Лінії

Минає час. Я бачу, як нервує Кеїша, відчуваю, що не можна більше чекати. Смердючі відвари не втримуються у мені надовго, а я від нудоти занемагаю сильніше. Знову сплю. Знову прокинувся. Зі мною говорить чаклунка:

— Тебе колись били магією?

— Били.

— Зараз ти зовсім як желе.

Її холодні пальці масажують мої вуха і гладять обличчя. Це трохи допомагає повернутися до пам’яті. Дивлюся у її блакитні очі та на губи. Раптом розумію, що нагадує вона мені одну людину з далекого минулого. Ні, не зовнішніми ознаками. Радше диханням. І поглядом. Упертим.

— Ти зі мною? Бачу, що так. Слухай, — Констанція окропила моє обличчя водою, — я приблизно знаю, де Канітар. Вартовий майже від щастя підскочив, коли мене побачив. На побачення запросив. Ну, ми поговорили. Цю розмову він, правда, забуде скоро. Я так зроблю. Отже, є група сектантів, живуть вони в одному з будинків прямо біля східної стіни. На тій вулиці небагато будівель... А мій вартовий далеко не відразу згадав усе це, плутався в словах... Видно, хтось попрацював із його пам’яттю. Але я змогла... дістати спогади.

— Канітар хіба не міг тебе відчути? — спитав я пошепки, витискаючи з себе кожне слово.

— Хотів намацати, так. Ми вже можемо зробити висновок, що гвардія не помічає їхнього зборища. Значить — Канітар витрачає багато сил на відволікання. Це досить енергозатратна магія. Старий козел стає потужнішим з кожним днем. Відчуваю його злобу та бажання добити мене. Поки що спи. Але недовго, бо я не знаю, скільки ще зможу тримати захист.

Вона прикрила мені очі долонею.

Я стикався з найрізноманітнішою магією: мене намагалися заморозити, розламати на частини. Обманути ілюзіями, отруїти. Збити з пантелику. Однак ніколи раніше я не приймав на себе удар такої сили.

Чаклун раптом відкрив у собі великий талант? Це навряд. Дієро Канітар — не самостійна фігура, ніколи нею не був. Він послідовник. При цьому — досить посереднього рівня.

Був. А зараз? Як змінився Канітар? Що він здобув та які в нього цілі?..

Слова в свідомості плутаються, їх знову відносить кудись у далечінь, де не було ні пам’яті, ні часу.

Сон. Блювота. Намагаюся встати сам. Вдається, однак я відразу втрачає все дихання. Ратшат, здається, це був саме він, поплескав по плечу:

— Кеїша скоро прийде. Випий води та приведи себе до ладу. Покажу, де можеш помитися.

Говорив плавно, отже, мою мову розумів. Степовик поклав на стіл комплект чистого одягу й два кинджали. Один з них — мій. Сперечатися з охоронцем Констанції я не став. Підійшов до столу, взяв зброю, покрутив у руках. Зважив.

— Дай мені ще один такий самий. Вони різної ваги.

Ратшат здивовано підняв брови:

— Зброя однакова.

— Вага різна. Мені треба точно такий.

Степовик гмикнув, щось сказав своєму напарнику. Той мирно готував їжу, здавалося, не відреагував. Родинна ідилія в них тут. Кеїша та її близькі. З недавніх пір у цю сімейку вписуюся і я, щоправда, більше в ролі баласту.

Ратшат відкрив великий сундук в іншому закутку підвала та розпочав діловито перебирати щось дзвінке всередині. Я завмер на мить, коли новий клинок опинився в моїх руках. Сила забриніла в кистях; я більше не був голим.

* * *

Дівчину зустрів уже в новому одязі, чистим та поголеним. Ну важливо це для них — нехай. Хоче дівчинка бачити дядечка доглянутим та красивим, то добре.

Поки брився — порізав шкіру кілька разів. Руки тремтіли. І не від слабкості, а від тягучого тиску, який я майже міг бачити зараз.

