Лінії

Будинок зовсім непримітний, поруч — кілька м’ясних магазинів. Я зламав замок, і так ми опинилися всередині оселі Далхейна.

Павутиння обвивало сходи, а стеля тонула в теміні. Пилюка всюди, купи сміття, розбитий посуд. Стіни — роздовбані; свинарник. По центру приміщення — коло, всередині якого безліч незрозумілих позначок та символів. Те саме, що й на міських стінах було.

Скляна вітрина біля ліжка, про яку говорив отець, була відкрита. Ні меча, ні балахона в кімнаті ми не побачили. Колоди карт теж не знайшлося.

Обережний обшук. Магічних пасток немає. Взагалі нічого не було тут, жодного натяку на життя. Ні на залишках кухні, ні посеред кімнати. Лишень морок.

— Вийшов на полювання, — тихо озвучив нашу спільну думку Кацу.

— Тут є якась енергія? — перепитав я у Гестії та й сам прислухався до себе, бо не відчував жодних темних коливань невідомої сили.

— Рукавиці були точно, — відповіла вона, — слід є.

Морт підійшов до вітрини та вдарив її ногою з усієї сили. Та перекинулася, на склі з’явилися дві тріщини. Вартовий дістав свого меча, сказав:

— Мудак виліз на вулиці. Будуть нові жертви.

* * *

Вочевидь, Вінтаріс Далхейн розумів, що ми вийшли на його слід. Ще коли нас із Кацу в храмі побачив. Тому він не став чекати далі, а вирішив бити просто зараз. Нам не довелося шукати вбивцю довго — вже скоро з вулиці ми почули жіночий крик. Утробний: так не кричать просто від страху.

Ми вийшли з будинку маніяка й побачили, як кілька гвардійців незграбно біжать у бік міського храму.

— Костянтин, — тихо мовила Гестія, і я зрозумів, про що вона.

Ми бігли разом з солдатами, у місті швидко почалася безладна паніка: якась бабка все голосила, дехто з городян теж почав кричати — ті, хто з якоїсь причини ще не зачинився вдома. Замиготіли блідими вогнями стовпи, забринів морозом камінь...

Хтось вибив масивні дерев’яні двері церкви, витягнув отця назовні та зарізав мечем. Товстий чоловік тепер лежав на кам’яних сходах до будівлі, тримаючи в руках гральну карту. Саме його тіло знайшла та жінка. Поруч — четверо солдатів у калюжах крові. Вона продовжувала витікати з тіл, розширюючись на підмерзлій бруківці як клякси.

— Що, хто?! Хто що бачив?! — волав Морт до своїх підданих. Ми з Гестією підійшли до мертвого отця, що тепер нагадував недогризену кістку. Його карта — червовий король.

Як і обіцяв убивця.

Двері лежали поряд, розламані на дві частини. Скільки ж сили треба мати?.. Відчинити не зміг послушник — тоді просто виламав. Чи були карти в руках мертвих солдатів, ми вже не вдивлялися.

До нас підбігло ще кілька наляканих вартових:

— Морте! Маємо ще п’ять тіл… Дім Костянтина. Наших двоє… Жінка отця. Діти. Двері вибито. Карти…

— У тривогу бийте! Закривайте ворота! Всім жителям — по домах! Перекриваємо місто!

Морт віддавав розпорядження. Вже скоро вулиці нічного Шелфілда розливалися тривожним дзвоном. Люди зачиняли вікна шторами.

Солдати наповнили місто, але виглядали вони, мов сліпі кошенята — не розуміли, куди податися та де може бути ворог. Я, Гестія та Кацу теж взяли свою зброю до рук. Хтось закричав десь зліва, ніби недалеко від міських воріт. Туди ми й рушили.

Морт взявся командувати вартою, про нас — забув.

— Уважно, хлопці. Він підсилив себе.

— Що то за рукавиці, Гестіє? — на ходу перепитав я, коли ми майже перейшли на біг. Наставниця була озброєна коротким мечем, Кацу ж надавав перевагу сенікарійській катані, зброї його предків. Такі теж були в арсеналі Ордену.

— Це «‎Закривавлені руки». Магічний слід залишають. ‎Сил додають від крові невинних. Ненависть. Єство звірине. Вбиває людей — стає здоровіше. Звідси й сила. Але втрачає розум. Божеволіє.

До того дня я ніколи не чув саме про цю річ. Артефактам не місце в житті пересічних городян. Адже й сам Вінтаріс Далхейн був просто молодиком до того, як якимось чином зіткнувся з могутнім предметом магічного походження.

