Лінії

Партія розпочалася. Я посунув центрального пішака на дві клітинки вперед, Канітар відповів тим же. Я взявся за правого коня і продовжив бесіду:

— І що це було зі мною? Ти намагався пробитися до моєї голови?

— Намагався, — легко погодився чаклун і захистив свого пішака чорним конем. — Я майже без сил. Не зміг. А ще я помітив на тобі магічний захист. Цікаво, цей твій побратим теж з камінцями… Примітив… І давно Орден користується послугами чарівників, м?

— Це мені людина подарувала, якій я небайдужий.

— Мила історія.

Ми продовжили грати. Позиція поки складалась цілком рівна, ми вивели своїх слонів та розігрували зараз класичний варіант телланської партії.

Я спіймав себе на тому, що не пам’ятаю, що я роблю у цій кімнаті, та й взагалі думки плутаються, заважають одна одній. І ці хмарки з марева довкола…

— А він тут довго вештався. Друг твій. Не розгледів стіну.

— Ми не друзі, — бездумно поправляю я співрозмовника. І усвідомлюю, що переді мною Дієро Канітар, покидьок, якого я розшукую. А ще… десь позаду лежить побратим. Він наніс мені багато травм. Але яких? І за що? За Кацу все ще злобу тримає, ага.

Далі мислення припинилося. Перед очима все пливло і хиталося, у вухах дзвеніло. Однак шахівницю я бачив добре. Вся моя увага на фігурах.

— Я все розмірковував, хто ти, який ти? Пес Ордену… Зайшов далі, ніж всі інші. Бачиш, довелося нам познайомитися більш тісно, ніж ми обидва того б хотіли.

— Не думаю, що мені таке знайомство потрібне. Врешті — я засадив тобі клинок прямо під ребра. Як ти вижив?

Я здогадувався, що чаклун скаже щось про магію, або взагалі не відповість. Канітар замислився. Наш дебют плавно перейшов до середини партії, я пішов у напад. Почав атакувати центр, розміняв пішаків. Чорний кінь напав на мого слона, і тепер я думав, що робити далі. Досить різкий початок. Мені подобалося грати плавніше.

— Я ще не вижив. Рана глибока — помираю. Мушу визнати, це найбільш успішний замах Ордену, що я бачив на своєму віці. Як ви вийшли на мою групу?

— Ніхто й не виходив. Ми всі вважали, що ти давно покійний. У Джитт-Іларі я був зовсім в іншій справі. Випадково тебе побачив — і впізнав одразу.

— Ага. Зараз спробую прочитати, що там у тебе. Отже... Ти — посланець. Воно зрозуміло. Твоїх братів я давно не бачив. Ваші настоятелі перестали робити ставку на тихих убивць?

— Заткнись та грай. Нічого ти не прочитаєш, Канітаре. Скоро тобі кінець.

— Так от, ти мав послання доставити одній кучерявій панночці, дочці твого майстра. Як його там? А, Джереом. Цікаво… І що в результаті? Пошкодував дівицю, та ще й переспав з нею. Замислювався про причини своїх вчинків? Аналізував себе коли-небудь?

Я завмер з білопольним слоном у своїй руці. Потрібно було або йти на активний розмін, після якого позиція по центру дошки різко загостриться, або переходити до більш щільної оборони. Хотілося розвивати другий варіант.

— Як ти це знаєш? — ошелешено спитав я у чаклуна.

Мені б зробити всього декілька різких рухів, дотягнутися до старечої шиї — і все. Однак щось заважало. Я не міг рухатися, як раніше, перебував наче під дією дурману. Чомусь відгукнулася болем ліва рука.

До цього я щось пив. Що саме?

— Ти тепер теж про мене багато знаєш. Не второпав ще? Нас пов’язує певний момент. І я не про шахову партію.

Дієро Канітар торкнувся своєї лисої скроні вказівним пальцем. Він зробив свій погляд пильним та колючим, коли я все ж пішов на активний розмін. Його ферзь стрімко вривався на поле бою. Становив пряму загрозу моїм фігурам та королю. Один невірний хід — і мене чекатиме розплата.

Я зрозумів, про що він каже. Дієро Канітар помирає, і йому геть не вистачає потужності. Колосальну кількість магічної енергії він витратив на те, щоб просто доповзти сюди та не померти від внутрішньої кровотечі. І відкрити портал. Майже цілу ніч до того, як ми зі степовиками увірвалися до будинку, чаклун медитував, що теж відняло сили.