Дієро Канітар не припиняє мацати простір.

Степовики запропонували мені зброю, якої у них виявилося достатньо, але мені вистачить пари кинджалів. Свій я заховав, доведеться задовольнитися тим, що мені люб’язно надав Ратшат. Тхарсі, як я помітив, більше був за господарство й побут. І справді — сімейство, де кожен має свою роль і обов’язки.

— Це що у вас за склад спорядження? — я заглянув досередини скрині. — Цілий арсенал.

— Нажили потрохи. На поганий день, — відповіла молода провидиця, потираючи перстені на пальцях. Напружено думає над чимось.

— Треба простежити за тими будинками. Лізти до них отак — самогубство.

— Треба нападати й прибити їх усіх, мене вже дістало ховатися. Життя не буде, поки старий живий. Скоро він нас відчує. В мене потужне маскування. Поки воно тримається.

Чаклунка рветься до бою, стискає губи. Тхарсі та Ратшат завмерли, слухаючи нашу розмову й очікуючи наказу. Зрозуміло, я не збирався залишатися в місті довше, ніж потрібно. Але кожен крок має бути виваженим. Застати ворога зовсім зненацька, як я люблю, цього разу не вийде.

— Розкажи мені ще про свою силу, подруго. Разом нам доведеться битися з ними, то я хотів би розуміти, на що ти здатна.

Зайвої інформації не буває. Треба знати, звідки в Констанції така віра в себе. Дівчина вмостилася прямо на кухонний стіл. Театрально зітхнула і закотила очі.

— Тхарсі, Ратшат, залиште нас у підвалі на пару хвилин, будь ласка.

Степові здоровила відставили свої справи й вирушили до старих вітхих сходів нагору. Беззаперечне підпорядкування.

— І які докази сили ти хотів би побачити, друже? Мені подумки підняти тарілку? Чи запустити блискавку в стіну?

— Ну хоча б розкажи більше про те, як твоя сила допоможе в бою. Що ти ще можеш?

Раптом видасть щось цікаве?

— Я відкрила в собі дар зцілення душ. Це сталося не відразу. Я взагалі... сім років у степах прожила. Заміжньою була за... прекрасним чоловіком. За вождем.

Кеїша на мить замовкла. Важко їй згадувати; у кожного з нас свої шрами. Обличчя дівчини якось одразу осунулося, погляд став відчуженим, а зморшки — більш помітними. І знову вона нагадала мені жінку з минулого.

— Ти зцілювала воїнів?

— І це теж. Шаман племені допоміг мені побачити власну силу. Я... добре відчувала тривоги чоловіка та страхи його війська. До мене за порадою приходили. За добрим словом, за надією. Я була берегинею.

У горлі пересохло. Що ж це зі мною? Ще не відійшов від атаки... Чаклунка все намагалася зігріти свої руки, потираючи кисті. Та не могла.

— А чого з дому-то втекла? Пригод захотіла?

— Ну вважай так. Я взагалі багато де побувала. Тільки в степах мені найбільш спокійно... Хотіла б повернутися, а не можу.

— Вороги залишились?

— Ага. Плем’я розпалося, мого коханого підло вбили. Ратшат і Тхарсі — його найближчі. Роками служили. Вберегли мене там, коли колотнеча почалася. Втікали ми разом...

Я хотів повернути русло розмови знову до її здібностей, однак вчасно збагнув, що Констанцію — заціпило. Вона поринула в спогади. Тиснути зараз не можна, бо закриється.

— Я ж допомагала степовикам, я ж їхньою стала. Ім’я отримала — «Кеїша». Це скорочене від «Кеїшира-Аптр». А перекладається як «Та, що несе благу звістку». Я й несла я благу звістку. Ти зрозумій, що я не бажаю зла людям. Я не…

Вона раптом підвела погляд, і блакитні очі мені здалися колючими. Різонули, проникнули до кісток, я зайшовся кашлем.

Згадалося, як вона схопила мене за передпліччя тоді у наметі.