Що він узагалі робив у туманному Латтхорні всі ці роки?

Врешті ми втрьох вибігли на освітлене перехрестя вузеньких вуличок, де закінчувалося місто. Десь позаду за нами неслися й інші солдати, проте значно відставали. Не вистачало їм тренованості та легкості. Прямо під ліхтарем лежали тіла ще двох вартових.

Додатково ми освітлювали собі шлях маленькими кристалами, які завбачливо приніс із собою Кацу. Нічого магічного — чиста наука та реакції природних речовин, як казав колись Джереом. Але вже тоді, понад двадцять років тому, я не довіряв жодним камінцям — ні захисним, ні тим, що дають світло. Гестія теж намагалась уникати подібних приблуд. Та й зимова ніч видалася світлою — все ми могли розгледіти й без них.

Ще дві гральні карти на тілах. Одну я навіть розгледів — сімка хрестова. Кинута незграбно, трохи обабіч.

Вінтарісу нікуди було відступати: міські ворота попереду вже зачинено, позаду прибули ми. Справа — давно зачинений готель. У вуличці ліворуч теж вже чується тупіт чобіт — то наближався Морт з іншими солдатами.

Отже, йому не вистачить сил вибити й міські ворота. Це було б надто для людини. Навіть під впливом чаклунства.

Пастка зачиняється. Для всіх нас.

— Там! — Гестія кивнула в бік готелю й різко кинулася туди.

На сходах почувся стукіт, я помітив миготіння краєм ока. Наставниця рухалася вкрай спритно, вона не стала чекати, поки ми з Кацу зметикуємо. Щоб не втрачати жодної секунди. Щоб не дати навіть мізерного шансу на втечу Вінтарісу Далхейну. Тому сама зробила крок.

Гестія легко вдарила мене в плече, відштовхуючи назад. Перекриваючи шлях. Всього на мить у відблиску кристалів я побачив розгубленість… Яка швидко змінилася на рішучий намір.

Роками я повертався до цього моменту, безліч разів. Я не встигаю випередити Гестію. Вона зрозуміла щось. Мабуть, відчула реальну силу проклятих рукавиць. Вирішила вступити в бій першою. Надто різко, надто швидко. Кацу був позаду, йому також бракувало цінних секунд.

Вбивця біг старими скрипучими сходами на дах старого готелю. Можливо, мав надію втекти по верхівках будівель. Або просто відчував себе загнаним у кут.

Все відбулося миттєво; десь зверху, у темряві, я почув дзвін металу. Почався бій. Ще секунда — і я встигну піднятися, допомогти наставниці. Я легко перестрибну ці сходини — сам опинюся на даху. Але мені не вистачає цієї короткої миті, яка розтягнулася на вічність. Усього кілька кроків відділяють мене від убивці та Гестії, яка вже на даху.

Знову дзвін леза.

Страшенна сила виштовхує Гестію — вона перечіпається, вдаряється. Котиться сходами вниз і збиває мене з ніг. А я зачіпаю ногою сенікарійця. Ми всі летимо додолу, кудись відлітає її меч і жовтогарячий камінець Кацу, що освітлював простір навколо.

Падаємо на бруківку. Я — поряд із наставницею. Не відчуваючи болю, одразу підводжуся. Гестію поранено. Вона лежить і завмерла.

Наче в нашу першу ніч — боїться поворухнутись. Тільки часто-часто дихає.

Підбите пташеня.

— Гестіє!

Намагаюсь підтримати її голову, припідіймаю за плечі. Дивлюсь на криваву пляму на животі — вона все ширшає й ширшає. Ошелешений Кацу забарився, підіймався після падіння. Я побачив його погляд. Розгублений і наляканий.

Я його закарбував у своїй голові.

А далі вже злий Кацу стискає в руках катану і кидається нагору, щоб зупинити вбивцю.

— Гестіє!!!

Жовтий камінець, що виконує роль ліхтарика і лежить поряд, починає гаснути. До перехрестя вже наближалися солдати, світло факелів потрохи обіймало вулицю. Наверху точиться бій між Кацу та маніяком, однак я нічого не чую. Нічого, окрім жіночого дихання.

Кацу падає з даху. Висота невелика. Сенікарієць згрупувався, проте пошкодив ногу. Це видно.

Одразу розумію, що воїн при тямі та цілий. Обличчя в нього розбите, він тримається за бік. Намагається підвестися.

Гестія стискає мої долоні у своїх. Кров швидко витікає.

— Полиш мене. Іди. За ним.

