку? Хоч щось ви зробили, га? Будьте прокляті!!!

Якась жінка у чорній хустині, вочевидь дружина, намагалася заспокоїти мужика, відтягувала його назад, однак це не дуже допомагало. Коваль підступав усе ближче до Морта, розштовхуючи солдатів.

— Гарвіне, досить! Ми працюємо! Перестань вже клясти!

— Ти сам себе прокляв, пияцюга! Краще б ти там здох, а не моя доця! Що ти очі опускаєш? Може, тут хтось не знає, скільки ти спиртяги вижираєш кожен день?! Га, Морте!? Працюєш, кажеш?! Все просрали!

— Вгомонися, бо тебе виведуть звідси! Тобі є що розповісти нашим гостям?!

Коваль перевів погляд на нас. Глянув недобре, звів брови на переніссі:

— Я не знаю, хто ці клоуни, але ти — ні на що не здатен! Віри твоєму слову нема!

— Все, досить! — крикнув Морт та підняв руку догори, — виводьте надвір!

— Руки приберіть, я й сам вийду!

Коваль розвернувся та попрямував до високих дверей, що вели назовні. Його дружина мовчки пішла слідом. У залі повисла непевна тиша, повна дзвінкої недовіри до чужинців та холоду. Сказати вирішила Гестія:

— Чи не надто суворо ви з ними, Морте?

— Та Гарвін проходу не дає. Як померла його дочка, царство їй небесне, так він мене звинувачує. Ми говорили з ним... І співчували теж. Не звертайте уваги.

— Звернути увагу доведеться, — тихо зазначила наставниця.

— Га?

— Кажу, що ми побесідуємо з Гарвіном.

Гестія глянула на Кацу та ледь помітно кивнула в бік дверей. Майбутній посланець розвернувся і покрокував слідом за ковалем та його дружиною. Місцевий люд розступився перед нащадком ельфів, пропускаючи його.

— Морте, Флоріан поспілкується з очевидцями, виділіть, будь ласка, приміщення для цього.

Знову загомоніли голоси, хтось поцікавився, коли вже можна буде повернутися до своїх справ та вийти звідси.

— Та й тут можемо говорити. Вас Гестія звати, так? Ну от... Ми спілкувалися вже купу разів. Ці люди, — Морт рукою вказав у бік трьох присутніх свідків, — вже розказали, що знали.

— Все ж наполягаю. Також я маю декілька запитань до вас особисто та до ваших людей. Це справді потрібно для справи, зрозумійте правильно... Ми ж можемо тут залишитися, якщо ви не проти?

Морт гмикнув. Кивнув. Далі підійшов до свідків та сказав їм:

— Пройдіть за он тим молодим чоловіком, у нього є до вас пара питань. Он туди.

Начальник гвардії міста Шелфілд вказав на відчинені двері зліва, де знаходилася чергова зала із круглим столом.

І для чого в цьому замку стільки простору?

Практично вся варта та ще купа людей тут зараз були присутні — а я все одно почував себе як у відкритому полі. Незатишно, немає укриттів.

Я підійшов до очевидців: п’яничка, якась повна жінка та непримітний чоловічок із сивиною у волоссі. Привітно усміхнувся їм:

— Доброго дня! Мене звуть Флоріан, я задам всього кілька запитань, це не займе багато часу. Будемо дуже вдячні за вашу увагу та відповіді — це допоможе зупинити вбивцю.

— Та нас вже розпитували, — ліниво відповів чоловічок, — шепочуться люди, ви з Ордену прийшли. І що вам треба?

— Люди шепочуться, тому що налякані вбивствами. А ми ті, кому довіряє управитель та хто дійсно може допомогти Шелфілду, — відповів я, ні краплі не ніяковіючи.

Чоловік невизначено зітхнув у відповідь.

— Давайте все ж пройдемо до он тієї кімнати. М?

Трійка очевидців неспішно рушила за мною. Нервовий Морт дивився нам у спини — я відчував десь між хребцями його погляд та майже всіх його підданих.

* * *

Так я вперше почув про чоловіка в чорному.

Перший свідок — брудний безхатько — погано пахнув та стверджував, що бачив Диявола. Буцімто нізвідки з’явився темний чоловік та забив мечем його товариша по чарці. Сам очевидець залишився непоміченим, бо ховався. А на тілі потім знайшли карту з бубновою шісткою.

Спілкувався я з ними поодинці. Завершував діалог з однією людиною — запрошував до зали наступну. Усім намагався сердечно дякувати. А волоцюзі дав декілька монет.