— Знаєш, я не можу це прийняти. Що мій рідний тато хоче... Власне...

І тут я зрозумів, що провалився. Це було раптово. Вона зчитала мене.

Все.

Продовжувала дивитися, не кліпаючи:

— Спробує убити мене?

Звучало майже як твердження, проте не до кінця. Ми все ще залишалися самі в підвалі, вона перейшла на шепіт:

— Якщо все так... склалося, то я просто хочу піти з міста. Я... відчуваю Канітара. Він стривожений. Зараз я ховаю тебе, себе. Хлопців. Багато сили йде на маскування. Як тільки перестану — він прийде. Буде бійня, постраждають невинні. А вони не мають мучитися через нас. Розумієш?

Я швидко перебирав усі варіанти того, що можу сказати чаклунці, щоб її заспокоїти. Як пожартувати, як підозру відвести. Однак все це було непотрібним — Констанція знає. Мені не потрібне словесне підтвердження, щоб розуміти.

Опустив очі мимоволі. Кивнув. У животі з’явився холодний згусток та безсила злість.

— Не роби цього, посланець. Не всі такі як... Як вони вам там...

Констанція махнула рукою. Зверху щось зашаруділо, це вже нетерпляче тупцював на місці один із степовиків.

Я відчув себе ошуканим.

Тихо. Тут не все може бути так просто.

— То ж мусимо або атакувати зараз... Або втікати. Довше ховатися не вийде.

Зусиллям волі я підняв погляд на чаклунку і тільки тепер збагнув, наскільки вона виснажена.

Я не знайшовся, що відповісти. А далі до підвалу нарешті повернулися її друзяки. Ну ось і все, зараз вона їм скаже. Вони спробують мене зламати, а я — чинитиму опір.

Втім, нічого не сталося.

Кеїша вдавала, наче не було у нас цієї бесіди. Тільки поглядала на мене час від часу та намагалася усміхатися. А я — ціпенів.

* * *

Мабуть, це вперше я опинився в такій ситуації. Абсолютно дурнуватій та абсурдній. Я втратив власний клинок та змушений тепер користуватися чужим лезом. Змушений носити чужу броню, яку мені дали степовики. Хоча, це все ж краще, ніж попереднє лахміття.

Удару у відповідь не було від чаклунки, натомість вони дали мені зброю. Виходить… Констанція шию підставила?

Я не розумів.

…Ще навіть сіріти не почало в Місті Тіней, а ми вже повільно наближалися до східного міського муру, намагаючись не привертати уваги. Перебіжками, так, щоб міська гвардія не бачила.

Черговий день у місті безкінечного ярмарку ось-ось почнеться; я сподівався покинути це місце ще до обіду, тому й сумку вже зібрав. Степовики не запитували, нащо беру з собою всі речі одразу. Кеїша була зосереджена на нашому маскуванні. Та й взагалі ми мало з нею говорили після тієї розмови...

Підготувалися. Зібралися та нарешті вийшли.

Степовики взяли з собою камінці-обереги, їх теж було достатньо в тій скрині, де вони тримали броню та зброю. Ці камінчики трохи відрізнялися від тих, якими користуються в Ордені, та які наш Мартін полюбляє, проте я одразу їх упізнав. Ну, здається чоловікам, що їх зможуть захистити ці пустишки, додає воно їм впевненості — то й нехай. Головне, щоб з них була користь бодай на початку зустрічі з практикантами.

Я йшов попереду, за мною — Тхарсі. Далі слідувала Кеїша, а в кінці — Ратшат. Дівчина весь час масувала скроні, казала, що відчуває потоки енергії зовсім поряд. Утримувати захист усе важче, а отже, лігво Канітара все ближче. Ми ховалися в тінях міського муру, в кущах та поміж дерев.

Будиночків тут було дійсно небагато. Знайти потрібний дім виявилося неважко, Констанція вказала на нього та обхопила голову руками. Похитнулась.