— Кацу там, він... все... Гестіє, я зараз…

— Ні, — перебиває вона. Голос тихий, але впевнений: — Іди. Ти. Ти. Зроби. Забери артефакт. Ти. Час… Я сказала. Іди.

У мене на руках жінка, що вмирає. Ворог намагається втекти. Час ухвалювати рішення. Ось такий от вибір: або залишитися з нею, щоб спробувати врятувати, або наздогнати ворога та покінчити з ним.

Погляд благаючий і водночас вимогливий. Вона хоче, щоб я відправився слідом за вбивцею. Я підкорююсь. Підіймаю з землі свої клинки. І біжу вперед, засліплений ненавистю. Камінці зі світлом мені не потрібні.

Нічого більше не потрібно.

* * *

Він застряг на даху, бо не міг перестрибнути нікуди. До найближчого будинку — шість метрів. До стіни — теж далеко. Вінтаріс Далхейн був одягнений у чорний балахон, його руки в шкіряних рукавицях стискали меч. Псих розумів, що це кінець, що його викрито. І що жити йому залишилося дуже й дуже недовго. Але жадав забрати якнайбільше життів.

Я люто закричав та кинувся в атаку. Людина в чорному легко ухиляється від лез кинджалів. Вінтаріс перехоплює мою кисть, а іншою рукою з мечем завдає удару, збиває мене з ніг. Його бліде обличчя нагадує морду звіра — очі вирячені, зуби вишкірені. Великі білі ікла. Як у вампіра.

Я намагаюся знову атакувати — чорна тінь зміщується в різні боки, ледь встигаю підняти ліву руку з клинком, аби лезо його меча не знесло мені голову.

Удар меча знову приземлює мене, і я ще й отримую новий удар у груди. Ледь сам не вилітаю з даху.

— Що ти? Шістка? Вісімка? В мене колода з собою! Ха-ха-ха, колода зі мною! Я живий! Я житиму! Я — безсмертний!!!

З істеричним реготом на мене кидається адепт, але на даху раптом виникає Кацу.

Його катана пробиває живіт Вінтаріса Далхейна.

На мить маніяк зупиняється. Переводить погляд на сенікарійця, починає шипіти.

І йде вперед, наче не помічаючи леза катани, що стирчить у нього з тулуба. Сенікарієць не очікував схожого. Кулак Далхейна різко вдарив у вухо, Кацу зігнувся.

— Маленькі примітивні тваринки!!!

І вже тут зреагував я.

Раз. Два. Три.

Я вивернувся та завдав три точні удари гострими кинджалами. Третій — у печінку, під ребро.

Відпрацьована комбінація.

Злий Кацу хапає руків’я власної катани та різко витягує її з тіла послушника. Штовхає Вінтаріса ногою вперед. На дах уже підіймаються гвардійці, щось кричить Морт унизу.

Практикант падає додолу. Він усе ніяк не може заспокоїтися, смикає ногами та стискає кулаки. Наче відмовляється покидати наш світ, бо приніс йому недостатньо горя. Кацу зависає над переможеним ворогом. Починає його допитувати. Тихо, але я все чую:

— Рукавиці. Як користуватися? Говори!

З хижої морди йде темна кров. Потвора, що колись була звичайним послушником у храмі, чомусь посміхається.

— Як діють рукавиці, кажи!

Вінтаріс Далхейн щось говорить Кацу. Сенікарієць слухає, потім двічі киває. Далі підводиться — і вправним махом свого клинка відтинає маніякові голову.

І все закінчується.

А я втрачаю себе на тій вулиці. Перестаю розуміти, що відбувається. Все подумки повертаюся до наставниці. Не відчуваючи болю, швидко спускаюся вниз, до Гестії, залишивши Кацу та кількох вартових нагорі.

Моя жінка вже майже не дихає. Її очі розплющені. Погляд — не розгублений, зосереджений. Я дивлюсь, як тіні від факелів вартових вимальовують химерні танці на обличчі коханої. На мить могло здатися, що воно ще рухається, тремтить ще. Що Гестія житиме. І зараз ледь усміхнеться мені…

Хотілося кричати. Опустити голову до крижаної води. Зникнути.

Вона помирає.

Я заклякаю над тілом наставниці і не знаю, що маю робити далі. Очі наповнюють сльози, горло наче стискає чиясь рука. Мені стає дуже-дуже холодно. Вперше в житті. Болять груди.

Я безвольно опускаюсь на коліна перед тілом Гестії, обіймаю її востаннє. Мій плач нагадує стогін та гарчання одночасно.

Більше не хочу нікого ні бачити, ні чути, ні сприймати.