Зміст
  • Богині відмовлено
  • Богиня приглядається
  • Богиня слабне і лютує
  • Богиня вихоплює слід
  • Богиня зазіхає на більше
  • Богиня отримує силу
  • Бог тренується бути богом
  • Богиня має право
  • Богиня платить за знання
  • Богиня перероджується
  • Богиня повертається
  • Богиня нажахана
  • Боги збурені
  • Богиня готується
  • Богиня обирає Бога
  • Бог позбавляється трону
  • Боги приймають виклик
  • Боги стрибають у прірву
  • Боги розвеселені
  • Богиня відчуває катарсис
  • Богиня повертає все на свої місця
  • Бог воскресає
  • Богиня насолоджується святістю
  • Бог випробовує волю
  • Бог прагне спокою
  • Богиня показує ікла
  • Бог пророкує зміни
  • Боги шукають реальне
  • Богиня розплутує вузол
  • Катарсис богів
  • Богиня множить знання
  • Богиня отримує відповідь
  • Богиню повернено до життя
  • Бог блазнює, Богиня лютує
  • Богів викрито
  • Кінець ери небожителів
  • Богиня здобуває Дім
  • Богиня зустрічає богинь Життя-Смерті-Життя
  • Поклоніння Богині
  • Бог відступає у тінь
  • Богиня хапається за нитку
  • Бог шукає союзників
  • Богиня затверджує угоду
  • Богиня налагоджує зв'язки
  • Богиня мімікрує
  • Боги борсаються в тенетах
  • Боги шукають реальне

    «Маленька богиня завжди ошелешена моментом. Вона упивається сонцем, повітрям, простором, не марнуючи часу на думки, що чекає за рогом. Інтуїція веде її найтемнішими нетрями – і всі шляхи закінчуються світлом. Богиня Житт-Смерті-Життя береже час: перебирає скарби минулого, розставляє як треба, навіть якщо бачить вперше. Вона дбає про прийдешнє: продовжує момент щастя, доки він не впирається в межу майбутнього.» - перед підйомом Алвар перечитав нотатку, швидко сфотографовану, коли Каді вийшла до вбиральні. Схоже на інструкцію і завжди актуально. Можливо, все написано тільки їй, а обмовка вартового нічого не означає?

    - Наша зупинка. – підхопився з місця й одним махом смикнув з-під сидінь рюкзаки.

    Каді закивала й вийшла в коридор потяга, де вже зібралося повно люду. Голова втиснена в плечі. Піднімає комір ще вище, ступаючи мерзлими сходинками. На волосся падають крихти снігую. Суцільна сірість дня спотворює кольори. Каді обертається до колишнього. Її постать схожа на тінь, волосся сиве, а очі знебарвлено-сизі. Постаті, що стовбичили в коридорі потяга, розчиняються, щойно вискакують назовні. Алвар затамовує подих, чекаючи того ж від Каді.

    - Тут гарно! – щічки рожевіють та підскакують вперед. Якби Алвар побачивцей стриманий усміх в «Синьому сяйві», пропозиція сталася б інакше.

    - Якщо тобі так здається.. Тобто, так. Гарно.

    Рюкзаки тиснуть на плечі недовго. Перед станцією чекає чоловік у строгому гостюмі минулого сторіччя. Рукавички – єдина річ, якій Каді могла б позаздрити. Скроней торкнулась сивина, а картуз точно прикривав зародження лисини, але в цілому гладко поголений джентльмен справляв приємне враження. Алвар одночасно з незнайомцем викинули долоні вперед для рукостискань.

    - Як доїхали? – шофер перехопив руку Каді й поцілував, потім підтюпцем добіг до машини й закрився всередині.

    Каді застигла, Алвар закотив очі й за лікоть провів її до сидіння. Сам сів попереду й пристебнувся.

    - Добре, тату.

    - Могли б і швидше. Потяг затримався на сім хвилин і я страшенно змерз.

    Рушили. Каді втиснулась в крісло, відчуваючи легку нудоту й біль в животі. Якщо гостини будуть такими, відчуття пройдуть після посадки на зворотній потяг.

    - Як мама? – Алвар задер підборіддя, як робив це в компанії чорнокнижників після повернення з мертвих.

    - Ну як? Як завжди. Стурбована, заклопотана, настирна.

    Каді далі не слухала. Встромила навушники й споглядала меткі пунктири снігу. Дорога вигиналася й дівчину хилитало ще більше. Невже не можна з сучасними технологіями висушити болота й створити хайвей?

    «Честь» - перше слово, яке Каді подумала на під’їзді до садиби з цегляними арками довкола вікон та гостроверхою вежею. Крім честі, занедбаний дім більш нічого не мав. Щойно заглох мотор, з-за рогу випливла жінка в фартусі поверх старомодної сукні. Силіконові жовті рукавички вибивалися з образу. Шофер – Каді було незвично сприймати чоловіка в картузі за батька Алвара – підійшов до неї й стягнув зайву деталь, потому поцілував руки.