Залишки магії тепер він вклав у свою останню ментальну атаку. Хотів прорватися до моєї свідомості, підкорити волю, а не вдалося. Відчайдушна спроба вчинити останню підлість та заволодіти тілом перетворилася на жорстке протистояння двох розумів. Мене захистив амулет Констанції, а ще — тренована самосвідомість.

Зміг я втримати свою персону, не розлетівся на шматки.

Від зіткнення постраждав і сам Канітар. Так наші розуми й зустрілися. Під час зіткнення — стався відблиск. У ньому ми на одну непомітну, однак разом з цим дуже довгу мить, змогли побачити один одного. Такими, якими були насправді. Зі всіма намірами, страхами, мріями та бажаннями.

— Ну от, зрозумів, про що я? — хитро примружився Канітар.

Я зробив рокировку, сховавши короля. Практиканту важко було посміхатися, але він все робив для того, щоб на його мерзенному обличчі з’являлася то зверхність, то насмішка. Я фізично відчував, як у мене руки чешуться, щоб припинити його паскудне існування.

— Висока концентрація магії у цій кімнаті, твоє заклинання і оберіг, що був у мене на шиї. Твоя атака виявилася надто слабкою та вдарилася об мій бар’єр. Наші розуми швидко об’єдналися. Далі розлетілися. І що тепер?

— Нічого тепер. Ти вдало захистився, вважай, що ти щасливчик.

— Хто б це казав…

Я вивів ферзя, однак ініціатива зараз була за чорними. Потрібно наздоганяти.

Мені привиділося, як важко поранений чарівник ховається за стіною у підвалі та починає повзти сюди. Кров стрімко покидає його тіло, в очах темніє. Життя закінчується, і розуміння цього примушує серце битися ще дужче.

— Я доб'ю тебе, суко. Заколю як свиню. Я знаю, ти чуєш.

А це мій голос. Чути себе через стіну, через чужі вуха, чужий розум — незвично.

Ні, смерть не може забрати його прямо зараз! Ще стільки всього потрібно зробити! І тільки надзусилля волі Канітара допомагає йому подолати весь шлях до таємної кімнати. Про це приміщення не знали навіть його учні. Він багато розповідав їм про портали, і він волів би з допомогою їхніх здібностей відкривати їх. Але подавав чаклун всю інформацію маленькими клаптиками.

Для відкриття порталу потрібне було життя. Хіба ж бувають такі співпадіння?

Потужні заклинання школи життя не діятимуть довго. Дієро Канітар приймає важливе рішення. Відкривати портал тут і зараз. Тому що…

— … Тому що, Флоріане, тільки так можна точно відчинити двері між реальностями. Жертвою могутньої живої істоти, котра володіє магією. Це я зараз, щоб ти розумів, перекладаю тобі на примітивну мову. Без образ?

— Без образ, — повторив я та знову зосередився на дошці.

Канітар сопів. Я захищався. Розгледів цікаву комбінацію на лівому фланзі. Нехай тільки спробує забрати того пішака! Отримає активну атаку, від якої ще спробуй захистися й сам.

— Що ти знаєш про портали? Тобі розповідали про них в Ордені?

— Магічні ворота до інших світів. Так єретики та чорнокнижники кажуть. Прокляті практиканти.

— Ага. Існують такі конструкції в Сутіні. Сутінь — це, якщо що, наша дійсність. Площина, якою ти ходиш, де їси та спиш.

— Я розумію, що ти називаєш Сутінню, нам читали лекції з філософії та релігієзнавства, — відказав я, починаючи дратуватись.

Старий демон ще й кепкувати з мене надумав.

Зробити всього рух! Навіть клинка не потрібно. Правильний удар моєї руки невідворотно зламав би декілька хребців у його тонкій шиї.

На дошку з моєї щоки посипалося щось біле, схоже на порошок, чи пудру. Обличчя запекло на мить.

— Древні залишили ворота до інших світів. Ти ж не думаєш, що Сутінь — єдина? Можливо, й думаєш. Насправді — світів безмежна кількість. За своє життя я тільки один портал древніх знаходив. Ти навіть не повірив би, де він стоїть! Хоча, може, тепер ти це знаєш.

Він не взяв пішака. Натомість розпочав атаку слоном, почав виводити туру. Боротьба розвивалася на протилежному фланзі. Помилок я поки не припускався.

— Ти хочеш сказати, що всі ці байки — правда?

