Майбутнє відбувається сьогодні

Левко зайшов до відділку з розгубленим та напрочуд сумним виразом обличчя. І одразу рушив до чергового.

— Допоможіть мені, будь ласка. Я шукаю свого кота.

— Поліція не займається пошуком загублених тварин, юначе.

— Ви не зрозуміли. Я йшов вулицею разом зі своїм котом. Та мене штовхнули. Кіт упав, злякався і... забіг просто до вашого відділку.

— То ваш кіт десь у поліцейському відділку? Як він виглядає? Опишіть кота.

— Чорно-білий, ніби у комірі та шкарпеточках, — Левко шмишнув носом. — Перенісся й середина чола — білі... Он він, дивіться!

І Войовнюк притьмом кинувся углиб будівлі, переслідуючи уявного (майже) кота.

Він мав хвилин п'ятнадцять, доки Марко ввімкне пожежну сигналізацію, але не мав певність, що встигне забрести вглиб будівлі.

Тим часом Самійло встиг лише шкрябнути лапкою важкі двері, коли хтось підхопив його котячу тушку за загривок.

— Ось ти де! — вигукнув поліцейський. — Агов! Я знайшов вашого кота.

Левко миттю з'явився поряд і вихопив котоМінливця на руки. Подякувавши черговому, він почав голосно виговорювати "коту" за втечу, поки читав табличку на дверях. Зрозумів необхідність зайти туди, тож запропонував:

— Я чув пожежну сигналізацію. Чи не варто нам пересвідчитись, що тут усе добре?

— Не сумнівайтеся. Ходімо, я вас виведу.

Поліцейський саме відвернувся і зробив перший напівкрок. Та Левко миттю вдарив його якось хитро в бік шиї і самими губами проказав коротке закляття. Кіт голосно нявкнув, коли чоловік впав непритомний.

— Олекса навчив. Маємо хвилин п'ять.

Він натис на дверну ручку, і вона піддалася. Двері слухняно прочинилися з тихим скрипом до, на перший погляд, порожньої кімнати з тьмяним штучним освітленням.

Довелося кілька секунд придивлятися, аби серед сірих меблів на фоні точнісінько таких же сірих стін помітити зіщулену постать. Її майже повністю огортала цупка ковдра, й Левко з котом бачили хіба кінчик носа та пасмо каштанового волосся. Та жоден з них не сумнівався, що знайшов Орисю. Вона повільно озирнулась на новоприбулих та смикнула кутиком губ у натяку на посмішку.

— Читенко, що з тобою?

— Втомилася, — хрипко визнала вона і щільніше загорнула навколо себе ковдру.

— Нема часу пояснювати, — прошепотів Левко і вклав у холодні пальці дівчини дрібний предмет. — Стисни його дуже міцно.

Щойно Орися це зробила, миттю зникла з кімнати й усієї будівлі.

Левко задоволено кивнув і притьмом кинувся до чергового. Тихо притягнув за собою двері й зробив вигляд, що приводить його до тями. Аж раптом...

— Що тут за безлад? — запитав інший поліцейський.

Черговий непевно підвівся і винувато й розгублено зиркнув на колегу. Тоді на Левка.

— Це дивно, але я раптом знепритомнів.

— Певно наковталися диму, — припустив Левко. — Не дарма ж пожежна сигналізація спрацювала.

— А ви хто будете? — підозріливо вглядівся в обличчя хлопця той.

— Він шукав свого кота, — пояснив черговий. — Ось він, до речі. Кіт.

Та слідчий дивився на Войовнюка з підозрою, а Самійлові дуже не подобався той погляд. Повз них пробігли кілька людей, й котячий нюх без жодних сумнівів вловив запах диму.

— Тепер горить картотека, — прокричав хтось.

Всі тікали геть з відділку, Левко зі слідчим мовчки допомогла вийти черговому. Та щойно вони опинилися на вулиці, хлопець хотів піти своєю дорогою. Проте, той спробував схопити Войовнюка за плече.

На це Самійло випустив пазурі й шкрябнув його руку. Левко миттю скористався розгубленістю подряпаного нахаби й розчинився у натовпі.

Він не шукав ані Марка, який напевно вже повернувся додому, ані Кіндрата з Орестом, для яких пожежна сигналізація мала стати непоганим прикриттям. Натомість продовжував притискати до себе кота і карбувати крок. Лише на півшляху Самійло вивернувся з рук друга і м'яко зістрибнув на всі чотири лапи. Далі Мінливець роззирнувся і впевнився, що вони самі. Коротко нявкнув і знов перекинувся на хлопця.

Поки всі намагалися повернутись до мотелю, ледь притомна Орися опинилася в центрі невідомої вітальні. Єдине, що вона могла сказати напевно — вона в цьому приміщенні вперше і не має жодних здогадок про те, навіщо Войовнюк її сюди відправив.

Та сил на роздуми лишилося не так багато, а зовсім поруч, за дверима, вже лунали чиїсь кроки. Тож поява господарів цієї оселі все прояснила б вже дуже скоро, і гадати нема сенсу. Так бліда й виснажена Орися Читенко постала перед Олексою та Ружею. Точніше, здебільшого перед Олексою, бо Ружа лише грубо поцікавилась особою раптової візитерки й вийшла до саду в пошуках "важливого гостя".

