10 Неспогади про майбутнє
За декілька хвилин він витяг дещо зім’яту купку аркушів, списану тонким летючим почерком зі значною кількістю закреслень і дописувань.
Меланка відвела погляд, кахикнула і взяла слово:
― Гадаю, нам варто розказувати в хронологічному порядку. Щоб уявлення було якнайповніше.
― Доречно, ― підтримав Самійло. ― Тоді я перший.
І він поринув у детальну розповідь про безсонні ночі досліджень і звірянь розрізнених фактів. Про те, як розчарувавшись в ідеях і мотивах Зоролия, спробував з’ясувати, що він собою являє і як від нього захистити близьких. Але знайдена таємниця виявилась страшнішою: у Зоролия існують запасні тіла, щоб його уславлення тривало стільки життів, скільки знадобиться.
― Як це «запасні тіла»? ― розгублено перепитав Орест.
― Тобі хіба Кіндрат не розповідав? ― гмикнув Макс.
― І ти ще себе темним чаклуном вважаєш!
― Це один з наймерзенніших темних ритуалів, ― проігнорувавши брата, пояснив Самійло. ― Маг краде чиєсь дитя, проводить криваве жертвоприношення і підмінює душу немовляти шматком своєї.
― Бридота яка, ― Дмитро відклав печиво і скривився.
― Не те слово, ― погодився Макс. ― Таке тіло консервується у спеціальному зіллі, росте і перебирає магічної могутності протягом наступних восьми-десяти років. Після цього копію майже не відрізнити від оригіналу.
― На жаль, я думав про один дубль і загинув, його знищуючи.
― Він не обмежився єдиним екземпляром? ― сповз з парти Макс.
Самійло похитав головою і продовжив свою оповідь.
― Я не міг собі уявити, що то не єдиний екземпляр. Знайшов його і намагався знищити. Та моя жертва виявилася марною. Мені не вдалося.
Запала тиша, лише Макс гучно втягнув повітря крізь зціплені зуби.
― А до мене прийти не пробував?
― Я про це думав, коли листа писав. Тобто листи. Тобі, Віолі та матері. Ти відцурався від мене, коли я Зоролия підтримав. Листи я, врешті, все ж спалив.
Максиміліан змовчав.
Слово взяв Дмитро. Він коротко прокоментував той ранок і день в сімейному колі, не зупинився на деталях вечірньої бесіди, хоч і назвав кілька тривожних новин про жертв Зоролия серед їхніх знайомих.
― Ввечері до нас завітав Павло. Я здивувався, що Макс розказав про наш сховок, але щойно почув про Меланку, все стало ясно. Ми з Мальвою страшенно перелякалися за подругу. Поки вкладали дітей спати, обговорювали мій завтрашній візит до їхнього котеджу. А вночі знову прийшов Павло. Та він був не сам.
― Що сталося далі? ― самими губами запитав Максиміліан.
― Темрява. Я не певен, навіть, хто з них мене вбив.
Павло тихо схлипнув, але нічого не додав.
― Пробач мені, Дмитре! ― зажурено сказав Макс. ― Я повинен був знайти інший вихід. Коли я опритомнів на завданні, то побачив, що мій напарник у темномагічній пасці. Знадобилося кілька годин, щоб ми змогли вибратися звідти. Я мав зустріти Меланку, щоб вона не верталася від цілителя сама, та я спізнився. Вона мене не дочекалася, а я не наздогнав.
Максиміліан розповів про те, як знайшов поранену дружину за кілька метрів від їхньої оселі. Вона була ледве жива і дивом змогла зберегти дитя.
― Я віддавав свою кров і магію, накресливши темні руни на своїх і її зап’ястках. Але ця магія лише втримувала їх від загибелі й виснажувала мої сили. Так нас і знайшов Павло, котрий мав відвідати нашу оселю.
Максиміліан у розпачі схилив голову і запустив у волосся пальці.
― Тієї миті я міг думати лише про Меланку. А єдине експериментальне зілля для її порятунку було у Мальви. Я попросив Павла відвідати захищену оселю Дмитра. Що він і зробив.
Макс коротко переказав, як Павло повернувся з зіллям, як вони напоїли ним дівчину. І лише після цього зеленкувата блідість шкіри відступила, а страшно натягнуті мотузки вен зникли. Вони вдвох віднесли Меланку в дім, де вона опритомніла.
― Поки я відповідав на її запитання і пояснював, що з нею і дитиною все добре, Павло кудись зник. Це мене чогось сильно занепокоїло, і я помчав до Дмитра перепросити.
Він кинув на друга короткий погляд.
― Я спізнився. І Дмитро, і Мальва були вбиті. Вмер і Зоролий. Коли я біг сходами, то почув, як хтось оступився на підвіконні. Та кімната була порожня. Діти зникли.
― Зникли? ― з надією перепитав Дмитро.
― Не встиг я вийти з дому, щоб кинутися на пошуки негідника Павла, як наштовхнувся на нього біля ганку. Він розпочав дуель, якомога гучніше коментуючи мою «нібито-зраду». Я був виснажений та спустошений, але кинув усі сили на цей поєдинок. Досить швидко з’явилися правоохоронці й зробили власні висновки про нашу бійку. Мене заарештували за наклепом Павла про вбивства, зраду і, навіть, викрадення дітей, і кинули до в’язниці без жодного суду.
― Потвори, ― прогарчали Самійло і Меланка.
― Твоя черга, Оресте, ― обернувся до нього Дмитро.