— Правда. От тільки я не зміг поки знайти спосіб активувати портал правильно. Одного разу я ледь не привів до Сутіні жителів іншої системи. Ти б назвав їх чудовиськами. Як от нещасних дикунів, яких ти холоднокровно порізав нещодавно. А от справжніх чудовиськ я теж бачив. Доводилося декілька разів покидати Сутінь, знаєш. Це було майже випадково. Щоразу я чудом повертався назад.

— Це все твої ж сюрпризи, — зауважив я. — Ти цих тварюк на мене відправляв, ти ті бісові пастки розставив.

— Ну, пастки я не тільки для ворогів залишив. А й щоб дикуни до мене не дісталися. Я їм співчуваю, звісно, однак вони моїх добрих почуттів не розділяють. Надто агресивно боронять своє житло... Власне, неважливо. Слухай далі і нічого не пропускай.

— Нащо мені взагалі тебе слухати, Канітаре? Чому ти мені щось пояснюєш? Чого я просто не можу тебе прикінчити?

— Тому що цієї розмови насправді немає, а ти — спиш. Вважай це просто особливим сновидінням. Тобі відкрилася частина мого розуму, і ти зараз будеш маленькими ковточками його пізнавати. Твої мізки ж я швидше пізнав. Вибач мене — досвід. І, Флоріане, надійся, що лежиш ти зараз у чистеньких штанцях. А не так, як тобі пророчив Вільгельм. Як ти взагалі зміг йому в очі дивитися після того, що було між тобою та його законною дружиною?

Я відчув, як закипає кров у мізках. Пальці вмить стали крижаними, а мій погляд зупинився на вені на старечій шиї.

— Перестань ти, посланцю. Нічого ти мені не зробиш. І я тобі — теж. Ми дограємо цю партію, а потім у тебе буде вибір. Від якого залежатиме все твоє подальше життя.

Я спробував різко рвонути вперед, щоб перекинути стіл та дістатися до його випуклих очей. Щоб просто втиснути в них пальці... Натомість — я перевів погляд на дошку. Розумно перекрив йому поле для відступу своїм ферзем. Позиція вирівнялася, ще трохи — і чаклун потрапить до пастки.

— Так от. Час ішов. Я почав шукати інші способи подорожувати між світами. Щоб це було без крові. Більш безпечно, контрольовано. Я звертався до всіх шкіл магії — і старих, і нових. Ти ж тепер, після того, як побував у моїй голові, мав би трохи краще розбиратися в цьому питанні. Еге ж? Довелося вчити речі, які я давно вивчив, навчив інших, пережив і забув.

— Тобто ти — сраний мандрівник? І всі ці жертвоприношення, ось ця секта, яку ти зібрав… Просто для подорожей між… світами?

— Не просто. Тобі не зрозуміти поки. Ось ти кажеш — «секта». Я завжди був людиною пізнання. Навіть тоді, коли ви убили Ербіна... Ербін розумів мене. Ми з ним багато розмовляли про Темну Сутінь, знаєш. Багато пізнали.

Здається, я чайник поклав на вогонь і збирався спокійно провести вечір у себе на веранді. Щось пішло не так.

— … Ербіна ви вбили. Інших моїх друзів. Та багато кого, Флоріане. Я жив би собі спокійно, і батьки мої б жили. Якби не твоє зборище. Орден весь. Такі ж душогуби, як ти. Але… я не тримаю зла конкретно на тебе. Ти — інструмент. Я ж битиму по центру дошки. Скоро настане пора, коли всіх душогубів буде покарано. Тих, що сіють ненависть сторіччями та ламають життя людські, наче колоски.

Він вдарив мого ферзя своїм. Я відповів пішаком, і ми плавно почали переходити до ендшпілю. Найбільш небезпечні та вагомі фігури вже було прибрано. Залишалися ще тури, кінь та слон у кожного з нас. Я поступово насував своїх пішаків на його короля.

— Тебе послухати, ти — науковець і добродій. Жертви самі себе приносили у Місті тіней? Констанцію ти теж просто так убити хотів? Чи, можливо, тому, що вона не стала тобі коритися? А переписки з діловими людьми? Некромантія з Ербіном? Потвора ти. Нищити потвор — ось місія Ордену. І особисто моя.

— Більше не твоя це місія. Орден відрікся від тебе як від прокаженого. І до того ж… Чому ж ти сам Констанцію не знищив? Чи це — інше? Де межа в такому випадку між людиною та потворою?

Я замислився. Якісь уривки думок все ж спробували вибудуватися у ланцюжок. Але марно. Тим часом на дошці ми ще раз розмінялися, і пішаків стало менше.