— Ну, Стефан мені був винен. Я знав, що він ховає, ну… Сховок має. От. Я слідкував. Хотів побачити, де добро. А що такого? Ми з ним разом же. А що такого?! Ну, от я йшов слідом, виглядав. І тут — от з неба ніби, чи з-під землі — Диявол!..

Волоцюга став свідком убивства. Божився, що як тільки втік звідти, то відразу доповів патрульним.

— Весь чорний, у чорному, високий, а лиця не видно! Вітром несеться, я клянусь! До мене повернувся, а нема там нічого, лиш пустота чорна. І далі понісся! То прокляття Шелфілда — давно проклято це місто! Так мудрі люди кажуть!

Товста жінка була подругою пари, котрій належала одна з двох міських аптек.

— Я до Маргарити в гості хотіла зайти. І чаю взяти. В мене безсоння. Я не сплю добре вже роками…

Далі вона почала розповідати про свої проблеми зі сном, як сильно їй допомагала Маргарита, який у неї добрий чоловік. Жінка все говорила й говорила, поки я не зупинив:

— Розумію, проблеми зі сном — це важко. Розкажіть, що ви бачили, будь ласка. Ви знайшли Маргариту та її чоловіка, вірно?

— Ну так. Увійшла всередину, а вони… лежать, бідні…

Подружжя аптекарів теж убили клинком. Понад сорок ударів. Шматки плоті, кажуть, звисали на тканині, що вкривала стіл. Пасма крові на вікнах. Наче вбивця виплескував гнів... А потім поклав на тіла вбитого подружжя дві карти: хрестового валета й даму.

Третій очевидець, чоловік із сивиною, сам мені ставив запитання та всіляко намагався вивести з рівноваги:

— Диваки. І чому ви думаєте, що зможете знайти вбивцю? Якщо наша гвардія не змогла!

Якщо товстій жінці я давав відчуття безпеки, щоб вона розкрила рота, то цьому кретину — навпаки, слід показати, що я знаю більше, ніж він:

— А ми вже практично знайшли — залишилося тільки кілька уточнень зробити. Провели розслідування ще раніш, однак таємне, наші колеги. А зараз ми прибули для того, щоб завершити все. Однак ще потребуємо вашої допомоги. Як розсудливого та відповідального громадянина. Це — цінно.

— Ну, якщо вже від мене залежить, чи знайдете ви цього психа, то погані часи настали.

— Я не наполягаю. Ви можете нічого мені не говорити, а просто піти геть. Але ж ви живете у Шелфілді. Це ваш дім, правильно?

— Очевидний умовивід!

— І я думаю, ви й самі не були б проти, щоб у вашому домі було спокійніше. А випадкових людей на вулиці не вбивали. Вірно ж я думаю?

Він все кепкував та вдавав дурника. Я ж продовжував терпляче розпитувати, зберігав приятельський тон. Чоловічок врешті заговорив, але знову ж таки, нічого цікавого я не почув. Він бачив, як убили одну з жінок:

— Туман густий лежав… На колісниці приїхав я до міста. Вранці то було. Я колісницю вожу, така робота. Ну, приїхав, а Дорсі… Ну, пані Вів’єрн… Ну, вона ж повією була, кхм, вам казали це?

— Ні, — відповів я, — це ваші здогадки, чи вона саме заробляла на життя таким способом?

— Я свічку не тримав, мужики балакали. Ну так, повія — то не образа, а професія! У людини.

Я кивнув. Продовжував слухати далі.

— Виліз я, бо відлити захотів. Клієнт спав. Я зупинився, відійшов подалі трохи. На міську стіну я випустив все зайве, скажімо так! Крик почув жіночий, дуже близько. Штани натягнув та побіг. Туман потроху розходиться, ну й там якась тінь! Зростом як два метри! А внизу, на землі, — щось темне рухається. Підбігаю. Кричу, мовляв, що сталося? А потім момент — і нема більше нікого зверху. Смикнулась та пляма темна, розчинилась у тумані. Блим! От так... А от там, що під нею було, під тінню, внизу, от так, Дорсі лежить, ще рухається. З горла кров. Вона вдихнути пробує, а не може. Хрипить. А в руках вона карту стискає. Ну. Гральну. І кров лупить як фонтан. Як так?

Отже, темна тінь, невідомий чорний чоловік, що швидко пересувається та залишає на тілах жертв карти.

Розклад для невідомої гри? Ієрархія жертв?

Я ще поки не знав, чим завершиться розмова Гестії з гвардійцями, не знав, яку інформацію принесе Кацу від згорьованого коваля... Все більше речей підтверджувало думки про те, що в місті орудує практикант. Підсилений чимось та лютий.