— Кеїшо, повертайся назад до кущів. Тримай над нами захист! — тихо велів я і подивився на охоронців, щоб зрозуміти, чи бачать вони, як їхній господарці зле. — Зберігай концентрацію, щоб Канітар нас не помітив раніше, ніж треба!

Вона не відповіла. Знову в очі заглянула, та тільки тепер її погляд погаснув. Не колов більше. Натомість Ратшат щось сказав мовою степовиків. Дівчина кивнула.

На вулиці міста виліз світанок, я помітив, що до заднього двору будинку вийшов молодий чоловік у темному балахоні. Ось ви де ховаєтеся, мерзоти. Знайшлися. 

Він попрямував за водою до криниці, в руках ніс металеве відро. Я тихо розпочав свій рух, жестом вказавши степовикам, щоб не смикалися та завмерли.

Щось сталося із тілом після зіткнення із Канітаром, однозначно. Я підкрадався ближче та з усіх сил боровся з власними м’язами. Тремтіли вони, зрадницьки заносили мене кудись в бік, однак я тримався.

Крок. Ще один. Поціновувач магії не почув мене. Він прокручував кільце, підіймаючи відро з водою наверх, і щоб уникнути зайвого шуму, я дочекався, аби він його дістав.

Рух. Я обхопив його за шию ззаду. Натиснув. Впали з ним разом додолу.

Втискаю передпліччя в худорляву шию, підборіддям вперся в капюшон. Теж тисну.

Хрускіт.

Ворог затремтів і завмер. Я одразу підвівся та відтягнув чаклуна вбік, щоб сховати в кущах. Нехай поки тут побуде, з вулиці не помітять...

Обшукав тіло — балахон мав дві вузенькі кишені, і до однієї з них сектант запхав ключа. Добре. Степовики обережно вилізли з кущів та тепер наближалися до мене.

У будинку було два входи — якраз із задніх дверей і вийшов цей молодчик, що тепер лежав із переламаною шиєю. Чужа смерть додала сил; у мені прокинувся азарт. М’язи ніг заспокоїлися, і наступний мій крок уже був майже нормальним. 

Отже, ми зайдемо через задні двері. Я дістав кинджали.

* * *

Така рань, а всередині дому ніхто не спить. Я чув голоси — вони належали чоловікам та жінкам різного віку. 

Пів на п’яту. Я розраховував, що хоча б частина жителів будинку спатиме. А вони, суки, швендяють. Невдача.

Взагалі цей план можна було назвати сумнівним ще з самого початку, адже без попередньої розвідки нападати на чаклунів було по-дурному. Однак що ще робити, якщо Констанція стрімко втрачає сили?

Я тихо крався напівтемним коридором будинку з клинками в руках, за мною слідував Тхарсі. Інший охоронець залишився разом із провидицею надворі. Ратшат теж рвався зі мною, як і Кеїша — я наполягав, щоб він залишився її охороняти. Інакше все це б нагадувало самогубство. А так, хоч якась ілюзія тактики залишалася.

Крокував здоровань тихо, і це тішило.

Стоп.

Я ледь не зробив наступний крок, нога завмерла. На дерев’яній підлозі будинку ледь помітив намальовані символи: два трикутники, кружечок, якісь ієрогліфи. Пастка практикантів!

Я жестами вказав на неї Тхарсі та обережно почав обходити намальовані символи. Втрапиш у таке ногою — чекай біди: або заморозить, випалить на смерть, чи ноги повідриває. Я знав, що такі пастки розпізнають людей, ділять на своїх та чужих. Тобто в цьому домі таких сюрпризів може бути багато.

І камінці не вбережуть.

Ми пройшли ще декілька метрів. Знову помітив схожі символи — цього разу на стіні. Знову вказую на них степовику.

Зупиняюся. Отже, вперед не пройти. Знешкодити таку пастку можна, однак потрібен час і певні інструменти. Хоча, можна й без них впоратися — просто це було б ще довше.