— Переписки з діловими людьми, кажеш? Флоріане, як доросла людина, ти мав би розуміти, що тільки у єдності можливо знайти реальну безпеку. Особливо коли маєш справу з такими ворогами, як ваші святоші. Цікаве спостереження, до речі. Заможні та впливові люди сьогодні знову почали цікавитися магією. А отже, наш світ ще поки має надію на розвиток.

«Розвиток?» — подумалося мені. — «Руйнування, смерті та зло — ось що з собою принесе магія. А не розвиток!»

Чомусь мені здалася веселою думка, що шматок мого обличчя практично звисає над дошкою.

Дивлячись на Канітара, я вирішив озвучити йому запитання, яке давно мучило мене:

— Скажи мені про символи. Що це таке?

— Символи… Це ти про бідолаху Вінтаріса Далхейна згадуєш зараз, правда? І про його хворобу?

— І про твою книгу. Що означають письмена?

— Шепіт Темної Сутіні. Я чую його. Ербін почав чути. Далхейн чув теж. Але вже коли втратив глузд. Можливо, ти тепер теж зможеш його розрізняти.

— Далхейн — твій учень?

— Він не був мені учнем. Одна із заблукалих душ, якій я хотів допомогти. Потерпав він дуже від хвороби. Ми перетнулися в Латтхорні. Я лікував. Душі, людей. Дав йому те, що допоможе. Артефакт. А далі — хлопчина надто захопився. Очікуєш від мене виправдовувань? Твій хід, не тягни час.

— Не тягну.

Чи здивувало мене те, що я почув? Ні. Чи, може, я очікував почути щось значно глибше? Більш… героїчне, чи лиходійське? Таке щось, що зменшило б мій біль від смерті Гестії та Кацу?

Настільки ж усе банально.

Я більше не хотів говорити. Ми стрімко наближалися до кінця партії, і врешті дограли до того, що у нас залишилося по одному слону, ну і, звісно, по королю.

Це — нічия.

Мат неможливо поставити слоном та королем. І коли мій король став прямо навпроти чорного, Дієро Канітар зітхнув.

— Ми зайшли у глухий кут. Але це на шахівниці. А от поза шахівницею у тебе є вибір.

— Знову торочиш те саме. Який же? Зламати тобі хребет, чи зарізати остаточно?

— Примітивно. Ні. Відступити й жити своє нове життя. Тобі вдалося зберегти себе. Рани заживуть, рука відновиться. Хоча й не одразу. Ти знайшов людину, яка знову навчила тебе любити. Я готовий пробачити тебе за попередні втручання у моє жи…

— А другий варіант? — перебив я чаклуна. Про які рани він говорить?.. Язик почав плутатися, м’яка блакить довкола перетворилася у густий дим, що тепер намагався потрапити мені до легень та закутати, як ковдра. Я дедалі гірше міг розгледіти останні з наших фігур на шахівниці. Здається, всі вони знову стали сірими й втратили свої відмінні ознаки.

— Продовжити переслідування. Це принесе тобі загибель, страждання і велике горе. Ти нічого не зміниш. Я винищу Орден. Зруйную монастир, заберу життя кожного, хто там перебуватиме на момент мого повернення. Ти ось питав, яка в мене ціль життя. Я назвав тобі її. Ну, далі обирай сам.

Він криво посміхнувся та клацнув пальцями.

І все зникло. Кудись пропав стіл із шахівницею, я більше не відчував під собою дерев’яний стілець. Дихати знову стало важко, і я згадав, що мене болить все моє грішне тіло.

«Борись!»

«Дихай!»

Я знову перестав бачити, а постійний дзвін у вухах тепер перетворився у страшенно голосний грім. І я кричав, намагаючись розгледіти своє життя та себе самого серед темної порожнечі.

* * *

В голові гуло, наче у дзвоні, в який щойно били, коли я прокинувся вже по-справжньому. З мого рота стікала слина, що мала смак мікстури й трав. Здається, пійло вже припиняло діяти, тому що я відчув усе. І обличчя, і ліву руку.

Я плюнув та поволі підвівся. Вдалося не одразу, але я зміг, обпершись на стіну. Перед очима забігали мурашки, кишківник скрутило. Перевірив штани — все сухо. Якесь полегшення прийшло від усвідомлення цього.

Що зі мною щойно відбулося?!