    - Ви довго, Ліане.

    - Клятий поїзд. – не дивлячись нікому у вічі, прогупав до дверей.

    Жінка скривилась ще в момент цілунку й стояла так аж до грюку дверей. Враз суворість розтанула, й вона кинулась до сина. Міцно обійняла, довго заціловувала щоки й обмацувала плечі. Зрештою звернула увагу на Каді й обійняла з не меншою завзятістю:

    - В околицях багато привидів, люба, тож не хотілося б сприйняти бажане за дійсне, еге ж?

    - Гадаю, я ще жива, пані. – Каді дурнувато стенула плечима.

    - Просто Гвіневра.

    З дому почулася лайка. Обличчя жінки знов перетворилося на маску з огиди й люті. Напружено показала на вхід:

    - Пообідаймо разом.

    Будинок прийняв гостей з рипінням підлоги й тріскотом комину. Під їдальню виведена окрема кімната. Квіткові шпалери встигли облізти й зацвісти, але, як пояснила Гвіневра, міняти їх не будуть, бо таких вже і не начаклуєш. Стільці прості, дерев’яні – чотири тільки й вціліли – розставлені довкола круглого столу на рівній відстані. На обід запечені курка й картопля.

    Усі мовчки скреготали приборами. Каді зосередилась на металевому присмаку після виделки, щоб не розділяти загальну напругу. Гвіневра їла повільно. Спина пряма, ковтки малі й беззвучні. Напевно, будинок має якийсь вплив, адже сучасні жінки так себе не поводять. Якби Каді була справжньою обраницею Алвара, то мала б просто жалюгідний вигляд.

    Навпроти гості сидів Ліан. Їв похапливо й жадібно. Коли його зусиллями курка зменшилась на третину, відкинув прибори й підхопився разом з дипломатом.

    - Все смачно, але мушу бігти.

    Вилетів з приміщення ще швидше, ніж увійшов. За хвилину вже двигтів мотор. Алвар засопів і відклав прибори. Гвіневра просичала «Старий козел» і відкинулась на спинку. Так хоч на людину схожа!

    Каді втупилась у перехід до вітальні. Червоний колір і засилля портретів. На мить плин часу злетів, немов скельце з лінзи, й Каді побачила яким дім був насправді. Високі побілені стелі, барвисті шпалери, начищені золоті люстри й обрамлення картин. Заграла бадьора пісенька, відлюнювалася зі значним шипінням й перебоями. Каді оглянула кімнату ще раз і побачила на підвіконні дівчинку. Вона стискала ляльку з фарфоровими кінцівками. Дитина хитала ніжками в такт музиці з фонографа, що стояв на етажерці.

    - Каді, пам’ятаєш, що я казав?

    Лінза часу повернулася разом із доторком. Гвіневра мугикала ту саму мелодію у вітальні. Алвар навис над нею, зсунувши брови в одну смугу. Каді закивала й пішла за ним до вітальні. Всі стіни завішані портретами родичів. Серед них і дівчинка з фарфоровою лялькою. Медіумка зупинила на ній погляд – і це помітила хазяйка.

    - Це Алварова прапрабабця. Померла з деменцією і тепер вештається околицями в дитячій подобі. Який сором. – Гвіневра з жалем заламала руки, сіла на софу й продовжила розглядати гостю, спрямовуючи її увагу. – Отой товстун – це батько Ліана. Колись шанований член ради темних чаклунів. Ох, а це триюрідний дядько Алвара. Усе хочу зняти його звідти: лінувався вчити дар і став дріб’язковим фокусником. Там, поглянь, над комином сер Сіаран – засновник цього дому. Будь-хто з родини може звернутися до нього за порадою. Він застарів на кілька століть, але ще є порох у порохівницях! Будь-хто.

    Сер Сіаран хтиво всміхався до Каді, стискаючи перси смішливої дівиці в борделі. Такі портрети зазвичай зберігають на горищі або подалі від гостей, тут же його виставили на найвиднішому місці. Медіумка оглянула і полицю над комином. Фоторамки виглядали новісінькими, наче їх протирали щодня. Двоє підлітків обіймалися за плечі й усміхнено простягали в кадр збиті коліна. Вступне фото дівчинки до «Синього сяйва», на кутику чорна стрічка.

    В центрі між ними портрет Алвара. Через припідняті брови погляд не здавався звично-хижим. Пасмо кашатнового волосся зачесане назад на стриженій голові. Тонка смужка вуст, до яких Каді одразу захотілось торкнутися. Менш виразні вилиці. Прямий ніс. М’яке підборіддя. До хвороби й некромантії він теж був нічогенький!

    - Алваре, занеси речі нагору й подивись на горищі, що хотів. – Гвіневра владно вказала на коридор, не даючи альтернатив.