Орест сидів похилений і скутий. Він повільно підвів погляд, зиркнув на Дмитра з-під лоба і заговорив тихим беземоційним голосом:
― Вранці того дня я мав намір звично вештатися вашою вулицею на випадок, якщо нападуть прибічники Зоролия. Я знав, що він на вас полював, тому намагався бути напоготові. Але не склалося. Мене викликали. Я був серед тих, хто напав на Дикограй.
― Скотиняка, ― протягнув Максиміліан, проте не ворухнувся.
Орест продовжив оповідь про беззмістовний напад на дівчину. Назвав нападників і точне формулювання завдання.
― Він хотів, щоб вона втратила дитя, ― вперше в голос Ореста просочилася крижана лють, від якої волосся ворушилося на потилиці. ― На щастя Мінливець з'явився саме вчасно.
Він замовк і зосередився на спогаді. Коротко охарактеризував наступні дві години свого неспогаду в найбільш похмурих та злих епітетах й висварив себе за зайву обережність та витримку на збіговиську Зоролиєвих посіпак.
― Я втратив час. Безцінний час, який мав провести не в затишній вітальні Водолиїв. Я повинен був стерегти оселю своєї… подруги дитинства.
Голос Ореста ставав дедалі сухішим, а слова зривалися з тонких губ і тінню застили очі.
― Повернувся вже занадто пізно. Вони вже входили до будинку.
― Хто «вони»?
― Зоролий і його провідник. Прісь, напевно, ― стенув плечима Орест. ― Я побачив силует Мальви у вікні горішньої кімнати й кинувся туди. Але Зоролий виявився спритнішим. Вбивши Мальву, він вже збирався заклясти малечу, але я вдарив першим. А тоді скинув його зі сходів, бо не міг дозволити йому лежати біля її тіла.
― То це ти його вбив? ― запитав Дмитро шоковано.
Орест не відповів.
― Поняття не маю, де подівся той другий, але тієї миті я про нього і не думав. Діти заливались гучним плачем, а я не міг змусити себе її відпустити.
Він схилив голову і зарився довгими пальцями в пасма чорнявого волосся. Було видно, що тієї миті для Ореста існувала тільки одна думка.
― Не знаю, скільки часу минуло, ― нарешті продовжив він. ― Але хтось грюкнув дверима. Я не міг так ризикувати, тож виліз у вікно.
― А діти? Що з ними сталося?
― Забрав. Я не міг їх там лишити знаючи, що на них полюватимуть.
― Думаю, тепер моя черга, ― без нагадування заявила Дикограй, коли стало зрозуміло, що Орест більше нічого казати не планує. ― Я прокинулась в порожньому домі. Це мене здивувало, проте не занепокоїло. Я почувалася значно краще і лише частково пам’ятала напад і порятунок. І те, що Макс докладав усіх зусиль, аби не дозволити нам загинути. З кожною годиною очікування ставало дедалі нестерпнішим.
Вона коротко переповіла, що, не маючи можливості чарувати, намагалася відволіктися читанням купки газет. Але події в них лише більше тривожили і краяли серце.
― Ввечері прийшов офіційний лист. «З сумом повідомляємо, наші співчуття…» В повідомленні йшлося про вбивство Дмитра та Мальви, зникнення дітей та звинувачення в усьому Максиміліана. І був наказ негайно з’явитися на допит. Щойно я дочитала до цих слів, лист в моїх пальцях завібрував. Утворився вихор, в який мене затягло, а наступної миті я була вже там.
― Це диво, що ви з дитиною не постраждали, ― прогарчав Орест. ― Переміщення крізь вихор має купу протипоказань і обмежень.
― Звучить смішно, зважаючи на те, що ти на Меланку напав, ― гмикнув Максиміліан.
― Це не відміняє жорстокості цієї витівки з листом, ― огризнувся той і демонстративно відвернувся.
― Це було жахливе відчуття, але значно гірше мені стало від усього почутого, ― продовжила Меланка. ― Мене підозрювали у викраденні дітей та співучасті вбивства. Допит здавався нескінченним, а моя впевненість у невинуватості Макса лише дратувала слідчого. З кожною хвилиною я все більше упевнювалась, що моїх слів не чують. І це завершилося потужним сплеском магії, після чого я знепритомніла. Запала тиша, після чого слово взяв Марко.
― Мене розбудив холод і незручне положення рук на надто твердому ліжку. Я кілька хвилин приходив до усвідомлення тої халепи, що мене спіткала. А тоді мене доправили до залу суду.
― Тебе судили? ― награно беземоційним тоном спитав Максиміліан.
― Так. Разом з багатьма іншими. Це був довгий суд із цілком прогнозованим фіналом. Батько, коли мене побачив, гидливо відмахнувся й заявив, що я йому більше не син. А мати мій арешт просто знищив.
Він спробував пригадати деталі справи, але швидко зрозумів, що єдине, що тримало тоді його увагу, був зболений погляд материних очей.
Всі погляди звернулися до Павла.
― Твоя черга, Павлику, ― виголосив Дмитро.
― Не називай мене так! ― зойкнув хлопець і загнано роззирнувся.
― Тоді розказуй, ― розпорядилася Меланка.
Він смикано і непевно почав казати, що нічого не знає ані про причини власної зради, ані про день загибелі Дмитра.
— Мені відомо лише те, як прокинувся вранці, причепурився і, майже непомітно для себе, опинився у велетенському палаці Влада Зоролия. Але він був порожнім. Я знав, що з-поміж прибічників його майже нікого не лишилося. Противників він також винищив. Довгі години я прислуговував йому й повсякчас стикався з невдоволенням і жорстокістю. Хоча це саме я виводив з зачаклованого сну чергову дублетушку Зоролия. Вже третю...
9.12.2022
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!