Зліва — зачинені двері, за ними хтось бесідує. Я тихо підкрався та прислухався. Одразу вдалося розчути чоловічі голоси, і я зрозумів, що один з них стрімко наближається. Швидко зметикувавши, я притулився до стіни, завмер збоку від дверей. Степовик теж був наготові. Я завмер. Подумки почав рахувати. Так я зможу упіймати ритм.

Раз — двері відчиняються. В дверному отворі встигаю побачити край балахону. Два — я вигинаюся та стрімко нападаю. Встигаю перед цим оцінити розміри його тіла. Наношу декілька ударів клинками, забиваю лезо в тулуб.

Влучив правильно.

Притулююся до іншої стіни. Практиканта тягну за собою, щоб не падав у проході.

Три — степовик трохи поспішає. Вривається до кімнати з коротким мечам в руках. Я теж хутко підводжуся. Іде бій.

Чотири — з гуркотом розбивається якась посудина, перевертається крісло. Падає на підлогу тіло, хтось кричить. У степовика летить велика сліпучо-біла куля. Тхарсі не встигає відвернутися і отримує удар холоду прямісінько в груди.

Я ж продовжую цей убивчий танець, ухиляюся від чужої зброї, потоків магічної енергії. Повітря повне напруги, як небо перед грозою. На губах — присмак міді. Шкірою пробігають скажені мурахи.

Згинаю коліна, потім різко підіймаюся та б’ю. Леза клинків полощуть їхні горлянки, сухожилля.

П’ять — ще двоє мертвих адептів, чоловік та жінка. За плечем з’являється Ратшат. От телепень, залишив дівку! Якщо вона вмре прямо зараз, то весь захист просто розтріскається. Я не зможу впоратися з чаклуном у відкритому бою без Констанції!

Другий степовик рухається повільніше, ніж я. Він встромлює свого меча в чужий живіт. Здається, саме той практикант і атакував Тхарсі. А сам Тхарсі лежить поряд, розбитий на кілька частин та вкритий інієм. Замерз до смерті всього за мить, його шкіра розтріскалася від обмороження, вибухнула бордовими шматочками скла. Обереги не змогли зупинити магію такої сили.

Коли Тхарсі помирав, у моїй голові противно запищало. Я швидко збагнув, що це захист Констанції на мить став тонким, як папір. Я чітко уявив… або відчув, як десь у глибинах підвалу Дієро Канітар підняв голову...

Четверо мертвих послідовників лежать та більше не дихають. В освітленій кімнаті безлад: книги на підлозі, розбита тарілка, розбита ваза та квіти під ногами. Потрібно рухатися далі, поки дівчина ще втримує захист. Хоча ми вже й так підняли достатньо шуму.

«Я сковую їхні сили. Рухайся. Тхарсі... Мій нещасний Тхарсі… Я йду до вас. Знайди старого шакала та убий.»

Я стрепенувся і обернувся навколо. Голос точно належав чаклунці. В кімнаті було тихо, а звучала Кеїша десь всередині мене, звучала люто, з надривом.

Вона збожеволіла. Безглузда емоційніть! Будь-який ефект несподіванки втрачено. Далі — тільки швидкість.

Ратшат наблизився до місива, що колись було Тхарсі. Не розумів, з якого боку підступитися.

— Облиш, Ратшате. Тхарсі мертвий. Чого ти прийшов? Повертайся до Кеїші!

— Ні. Там, внизу, багато ворогів. Сам не витягнеш.

Голос здорованя ледь помітно затремтів. А я запитав подумки:

«Ти можеш бачити чужий розум? Скільки ще в домі людей?»

«Інколи можу. Рухайтеся. Я тримаю їхні сили. Вони внизу під будинком. Скільки точно — не знаю.»

«Залишайся там, де ти є! Не йди за нами!»

Я ще раз глянув на Ратшата. Той шмигнув носом та щось сказав тихо. А потім додав, уже так, щоб і я зрозумів:

— Кеїша і мені це сказала. Я чув. Пішли. Доб’ємо гієн.