    - Дякую, мамо.

    Каді сіла на диван. Виструнчилась і зблідла. Якщо постійно боятися, можна завжди виглядати аристократичо.

    - Алвар казав, що твій рід не дуже давній, - Гвіневра вирішила не затягувати й спитати найголовніше. – та чи були в ньому вуду?

    - Ніколи. – пирснула від сміху.

    - Він ще казав про білих чаклунів, але це не найгірше. – жінка зиркнула на фото сина й племінника, потім знов поглянула на Каді. – А ким ти себе вважаєш? Мені говорили, що син одружився з медіумкою, але я бачу багато темряви в тобі.

    - Здебільшого робота з духами. Інше – для розваги.

    Вогонь спалахнув яскравіше. Гвіневра примружилась, але не виявила захоплення.

    - Чому мій син? – Каді відібрало мову. Жінка продовжила байдуже: - Розрахунок не приведе тебе до щастя. Повір, знаю на своєму досвіді.

    - Не все так, як вам здається..

    - Та ясно ж, бо волочишся за ним і після смерті. – Гвіневра погладила затерте бильце. – Цей дім пожирає.

    - Привиди мене не лякають.

    - Минуле. – хазяйка зловісно глянула на гостю. – Воно гризе тебе і кожного зсередини, доки не перетворишся на суцільну діру.

    - Мамо?

    Алвар спустився на середині розмови, коли вогники свічок зблимнули по всьому дому. Каді сиділа на софі майже прозора. Така ж загублена, як і матір, але цього не можна допустити.

    - Мамо, я завтра пошукаю. Хочу показати Каді околицю.

    - Звісно. Коли закінчите, зазирніть в мій сад.

    Гвіневра посміхнулась синові й натягнула жовті гумові рукавички. Звідки тільки вони з’явилися? Усі посунули до дверей. Щойно жінка вийшла, не страхаючись ні холоду, ні дрібних крижинок, Алвар поклацав у Каді перед очима. Реакція в нормі.

    - Що ти робиш? – дівчина роздратовано відмахнулась і натягнула пальто.

    Набагато більше їй хотілось відпочити в кімнаті, можливо, навіть подрімати, ніж досліджувати королівство боліт та загублених душ. Попри початковий ентузіазм, Алвар мовчав. Просто брів хрустким від морозця бездоріжжям. Каді тримала його під руку, граючи на публіку, потім просто забула відпустити.

    - До мене щосереди приходить жінка. Просить поговорити з далекою родичкою. Постійно торочила, що як жила за містом, розмовляла з нею постійно, хоча та й померла з пів століття тому. – медіумка заусміхалась, пригадуючи дитину. – Тепер розумію.

    Сніг осідав на гілках пухкими хмаринками. Той, якому не пощастило сягнути землі, розчинявся в багні. Каді мала б помітити закономірність: темрява всмоктувала в себе клаптики світла, але їй зараз про це не йшлося.

    - Найгірше місце у світі. – Алвар притупнув вогку землю й бризки опинились на чоботах подруги. – Поїхав, поки не зійшов з розуму. Тут усі схиблені. Живі й мертві.

    - Тому ти придумав правило: помічати тільки Гвіневру?

    - Це була її вказівка. До років 12 батько стирчав постійно на роботі, приходив і одразу закривався в майстерні - я дійсно сумнівався в його реальності. Колись я навіть думав, що я маленький привид. Тільки крізь стіни не проходив.

    - Вони теж цього не люблять. – докинула Каді. – Нікому не хочеться відчувати себе мертвим.

    Алвар зітхнув. Куртка й теплі долоні Каді оберігали від холоду, якого на тім світі він міг би взагалі не відчувати. Ні фізичного болю, ні клопотів з сімейними традиціями.

    Вперлися в дорогу й звернули вздовж неї. Останнім тут проїхав Ліан, але смуги шин вже припорошило. Каді різко зупинилась і схопила Алвара за обличчя. З рота в неї виривалась пара, від чого слова здавалися гарячішими, ніж були.

    - Ти справжній. Бачиш, я можу тебе торкнутися.

    - Ти навіть не підозрюєш, які вони бувають справжні. – Алвар всміхнувся з наївності медіумки.

    - Але якщо вкушу, тобі заболить. Так? – не чекаючи відповіді, Каді прикусила хлопцеві ніс, потім вкрила щоки цілунками.

    - Дияволиця.

    Захихотів і в поцілунку вкусив за губу. Так, справжній. І Каді теж убивчо справжня. Щоб закінчити діло, він повинен позбутися людських почуттів. Забути її, вчителя, чорнокнижників і зробити те, що мусить. Без жалю й докорів сумління. Та це все потім, бо як він може спинити жінку, яку найтемнішими нетрями веде інтуїція. І всі шляхи закінчуються світлом.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.