— То ти подруга мого брата? І він віддав тобі медальйон? — Олекса замислено торкнувся підборіддя.

— Він не мав іншого способу для мого порятунку. А тепер я маю опинитися зовсім в іншому місці, — Орися стенула плечима. — Та це неможливо.

— Як можеш ти називатися подругою Левка і нічого не знати про його родину? — вигнув брови Войовнюк. — Каже потрібну тобі адресу.

— Ви вмієте наводити вир переміщення?

— Вир навести можна лише на те місце, де знаходишся на момент чарів, — гмикнув Олекса. — Я маю власні хитрощі. Закину особисто.

Він простягнув їй руку одразу, як Орися назвала адресу.

Читенко не встигла й перевести подих, коли опинилася за кілька кроків від входу до мотелю, у невеличкому провулку по інший бік дороги.

Олекса з нею не перемістився, а втома накочувала хвилями сонливості, тож Орися поспішила до апартаментів "пані Лессі". І опинилася там раніше за Ореста і Кіндрата.

— Ми до "пані Лессі", — видихнув на рецепції Самійло, а Левко тільки мовчки кивнув.

— Марко вас випередив та вийшов за якоюсь їжею, — повідомила Цвітана, щойно вони переступили поріг.

Троє збіглих затриманих зіщулились на єдиній канапі в кутку.

— Наші палички, — озвався Северин. — Вони...

— У мене, — сказав Самійло й обличчя всіх трьох прояснішали. — А справжня пожежа?

— Щоб знищити наші фото та досьє, — полегшено зітхнув Орест. — Дякую за наш порятунок.

Щойно їхні пальці зімкнулися на чарівних паличках, навіть шкіра облич набула живіших барв. Лише Орися досі виглядала так, ніби її щонайменше добу нудило.

— Що з вами трапилось? — запитав Левко.

— Така ментальна магія надто виснажлива, а лікування від отруєння мені лише зашкодило, — здригнулася Орися.

Орест заходився шукати щось у сумці, проте лише буркотів і лаявся.

— А з тобою? — відволік його Самійло.

— Розмова з одним дурисвітом. Та пусте. Минеться.

Тієї миті двері номера прочинилися, і всередину заваливсь гурт Дмитрової компанії. Вони щось голосно обговорювали, проте враз змовкли, коли побачили Орестове обличчя.

— Що сталося? — зойкнула Мальва.

— Зараз повернеться Марко з їжею, і розкажемо.

Майже навздогін за цими словами двері знову грюкнули у стіну і на порозі з'явився Здолайвітер. Його майже повністю приховували коробки з великими піцами, а підборіддям він притискав щонайменше чотири плитки шоколаду.

Марко привітався, і вся, ретельно виважена, конструкція посипалась долі. Максові та Дмитрові пощастило стояти зовсім близько, і вони встигли порятувати піцу. Шоколад же довелося збирати з підлоги та ретельно обтрушувати пом'яту обгортку.

— Як ти взагалі усе це допхав, — поцікавився Левко.

— Досить просто, — огризнувся той і заходився шукати власну піцу. — Виявилося, що тут нема замовлення в номер, а я хотів їсти.

— Як і ми всі, — вдячно посміхнувся Макс.

І з апетитом вгризся у шматочок, падаючи на диван між Меланкою та Дмитром. Нарешті всі повсідалися хто де й почали емоційно переповідати свої пригоди.

— Схоже, містечко стало жертвою темних ритуалів, — зазначив Орест і повторив підозри поліцейського.

Кіндрат зблід і поглянув на друга.

— Це дуже погано, — похитав він головою.

— Гадаєш, його рук справа? — хрипко уточнила Читенко.

— Та ж не моя, — спохмурнів Пробудець і глибоко замислився.

— Тут нам вже нічого робити, — Макс витяг з кишені просту кулькову ручку, яку негайно впізнав Северин. — Вшиваймося звідси.

— Пропоную піти з мотелю якомога швидше і зникнути з найближчого пустого провулку, — подав голос Дмитро. — Ми привернемо зайву увагу, якщо зникнемо просто з номера.

Інші його підтримали, а на виході з мотелю заледве розминулися з двома поліцейськими.

— Певно, телефонний номер визначили, — скривився Орест.

Навколишній світ розчинився у пітьмі та спалахах, а наступної миті всі тринадцятеро опинились у Мінливцевій вітальні. Далеко не всі встоялм, адже переміщення видалось доволі жорстким. Не встиг Макс перевести подих і перелічити всіх присутніх, як на сходах з'явився господар будинку.

— Добре, що ви тут, — озвався Остап.

— Щось сталося? занепокоївся Самійло і перезирнувся зі збентеженим братом.

— Маркіян вирішив вишукувати любителів темної магії серед студентів Академії чарів. Або остаточно пошитися в дурні, — замислено додав Остап.

— Яким чином він збирається когось вишукувати, пане Мінливцю? — подав голос Кіндрат. — Адже всі наші таланти викрито ще на етапі тестування здібностей.

Остап підтис губи і додав:

— Він перевірятиме практичне застосування поза стінами навчальної авдиторії. Тож раджу ретельно обміркувати стратегію захисту та пояснення.

Знесилена Орися впала в найближче крісло.

21.07.2023