Шия. Вона пекла. Я намацав правою рукою амулет, що мені дала Кеїша, та стягнув його, пальцями однієї руки розщепивши ланцюжок. Прикраса розплавилася на моїх грудях, прийнявши на себе магічний удар Канітара. Тепер амулет був схожий на монету, а на шкірі в мене залишився опік — я міг намацати його подушечками пальців.

— Дякую, — пошепки сказав я, хоча знав, що зараз Констанція мене чути не може, поки не відновить свої сили.

Подумалося мені, що якби не магія провидиці, я б зараз не стояв на ногах. Після всього, що…

Мартін.

Я озирнувся. Його не було в таємній кімнаті, однак важкі повільні кроки вже долинали з печери. Боєць все ще живий. Шкребе чоботами по ґрунту, прямує сюди.

Мій каганець насправді не гаснув. Горів все ще. Посеред кімнати стояв відкритий портал — він виглядав, наче рама від великих дверей. Біля порталу завмер Дієро Канітар. Вірніше — його образ. Прозора світло-синя фігура, з якої виходило безліч ледь помітних ниточок. Усі ці нитки тягнулися до порталу і зникали в ньому, розчиняючись у тьмяному світлі.

Чаклун застиг, тримаючись за місце, куди увійшло моє лезо. Одяг — у крові. Жодні заклинання надовго не можуть стримати шкоду від таких ран. На його зморшкуватому обличчі застигла гримаса болю та важкого зусилля. Очі недобре витріщалися в порожнечу, яку відкривав перед чаклуном цей портал.

Тепер я зрозумів, що тут сталося. Мені поступово відкривалося знання.

Дієро Канітар зміг активувати портал та безмежно сповільнив момент власної смерті. Останні хвилини і секунди він розтягнув, як тільки міг. Фізичне тіло помирає тут — а душа його линула до іншого світу через ці двері. До Темної Сутіні.

Чаклун довго думав над тим, як йому відкрити портал. Врешті зупинився на магії крові. Цю школу він знав добре, мав хороший досвід. Однак кого принести в жертву, щоб воно спрацювало правильно? Ніхто з послідовників не підходив, бо не мав достатньої могутності.

Хіба що сам Канітар.

Коли він отримав смертельне поранення, коли в судомах читав одними губами заклинання магії життя та ховався за стіною підвалу — раптом збагнув. Що має унікальну можливість зараз, бо помирає. І може пожертвувати власним тілом, щоб відчинити двері до іншої реальності.

Його розум швидко метикував та шукав спасіння, поки тіло повільно згасало.

Також трохи підтримати життя Дієро Канітара допоміг клинок, яким чаклун володів до цього. Однак і та підтримка стрімко витікала з тулуба разом з рідиною.

Залишитися в тунелях? Це — гарантована смерть. Треба ризикнути та активувати перехід між світами.

Борючись за кожен новий подих, чаклун все ж дістався до прихованої кімнати. Це — потрібне місце, де він уже встиг поекспериментувати з різними заклинаннями. Безпечніше. Світліше. Тому портал легше буде відкрити саме в кімнаті.

Гострим камінцем чаклун накреслив потрібні символи на землі, окроплюючи її собою.

Тепер вся магія, всі сили, що були і є у Канітара — все це підтримує тіло, заморозивши момент смерті. А поки живе тіло — працює і портал. Тіло є провідником.

У Канітара мало часу. Хоча час тече зовсім по-іншому там, де тепер перебував старий демон. Він опинився у чужому світі. Без власної плоті, у вигляді безтілесного духа.

Я спробував вдарити клинком прозору фігуру — руку мені обпекло холодом, а тілом пройшовся приступ болю, і мене добряче відкинуло назад. Я впав прямо на ліву кінцівку. Відчув, як ламані кості знову перетираються одна об одну. Стиснув зуби до хрусту, щоб боліло менше, застогнав. Коли закінчиться дія ліків — головне не померти від шоку.

Потік із нових знань все не бажав зупинятися, він був надто стрімким, і це розривало мій мозок.

У роті — присмак холодного заліза, шмарклі змінуються з кров’ю. Голову стискає. І я бачу все більше… Значно більше, ніж міг коли-небудь, ніж хотів би.

…Дієро Канітар не зміг зупинити пожежу. Вогонь ліниво хапався за килими, зовсім не бажав нищити цю обитель зла. Мій поспіх, висока вологість… Все це допомогло стихію зупинити. Чаклун ні до чого.

Вогонь, звісно, забрав би всі докази. Книгу, листи. Але в домі ще могли залишатися живі учні. Не в підвалі, вище. Іман, Даніель ще повинні прийти… І це — важливо.

Потім, вже після того, як відрився портал, Канітар чув, як його гукає сам Даніель. Коли учень боязко крокував тунелями. Чаклун спробував показати, що зовсім поряд, проте не зміг. Та й сам хлопчина був надто слабким магом, аби відчути свого наставника на такому рівні. На рівні душі. Даніель просто пройшов повз цю стіну, а згодом і взагалі покинув підземелля.

Шкода було Імана. Дієро Канітар буквально відчув, коли один із двох останніх послідовників випустив душу. Це було боляче; старий переживав смерть кожного зі своїх помічників як особисте горе.

А потім Даніеля допитували. Хлопець пережив нервове потрясіння. У такому стані душа людини стає більш відкритою до зовнішнього впливу. Дієро Канітар скористався цим. Зміг явитися своєму учневі, хотів підтримати.

І дуже розчарувався. Даніель усе розповідав душогубам з Ордену. Його язик ні на мить не зупинявся…

Чаклун застряг між світами. Йому вистачило енергії, щоб призупинити фізичну кончину, однак поки бракувало сил, щоб остаточно перемістити власний дух по той бік порталу. Тому й блукала душа Канітара поряд із власним тілом, снувала нескінченними катакомбами та поверхнею, де ходили люди. А енергії ставало менше й менше.

Чим далі — тим ближче душа прив’язувалася до плоті, що завмерла між двома формами буття. До порталу не зайдеш, печеру не покинеш.

Смерть дихала в потилицю.

Старий ще зміг показатися своїм послідовникам — тим, хто поки не потрапив до рук божевільних хрестоносців. Так він дав останні розпорядження Ібрагіму Нуратдіну, встиг передати свою волю палким однодумцям у Теллані й Сенікарі. Їм потрібно було готуватися зустрічати гостей — адже після допиту Даніеля та обшуку будинку, Орден напевно захоче протягнути свої лапи далі.

Тижні, дні, миті, місяці… Все стиснулося до єдиного вдоху й видоху. До кімнати в усьому світі, до суцільної блакиті. Канітар чекав. Він знав, що його врешті знайдуть, і він ще приберіг зовсім трохи сили, щоб увірватися до чужого тіла.

Він відчував, як неподалік бродять обоє. Хтось із них повинен був з’явитися. Це дало надію. Допомогло протриматися ще трохи довше.

Через стіну увійшов я.

Дієро Канітар не зміг випатрати мені мізки, однак встиг взяти життєвої енергії. Рівно стільки, щоб перетнути портал та проникнути до чужого світу.

Темна Сутінь в нього завжди викликала захоплення, тісно переплетене зі страхом.

Там, куди відправився Дієро Канітар, можливо, існує артефакт, здатен врятувати його. Не схожий на жодний із тих, з якими я зустрічався. Цілком чужий предмет, якого ніколи не було і не буде в Сутіні.

Чаклун прагне відвернути кінчину, повернутися до нашого світу. Якщо раніше він хотів пізнавати невідомі прошарки буття, то тепер мета його змінилася, стала більш приземленою та зрозумілою.

Йому потрібна відплата.

В голові запаморочилося, вона тепер відчувалася як шорстка каменюка.

На мить я побачив перед собою абсолютно викривлений, потворний світ, що віддалено нагадував наш. Це була тріщина, щось неправильне. Наче збірник усіх помилкових рішень Творця — абсолютно темний та злий чужерідний простір.

Я побачив, як хижий птах пролітає над чорним, як ніч, морем, у глибинах якого водяться доісторичні істоти. А далі — густі непролазні ліси, повні отруйного повітря. Високі гори, з прихованими рівнинами й шахтами.

Мені привиділися височенні кам’яні вежі, що торкалися небес і виглядали, наче живі істоти. Металеві чудеса, невідомі механізми, що миготіли різними кольорами. Я побачив вогняний дощ, великий потоп та те, як люди вбивають одне одного найбільш кошмарними способами. Від цих видінь я опустився на коліна. Одразу вирвало.

— Вибір, — прохрипів я пошепки. — Вибір…

Канітар казав, що я його маю. Я точно знав, що старий не бреше.

Важкий крок вже ближче. Мартін увійшов через ілюзорну стіну. Він тримався за груди, з рота донизу стікала крок. В руках тримав булаву, яку, видно, все ж зміг намацати у пітьмі там, де я його залишив.

Я підняв догори праву руку з кинджалом та, як міг, уперся ногою в ґрунт. Ми зіткнулися поглядами.